На дні

З мойого першого табору забрали мене звичайною дорогою: приїхали «купці», до бараків влетіли «нарядчики», — працівники таборового «арбайтсамту» — повикидали всіх нас на площу, де відбувалися «повєрки», «построїли» нас і купці почали вибирати собі товар. Цим разом заносилося на якийсь більший транспорт. Бунчужний старшина Рязанцев виніс цілий стос евіденційних карток, а купецька комісія лише проходжувалась вздовж рядів «спецконтіґента». Панувала тиша. Чути було лиш важке дихання «кандидатів» і слова комісії «тот, тот, тот…» Рязанцев питався всіх про ім'я, «отчество», рік народження і, відповідну евіденційну карточку зразу відкладав на бік. Так вибрано було 800 людей.

Між членами «комісії» в першу чергу кидалася в очі постать людини, одітої, мимо ще непізньої пори року, в шубу з футряним ковніром, та ватовану «фуфайку».

Інші зверталися до нього з глибокою пошаною та титулували «товаріщ політрук». Було очевидним, що це начальник табору, до якого нас призначають. Та сіра братія ніколи б не звернула на нього своєї уваги, якби це не був жид… Мимо тоді вже 24-річного перевиховання, совєтські маси мають свою власну, загально відому, думку про представників вибраного народу. І на саму згадку про це, що жид мав би бути командантом нашого табору, настрої сильно впадали. Тут і там дався чути пошум невдоволення, висловлений при помочі загально вживаного у таких випадках виразу. З важким серцем розійшлися ми по бараках. У саму обідню пору, коли всі ми цілим серцем рвалися до цієї ложки зупи, було заряджено нову збірку, нас «построїли» чвірками і зі звичайною повагою вивели за браму, де нас обскочили нові конвоїри, а наш побут у 13 «лагоддєлєнії» скінчився.

Почався довгий марш до нового місця призначення. Тут властиво вперше я мав нагоду усвідомити собі всю безнадійність життя совєтської людини, всю безодню убогости, безпросвітність совєтських буднів. Дорога вела через два якісь колгоспи та містечко Узловая, майбутній наш районний центр. Сама дорога — це була лиш колія від коліс воза, що проїхав туди з тиждень тому. Я нагадав собі, як ми колись критикували польські шляхи і мимохіть усміхнувся. Обабіч «дороги» стояли облогом розлогі простори; запримічувалось майже повний брак більших скупчень дерев. По годинному марші побачили ми перший колгосп. Це було мале сільце на будь-яких 30 хат; небагато постатей пильно метушилися по обійстях. Падала у вічі комплектна відсутність мужчин, всюди лише жінки і підростки. Був саме час молотьби, і жінки молотили ціпами жито. Цей вид був навіть для совєтських людей доволі незвичаиний, вздовж колони пішов гамір обурення. Та старший конвою крикнув: «Прекратіть разґавор» і, все стихло…

На другім обійстю стояла під солом'яним піддашшям моторова молотілка. Коло неї крутився панок з урядовою міною, що приїхав туди бричкою. Панок щось злісно бурмотів, а коні їли солому з даху.

«Що, спортилась?» — не витримав хтось коло мене.

«Да нєт, только механік до смєрті упілся» — відповів панок, очевидно якийсь колгоспний начальник…

Загальний вид колгоспу був доволі жебракуватий. Хати з цегли, нетинковані, покриті соломою, часто без вікон. При хаті де-не-де ще якась кучка, чи комірка. Садків, чи городців при хатах — немає. Між усім мовчки сновигають черідками 8-річні «пацани». Старші працюють. Всюди бруд, сморід і сум. Тишина, чути лиш нерівномірний стук ціпів у непривичних жіночих руках…

«Странє ж нужен хлєб» — пригадалося мені.

З тяжким серцем ідемо далі. Настрої марні, совєтські люди понуро думають свою чорну думу.

Минаємо такий самий другий колгосп. Вже доволі пізня година, саме вертається колгоспна худоба з поля… Дві корови, марні-премарні, видно лиш роги, клуби і ребра; за ними маршують 3 кози, гідні відповідники колгоспних коров козячого роду. Пастухів йде 4, всі з грубими буками в руках… У колоні, тут і там, видно усмішку, та конвой грізно завертає оком і лиця знов стають байдуже-серйозні…

Під вечір переходимо через Узловую. Міський характер оселі незаперечний, але біднота визирає із кожного кутка не менше, ніж у колгоспі. Для совєтського міщанина характеристичні недопасовані штани, подерті чоботи (але рішуче чоботи) та кашкет з козирком догори, все відповідно брудне. Доми різні, старі, що ще мабуть царя пам'ятають, і нові, баракового типу. Впадають в очі нові будинки: двоповерховий «хлібозавод», якась школа і оточений дротом табор для таких, як ми. По головній вулиці бігає худе-прехуде порося і пара курей. Повітря чути самогоном… Уже вночі попадаємо до нового табору. Та темнота така глибока, що навіть положення бараків годі розпізнати. При цьому зимно, приморозок. Переправа через «прахадную» триває, здається, вічністю. Нарешті входимо всі за огорожу. Тут нас розміщують по бараках. Табор, виявляється, новий, причі ще сирі. Лягаєм покотом на голі дошки і спимо. Змучення по довгому марші, без куска хліба, перемагає все.

