5

Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палій повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сірка. Хоча і поспішав, бо часу лишалося обмаль, однак пішов новою дорогою: захотілося пошарпати ще кілька улусів і визволити невільників. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звідти – на Джанкой і Сиваш.

Перед Джанкоєм від полоненого чабана-татарчука Палій дізнався, що годину чи дві тому тут пройшов хан з ордою.

Худий, чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрібно цокотів зубами.

– Куди пішов хан?

– Аллах свідок, мурзо, я не знаю, – пробелькотів хлопець і махнув рукою. – Туди десь… До Сиваша…

– Скілько було орди?

– Не знаю, мурзо… Багато.

– Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?

– Двадцять, двадцять, – закивав головою хлопчина. – А то й більше… Коли б у мене було стільки овець, скільки воїнів у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо!

Палій задумався. Між запиленими бровами різко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з'єднатися з військом Сірка?

І чим більше думав, тим ясніше ставало йому, що він припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая він попростував на Ак-Мечеть, а звідти прямо на Джанкой, то виграв би півдня і вже давно був би у запорозькому таборі. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долоні, просто неможливо. Ординці враз помітять – оточать і знищать!

І Звенигора, і Воїнов, і Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нікому і в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо винні були вони всі. То гаснуча надія примусила їх обрати інший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як їм розповіли і полонені татари, і звільнені бранці, томилося в неволі чимало християнського люду. Може, там десь Златка і Стеха, думали вони. Може, Газі-бей заховав дівчат-красунь подалі від очей ханських мубаширів? Тож хіба могли вони повертатися на Україну, не переконавшись, що там їх нема?

Той зворотний похід приніс їхньому загонові велику здобич:

у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотні невільників і невільниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Ізмаїла з усім його родом.

Та це не тішило Арсена і його друзів: в їхніх серцях погасла остання надія, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Ніхто не знав і не чув про дівчат, отже, втрачався останній слід…

Становище було справді складне. Відрізані від своїх, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто міг передбачити, що Мюрад-Гірей так скоро оговтається після погрому, збере військо і навіть почне переслідувати запорожців?

– Може, пробиватися через Перекоп? – невпевнено промовив Звенигора. – У перекопського бея, гадаю, не більше сили, ніж у нас… І якщо ми раптово вдаримо…

– Ні, ні, – рішуче заперечив Палій, – через Перекоп ми не проб'ємося! А якщо і проб'ємося, то загубимо половину людей… Та навіть не в цьому річ. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Він змушений або ж прийняти нав'язаний татарами бій тут, у своєму таборі, або ж тікати за Сиваш. Якщо навіть товариству пощастить уникнути зустрічі з ханом і воно вільно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гірей не відстане від нього і буде переслідувати в ногайських степах. Щоб урятувати військо від розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невільників і поспішно тікати. Але ж може бути ще гірше: наші не встигнуть перейти Сиваш, і хан змусить їх прийняти бій… Ні, ні, ми мусимо допомогти своїм!

– Тоді треба придумати щось таке, – покрутив розчепіреною п'ятірнею Спихальський, – щоб, прошу пана, пошити хана в дурні!

– Правильно, пане Мартине, – жваво відгукнувся на слова поляка Семен Палій. – І, здається, я придумав, як це зробити!

– Як?! – в один голос гукнули друзі.

– Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен і бунчуків…

– Отже, ми переодягнемо весь загін? Тепер я розумію! – вигукнув Роман.

– Хай не весь, – заперечив Палій. – У цьому нема потреби. Досить переодягнути три-чотири сотні і поставити їх під ординськими знаменами в голові загону…

– А якщо хан не повірить і пришле своїх гінців? – спитав Арсен.

Палій замислився. Між густими темно-русими бровами зійшлася туга зморшка. Ясними сірими очима він пильно подивився на товаришів, ніби вивіряв їх.

– Нам треба випередити хана і переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей.

– Тоді мені доведеться їхати до хана гінцем, – тихо промовив Звенигора.

– Що ти, брате! – вигукнув Роман. – Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш!

– Так, Арсенові самому їхати не годиться, – погодився Палій. – Як би він не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде… Але якщо він поїде з мурзою Ізмаїлом…

– З мурзою Ізмаїлом? – Друзі не зрозуміли Палія. – Ніби він погодиться!.. А якщо й погодиться, то тільки для того, щоб усе чисто розповісти ханові.

– Ну, це ще побачимо, – усміхнувся Палій і наказав трьом сотням козаків перевдягнутися в татарський одяг.

Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзі всі рушили в путь. Попереду розвівалися татарські знамена та бунчуки. За спинами у козаків, що відтепер мали видавати себе за кримчаків, стриміли луки, а при боках – сагайдаки зі стрілами. Цей передовий загін маскував собою козаків, котрі їхали позаду.

Військову здобич, полонених і визволений ясир залишили під охороною у неглибокій степовій балці.

Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди. Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.

– Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.

Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.

– Я слухаю тебе, шановний бею.

– Твоя доля теж у твоїх руках.

– Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?

– Перед нами стоїть з військом хан Мюрад-Гірей. Бачиш?

– Бачу. Хай береже його аллах!

– Ти поїдеш до нього.

– Я? – У мурзи забігали очиці. – Що я там маю робити?

– Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.

– О!

– З тобою поїде турецький ага Баяр. – Палій кивнув у бік Звснигори, який вирядився в яничарський одяг і саме накручував на голосу чалму.

– О вай-вай!

– Я розумію, мурзо, для тебе велика спокуса – залишитися у хана. Але в наших руках твої діти, твої жінки, старі батьки. Весь твій рід у наших руках… Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рідню.

– О аллах! – Мурза позеленів, кволо усміхнувся. – А якщо я відмовлюся поїхати до хана?

– Тоді ми зараз же зітнемо тобі башку! Родину твою це також не врятує.

– О, я нещасний!

– Отже, ти поїдеш, мурзо?

– Ніби у мене є інша можливість!

– От і добре. Якщо все щасливо закінчиться для нас, ти будеш вільний.

– А родина?

– Родина теж. Обіцяю тобі.

– О вай-вай, великий аллах! О, нещасний я! – почав приказувати в розпачі мурза.

Та на нього вже ніхто не зважав. Палій обняв Звенигору, по цілував.

– Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортів у пекло але, сам бачиш, іншого виходу в нас немає!

Звенигора міцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.

– Гайда, мурзо! – І вони швидко помчали по сірій рівнині туди, де на обрії здіймалася над ханським військом хмара куряви.