"Олександр Довженко. Земля (Укр.)" - читать интересную книгу автора

соромиться нi молодостi, нi чужо┐ старостi -- всiх повча║, кого тiльки не
стрiне. Хлiбом не годуй, - дай повчити! От натура! А вже делiкатностi - i
не питай, а ще ж, напевно, й не призивався. "Не буду й обертатись, -
скривився Опанас, - нехай собi розоря║ться, коли вже прийшов".
Про що саме точно говорив Опанасовi Чуприна чи Кравчина, на жаль, ми
нiчого не можемо сказати на користь нашого кiномистецтва, бо це треба було
чути. В цьому весь сенс. А без слiв тiльки видно, що рот у Кравчини не
закрива║ться, з очей аж iскри крешуть, в ротi сто зубiв, ластовиння
палахкотить всiма переливами, i вiд усi║┐ його жваво┐ постатi, вiд
неслухняного рудого чуба, весело┐ усмiшки, вiд багатющо┐ мiмiки, з якою
вiн умовля║ Опанаса, як нерозумного пiдлiтка, смi║ться з нього, любить
його, дорiка║, ла║, - вiд усi║┐ його неповторно┐ динамiчно┐ юностi вi║
таким невгамовним оптимiзмом, що хата повеселiшала вся, неначе щось в нiй
стелю пiдняло, i коли цей Чуприна чи Кравчина пiшов-таки з Василем,
грюкнувши за собою дверима й щось голосно доказуючи в сiнях, надворi й на
вулицi, Опанас обернувся i якось мрiйно подумав уголос:
- Ну й хлопцi ж, сукиного сина. Красота! Потiм вiн пiдвiвся i визирнув
у вiкно. Довго не мiг Опанас забути цi║┐ розмови. "Воно, звичайно, може,
┐хня правда. Мабуть-таки, ┐хня. Не тi часи. Тепер вже на волах далеко не
за┐деш", - думав вiн, орючи на пар свою обмежену непишну нивку. Раптом вiд
дороги долинув голос:
- Ну, батьку, я по┐хав!
Опанас озирнувся: Василь. В товариствi таких, як сам, з Кравчиною,
звичайно, на чолi, з торбинками за плечима. "По┐хали до столицi по
трактори. От голови! А як ловко спiвають, не гiрш, як ми було, ба навiть
краще".
Опанас дивився ┐м услiд. Ось вони зникли в ярку, i тiльки пiсня ┐х
линула ще над полями:

Гуляй, гуляй, молода дiвчино,
Я проведу додому... -

та телеграфнi стовпи нескiнченним струнким рядом тiкали вдалину.
Тим часом дiд Григорiй, змастивши голову оливою з лампадки, пiшов на
кладовище до свого небiжчика-побратима. Колись, казали старi люди, наше
кладовище було за селом, але з часом мертвi, як i живi, поширили сво┐
володiння, й тепер воно опинилось мало не в самому селi. В такому
розташуваннi кладовища було чимало вигод - тут небiжчики хоч i не почували
себе майже як удома через вiдсутнiсть у них будь-яких почуттiв, в усякому
разi, - i це можна сказати з певнiстю, - перебували, безумовно, вдома.
Бiля ┐х могил грались дiти, в недiлю сюди сходились на посиденьки баби.
Старi люди казали, що в нашому селi й помирати не так страшно, як по iнших
селах. Нiчого специфiчного, врочистого, як-от гранiтнi чи мармуровi
пам'ятники, на-нашому кладовищi не було. На хрестах часом сушилась бiлизна
або якась макiтра чи глечик, i хрести були простi й геть чисто дерев'янi.
Свiжий ясеновий хрест був i в дiда Семена, бо вiн, як вiдомо, й за життя
не любив залiза. Бiля цього хреста й зупинився Григорiй.
Хоч i була вже мова про те, що дiд Григорiй був небалакучий, але
хочеться ще раз нагадати, що вiн таки справдi був мовчазний. Особливо
помiтним стало це пiсля його невдалого переселення на Далекий Схiд у 1907