В Царство Сатани

Щойно у ваґоні, де нас впакували по 50 осіб та дбайливо задротували двері, я зустрінувся безпосередньо з масою наших полонених. Почалися запитання, оповідання, здогади. З цього виявилося, в першу чергу, що, назагал, усяке забирання в полон мало далеко більш драстичний перебіг, ніж у моєму випадку. Звичайні були випадки добивання ранених, розстріли старшин, не кажучи про грабування поясів, черевиків, окулярів, щіток до зубів, бритв та інших речей. Скоро думки всіх звернулися до другого, що буде далі. Ще ніколи, перед ніким із нас, це питання не стояло так гостро, як саме тепер. Думки про наше майбутнє, як усе, були розбіжні. Навіть щодо напряму дороги не було певности. Були такі, та це крайні оптимісти, що думали, нібито нас везуть до Львова, а там — розженуть. Інші, більш помірковані, вважали, що нас везуть на якийсь великий монстр-процес до Києва, чи Москви. Та поволі ширився погляд, що їдемо десь на роботи на Урал, чи в Сибір. Попри непевність завтрішнього дня томив нас другий ворог — голод і спрага. Сама розпука та голод — це квінтесенсія наших почувань з цих жорстоких днів. Харч який нам видавали — це були чотири шматочки сухарів та маленька дрібка консервованої каші. Та дивувало нас, а навіть журило, чому його нам видають взагалі? Чому нас кудись везуть? Чому з нами панькаються? Ніхто не передбачав нічого доброго за тими большевицькими заходами. На другий день їзди ми переїхали Збруч і здивувалися всі, що він такий смішно вузенький…

Дні минали, а ми їхали. Минули Проскурів, Вінницю, а про кінець дороги навіть чутки не було. Ця непевність завтрішнього дня мучила не менше, ніж хвилювання про долю родини, більше ніж голод, що жорстоко скручував кишки. Тому що в дорозі не можливо було дістати води, витворилася звичка пити воду, яку лиш можна було знайти, чи то з рана на станції (на більших станціях нас випускали), чи з льокомотиви, чи з даху, як падав дощ. Наслідком цього, кинулися шлункові хвороби, і до діри. Яку помислові «східняки», за прикладом інших ваґонів, видовбали в підлозі, формувалися справжні черги.

Мимо всього безміру нещастя, що на нас звалилося, ми не могли не обсервувати цього, що діялося навколо нас, не могли не помічати країни, через яку їхали. Я мав щастя зайняти куток під вікном і це мені остільки вийшло на користь, що міг забути за всі страхіття, дивлячись на краєвид та людей і роблячи свої висновки. Країна нагадувала Галичину. Лиш не було наших нивок та загонів, а управа одного роду збіжжя, чи городини займала великі простори. Села, вздовж залізничного шляху, доволі понищені, та не так, як, міста, яким назагал дісталося більше. На селах чиста українська мова, по містах, радше по станціях — російська. Написи на «вокзалах» двомовні, українсько-російські. Говорити з населенням не було нагоди, та співчуття до нас було очевидне, його бачилося з облич. Еули випадки, що поодинокі люди давали цьому співчуттю докази: у двох, чи трьох випадках, бабусі, що винесли якісь дрібнички на станцію, щоб їх продати подорожнім, роздавали їх полоненим — не багато це було, якісь коржі, хліб, чи махорка та все щось було. Не йдеться про користь із цього, лише про символ.

3 серпня 1944 р. ми переїжджали через Київ, але самого міста ми бачили мало. Правда, ми стояли кілька годин на якомусь двірці, та враження про ціле місто не можна було собі виробити. Видно було великі знищення, дбайливо поприбирані руїни, люди бідні й обірвані, але бачилося і гарно, по-европейськи вбраних панів, що говорили російською мовою.

Та й у Києві нас не вигрузили, а повезли далі. Чутки про Урал та Сибір набрали сили. Їхали ми тепер прямо на схід і скоро переїхали Суми в напрямі на Курськ. Ще день і ми були на чисто російській території.

Я не раз чув, що подорожній відразу відчує різницю між Московщиною та Україною, переїхавши границю між обома країнами. І дійсно, вона так яскраво виразна, що її не можна не помітити. Останнє українське село таке відмінне від першого російського, так відмінні біленькі хатки від понурих «ізб», садки від брудних обійсть, що відразу впадає в очі окремішність двох світів.

