"Олесь Гончар. Берег любовi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

досмертним оцим вигнанням мiж криги й снiги, де нема й нiколи не буде
потреби в поетах!
Уже ти не ║. Вiдданий на розправу цим буйним варварським зимам,
безвiсно згинеш отут, i лютi гетськi вiтри розвiють по цiм надбережжю
серпанки тво┐х золотом тканих поем. Нiколи не виросте тобi на цих берегах
вiнок iз вiчнозеленого лавра! Замiсть вiнка, скорше саркофаг тобi викують
скiфськi морози з сво║┐ непроламно┐, схожо┐ на бiлий мармур феррарський
криги.
Замiсть оспiваних тобою знайомих богiв, якi так легко покинули тебе в
годину скрути, зустрiчають тебе на цих берегах iншi боги - нещаднi боги
Пiвночi. Лютуючи, здiймають вони завiрюхи страшенно┐, дико┐ сили, i степи
надовго тонуть у каламутнiм шаленствi стихiй. Не по-римському свищуть,
завивають тутешнi вiтри, слiпне вiд снiгу залога, слiпнуть простори,
невiдкличнi, глухi до тво┐х жертв, до скарг i жалiв, байдужi до тво┐х
солодких, трунком кохання напо║них поем. Ще живий ста║ш свiдком власного
завмертя. Знала твоя патрицiанська молодiсть усi насолоди втiх - дружби й
хвали, любощiв i розпусти. Де все воно, де слава й вiнки з тужавого
запашного листя? Невдячний, тобою проклятий Рим, усе вiн забув, над спiвом
тво┐м поглумився, тепер ти лиш смертник, живцем викинутий iз життя, iз
часу, iз людства. Бо людство - це Рим, iнакше ти свiту не уявля║ш. I вiд
нього тебе вiдлучено, десь там вiн у сво┐й осяйнiй недосяжностi,
вiдступився з усiма його розкошами, з його богами й жертовниками, з ночами
без тебе бенкетуючих муз i невситенних пестощiв. Усе без тебе, тобi тiльки
згадка, ┐┐ пекуча гiркота.
Чи, може, не так зараз тужиш за Римом, як за безповоротнiстю лiт. Бо
насува║ться старiсть. I навiть вона не принесе тобi шани, тiльки бiль
самоти. А був же ти улюбленцем долi, солодкоголосий, i нiжний, i щедро
люблений, на всю волю купався в обiймах римських гетер, у п'янливих
пахощах лавра. На твою честь вино лилося рiкою, мав друзiв на вибiр -
щирих i оманливих, вiрних i дво║душних, тепер ма║ш тiльки грiзний, нiяким
благанням непiддатний гнiв Октавiана.
Август Октавiан, princeps senatuc, той, що любить у крем'яхи гратись з
дiтьми рабiв, малими рабами... Той, що чужих жiнок, родовитих патрицiанок,
просто з бенкетiв веде на сво║ розпусницьке ложе... Вiдомо, що, йдучи
потiм на розмову з дружиною Лiвi║ю, вiн заздалегiдь готу║ конспект свого
лестивого слова до не┐... Колишнiй Друг, золотий Август, шлю з цього
вигнання прокляття тобi, хоч колись ще, може, знов .благатиму й ласки
тво║┐, милосердя твого. Ще, може, проспiваю хвалу тобi, золотому, чия сила
зараз сто┐ть на цьому валу, чий меч сягнув аж варварських цих берегiв,
утвердивши й тут вiчне могуття Риму.
Тут - напiвлюди. Дикi, примiтивнi, пiдступнi, з'являються iнодi з
глибини степiв у сво┐х чудернацьких шкурах, незвичних для римського ока
шапках. Так, напiвлюди вони, невловнi якiсь степовi кентаври, бо кiнь i
влитий у нього вершник - то в них неподiльно, то вже не римлянин, а
кентавр. Нiколи не бачили Вiчного мiста. Тiльки декотрi з них потрапляють
до нього, i то лише рабами, у ланцюгах. Якби дозволено було повернутись на
береги Тiбру, описав би всю ┐хню фантастичну дикiсть, власноруч на стелах,
на бiлих би мармурах вирiзьбив зображення цих загадкових iз луками та
спiвучими стрiлами iстот. У сво┐й вiллi серед маслинових га┐в на публiчний
огляд поставив би, щоб потiшати i твiй, цезарю, зiр!