"Олесь Гончар. Берег любовi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

справжня, так, так, може, навiть i Сафо, може, новiтня наша Маруся Чурай,
якiй судилося оспiвати це надбережжя... Не епiгонка, не слiпа споживачка,
а творець. I той легендарний Овiдiй, - вiн би вас теж оцiнив.
- Ой, як щедро... Чи не занадто?
- Нiчого не занадто. Вiки ║днаються мiцнiше, нiж це ми собi уявля║мо.
Невмируща вiть творчостi - це, безсумнiвно, та найповнiша реальнiсть, що
┐┐ нiщо не розломить, що над нею не владен i час!
Дiвчина цвiла вiд його комплiментiв, але чим вона могла йому
вiдповiсти?
- Ви, мабуть, добра й великодушна людина. I спасибi вам за це все... За
вашу щедрiсть... Вам я теж би хотiла щастя.
- Щастя мое - це ви.
- Не треба так... У нас он стiльки дiвчат.
- Iншi мене не цiкавлять. Не хочу поверхових, манiрних, понад мiру
практичних, не хочу безмрiйних!..
- Не всi такi.
- Можливо. Але ви, Iнно... Не розумiю, яка тут магiя, але вона ║! Що
менi зробити? Чим сколихнути вас? Хочете, щоб на колiна став?
I видно було: зараз стане. Зовсiм наче в якiй-небудь п'║сi...
- Облишмо цю розмому. Нi до чого вона.
- Чому?
- Неважко б i догадатись чому...
I вiн догадавсь. Замовк у гнiтючiй напрузi, понурився, мимовiль
стискаючи камiнь муру обома руками. Запитав згодом:
- Менi йти?
- Iдiть.
- Не бо┐тесь зостатись сама?
Iнна аж тепер посмiхнулась полегшено:
- Хочу побути з Овiдi║м наодинцi.
ФАНТАЗIЯ МIСЯЧНОп НОЧI
Бачила зовсiм реально, як, наближаючись до цих берегiв, морем iшов вiн,
той самий Назон. Невагомий, у сво┐й довгiй римськiй одежi, в сандалiях iз
поворозками неквапом iде мiсячною дорiжкою, ступаючи просто по ┐┐
мерехтливiй поверхнi. Подорожнiй. Iз Вiчного мiста - у вiчне вигнання.
Сiрою пустельнiстю, льодовими вiтрами зустрiло його це античне
крайсвiття. Все було тут незвичне: i безмежжя просторiв, i виття хуртовини
вночi, i здичавлений вигляд залоги, що поверталася з мурiв фортецi в
намерзах снiгу, кутаючись у баранячi та вовчi шкури до п'ят.
Розпатлатiвши, набравшись мiсцевих звичок, залога уже нiби й не з римлян
складалась, - несла на собi варварський карб. Сам центурiон, начальник
залоги, грубий i мужнiй во┐н, зарослий, як звiр, з тiлом, яке давно не
бачило лазнi, не знало ароматних мастил, вiн у сво┐х смердючих шкурах
бiльше тепер нагадував не людину з славетного Риму, а варвара-волопаса.
Незабаром Овiдiй i сам опинився в цiй варварськiй одежi, - у звiриних
шкурах бачили його, великого поета римлян, коли iнодi виходив на мур i
стояв там самотнiй, вглядаючись у безбережнi й загадковi степи.
Ось тут опинився у цiм крайсвiтнiм вигнаннi,недосяжнiм для могутнiх
тво┐х богiв, для тво┐х веселих з-над Тiбру коханок. Можновладний Рим зна║,
чим карати поета, що впада║ в неласку: кара║ не чашею з отру║ним вином, не
африканськими левами на аренi Колiзею, кара║ безвiстю, самотою, забуттям,