"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, - зауважу║ Сергiй, стежачи за ним iз
балкона.
- I сам вiн загадка, i для нього кругом загадки... Кажуть, нiбито в
генах уже закладена потреба дослiдження неосво║ного простору... Поряд з
iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась гра: то
море пiдкрада║ться до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-пiд
каскетки затягано┐, з погнутим козирком червонiють нахльосканi вiтром
вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, воiга вiдстрибують так спритно,
коли хвиля набiга║... Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я
отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик, усе щось вистежу║ з
терплячiстю iстинного дослiдника. Iнодi раптом само собi всмiхнеться;
сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.
Знати б, що спричиню║ той його справдi загадковий усмiх? Худорляве
личко яснi║, розквiта║ все, освiтлене бiлопiнною хвилею, сама навiть
усмiшка освiтлена, хлопчик у сво║му невтомному пошуку нiби пережива║ мить
натхнення. Мiж ним i морем нiби виника║ якийсь контакт, не збагнене нiким
iншим вза║морозумiння, виника║ гармонiя, породжена, й пiдтримувана чимось
для нас недоступним. Отак i пройде з сво┐ми розглядками мимо будинку, i ми
його не запиту║мо, що вiн шука║, до чого придивля║ться, нам просто гарно
бачити цей його розмислено уважний обхiд узбережжя, звершуваний за
будь-яко┐ погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ не страшний,
для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих сумнiвiв чи
смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi сво┐х нiким не знаних
пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiча║, шумiв його не чу║, увесь
задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихi┐. Та
все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджу║, мокрi кеди нi
на мить не втрачають чутливо┐ сторожкостi, не забувають вчасно вiдскочити
вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.
Море шалi║, прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди
навалом, а над усiм цим у цiлковитiй безтривожностi, з сво┐ми думками
якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе в
собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне
для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що вiн сам
собi всмiха║ться, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.
Пiшло й пiшло чи║сь дитинство, зовсiм не схоже па Сергi║ве... Оператор
смутковито проводжа║ очима школярикову постать:
- Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi... З
антики пряму║ в майбутн║...
Надвечiр сто┐мо над морем, на одному з виступiв пощерблено┐ набережно┐.
Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз вигульку║ в морi
мiж бурунами - то вона тоне, то знов вирина║... Достоту живе якесь
створiння борса║ться серед хвиль, з останнiх сил бореться за сво║ життя.
Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються над одним iз сво┐х, котрий,
запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив
був тривогу на весь берег:
- Людина тоне!
Стара вiрменка, прибиральниця, заспоко┐ла новоприбулого форварда: нi,
то буйок в бурунах, не людина...
Тепер i новачок, серйозний, - неговiркий, разом з усiма успокоено
дивиться в морську надвечiрнiсть.