"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Олександр Довженко.

Повiсть полум'яних лiт


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Кiнчилася свiтова вiйна! Стою з автоматом на порозi ново┐ епохи й
думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!
Молодий солдат оглянувся на груддя тлiючих ру┐н i, нiби вражений раптом
величезнiстю перейденого шляху, застиг, як пам'ятник.
Це був мiцний i пристрасний солдат. Голова в нього була перев'язана
бинтом. Та вiн, здавалось, не пам'ятав про рану. Неголений, мокрий,
укритий кiптявою й прахом Берлiна, вiн щойно вийшов з бою й весь ще курiв
на осоннi бiля Бранденбурзько┐ брами. Вiн казав, усмiхаючись i думаючи
вголос:
- Передо мною проходять вiйська - товаришi мо┐. Я пропускаю ┐х, як
командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, i не маршал, - простий сержант
Iван Орлюк, колгоспник з Надднiпрянщини, звичайний, так би мовити,
переможець у свiтовiй вiйнi.
Та оскiльки нашого брата полягло в боях за визволення людства вiд
фашизму, як нiяких iнших солдатiв у свiтi, - величезна, скажемо прямо,
кiлькiсть, - i сам я особисто пролив кровi ворожо┐ й працi доклав чимало,
i оскiльки, до того ж, наставники й журналiсти всього свiту почнуть,
певно, тепер балачки: що, та як, та чому, та яка в мо┐й радянськiй душi
може бути сила гнiву й ненавистi, та взагалi, так би мовити, мiцностi, от,
- я, народжена для добра людина, мушу якось освiдчитись мо┐м сучасникам,
друзям i ворогам усього свiту, разом iз мо║ю дружиною, батьком-матiр'ю, з
усiм, як то кажуть, домом, з криницею, з яко┐ я пив колись воду, з садом,
городом, де спiзнав першi мозолi на руках, - одне слово, з усiм сво┐м
родом i долею.
В осiнню нiч сорок першого року прощання лунали над Днiпром.
Батьки й матерi прощалися з дiтьми, чоловiки з жiнками, брати з
сестрами. Розлучалась любов з любов'ю, надiя з надi║ю, прощалось
нездiйсненне замiжжя, несуджене материнство.
Був вiтер то┐ ночi. Небом пропливали тривожнi хмари з заходу, з
нiмецько┐ сторони, i тягло трупом i пожарищем.
Прощались поспiхом, тамуючи тугу, вiдходили швидко, нiби навздогiн за
сво║ю незвичайною долею.
Нiхто не знав обсягу прийдешнього в ту нiч. Не знав i герой нашо┐'
повiстi, червоноармiець початку Велико┐ Вiтчизняно┐ вiйни, Iван Орлюк.