"Олександр Довженко. Щоденник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

величезну руку. На другий день, у недiлю, збираючись до нього з Юлею, я
почув моторошну новину...
Пройшло п'ятнадцять лiт. Недавно у кремлiвськiй лiкарнi престарiлий...
Дем'ян Б║дний зустрiв мене i каже:
"Не знаю, забыл уже, за что я тогда обругал вашу "Землю". Но скажу вам
- ни до, ни после я такой картины уже не видел. Что это было за
произведение подлинного великого искусства".
Я промовчав...

5 / VI [19]45
Пригадую: основна риса характеру нашо┐ сiм'┐ - насмiхались над усiм i в
першу чергу один над одним i над самим собою. Ми любили смiятись, дражнити
одне одного, смiялись у добрi i в горi, смiялися над владою, над богом i
над чортом, мали велику любов i смак до смiшного, дотепного, гострого.
Дiд, батько, мати, брати i сестри.
Слiз нам випало, проте, в життi багато, бiльш нiж смiху.
I всi ми були добрi до людей.
Сво║рiднiсть гумору було нашою родинною i нацiональною ознакою...
Я патрiот Радянського Союзу i комунiст, хоча й недосконалий, проте в
великiй мiрi вищий за добру половину гнобителiв мо┐х.
//Народ може бути великий у кожен даний момент тiльки в однiй областi.
Нема поетiв - ║ генерали, маршали. Бувають епохи художникiв, бувають i
iншi епохи, якi породжують людей розумних i сильних, надзвичайно мужнiх.
Але все ж, щоб бути художником, треба мати залiзну мужнiсть...//

30/Vl [19]45
Сьогоднi, в суботу, ЗО/VI 1945, сталася велика подiя в життi мого
народу. Уперше за тисячу лiт, за всю свою нещасливу iсторiю, об'║днався
вiн в ║дину сiм'ю...
Сповнилась мрiя столiть. Сповнилась i моя мрiя, мрiя мого красивого
Кравчини. Благословенна будь, моя многостраждальна земле! Щасти тобi,
доле! Дай розуму i сумлiння керiвникам тво┐м. Благословенний будь, народе
мiй ласкавий, добрий! Будь сильний, терпеливий.
Пом'яни мене, мученика. Не презри мо┐х слiз, коли плакав я над тво║ю
долею в страшнi часи нiмецько┐ неволi. I коли топтатимуть перед тобою iм'я
мо║ мале, якщо се буде треба нащось нечистим, злим людям, не одкинь мене г
дай менi вмерти на сво┐й землi, що дала менi хлiб i серце, любов i звича┐
тво┐, i радiсть творчостi, i труд, i велику печаль, i страждання.
На засiданнi сценарно┐ студi┐ Червень 1945
//Трудно було письменниковi N. викладати сво┐ думки. Не було в думках
нi ясностi, нi ваги, не те що прозрiння.
Письменник почав збиватися, екати, нукати: ну, ну, ну! Я сказав, що я
не придумав усiх деталей. Я хочу - ну, ну! - показати в сво║му творi (де
вiн?), вирiшити ось яке завдання - ну, ну, ну! - ║дностi протилежностей,
показати, що не можна рiзати купони... Пiсля вiйни ми повиннi жити ще
краще i ще бiльше працювати. Ну, ну, ну, все, мабуть.
Нi ще трошки. Цi думки прийшли менi в голову недавно, днiв п'ять тому.
Тепер усе.
Директор студi┐. Так, товаришi, зрозумiло? Почнемо обговорення.//