Наступний день розпочався, очевидно, «від общого построєнія». Був ранок з приморозком; всюди лежав іній. Вийшов згадуваний уже раз жидок з широким жестом представився нам, як Абрагам Шмульовіч Ґройсман, старший політрук, начальник лагера, який зветься: «лаґерноє отдєлєніє Но 27». Відтак виголосив довгу-предовгу промову, страшною російщиною, повну матюків, два-, три- і більше «етажних». У промові охристив нас усіх «ізмєнніками», німецькими запроданцями. Представив нам усю глибину доброти совєтської влади, що не казала нас розстріляти з місця, та накреслив перед нами рожеву картину нашої майбутности в його таборі:

«Будєтє, дороґіє ребята, работать в шахти, получіть кілоґрам хлєба на дєнь, зарабативать много дєнґі. Приєдєт асобий атдєл, будіт вас провєрал, хто будіт харош, єво щастя, хто віновний — етому п… А што на шахтє тяжалой работи, ето нічево, хальоймес. Хто в армія вінтовку носіл, можіть вєліколєпно шахти работал. Сам работал, знаєм».

Промова нашого «начальніка» дуже нас заскочила, та пізніше виявилося, що це тут, між персоналом НКВД, нормальне явище.

І, як би нічого, наказав поділити всю товпу на 3 групи, по 250 людей кожну. «Організація» йшла швидко.

«Ви будєт первий смєна, ви — второй, ви — третій. Завтра йдем в шахти».

Отак відбувся поділ на «шихти», а свіжо призначені начальники «смєн» кинулися організувати своїх підвладних.

Оці свіжопризначені начальники рекрутувалися виключно з новоприбулих, і то з групи сорока совєтських лейтенантів, що десять днів тому прийшли до 13 табору. Були це люди, що попали до німецького полону, або укривалися у німецькому запіллі, часто й активні партизани. Та коли до них з'явилися червоні визволителі, вони повилазили з своїх нор та зголосилися у совєтських командантурах. Там їх чемно прийняли, повидавали мундири, признали старі ранґи, відіслали в запілля, а звідтам сюди, на «проверку». Ще одне чудо совєтського правосуддя… Усі ці люди обняли зразу в таборі усі керівні пости: від кухні до бухгальтерії… Решта «спецконтинґенту», з природи речі, була засуджена на шахту.

Цього дня ми працювали в таборі, бо всюди ще валялися відпадки будівельних матеріялів, дошки, тощо. Сам лагер складався з двох мешкальних бараків, та кухонно-адміністраційного. Бараки ще не були добре викінчені, що не перешкоджало їм зачинати валитися. Тут і там повідпадав тинк, поламалися якісь дошки і т.д. При цій нагоді я мав можливість збагнути всю хитрість совєтського «строїтєльного іскуства». Це так, як у Франка: беруть діру, залізом обкувають… Тільки, що тут беруть ніщо, оббивають з обох боків дошками, сиплють туди попіл, змішаний з деревними опилками і… стіна готова. На це прибивають навхрест тріски, щоб тинк тримався, обліплюють стіни якоюсь мішаниною глини, вапна, піску і, готово. На стіни в'язання, крокви, відтак ґонти найпростішого виробу (їх робить собі кожний лагер сам) — і вже барак стоїть… Хоч, правда, бувають і більш скомпліковані будівлі, але я їх не бачив…

Наші бараки вважалися за дуже вигідні, бо були поділені на кімнати по 25 людей з готовими причами, ще й з печами, які чомусь розпалювалися з коридору, а дверцята були вправлені коміть… Але це дрібниці.

«Получивши» вечором обов'язкові 600 грам хліба та черпак зупи, ми пішли спати. Ніч минула під знаком «шахти».

До шахти випало нам іти під вечір наступного дня, як т. зв. третя або нічна зміна. Вдень приїхав до нас так званий інструктор «безопасности» з управління шахти Но. 6, яку наш табор обслуговував, і повчав нас, що, як і куди. Заявив передусім, що він сам — з Донбасу і 30 років працював на шахті (по мові відразу можна було пізнати, що українець); в таборі свій час також відсидів, потім його «помилували»; тоді він почав працювати на шахті Но. 6, на яку призначили тепер нас. У свойому викладі оповів він таке: весь т. зв. «Подмосковний уґольний басейн», тобто вся територія на південь від Москви, це терен з дуже багатими покладами брунатного вугілля. Експлуатувати ці поклади зачали 1934 року, тоді саме побудували нове «місто» — Сталіногорськ, подумане, як столиця нового вугільного району. Та на широку скалю розпочали використовувати ці вугледайна коли вугільний промисел під Москвою. Під гаслом: ці терени щойно від 1942 р., коли Донбас був обсаджений німцями, а сибірські поклади вугілля — далеко. Тоді «сам Сталін лічно» дав приказ, «в кратчайшеє время» поставити «уґоль нужен странє, как хлєб, как воздух», розпочалася ударними темпами розбудова кількох існуючих шахт, відбудова знищених німцями в листопаді 1941 (німці побували тут 3 тижні) та дуже численні нові верчення. Все це, випробуваними совєтськими методами — робочу силу черпали саме з таких таборів, як наш, і хто знає, чи цю всю систему «провєрки» не організовано саме тому, щоб мати все під рукою достатню кількість безплатної робочої сили. Життєві умовини, як одверто говорив «інструктор», були тоді жахливі: безперестанку німецькі бомбардування, транспорт був неналаднаний, постачання харчів майже ніяке, а попри це — каторжна праця. І мимо цього, хоч падали трупи, праця видавала овочі. Факт, що аж до кінця війни ввесь залізничний рух між запіллям і фронтом відбувався коштом підмосковського вугілля. Тоді саме закінчилася колосальна совєтська офензива на східньому фронті і на Балканах, говорилося багато про кінець війни ще перед зимою і «інструктор» горяче закликав нас усіх, не жаліти труду і рук, а навіть життя, бо, як він це вияснював, «во первих, странє пабєдіть паможем, во вторих — свою віну аткупім». Словом: получим корисне з приємним…

