"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вигляда║ горiлка. Нi, пуста твоя робота - присягайся, як хоч, я тебе на
роботу не прийму!
- Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту сво║
здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я
собi зароблю, хто мя прийме?
- А най тя прийма║ хто хоче, мене то що обходить! Менi прецiнь вiльно
приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь!
- Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то прецiнь
не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв, анi не жадаю
нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то
був би-м враз iз матiр'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же менi
належиться тутка робота!
- Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи ти зна║ш,
дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на мо┐й ласцi робиш? Як я
не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене!
На таку мову Бенедьо не найшов уже нiяко┐ вiдповiдi. вiн понурив голову
i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн i
досi не раз чував таки слова, але нiколи досi вони так не вразили його,
нiколи не визвали в його душi такого голосного почуття несправедливостi та
притиску. "Невже ж се правда? - думалося йому. - Невже ж робiтник завсiгди
робить на его ласцi? А коли робiтник сяк-так жив, то, значиться, також
тiлько з ║го ласки? А з чи║┐ ж ласки мене скалiчила пiдойма? А коли вiн
раз у раз такий ласкавий на робiтника, то чия ж ласка тепер виганя║ мене з
зарiбку на голодну смерть? Та нi, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий
держав мене досi при життю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з ║го ласки я
скалiчений, слабий i без роботи!"
- Ну що, - перервав його гадку будовничий, - чого ж ти сто┐ш? Забирайся
вiдси!
- Та я пану ту мiсця не застою, заберуся. Лиш усе-таки менi здався, що
то не так повинно бути, як пан кажуть.
- Що, що? Ти менi хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи, як повинно
бути?
- Ви, пане, повиннi знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас
не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як i я.
- Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозi лежачи, такого розуму набрався! Ну,
ну, говори далi, як ще повинно бути?
Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за пiдбоки i смiявся, але його
здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злiсть у нiм кипiла i в
кождiй хвилi готова була вибухнути з-поза силуваного смiху. Але Бенедьо не
зважав анi на його смiх, анi на його злiсть. Почуття дiзнано┐ кривди
додало йому смiливостi.
- А так iще повинно бути, - сказав вiн твердо, - щоби ви, пане
будовничий, не збиткувалися над бiдним робiтником i не дорiкали йому
берлогом, бо ще хто зна║, що й вас може чекати.
I затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо вiдвернувся вiд
нього, взяв свiй мiшок, сказав прочим робiтникам: "Бувайте здоровi,
браття", - i вийшов з плацу на вулицю.
А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав на тоту роботу. Вiн
знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли й ця послiдня
надiя розвiялась, вiн став на вулицi, мов прибитий, не знаючи, куди