"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

похоронах, налила чарку, повну-повну по вiнця, пiдiйшла до Максима,
пригубила ┐┐ й, обвiвши поглядом столи вiд краю до краю, простягла йому:
- В цiй чарцi тво║ щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мiй!..
Максим узяв чарку й устав. Обвiв поглядом усiх присутнiх, неначе хотiв
зазирнути в душу кожному. Помовчав, усмiхнувся. А тодi пiднiс чарку високо
й промовив тихо, з глибини серця:
- Якщо в цiй чарцi ║ щастя, Тетяно, то п'ю ┐┐ за тебе й за весь наш рiд
- за всiх старих i малих, за тих, що на волi, й тих, що в неволi; тих, що
вдома, й тих, що не вдома, а в походах - на сушi, на морi й у повiтрi, в
боях i в холодних снiгах перебувають... Бажаю всiм щастя!..
Перехилив чарку й випив. Рiд загудiв зворушено. А Тетяна налила знову в
ту саму чарку й пiдняла ┐┐ високо над головою:
- А в цiй чарцi доля наша щербата, Максиме! Та рiд твiй ┐┐ не бо┐ться i
цю чарку от рiд твiй за тебе п'║. Ось так ось... За тво║ щастя, Максиме!
Перехилила чарку й випила. I хлюпнула решту в стелю та й брязнула
чаркою об землю з усi║┐ сили. Задзвенiли скалки...
- Гей, наливайте повнi┐ чари!.." - пiдхопив той дзенькiт череп'я
невiдомо хто, а з ним i Тетяна. Пiсня вдарила громом:
Гей, наливайте повнi┐ чари,

Щоб через вiнця лилося!..
Пiсня забурхала, як повiнь, розторощуючи геть усе - всякий смуток i
жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тiй потрясаючiй бурi звукiв,
у клекiтливому морi мелодi┐. А тодi сiла й непомiтно закрила лице
хустиною...

А пiсня клекотiла. Бондарi, шевцi й теслi, ковалi й мулярi - всi одщепи
кореня каменярського, дiти славного роду того розгойдували ┐┐ з усi║ю
жагою й пристрастю, напропале - i, замруживши очi, кружляли на нiй, як на
велетенськiй гойдалцi, над чорною безоднею. Аж голова наморочилась...
Гей, наливайте повнi┐ чари,

Щоб через вiнця лилося!

Щоб наша доля нас не цуралась,

Щоб краще в свiтi жилося!..
Ту пiсню слухав i клiпав очима Соломон...


А по вулицi - там, за вiкном, сунулись, невгаваючи, тупотiли колони, -
то вiдступали, вiдкочувались рештки iталiйсько┐ армi┐. Власне, не колони,
а колона, безкрая й сiра, переснована де-не-де вламками нiмецьких частин,
розбитих пiд Сталiнградом, що так само вiдкочувалися на захiд. А все те
знову пересновувалось юрбами мiсцевих малих i старих "мародерiв", що тягли
мiшки лузги з млина, ламанi меблi, подертi книги з мiста, грабуючи
установи й пiдпри║мства, якi панiчно евакуювалися. Лузга - щоб ┐сти, решта
- щоб палити в печi, i за це вони часто платили життям. Цi юрби
"мародерiв" i рештки нiмецьких частин, як це не дивно, були страшенно
чимось подiбнi. Чим? Транспортом. Нiмецькi грiзнi во┐ни розгубили десь усю