По цьому історично-ідеологічному вступі, «інструктор» перейшов до технічних подробиць: шахти неглибокі, 60 до 65 метрів, шар вугілля глибини 1,5 до 2,5 м. Шахти бувають мокрі, наша — ще не дуже, але таки трохи… Бувають ґази, але вибухи рідко, мовляв «нє падохнєт, только башка балєть будєт». Основні чотири види робіт є: довбання вугілля (це робить «забойщик»), «наґрузка» вугілля на ваґонетки (це — «навальщик»), вивіз ваґонеток (це — «аткатчик»), і вкінці — побудова дерев'яних конструкцій для піддержки стін і стелі (це роботи «крепільщика»). Робота в шахті тяжка — «но нада учесть, кілоґрам хлєба палучать будєтє і кромє таво дєнґі єщо зарабативать, разве імєють ваші радітєлі дома кілоґрам хлєба на день?» Слухачі мовчки похнюпили голови, вони добре знали, що ні. «Інструктор» закінчив лекцію заввагою, що решту побачите в шахті і запитав, як годиться, про внески і запити. Публіка, як годиться добре вихованим «совєтським ґражданам», хотіла довідатися про організацію стахановської роботи, про «пітаніє» для ударників та «спецовку», тобто робочу одежу (ми всі ходили так, як нас «освободили», а кінець вересня під Москвою нівроку собі холодний). «Інструктор» заспокоїв публіку виясненням, що, мовляв, «ето дєло нє моє», сказав: «пока», і пішов.

Після «іструктажу» ми пішли ще по черпак зупи і трошки подрімати. Іти ми мали, як згадував, у третю «шихту», отже, о 12-тій годині ночі; видавалося б, що ще є час, та, на велике загальне здивування, нас побудили вже за годину — була десь восьма. Почався «падйом» і «построєніє», що при 250 заспаних голодранцях, не було таке просте. Врешті, зібрали нас перед «прахадную» і почали перепускати, викликуючи всіх по прізвищу. Тепер ми зрозуміли, чому нас стягнули 4 години раніше. До шахти було може сто метрів дороги, хоч вона була так штудерно проведена, що загального поняття про зовнішній вигляд шахти не можна було собі виробити. І тепер, з огляду на ніч, видно було лиш контури вежі та двох більших будинків побіч неї. При вході до вежі, кудою спускаються у підземелля, ми ще раз задержалися — виявилося, що ми прийшли завчасно. Братія погано матюкалася, дзвонячи зубами між одним і другим матюком. Сипалися непохлібні завваги під адресою начальника конвою, але він уже, мабуть, привик був до того. Перерву спішно використало начальство на видачу шахтярських лямпочок. Нарешті почали з вежі сходити наші попередники з денної зміни. Ніхто їх про ніщо не питав, але по замурзаних лицях та подертих ще більше, ніж перед тим, лахміттях видно було, що там, внизу, не з медом. Але ми й так це знали…

Крутими сходами ми вибігали на вежу. Там на горі, був вхід до вінди-«клєті». Туди пускали тільки по 4-ох відразу, бо, як казали, «клєть» недавно урвалася, і ще нема певности, чи її добре направили…

Прийшла моя черга. Я, з другими трьома обірванцями, вліз до «клєті». Задудніло, загуділо, стало темно, звідкись поллялася якась вода, а шлунок розпочав якусь неочеркнену мандрівку догори. Вінда летіла, а ми дивилися один на одного в почутті власної безсилости… Всім чотирьом — ми ж їхали віндою вперше — насувалося питання: «А що буде, як урветься?» Та 60 метрів — це небагато й вінда, накінець, стукнула важко об землю. «Вилєзай, рєбята» — почувся голос. Згори ллялась вода. Я виліз з вінди і розглянувся. Ми опинилися на дні вузького стіжка, в середині якого їздила «клеть», в округлій вимурованій доброю цеглою кімнатці. З боку блимала електрична лямпочка. Виднілися два тунелі, рейки вузькоторової залізнички та різні ваґонетки, порожні і з вугіллям. Десь з глибини тунелю почувся той сам голос, що велів нам вилізати, і звав нас за собою. Ми йшли, б'ючись у пітьмі головами об якісь крокви і щохвилини натрапляючи на мокрі, обліплені якоюсь гряззю, стіни. Під ногами плюскотіла вода. Десь далеко-далеко майоріло електричне світло. Наші лямпочки коптіли немилосердно. Ми ще не привикли до їх хиткого, непевного світла. «Начальства» було тут, як показалось, кілька душ, і, щохвилини, якийсь охриплий голос, що виходив з невидимого рота, кликав нову групу за собою. Свіжо-спечені шахтярі йшли тупо, пасивно. Ніхто не знав, куди нас ведуть, кожний був у такій ситуації вперше.

Прийшла черга й на нас.

