2

Вогненними смерчами покотилися по Кримові три козацьких загони. Мчали вони так швидко, що татари-втікачі не встигали сповістити про смертельну небезпеку своїх одноплемінників, які жили в глибині півострова. Захоплені зненацька, кримські улуси ставали легкою здобиччю запорожців.

Салтани, беї, мурзи і просто багаті люди кидали напризволяще майно і, захопивши тільки коштовності та рідних, стрімголов мчали на південь. Визволені з рабства невільники хапали татарських коней, зброю і ставали до лав запорожців. Жадоба помсти палила їхні серця. Для них Крим був ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшній неволі. І тепер, несподівано здобувши свободу, з лютістю і нещадністю накидалися на ворогів – били, ламали і спалювали все, що не могли взяти з собою.

Свій загін наказний отаман Матвій Шумило розділив на чотири частини. На чолі одного він прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три інші, які в свою чергу ділилися ще на два чи й на три, послав бічними шляхами, щоб прочесати якомога ширший терен.

Перший сильний опір татари вчинили в Ак-Мечеті, невеличкому селищі з приземкуватими глиняними саклями, що ліпилися тісно навколо палацу калги та чималого кам'яного будинку салтана Газі-бея. Калга у своїй резиденції жив тільки наїздами, і вся влада в місті належала Газі-бею.

Бажаючи врятувати свою родину, салтан з сотнею вершників безстрашно кинувся назустріч запорожцям. Тим часом його жінки і діти у супроводі відданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая.

Та що могла вдіяти сотня татар проти двох тисяч козаків? За кілька хвилин вона впала, як трава під косою. Єдиною втіхою для загиблих було хіба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий із світів десяток чи півтора запорожців, а разом з ними – і наказного отамана Шумила. Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришів і йшов у першій лаві. В одній з вузьких вуличок, обнесених облупленими глиняними тинами, його і влучила під саме серце довга татарська стріла. Він не скрикнув, не зойкнув – упав на суху землю і зразу затих.

– Батька вбили! – гукнув у розпачі Сікач, сплигуючи з коня. – Чуєте? Батька вбили!..

Над розпростертим тілом отамана схилилося кілька запорожців. Крик жалю вирвався з їхніх вуст. Отаман лежав горілиць, весь заюшений кров'ю. Довкола збирався все більший натовп козаків, бо страшна чутка миттю пролетіла по лавах.

Скориставшись замішанням, що несподівано охопило запорожців, Газі-бей миттю повернув коня і, залишивши жменю своїх воїнів на поталу, кинувся навтьоки.

Його ніхто не переслідував. Запорожці зібралися біля свого мертвого отамана.

Під'їхав Семен Палій. Мовчки скинув шапку, зліз з коня. Сікач також мовчки витягнув у вбитого з-за пояса отаманську булаву – простягнув Палієві. Поволі, сумно вклонився і тихо промовив:

– Чолом тобі, наказний отамане! Що будемо робити? Розпашілий від бою. Палій у першу мить аж відсахнувся, не вірячи в те, що сталося. Та пильно глянувши на нерухоме закривавлене тіло старого отамана, взяв пернача. Старі запорожці очікувально дивилися на молодого отамана. Ну, як він зараз поведеться? Чи не втне якої-небудь дурниці?

Палій помітив в очах декотрих старих козаків насмішкуваті іскорки, і в його серці спалахнула злість. Знайшли час старі шкарбани для кпинів! Тому його голос продзвенів сухо, ба навіть суворо:

– Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати тіла їхні в чужій землі ми не можемо! Тож хай тут зостанеться сотня сподвижників покійного отамана – вони його і поховають як належить… А ми спробуємо наздогнати втікачів. Або на їхніх плечах ввірвемося в Бахчисарай… Гайда за мною!

Гул копит розлігся над крем'янистою долиною Салгіру.

