"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

схiд i на захiд, на пiвнiч i на пiвдень - усi шляхи закритi й усюди на
нього чига║ смерть. Але треба бiгти... Та це ще пiвбiди. Гiрше те, що душа
його розгублена й квилить над безоднею чорно┐, найчорнiшо┐ зневiри в
усьому, в що можна людинi вiрити, - вона опинилась без найменшого опертя.
I не зна║ - для чого бiгти... Все розторощено й обернено в дим, - усе, на
чому та душа трималася. Вiра його в цiлий свiт розлетiлася на порох...
А в колисцi спить собi немовля. Двi години перед цим кум iз кумою -
хрещений батько з хрещеною матiр'ю - принесли його з церкви, поклали на
простелене крижмо бiля порога на долiвцi й по черзi переступили через
нього до хати - за мiсцевим ритуалом уведення людини в свiт. А тодi
поклали немовля в колиску. А бiля нього став на сторожi синок -
п'ятилiтнiй Борис, зазираючи в крихiтне личико iстоти, яко┐ досi не було,
та яка прийшла й об'явилась сестрою. I тепер от у хатi сто┐ть гамiр; ба, в
цiлому свiтi сто┐ть гамiр - на честь ┐┐ прибуття. По вулицi парадують
колони, котяться машини, танки, пiдводи, б'ють гармати й десь стугонять
вибухи бомб, аж деренчать шиби й хита║ться земля, - а вона, чи воно, спить
собi першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула на
свiт i зовсiм не зна║, що в ньому робиться.
Максим позира║ на немовля, на сина, на дружину i з усi║┐ сили
намага║ться перемогти бiль, перемогти себе, вiдiрватись у думках i
почуттях вiд усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож лiпше непомiтно
обтинати нитки, щоб потiм не так болiло, як усе увiрветься нагло. Дружина
дивиться вiддалiк i, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж дума║ ту
саму думу - його геро┐чна дружина. Та настали часи, коли геро┐зм став
звичайною буденщиною, коли й сама поява людини на свiт зв'язана з
неабияким геро┐змом людей, лиш нема кому з того дивуватися.
I, нiби на доказ цього, кума Тетяна, пiднiсши чарку, розповiда║ весело
цiлому родовi, як ┐┐ хрещениця прибула на цей свiт "за всiма законами
вiйськового часу".. Ношена пiд бомбардуванням i пiд артилерiйським вогнем,
вона добула до останнього дня дев'ятого мiсяця, не рушаючи з мiсця. А тодi
останньо┐ ночi, в останню мить породiлля раптом покликала ┐┐, Тетяну, - i
от вони вдвох самi глухо┐ пори, при тридцятиступневому морозi помаршували
через окуповане, обтикане нiмецькими патрулями й заставами мiсто до
лiкарнi, за шiсть кiлометрiв вiд дому. Багато разiв ┐х зупиняли патрулi,
гримаючи на них чужою, незрозумiлою ┐м мовою та лякаючи збро║ю. Але двi
вiдважнi жiнки мусили йти й iшли. пм треба було родити. Вони не мали
жодних перепусток i взагалi жодних документiв, i навiть не думали про те,
- йшли, бо мусили! Вони йшли "на щастя". Мати млiла, ось-ось могла
розродитися на вулицi при лютiм морозi, але, зцiпивши зуби та вибиваючись
iз решток сил, посувалась уперед. I вони таки дiйшли до лiкарнi. I вони
таки догримались у не┐, всiх побудивши... Дочка народилася зразу ж за
порогом, на пiдлозi, тiльки-но мати встигла той порiг переступити.
Народилася нова людина на пiдлозi коридору, як на битiм шляху. Жива, мiцна
й весела... ┐┐ хрещениця!
- Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насiння не посоромило старого
кореня!

I весь рiд випив - у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А
кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третiх, молода вдова,
голосиста спiвачка на всiх весiллях i бесiдах та щира плакальниця на