«Двадцят п'ята бріґада, ступай со мной», — командував якийсь дивно нелюдський голос. Ми поволі потьопали туди. Що кілька кроків у ліво, тоді просто, через якісь ворота з дощок і ми, несподівано самі для себе, опинилися у високому коридорі, навіть, доволі ясно освітленому. Коли очі звикли до світла, серед нашої купки голодранців стало видно барчистого, серйозного мужчину в «спецовочних» лахміттях. Говорив він скоро, горляно, відразу було видно, що це не росіянин. «Ну вот ребята, — розпочав він. — Єто всьо здєсь — елєктровозний штрек. Єто значіть, што суда в бліжайшеє врємя елєктровод паєдєт. Да х… вам об єтом ґаваріть, когда ви елєктровода нікагда і нє відєлі. — Как нєт, што ви — роздалося серед публіки. Вобще, уґольок суди катати будєт. А между прочи, мая фамілія — Андрєй Фрідріховіч Ерліх і ваш десятнік». Говорив ще багато дечого, річево, доладу, описуючи умовини праці в шахті і наше завдання. І тут саме прокладалися нові рейки для елекричної залізнички, що мала сполучувати місця «вирубки» вугілля, т. зв. — лаву, з «стволом» — куди оце вугілля мали витягати за фаховим висловом «на ґора» (на верх). Коротко він описав нам усю ситему шахти. «Ствол» — це прямий, доземий коридор, яким їздить «клєть», що сполучує підземелля з світом. Від ствола розходяться звичайно в двох напрямках коридори «штреки», якими возиться вугілля та постачається будівельний матеріял у «лаву» — головне місце вирубки, де працює і «врубмашина», що «підрізує» верству вугілля знизу, а далі «отбойщики» вже лупають зверху. За окремими вартісними жилами вугілля йдуть «забої» — так би мовити індивідуальні, «лави», де робітник рубає вугілля сам, а один йому насипає і «кріпить кровлю» (буває рештування) назміну. Умовини праці тут, казав одверто Ерліх, і добрі, і злі. Верства вугілля груба, на зріст людини і більше, так, що не доводиться працювати «льожа». Газів, назагал, на шахті Но. 6 нема. Шахта назагал суха, лиш на деяких участках вода. Шкода лиш, казав він далі, що ані відплив («викачка») води, ані вентиляція «покищо» не наладнані. Не менша шкода, що ізоляція «плохая», а що це значить, — буде ясно кожному, коли собі усвідомить, що на шахті напруга 380 вольтів нормальна…

«Но, ви, — продовжував наш шахтовий інформатор, — нє асобєнна нєрвнічайтє, потому што вам чуні дадуть резіновиє, харош ізолятор». Ще одне недотягнення мала наша шахта: вона була нова і ще не запроваджено «елєктровоза», для якого ми саме мали прокладати дорогу. Всі «ваґонетки» з вугіллям треба було попихати «вручную» (1,5 до 3 тонн) залежно від розміру. (Ага, іще одного навчив нас новий шеф: «оправляться у шахтє ніззя», щоб не «воняло», нада катать у ваґонєтки, што єдуть на гора. Думка оправдана: і «воняти» не буде, і «больше вєса подадім на ґора…»). Після цього другого інструктажу автоматично наступив «перекур». Я, замість курити, волів зацікавитися, звідки тут німці. Десятник, до якого я заговорив по-німецьки, аж підскочив. Він, виявилося, був учитель з Донбасу і ніколи не думав, що найде тут будь-кого, крім совєтських людей. По кількох вступних реченнях ми розбалакалися, як старі знайомі. Думаю, що багато дечого, що він сказав мені тоді, він ніколи не відважився б сказати людині «місцевого хову».

Оповів мені цей чоловік воєнну мартирологію німецької меншини в СССР. Вона надто характеристична для метод, якими оперують совєтські можновладці, щоб її тут не згадати. І так, уже в першому місяці російсько-німецької війни всіх німців усунено з армії, та роззброєно. Однак мобілізації німецького населення не припинено. Тоді почали на ґвалт творити робочі батальйони і закидувати ними саме підсовєтський Уґольний Басейн. Наприкінці 1941 р. ця територія частинно була зайнята німцями, частинно лежала обабіч лінії фронту. Артилерійський обстріл та летунське бомбардування були щоденними подіями. Довіз харчів був катальний. Члени робочих батальйонів «получали» 200 грам хліба денно, чи радше м'якого тіста. У випадку «невиработки» норми — ще менше. «Суп» варився із води і кропиви, або стухлих круп. Про м'ясо, товщ, чи рибу — ніхто й не мріяв. Шахти не мали таких технічних «удобств», що сьогодні, не було, напр., електричних лямпочок. У таких умовинах кинуто сюди німців на працю. Сільське німецьке населення (робітників між ними було дуже мало, а інтеліґенції — кілька), незвикле до праці під землею, мало стати також жертвою божевільної політики Райху і російської жадоби пімсти, лише на цьому «ворогові», який був під його рукою. Смерть від виснаження, голодового опуху, або прямо голоду була нормальним явищем.

«Бувало, — казав мені Ерліх, — ідемо ранком всі на шахту і заздалегідь умовляємося, хто кого буде назад нести». Конвой теж був тоді строгіший, ніж сьогодні, бо складався з кадрів НКВД, а тепер це «уласкавлені» і довірені бувші інтерновані, що самі засмакували «наркомовського пайка» (це офіційна назва харчової рації в таборі). Та німецька витривалість і працьовитість, — продовжував Ерліх, — перемогла важкі життєві та кліматичні умовини, здобула довір'я влади (між ін. добилася знесення конвою) і, як великий привілей, право писати до родини, що тимчасом помандрували в казахстанські степи. Все вгорі сказане відносилося лиш до мужського населення. Що ж сталося з жінками і дітьми. Республіку німців Поволжжя було вже тоді зліквідовано. Розігнано всі дотепер хоч ніби німецькі установи. Родини мобілізованих погружено на потяги і вивезено (куди ж би?) — до Казахстану. Там вони ниділи по мізерних казахстанських колхозах, вимираючи поволі від підсоння, голоду і незвичної праці (німецькі колхози Поволжжя були знані з багатства). Німці, інтерновані під Москвою, посилали їм гроші… Та тепер, казали, уже йде до кращого. Невідомо лиш, коли й чим оце все скінчиться. Тоді подумав собі і я, що добра частина жорстокости совєтського кацету саме на цьому й полягає, що невідомо, коли й який буде кінець.