Коли запорожці вибралися з Ак-Мечеті і вискочили на високий горб, звідки відкривався широкий краєвид і на обрії засиніли в блідо-голубій імлі далекі гори, вони побачили за версту чи дві хмарку сірої куряви – то тікали до Бахчисарая недобитки ак-мечетського салтана та їхні жінки з дітьми.

Козаки закричали, засвистіли і погнали коней ще дужче.

Втікачів наздогнали за півверсти від лісу, що густо кучерявився по узгір'ю. Незграбні татарські халабуди зупинилися. З них сипонули чорноголові татарчата. Заверещали жінки.

Від передньої халабуди шарахнувся вбік, до лісу, вершник у білому тюрбані. Перед собою, на луці сідла, він держав двійко маленьких дітлахів. Не оглядаючись, стрілою помчав до чагарників, де сподівався знайти порятунок.

– Переймайте, хлопці! То сам салтан, хай йому грець! – гукнув Метелиця, притримуючи коня біля халабуди. – А я загляну до його гнізда, може, впіймаю яку пташину!

За салтаном кинувся Арсен зі своїми побратимами.

В Ак-Мечеті він обшарив весь салтанський будинок, але Златки і Стехи не знайшов ні серед убитих татар, ні серед звільнених бранців. На запитання, чи не привозив салтан з України двох дівчат на ймення Златка і Стеха, невільники відповіли, що повернувся він з ясиром, та пригадати, чи були серед бранців дівчата з такими іменами, не могли.

Охоплені відчаєм. Арсен і Роман як навіжені металися по Ак-Мечеті. Губився слід дівчат. Це було найстрашніше… Де ж вони? Куди запроторив їх салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморські краї?.. Один він міг дати достовірну відповідь.

І козаки, не жаліючи коней, вихором погналися за далеким вершником у білому тюрбані. Наздогнати! Будь-що наздогнати і взяти живцем!

Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну кошму, якою було завішено халабуду, і заглянув усередину. Там, забившись у куток, причаїлася жінка в барвистому татарському одязі.

– Ге-ге! І справді – пташина! – загув радісно Метелиця і, щоб краще роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, під самий дашок халабуди. – Та ще яка гарна, побий мене грім! Дарма що нехрещена!

Жінка з жахом дивилася на вусате, налите кров'ю обличчя старого козака. Пишна руса коса розсипалася по її округлих білих плечах. Красиві руки зметнулися вгору, мов крила чайки, і застигли перед зблідлим лицем, ніби просили пощади або захищалися від удару.

– Пане, не вбивай мене! Не вбивай! – скрикнула жінка по-польськи. – Я не мусульманка! Християнка єстем!

Метелиця спантеличено глипнув на неї, товстою п'ятірнею пошкріб голену потилицю. Його суворе обличчя подобрішало, між бровами розійшлася глибока зморшка.

– Гм, кажеш – полька?

– Так, пане! Так!

– Отже, невільниця, виходить?

– Так, пане! Так!

– А злякалася ж чого?

– Думала, ви зарубаєте мене…

– Дурненька, ми невільників не рубаємо, а визволяємо. І ти будеш вільна!

– Дзенькую бардзо, – ледь чутно прошепотіли помертвілі вуста.

Метелиця підморгнув їй, крутнув сивого вуса.

– Подякою не відбудеш! Га-га!.. Чоловіка дома маєш?

– Мала.

– Ото зрадіє, мат-тері його ковінька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротілу хату. Га? Ех, був би я молодший!..

Жінка не відповіла, все ще, мабуть, не вірячи в свій щасливий порятунок. Але до її щік вже почала приливати кров.

Метелиця з жалем крякнув, важко зітхнув, згадавши, мабуть, про свої шість десятків, і випростався в сідлі.

– Ну, пані, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу їхати. Хлопці, здається, випустили з рук мурзу, трясця їх мамі!

І старий козак прудко помчав до лісу, де стояли збентежені невдачею Арсен і його побратими. Салтан пірнув у зарості і десь зник у добре знайомих йому байраках.