"Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

З тим i по┐хав назад.
Дико й сумно здалося менi попервах без батькiв у мiстi, серед чужих
людей, а надто в тiй гiмназi┐. Смiялися з мене учнi за мо║ прiзвище -
Сметана й продражнили "Сметана без сиру", кепкували й учителi з мо║┐
укра┐нсько┐ вимови. Але вчився я добре i, якби не те мо║ гекання, окання
та м'яка вимова, був би я першим учнем у класi.
По десять разiв поспiль загадував менi вчитель росiйсько┐ мови голосно
на весь клас повторювати, як скоромовку: "гетман, а не гетьман", "вада, а
не вода", поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним
листом i сам на пiдводi з базару при┐хав до батькiв на лiтнi канiкули.
Батько був у кузнi, а мати поралась бiля печi. Коли я одчинив дверi й
переступив порiг, мати саме засувала рогачем чавуна в пiч. Чи то, щоб
похвалитись матерi сво║ю вченiстю, чи з пустощiв дитячих я привiтав ┐┐
"по-городському":
- Бонжур, мамаша! Как пожива║те? Что нового й все такое прочее?
Матерi аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко
розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не
я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гiмназичну форму дорогий
дитячий образ ┐┐ сина.
- Зто я, маменька... Не смущайтесь...- промовив я, починаючи сам
нiяковiти пiд тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.
- Та як же менi, сину, не смутитися,- не второпала мати мо║┐ вчено┐
мови,- коли тебе в городi он уже як образували!..
Мати скрушно похитала головою i з таким жалем подивилася, наче мене
тяжко покалiчили на все життя. Бачу, тут уже не до жартiв. Виходить, я
передав, як то кажуть, кутi меду. Глипнув я спiдлоба на матiр, а ┐й з очей
- кап сльоза, кап друга, а далi як заплаче, як застогне моя матгнка, наче
хова║ мене... Тут уже я не витримав, кинувся до не┐, схилив низько голову
i, не смiючи пiдвести очей, прошепотiв:
- Простiть менi, мамо, я бiльше так нiколи не буду... Вiдколи на
мiському базарi якийсь нетруджений чорт поцупив у мо║┐ матерi пiвмiшка
яблук, а другого разу крамар обмахлював ┐┐ аж на вiсiмдесят копiйок, вона
не терпiла мiста, де кожний чоловiк видавався ┐й якщо не паном, то
злодi║м. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мовi на
"городськi слова" ламався.
Проте, коли одного разу пiд жнива переходили через наше село кудись у
Таврiю заробiтчани, мати охоче пустила ┐х до хати ночувати. Були вони всi
в лаптях та сермягах, говорили подiбно до городсько┐ мови, цебто
по-росiйському, та мати ┐х добре пригостила вечерею, а рано-вранцi спекла
┐м на дорогу хлiб i, прощаючись, одрiзала чималий шматок сала. Довго
дивилась вона на шлях услiд ┐м i спiвчутливо хитала головою. То були
подорожнi, простi, як i ми, люди, бiдаки-селяни з дальньо┐ росiйсько┐
сторони.
Мати простила. I я справдi нiколи вже так не викаблучу-вався нi перед
односельцями, нi перед батьком, нi, поготiв, перед нею. Але тих мо┐х
привiтальних слiв, що вразили ┐┐ тодi в саме серце, вона не забула до
смертi. Проте i вмерла вона невдовзi пiсля того.
На зимовi канiкули я знову при┐хав додому. Та цього разу я не впiзнав
нашо┐ хати. Заходило рiздво, всi люди в себе по хатах сидять, готуються до
свят, тiльки в нашiй хатi куди не глянь - рейвах страшенний i чужi жiнки,