По шахті сновигали смугляві, невеличкі «рабочі». Ми все ще лише «приглядалися»… «А вот еті — обізвався по хвилині Ерліх, уже до всіх — ето татари із Крима. Тоже, такіє, как і ви да я. Но ані правєрені — їх розконвоїруют, ані пайдуть із лаґеря «за зону» (за кільчасті дроти на цивільне життя). «А дамой не паєдут?» — запитався якийсь сентиментальний з-поміж нас. Та тут замість відповіді, вся юрба затюкала, заговкала, заматюкала на «слинявого» і він затих.

«Ну, штож ребята, — рішив десятник, — работа наша на сєводня, метров нєсколько пароди (земля у шахті) вивєзті. Давай-ка нажимать на работоньку». Братва схопилася, позабирала лопати, що валялися тут і там, всі метушилися, як мухи в дьогтю. Перші лопати піску важко і ліниво падали в ваґонетки. Кивалися постаті, спішно — сумно коливалися їх фантастичні тіні. Понуро, тихо працювала братія, лиш час від часу дзенькнула лопата об камінь, хтось висякав собі ніс, чи тихо матюкнув, от так, без окремої причини, щоб додати собі відваги… «Праця В СРСР — це справа чести, справа доблести і геройства кожного громадянина СРСР» — нагадалася котрась з безчисленних статтей сталінської конституції…

Почалися понурі, невеселі дні… Щовечора стягали нас нарядчики, «рускіє офіцера», з голих дощок, «строїли» та гнали на шахту. Тут робота і вимоги росли з часом (закон: пєрвая нєдєля — 60 % норми, втарая — 80 %, третяя — 100 %…). Худли обличчя «гівісів», вигодовані непогано в німецькій армії, маліли шанси на «возвращеніє домой» людей, що в своїй масі перетерпіли від німців стільки горя… Незбагненні є шляхи совєтської справедливости…

Харч — 1 кг. хліба й «суп» два рази денно, — мабуть, вистачав би для піддержки людини, яка нічого не робить. А праця, якої від нас вимагали, дійсно була каторжна. Напр.: від «навальщика» за зміну вимагали насипати 18 тонн вугілля у ваґонетки. Інші норми були відповідні. Але думаєте, що не виконували «вірні сини соц. отєчества» норми? Перевиконували, і то як! Нагадувалася клясифікація одного німця: «Ессен бравхен зі ніхт філь унд арбайтен тун зі ґут».[53]

Я ніяк не міг викресати з себе тільки творчого запалу, як мої спів-«колеґи». Я бачив, що кроку з ними таки не дотримую. Бачили це й вони, але, гідні, хоч і нещасні, фрукти совєтської системи старалися приліпити мені латку, де могли, головно перед начальством. Спершу закинули мені саботаж, відтак — загрозили, що хліб відберуть, далі на прилюдному мітинґу на всі лади ганьбили мене і мойого бідного колеґу, Йосипа Дуркоту, старшого від мене в два рази, який вкінці таки впав жертвою їх шиканів.

Оцей мітинґ, не перший і не останній, що відбувся на славній шахті Но. 6, настільки вбився мені в пам'ять, що не можу його поминути так коротко. Причина до скликання мітинґу була нормальна: зближалася 27 «ґодовщина» великої Жовтневої соціялістичної революції, і «наш трест Москвоуґоль», до якого належала наша шахта, роблячи «передпразднічний» балянс, ствердив, що плян у нього виповнений не на всі сто, а лиш на 59 відсотків. Начальство ствердило, що біда, «наш» орган: «Московская кочеґарка» впалив на адресу керівництва шахтами «наґаняй», а це керівництво передало його усно і письменно, скріпивши матюками, поодиноким шахтам, а ті рішили, що «шахти нє віновати, только люді нє работают».

Тут слово про обсаду шахти взагалі. Совєтська шахта — це мініятюра суспільної структури совєтської держави.

Почнемо зверху: Директор шахти — це особистість велика, звичайно добре поставлена у партії. На «руководящі мєста» в підмосковних шахтах видвигалися дійсно люди, які щось уміли. Це не мусіли бути фахові гірники, але добрі організатори. Тому, що між ними було багато «фамілії», це самозрозуміло. Були вони добре оплачувані і велося їм добре, хоч і вимагали від них багато.

Наступна верства — це штаб шахти, «управлєніє». Тут головне місце належить «начальнику проізводства». Це шеф штабу, звичайно фаховий гірник, часто донбасець. Він — душа шахти, від нього залежить виконання пляну. Слідують такі технічні пости, як «ґлавінженер», начальник «повєрхності» (шеф працівників на денному світлі). Це еліта, що добре (по-совєтськи) вбирається, добре їсть і багато заробляє, але на якій тяжить відповідальність. Далі йдуть «вольнонайомниє». Це також цікава група. Виходило б з назви, що це якісь добровільні робітники, отуманені сюди напр. високим заробітком і може місцеві. Тимчасом це не так. Вони йдуть на роботу до шахти нерадо, молоді хіба для уникнення військової служби. Є тут зате більше голодранців з усіх кінців Совєтського Союзу, присланих сюди менш або більш «чупасом». Головно дівчат тут багато. Їх, згідно з теорією рівноправности статей, уживається прекрасно на таких же роботах, як і мужчин. На нашій шахті цього типу робочих було мало. Переважала тут підверства «розконвоїрованих». Оці люди — це «провєрениє» вихованки лагерів нашого типу, але без права повороту додому. А тому, що в Совєтському Союзі існує «право на працю», вони працювати на шахті — мусять. Їдять вони в спільній кантині і мешкають в бараках. Практично, різниця між ними і лагерниками така, що перші живуть без конвоя і мають документи. При «некультурній» поведінці, їх, буває, забирають в лагер ще раз. Це збиранина з усіх кінців світа. Є тут росіяни, українці, середньоазіяти, якути й інші.

