6

Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гірей все ще вагався. В його серці боролися два почуття: бажання помсти і страх. Бажання помсти – за розорені улуси, за тисячі полонеників, за ганьбу, яку він пережив під час втечі з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що він ладен був без роздуму, наосліп кинути свої чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити його військо. При цьому він не думав, що Сірко і його воїни, як і весь їхній народ урусів, мають ще більше право ненавидіти кримчаків і мстити їм не за один, а за сотні кривавих наскоків на Україну геть стоптану ординськими кіньми. Сам хижак, він керувався законом хижаків нападати на слабшого і тікати від дужчого.

Але від нерозважного сліпого нападу його стримував страх. Він боявся досвідченого козацького ватага, боявся вогнепальної зброї запорожців і особливо їхньої артилерії. Врешті, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна відвернеться від нього? Що тоді?

Тому він невимовне зрадів, коли йому сказали, що прибули гінці від перекопського бея.

– Слава аллаху, якраз вчасно! – вигукнув він, не приховуючи перед мурзою Ізмаїлом та Звенигорою, які вклонилися йому, своєї радості. – Скільки бей привів з собою вершників?

– П'ять тисяч, великий хане, – відповів мурза, радіючи, що розмову повів хан і доводиться відповідати тільки на запитання.

– Чому ж він сам не прибув до мене?

Мурза не знав, що відповісти, і безтямно кліпав очицями.

– Великий хане, – втрутився в розмову Звенигора, – бей не хоче необережним маневром зламати стрій ханського війська, що вже приготувалося до бою… Він чекає вашого наказу – де йому стати?

– Це добре. Бей – досвідчений воїн, – погодився хан. – Передайте йому, щоб приєднався до мого чамбула. Ми в центрі завдамо Урус-шайтанові могутнього удару, розтрощимо його найкращі курені, розколемо його військо навпіл… Та бей, здається, і сам сюди повертає, – додав Мюрад-Гірей, вдивляючись у загін Палія, що швидко наближався.

– Ні, він зупинився, великий хане, – заперечив Звенигора, боячись, що хан не відпустить їх назад.

– Так, він зупинився, – погодився хан. – Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочинаємо! – Хан, підвівшись на стременах, махнув шаблею і крикнув:- Вперед, правовірні! Вперед, доблесні сини Магомета! Смерть гяурам!

Орда сколихнулась і важкою лавиною рушила на запорожців. Мурза Ізмаїл розширеними від жаху очима дивився на незліченні чамбули хана і думав: «О, аллах, що буде зі мною, якщо ти принесеш перемогу моїм єдиновірцям і виявиться моя зрада? Мюрад-Гірей накаже живцем зварити мене в котлі. О вай-вай!»

Він аж поривався щось сказати ханові, але страх сковував його вуста. Мюрад-Гірей помітив душевні переживання мурзи, його незвичайну блідість і розгубленість.

– Що з тобою, мурзо? Ти не захворів?

– У нього страшне лихо, великий хане, – поспішив з відповіддю Звенигора. – Уруси захопили в полон усю його родину…

– Ми визволимо її сьогодні! Не сумнівайся в цьому, мурзо! – самовпевнено сказав хан.

Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав.

– Їдьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить…

Він ударив коней, і вони помчали з вируючої орди в степ, де за версту чи дві стояли Палієві козаки. На півдорозі Арсен зірвав з голови чалму і підняв її високо вгору на вістрі шаблі. Це був умовний знак, що все гаразд і що можна розпочинати атаку.

Зразу ж козацький загін сколихнувся, зірвався з місця і, високо піднявши вгору малинові прапори і сяючі проти сонця шаблі, помчав на ворога.

– Мурзо! – гукнув Арсен, спиняючи коня. – Тепер ти вільний і можеш їхати до своєї родини! Я тебе відпускаю, але знай: життя і безпека твоїх рідних залежить від того, чи аллах не скаламутить твого розуму. Досі ти поводився розумно…

– О аллах! – простогнав мурза і прудко помчав убік, щоб вчасно випорснути із вузької щілини, яка ще розділяла орду і загін Палія.