"Олесь Гончар. Микита Братусь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Мелешко, хмурячись, розмина║ в пальцях острiвну супiщану землю i навiть
нюха║ навiщось ┐┐.
- Вимота║ цей сад усi жили з нас... А чи окупиться?
- Будемо сподiватись, що окупиться, - вiдповiда║ Мелешковi Лисогор. -
Звiсно, доведеться потерпiти й повоювати. Сад - це не редька i всяка така
петрушка, яку сьогоднi посадив, а завтра вже ма║ш iз не┐ копiйку зиску.
Хто живе лише сьогоднiшнiм буднем, той не стане займатися садайи. Тут
потрiбнi люди з мiдними нервами, з далекою вiрою, справжнi оптимiсти.
- Дай, - кажу, - руку, Карпо!.. Досi думав, що я так собi, просто
Микита Братусь iз Кавунiвки, а зараз бачу - нi! З голови до п'ят почуваю
себе отим оптимiстом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острiв оповитий
живою водою, днiпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, пiдпряжемо
технiку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!
- Що ж... добре, - сказав Мелешко. - Попробу║мо. А коли вже вiн скаже
"добре", то будьте певнi, поставить на ноги живого й мертвого, з ночi
товктиметься, як домовик, мобiлiзу║ всi ресурси.
- Я думаю, Микито Iвановичу, - зверта║ться до мене Лисогор, - що тобi
не завадило б з'┐здити в мiсто Козлов до товариша Мiчурiна. Ближче
познайомишся, порадишся з ним. Заодно вiзьмеш торбинку острiвно┐ землi на
аналiз - там, у Мiчурiна, мусить бути лабораторiя. Проаналiзу║ш, дiзна║шся
точно, чого саме ┐й невистача║. Ти як, Логвине Потаповичу?
- Не заперечую, командиру║мо. Тiльки хай товарняками ┐де, щоб дешевше
обiйшовся. Чу║ш, Микито? Товарняками дуй.
- На кришах по┐ду - бiльше свiта побачу!
- Отож... А в Мiчурiна саджанцiв проси. Показовий колгоспний сад,
мовляв, заклада║мо, а з посадматерiалом сутужно. Що не даватиме - все
бери, не ламайся, на островi мiсця вистачить.
Так i порiшили. Взяв я землi на пробу i товарняками та на кришах - до
Мiчурiна.
Невiрно зображують Iвана Володимировича отi, що малюють його сердитим,
примхливим дiдуганом. Мудрий, дотепний i веселий був наш учитель!.. Не
думаю, що це вiн тiльки при менi був таким.
Добувся я до Козлова - вже добре похолодало, надворi саме дощ репiжив,
а в кабiнетi у Iвана Володимировича було натоплено жарко. Так i ввалився
до нього з дощем, вимоклий до рубця.
Мiчурiн саме щось писав, -схилившись за столом. Пiдвiв голову, окинув
мене спокiйним, проникливим поглядом. Не перебiльшуючи скажу, що було в
тому поглядi справдi щось величне, апостольське i в той же час пробивалося
з-пiд нього зовсiм наське тепло - людське, юнацьке, веселе.
- А, Братусь... Чув, чув.
I жестом пропону║ менi мiсце бiля стола, по праву руку вiд себе.
- Розповiдай, за чим при┐хав. Говорить мовби й неголосно, а менi
зда║ться, що гримить вiн на весь будинок.
- Порадитись при┐хав до вас, Iване Володимировичу. Землi ось захопив
для взiрця.
Показав я йому нашу землю. Терпляче, -повагом вивчав ┐┐ Мiчурiн.
- Чудова, - каже. - Смiливо закладайте. А коли вже я на саджанцi
з'┐хав, Iван Володимирович
присоромив, що просимо в нього (потiм - таки здався i вiдпустив).
- Менi, - каже, - не шкода, але ви ж зна║те, що сорти мо┐ розрахованi,