Життя такого «розконвоїрованого» невеселе. Він живе в бараці, цілком подібного до того, де жив за дротами. Одинока вигода, що йому можна мати коц-«одіяло», а часом навіть простирало і може купатися у шахтовій «бані», якщо така є. Може також у «виходной» день піти собі до сусіднього колгозу і «поработать за картошку». Користь тут є обопільна, бо в колхозі рук до праці бракує, а харч у кантині не найкращий. Який же це харч? Судячи в теорії не найгірший. Денний раціон виносить 1 кг. хліба, 40 гр. м'яса, 40 гр. масла, 40 гр. олію, 100 гр. риби, 30 гр. цукру і ще дещо; картопля, мило, сірники, махорка. Однак, практика виглядає так, що коли (багато пізніше) один мій знайомий росіянин вийшов «за зону», одержав «продовольственную карточку» і пішов до склепу, щоб собі щось купити, йому сказали: «Іш, дурак какой, ми єщо за февраль нє видалі, а он за май просіт». Це було в травні…

Остання ж найнижча верства, без прав, без надії на побачення з рідними, це «спецконтинґент», що проходить «провєрку» — так, як ми.

Отаку то братію зігнали на площу перед вежею, де підносилася «клєть» і почали «аґітувати». Перший виступив, як звичайно, начальник шахти. Він заявив, що «за должность перед страной — атмєна», і що так далі бути не може і до «Октябрских праздніков нада канчать з етім уґльом». «Уже в другому дусі промовляв начальник проізводства. Виглядало це, однак, більше на промову, чи на останнє слово обвинуваченого. Він «признавався», що те і це було зле, що взагалі можна б інакше, словом, признавався до «гріхів». За ним виступив політрук шахти: це був якийсь неросіянин, чомусь уперлася думка, що це мадяр. Говорив багато і різноманітно. Розпочав, річ ясна, від того, що батьківщина радо нам простить, але ми самі повинні розуміти, що незадурно. Край стоїть у важкій боротьбі (вересень 1944 р.), вимагає напруження всіх сил, кожна людина має свою вагу. Товариш Сталін, мудрий і добрий, знав що робив 1941 р., знає, що робить тепер. По війні все буде прекрасно, торгівля із альянтами зросла, вони вже тепер дали нам кредити на мільярд долярів. Весь Балкан і Польща увійдуть в склад СРСР і хто ж буде вище нас? Закінчив він промову конкретними вимогами: «чтоб в Октябрє перевиполніть план на 103 %».

Утертим шляхом тепер забирали голос представники «народу»: вільні робітники, що займали всі керівні пости в шахті, недвозначно заявляли, що все залежить від нас лагерників. Наші «представники»-бриґадири і горлачі заклиналися:

«Раз далі слово — виполнім». Кожний подрібно описував, що і як зробить, щоб збільшити видобуток, визивав на «соцсорєвнованіє» сусідів з-права і з-ліва. Комедію грано несмачно і слухачів збирала огида, тим більше, що це говорили такі ж таборовики, як ми та гризли їх ті ж насікоми і лежали на таких же голих дошках. Накінець ще виступив наш Ґройсман і солідно, по-купецьки, з обов'язковим матюком у бога, запевнив, що сам подбає, щоб «народ» виповнив взяті «об'єзатєльства». Жалюгідна комедія відбулася на закінчення цього дивовижного образу в честь большевицького держимордця.

Саме, начальники всіх калібрів випхали на трибуну двох молодих людей, а політрук гаркнув: «А нука Андрєй, раскажі народу, как ти государствєнний план сорвал». Обертаючись до нас, додав тоном вияснення: «Он панімаєтє ввєсь транспорт на двіженіє сорвал». Кожний з нас знав, що цей молодий німець, бувши шефом «двіженія» — транспорту вугілля в шахті, лаяв начальство, що не постарало смарів до ваґонеток, а тепер його оголосили спричинником невдачі пляну. Він, зціпивши зуби і затиснувши кулаки, стояв. З його уст не вийшло ні одне слово. Політрук нерішуче помахав головою. Цього «виновніка» зіпхнули і випхали нового нещасника, якогось Пропіно, старшого чоловіка. Цей лебедив: «Да братци, віноват, сознаю. Вот ґлавінженер давно меня ґаваріл, штоб на втором участкє ізоляцію починіл, а я так прямо і нє здєлал етого. Но я клянусь работать бдітєльнеє, братци вєрно, для нашей родіни, для випалнєнія Плана». Дісталося і на закінчення двом «ґалічанам в нємєцкой формє», мені і нещасному Дуркотові.