Переїхавши Курськ, ешельон завернув раптом на північ, на Єлець. Це останнє місто виглядом нагадує якийсь людський мурашник, з якого сторчать вежі 7-ми церков.

6 серпня ми були в Орлі. Напрям на Москву був вже очевидний. Що нас там чекає?

Поволі здобувала собі силу і поширення вістка, що нас везуть у підмосковські копальні бурого вугілля. Це питання розхвилювало всіх. Отже, не на суд, і не на смерть, а на працю. Що ж, може це ще не найгірший вихід — думалося. Знову — робота в шахті, це не жарти… І як харч остане такий, як дотепер…

Ранком 7 серпня 1944 р. ми стали на станції Сталіногорськ. Заметушилися конвої, забігали станційні урядовці, вправлені в прийманні таких транспортів. Почалася «виґрузка». Дорога, значить, скінчилася, і тепер уже мусіло рішитися, раніше, чи пізніше, що з нами буде.

Перший раз при денному світлі я побачив нашу колону. Було в ній може більше, ніж 2.500 людей, у цім галичан до 1.500, здалека видних у «тарняках». Усе це товариство в німецьких мундирах, рухливе й галасливе, зле, голодне, робило, мабуть, дуже пригноблююче враження. Нечисленних цивільних глядачів безцеремонно розганяв конвой.

Впала команда: «шагом руш» і валка заколисалася, захиталася, затупцювала на місці й рушила. Йшли ми безконечною, здавалося, хоч легко хвилястою рівниною. Дорога вела через якесь колгоспне поле, по обох її боках простягалися лани жита. Краєвид сумний, понурий. Багато землі стоїть облогом, сіл не видно, лиш здалека майоріє, тут і там, щось неокреслене високе. Це, як кажуть знавці, шахти. Самого міста Сталіногорська не видно, лиш декілька крайніх хат та могутній стовп диму з місцевого хемкомбінату.

Аж тепер наше товариство поділилося на два яскраво зазначені табори. Покищо, у потязі, не було більших сварок між совєтськими людьми й нами. Спільний голод і спільна непевна доля лучили всіх в одне. Та тут змінилися обставини. Москалі, ставши на свою рідну землю, з-панська дивилися на похнюплених, перестрашених галичан, що понуро топтали московську землицю. Почали сипатися з московського боку кпини, а то й погрози під нашу адресу. «Ґаліційская дивізія наступаєт на Москву», закричав якийсь кацапський весельчак. Його гідна братія бухнула сміхом. Засліплені, самі в німецьких мундирах, не знаючи, яка їх самих доля чекає, тішилися передовсім з чужого нещастя.

По кількох годинах маршу ми опинилися перед дивним комплексом будівель, огороженим високим, зверха обдротованим, парканом. На рогах огорожі стояли маленькі, але високі вежі, а на вежах красноармійці з автоматами. Цілість робила враження якоїсь чи то фабрики, чи то касарні; псувала лише вид ця огорожа з вежами. Ми зібралися у велику громаду перед воротами. Розпочався, оце вперше в нашому житті, складний процес переходу через «проходную» — таборову браму. Начальник конвою взяв у руки довгий-предовгий список полонених, чи пак «визволених», і викликав усіх по прізвищах. Ми відповідали згідно з поученням: ім'я, по батькови й рік народження, потім входили по одному до табору, де ту саму процедуру переводив хтось із таборового начальства. Оця процедура, з огляду на велике число «кандидатів» та слабе обізнання «начальства» з азбукою, тривала, здавалося, без кінця. Помучені, виголоджені люди, не маючи сили встояти на горячому сонці, лежали перед брамою, і, перейшовши всі митарства, вже всередині, лягали знову покотом. Однак, у таборі нас зараз же ділили на «взводи» по 50 людей, а згодом на десятки, визначували «взводних» з-поміж нас та лучили «взводи» в «роти». Ми холодно й пасивно дивилися на нових людей і на нові обставини. При невеликій кількості персоналу та, рівночасно, незвичайні, мабуть, як на місцеві умови, маси «приїжджих» робота йшла дуже пиняво.

Готові «взводи» тут же «встроювали» та піддавали «тщітельной обработкє», обшукуючи «за зброєю». Оце вже третя, у декого й більше, ревізія, і направду, не знаю, що ще можна було нам відібрати. Та практичні ревізори, які рекрутувалися із таких же людей, як і ми, і які, одначе, вспіли в міжчасі добути собі довір'я, все таки встигали, тут чи там, найти для себе щось практичного. Їх вимоги були невеликі: ґудзик, «люфка», німецька ложка — все це оголошувано з місця, як зброю, і — забирали. Вже було добре пополудні, як «начальство» впоралося з великою масою новоприбулих. Переконавшись, що ми назагал пам'ятаємо свої числа «взводів» і «рот», нам «розрішили» розійтися.

