"Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

як у за┐здi, товчуться та зiтхають. Лежить моя мати на полу простоволоса,
без очiпка, i мечеться, блiда як крейда. Батька нема. Як потiм уже я
довiдався, вiн позичив у сусiди конi i зрання чимдуж погнав до фельдшера у
волосне село. Збентежений i вражений, оглянувся я довкола i побачив
колиску, прив'язану до сволока, яко┐ в нашiй хатi досi не було. Я
здивовано зазирнув у не┐ здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й
заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, пiсля чого й
занедужала так. Колись, як був я ще зовсiм малий, менi так хотiлося, щоб у
хатi до пари менi був братик або сестричка, але тепер -менi було не до
не┐. Матерi ставало дедалi гiрше. На крик немовляти мати немовби
прокинулась вiд бентежного сну. Вона пiдвелася на лiктях, розплющила
змученi очi i - побачила мене.
- А я все кличу тебе, Iвасику... Де ти був? - прошепотiла вона
засмаглими вустами, видимо, ще марячи.- Пiдiйди ближче, сину...
Потерпаючи вiд незрозумiлого менi страху, що нараз пойняв мене всього,
я тихо пiдiйшов. Мати поклала менi на голову гарячу, аж пашiло вiд не┐,
руку i уривчасто дихала. ┐й, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину
помовчала, збираючи останнi сили, i спрагло, як риба на березi, ковтаючи
розкритим ротом повiтря, строго проказала:
- З панами, сину, не водись, з багатими не знайся, горнись не до тих,
що...- мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотiла сказати.-
Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...
Мати здригнулась i замовкла. Рука ┐┐ безсило скотилась з мо║┐ голови i
важко впала на постiль.
- Оце мо║ тобi останн║ слово...
Мати тихо застогнала i важко зiтхнула.
В хатi заворушилися жiнки, мене завели до сусiдiв, i бiльше я вже не
чув сво║┐ матерi.
Коли пiзно ввечерi батько привiв мене додому, мати лежала в трунi на
столi, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очiпку, в чорнiй
керсетцi, в якiй завжди ходила до церкви, i в бiлiй мережанiй сорочцi.
Лежала вона спокiйно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкiй
роботi, а над нею сiльський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була не
моя лагiдна i строга, як треба, матуся, а щось iнше, нетутешн║, до чого
вже не можна було пiдiйти приголубитись, з чим навiть боязко було б
лишитися самому в хатi.
Це я надто гостро вiдчув третього дня, коли перед тим, як накриють
труну вiком, батько вiдвiв мене востанн║ попрощатися з матiр'ю. Я з
острахом поцiлував тверду й холодну, як кригу, материну руку i жахнувся.
Нi, це була не матуся, така тепла, нiжна й чула! Щось розмежувало й
вiдгородило мене з батьком вiд то┐ нашо┐ матусi - чи пiп у чорних ризах та
дяк з пiвчими, чи сама невблаганна смерть, що послала ┐х забрати вiд нас
матусю.
Дивно i страшно було дивитись на горбик чорно┐ перекопано┐ землi, що
скоро пiднiсся над бiлою пеленою снiгу на кладовищi... I тодi раптом
пригадались менi останнi материнi слова, нiби це з сво║┐ свiжо┐ могили
вона ще раз прошепотiла ┐х менi:
- З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих,
до роботящих людей...
Та все на свiтi мина║, все помалу забува║ться, забув згодом i я про