На «наркомському» пайку чоловік розпачливо худ. День наш виглядав так: о 9-ій год. веч. «падйом» і вимарш на роботу. Від 10-ої до 12-ої спуск у шахту, тут робота до 8-ої, о 9-ій поворот до табору і суп-завтрак. Від 10-ої до 12-ої праця при копанні «котловану» — пивниці на ярину. Від 12-ої до 7-ої веч. можна було спати, о 7-ій «ужін». Годинку по вечері теж можна було переспати — однак години на сон були цілком теоретичні. Будь-який таборовий підпанок легко міг покликати, кого хотів, і «заставити» його робити це і то — «дєлать уборку» у начальства, «разґрузіть» віз картопель і т.п. Крім цього, голод гнав нас у кожну вільну хвилину на службу до кухні — мити підлогу, чистити картоплю. Не знаю таборовика, щоб хоч раз не побував на такій роботі, де часом за цілонічну роботу, діставав «котєлок» супу. Пам'ятаю, що в половині жовтня я так ослаб, що загально в таборі називали мене «доходяґа в очках». Як я виглядав, про це свідчить факт, що начальство рішило, мовляв, мені не варто давати кілограма хліба, а викинути мене та Дуркоту з шахти. Від того часу я літав, як м'ячик від кута до кута по цілому лагері на різних роботах. Приблизно в цьому часі я настільки прийшов до себе, що міг поволи зачати думати над цим, що мене оточує і цим, що буде завтра. Щодо цього другого, то я скоро додумався до простого висновку — що тут може чоловіка врятувати війна з альянтами, або припадок. Що ж до мойого оточення, то я поволі виробляв собі про нього ясний образ, який, в міру набування лагерного досвіду, все і все повнішав.

Мої «колеґи по проверці» — це була цікава група. В основному складалася вона з білорусів та росіян, невеликої кількости українців та з 50 середньоазійців. Галичан було, крім мене і Дуркоти, ще двох. Всіх було в таборі 800, отже, табор був невеликий. Велика кількість білорусів у таборі пояснювалася тим, що їх назбирали багато в попередньому, пересильному таборі й звідти перегнали разом в новий 27-й лагер. Більшість їх служила в білоруській поліції; що несла службу в колишньому Генералкомісаріяті Білоруси. Були між ними східні і західні білоруси. Західні були вбрані в одежу, що її ще надавно можна було вважати за добру, лише черевики повимінювали за хліб у попередніх таборах. Між собою говорили часом по-польськи, не змішувалися з рештою таборової «братви». Їх східніші друзі майже всі були з околиці Слуцька в півд. Білорусі. Вони вславилися, як пильні поборювачі червоної партизанки на східньому Поліссі. Ще два-три місяці тому вони носили уніформи та були узброєні, тепер переліцитовувалися в оповіданнях про свою відданість совєтській владі та співпрацю з партизанами.

Чому вони не вивтікали з німцями — не знаю. Мабуть через вроджену нерухливість. Менша частина тієї публіки (це факт!) були їх недавні жорстокі вороги на життя і смерть — «красні» партизани, «гордість» сов. Білорусі. Згідно з премудрою, логічно прекрасно обґрунтованою совєтською системою, яка слушно голосила, що, мовляв, кожний, хто був за фронтовою лінією, міг коляборувати («содруднічать»), — зараз же по тріюмфальній зустрічі з Червоною Армією заперли в «провєрочні» табори. Своєрідна внутрішньо-таборова демократія, неписаний закон совєтського лагера дозволяв білорусам переносити одних другого. Для прикладу наведу такий факт: були в нашому таборі два односельчани з-під Слуцька. Один з них, з прізвищем Пятро Ліс, був сержантом білоруської поліції. Другий, прізвища не пригадую, був партизаном і тихо сидів у лісі. В одній облаві відділи обох земляків зустрілися і згаданий Ліс був ранений зблизька своїм же краяном. Щербата тітка Доля, що в Совєтському Союзі є бодай три рази така злобна, як у решті світу, у приступі спеціяльного злого гумору, звела обох разом у нашому таборі, де один зо страхом очікував кари, а другий — заслуженої нагороди. Та в «провєрочному» лагері існує ще такий мудрий винахід, як «медасмотр» (про це нижче). На цьому ж «медасмотрі» рішено Ліса (бо був ранений) післати на працю до кухні, а партизана (бо здоровий) — на шахту. Ніхто навіть не обурився на таку, в нашому розумінні, несправедливість — та й це обурення, зрештою, не принесло б багато користи.

Група росіян — це були головно власовці та «визволєнци» з німецького полону. Перші були цілком задоволені, бо очікували гіршого, другі — властиво нічого не стратили, бо лиш замінили один табор на інший. «Руский челавєк нєтрєбоватєльний», владі вибачає радо, бо привик. До всякого рода інородців ставилися погордо. Найгірше ставилися до білорусів і азіятів.

У цій групі була ще цікава група — згадувані 40 офіцерів. Були вони всі кадрові старшини, які без вийнятку, попали в полон ще 1941 р. і журилися тепер, що їм за це буде. Перед між ними вів якийсь майор, що командував щось два роки групою партизанів під Ленінградом. Ходив він усе гордо з медалею «за боєвиє заслуґі». Цей бідачисько мав якийсь час барліг коло мене і гірко-сумно раз зітхнув: «Ех, за что два ґода жизню рисковал, штоб наканєц з есесовцом в адной бєрлоге лєжать». Тоді вперше в Совєтському Союзі огорнуло мене почуття сатисфакції.

Другим по ранзі був капітан Кириченко, наш малорос, що, бувши ранений у ногу, дослівно нехотячи попав у німецький полон, звідки зараз був звільнений. І він, старший чоловік, що мав сина капітаном летунства, гірко тепер собі дорікав, що не пішов у партизани, щоб «окупіть віну» перед «народною владою», не бачучи, що і це його завело б сюди та й свою ногу мусів би хіба носити під пахою.