Тепер, річ ясна, всі кинулися розшукувати знайомих. Уся маса заметушилася, розбігаючися по всьому таборі. Невеличкий простір між дротами аж кишів від нового населення. Галичани тримались разом, поглядаючи з боку на небувале видовисько. Зате совєтчики чулися тут доволі по-домашньому, ніби то вони ніколи звідси й не виходили.

Під вечір настрої остільки поправилися, що нам видали по дві пайки хліба, за «сьогодні і вчора». Братство сидячи, а дехто на стоячки, почало мовчки їсти, — чути було лише жування.

Першу ніч у цьому таборі ми ночували вже по-совєтськи, лежачи гурмою на підлозі. Виявилося, що наш табір, це колишня недобудована фабрика гіпсу, а живуть тут люди в галі машин, кітлівні, словом, де хто попаде. Всі наступні дні приносили нам усе нові враження. По кількох днях ми вже були вповні в курсі всіх таборових справ.

І так, наш табор — це було так зв. «13 лагерноє отдєлєніє Провєрочно-Фільтрацийонного Лагера Но. 283 НКВД СССР». Був розположений у місті Сталіногорськ, 180 км. на південь від Москви і 80 на південний схід від Тули. Так офіційно звучала назва цієї приємної інституції, де нас мали провірити й профільтрувати. Система таких таборів постала й розвинулася у воєнні роки й спершу її головною ціллю було — «перевірювати» визволених з німецького полону червоноармійців. Відтак, впарі з звільнюванням окупованих німцями територій, оці лагері заповнювалися спершу практично всім мужеським населенням «визволених областей»; та від літа 1943 р. посилали туди вже не всіх поголовно, а лише «коляборантів». Поняття коляборанта, що в совєтській системі називається просто «ізмєннік соціялістического отечества», дуже широке, і так би мовити, елястичне. Підпадають під це поняття люди дуже різні. У таборах оці маси дістають назву «спецконтіґент», їх піддають дуже скомплікованому, єдиному в свойому роді, правному процесові, званому «провєркою» і посилають рівночасно куди небудь на «общеполєзную» працю. Це дуже розумно: совєтського «гражданіна», так би сказати, денацифікують на державний кошт, рівночасно ще й даючи змогу «окупити» свою вину перед «соціялістіческою родіною». Правна процедура «провєрки» виглядає так, що спеціяльна слідча комісія, т. зв. «особий отдєл», розбирає «вину» в кожному окремому випадку, більш небезпечних передає справжньому судові, невинних звільняє з табору без права повороту додому, а основна маса сидить і глядить, що буде далі.

У серпні 1944 р., безпосередньо по нашому прибутті, в таборі скупчилася колосальна маса людей, ок. 3.000, — далеко над таборові можливості. Тому начальство зразу подбало про відповідний збут для цих тисяч. Під Москвою, у цьому районі, де нас завезли, була, властиво, лиш одна можливість праці — а саме, в копальнях брунатного вугілля. Оце була загальна доля «спецконтіґенту» нашого табору. Щодня приїжджали до табору якісь людці, нібито добре вбрані, добре відживлені. З самопевними мінами. Таборовий персонал влітав у бараки, накидався на непривикле ще до нової дисципліни товариство, та виганяв усіх, хто лиш держався на ногах, на «общеє построєніє». Там приходили теж оці совєтські людці, оглядали людей, дослівно, як худобу на ярмарку, та вибирали собі відповідне число, часом 200, 300 і 500 людей. Їх зараз же оточувала відповідна охорона й вела на нове місце праці.

Ми й не зчулися, як табор став опорожнюватись. Минав тиждень за тижнем, а люди з нашого транспорту відходили безпереривно. На початках вересня галичан у таборі майже вже не було. Лиш мене ніхто з «купців» не хотів брати, без сумніву тому, що я єдиний на всю масу носив окуляри…

Врешті я залишився сам. Та не довго, бо 17 вересня 1944 р. розпочалася і моя мандрівка по таборах, що тривала кругло півтора року, себто, до мойого неочікуваного повороту до Европи.