"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i ждати терпеливо, що з того усього вийде. Вiн постановив собi пробути
кiлька днiв у Львовi i ужити всiх можливих способiв, щоби винайти сина i
вияснити всю справу, чому i куди вiв пропав. За кiлька днiв вiн мусив
┐хати до Вiдня, куди його один торговий приятель телеграмою зазвав для
залагодження важного дiла, тикаючого нафтового промислу в Бориславi. Коли
б, отже, в тих кiлькох диях не удалось йому у Львовi добитися свого, то
вiн рiшив лишити справу в руках полiцi┐, а сам таки ┐хати до Вiдня.
Правда, жiнка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, - а о
┐здi до Вiдня в "нафтових" дiлах вона й чути не хотiла, - але що жiнка
розумi║! Або ж то вона зна║, що Герман хоть буде сам у Львовi, а Готлiба
може й не вiдшукати, а грошi i без нього сво║ зроблять, коли ще можна
що-небудь зробити. А в Вiднi йому бути ковче треба, там дiло без нього не
пiде. Таке роздумував Герман, котячись у каретi бистро гостинцем до Стрия.
Хвиляста пiдгiрська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в душi його
нiякого слiду. Вiн ждав нетерпеливо, коли перед ним забiлiються вежi
Стрия; його нудили безконечнi ряди берiз та рябин, посадженi по обох боках
гостинця; вiн звiльна почав успокоюватися, хитатися вiд одно┐ стiнки
карети до друго┐, а вкiнцi, прилягти лицем до подушки, заснув.
По ви┐здi Германа Рифка кинулася анов на софу, хлипаючи та втираючи
сльози, i кiлько разiв кинула очима на нещасне письмо зо Львова, тiлько
разiв сльози наново починали плисти з ┐┐ очей. Сльози лагодили ┐┐ жаль,
розливали всякi думки, вона давала уноситись ┐м, мов тихим хвилям, не
думаючи, куди вони несуть ┐┐. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулась
зовсiм, забувала навiть про Готлiба, про лист, про свое горе i чула тiльки
пливучi холоднiючi сльози.
Де дiлись тi часи, коли' Рифка була бiдною, робочою дiвчиною? Де дiлась
тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартiвлива i вдоволена тим, що
мала? Тi часи i тота Рифка згинули безслiдно, затерлися навiть в
замороченiй пам'ятi теперiшньо┐ Рифки!..
Двадцять лiт минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дiвчина, одного
хорошого вечора стрiнулась случайно на улицi з бiдним либаком -
Германом-Гольдкремером. Вони розговорилися, познакомились. Герман тодi
починав непевним ще кроком iти до багатства; вiн мав зобов'язання при
лiверунку до цiсарського депо, i вже близько було йому все стратити, бо не
стало йому грошей, щоб довершити все, до чого був зобов'язався. Почувши,
що Рифка ма║ зложених трохи грошей на вiно, вiн сквапно оженився з нею,
пiдрятував тим вiном сво║ дiло i добився великих зискiв. Щастя усмiхнулось
йому i вiдтодi вже його не покидало. Багатство плило до його рук, i чим
бiльше нагромаджувалось, тим менше були страти, тим певнiшi зиски. Герман
увесь вiддався тiй погонi за багатством;
Рифка тепер для нього стала п'ятим колесом у возi; вiн рiдко бував
дома, а як коли й завернув, то уникав ┐┐ чим далi, то бiльше. I недаремно.
Рифка змiнилась за тi лiта дуже, i змiнилась не на користь собi, хоть,
певно, без сво║┐ вини. Можна сказати, що Германове багатство за┐ло ┐┐,
пiдточило ┐┐ моральну iстоту. Зроду сильна й здорова, вона потребувала
руху, роботи, дiла, котрим би могла занятися. Доки жила в бiдностi, доти
такого дiла ┐й не хибло. Вона служила у багатших жидiв, заробляла всiляко,
щоб продержати себе i свою тiтку, ║дину своячку, що ┐й осталась пiсля
холери. Розумi║ться, що звича║м убогих жидiв, вона не одержала нiякого,
навiть звичайного хайдерського образования. Тяжке життя i праця, звичайно