З цікавіших типів були ще: Кіріл Кутаков, начальник нашої «смєни»-шихти, що у вересні 1941 р. переїхав з ешельоном із Владивостока під Київ — і після одного дня фронту попав у полон, а тепер зі шкіри вилазив зі страху, щоб йому не пришили саботажу. Був ще Бурханов, київлян, що говорив мішаною російською і українською мовою, а писав, як піванальфабет, але мав людське серце. Був Кристофор Янакі, з Криму, з вигляду італієць, а вдачею — кретин, поведінкою — хам, а разом совєтський лейтенант. Був ще «туапсінський жулік» — Кудрявцев, що, крім сифіліса і власної хоробрости, не знав іншої теми до розмови. Був теж білорус — лейтенант-фельдшер, Альошка Клевановіч, золота душа, пізніше мій добрий приятель. Всі вони, як уже я згадав, зайняли ліпші місця у таборі та чекали поки їх «усправедливлять», а покищо, доказували, за винятком Бурханова та Клевановіча (хахла і білоруса) свою відданість совєтській власті чином і пащекою. Їм самим поводилося відносно непогано, бо фізично працювати, «по лічному приказу товариша Сталіна», вони не мусіли. Були вони в кухні, шефами бараків, в канцеляріях (а було їх багато), словом всюди, де було якесь «корито». Правда, декілька з них ходило добровільно в шахту «давать уґальок странє», та на таких підлизнів самі москалі дивилися з погордою.

Я тимчасом, з моїм відтоді нерозлучним другом по недолі, Дуркотом, тинявся, як тінь по таборі. Якийсь час ми мили підлоги по канцеляріях, відтак подавали дерево до циркулярки, далі ходили грузити вугілля на залізничні ваґони, врешті Дуркот став працювати в сушарні, де сушилася одежа, а радше нужденні лахи шахтярів, а я перейшов до свіжозбудованої лазні, як «банщик». Це був 1944 р.

Ця лазня, по-совєтськи «баня», це нова епоха в мойому таборовому житті. Кілька слів про ґенезу цієї приємної та корисної інституції взагалі: наш табор, як відомо, був табором новим. Був там адміністративний барак, кухонний та два мешканеві. Будувався ще один мешканевий барак, як я вже описував, то — лазня. Головно на будову лазні з обов'язковою вошобойкою-«дезкамерою» ставили великий натиск. Від цього «натиску» вийшла вся будова дещо придавлена. Розуміється — двері були недопасовані, печі не тягнули дим, вікон не було, це ж речі, — без яких совєтська хата не є хатою. Але мала ця баня один ганч — а саме будівничі забули застановитися, — куди має відпливати, вода (бо про приплив подбали: водотяг був). Підлога мала діру і на тому кінець. Треба було конечно пустити «баню» в рух. Дотепер у таборі був лиш один кран з водою, для кухні та 800 клієнтів — замало. За останні три місяці 2 рази гонили нас до лазні на шахті, та там не було ані теплої води ані «дезкамери», по-совєтськи «прожарки». Які брудні були люди, свідчить факт, що один шахтяр так дуже обріс брудом, що цей бруд уже увійшов у нашкірок і його не можна було змити ні милом, ні кип'ятком. Я сам бачив, як хитав головою над ним таборовий лікар д-р Репштайн, дуже солідна людина.

Отже, пущено в рух «прожарку». Коли було вдосталь горячої води, начальство погнало людей на «санобработку». Пам'ятаю, що все йшло так довго бездоганно, аж нещасна діра в підлозі наповнилася брудною водою. Совєтська баня не така, як у людей. Там нема ні ванни, ні душів, кожний «фасує» цебер води і може ту воду хоч би і випити, це його діло. Тому, заки начальство вспіло спинити вихляпування води «народом» на долівку, вода стояла вже вище кісток. «Завбані» вже чухав голову, щоб якого «вредітєльства» не пришили, але вихід найшовся сам собою, і то дійсно соломонівський: баня стояла на похилій площі й за хвилину вода почала через фундамент стікати. Діватися, одначе, дальше, було їй нікуди, бо тут же починався горбок. Тоді вирішено там викопати яму. Зігнали всі вільні від шахти бриґади, та виявилося, що є лиш дві лопати до диспозиції. За кілька днів яма таки була, а за якийсь час була й повна. Та «зав» не опустив рук, а впав на ще кращу думку: десь зорганізував відро, прив'язав його до велитенського якогось дишля і поставив двох людей (у грудні при 30 і більше степенях зимна!) вичерпувати воду. Що вода тут же стікала назад до ями, його не обходило. Так ми бовталися цілими днями в брудній воді без сенсу й цілі, кленучи «зава», «баню» і совєтську гіґієну. Гідна ця праця найшла свій гідний кінець у тому, що держак зламався, а другого не було де дістати (околиця ж безлісна). А що й відро втопилося при цій операції, «зав» матюкнув триетажним, а ми мали спокій. Ось так ми дожили до грудня. Тому згадаю кілька слів про совєтську зиму.

Перші приморозки зачалися «нормально», тобто у вересні, а від листопада були вже добрі морози. Морозні дні чергувалися з вітряними; при перших було до 40 степ. Ц., при других около 25, та останні були багато дошкульніші. Одежа, як для совєтського полоненого, була нідочого, бо німецькі мундири, в які була одягнена більшість полонених, подерлися давно, а решта — це було сорокате лахміття неокресленого походження. Таборовий шахтяр ніколи не зміняв одежі. Він в одних лахміттях спав, їв і працював. З приходом зими начальство придбало деяку кількість військових шинель, а підчас лазні давали шахтарям також одну пару білля (але якого ж!). Все це були висортувані військові речі, а ті, що бачили совєтське обмундировання, можуть собі уявити, як оті висортувані речі виглядали.

Бараки опалювалися теоретично вугіллям, яке самі шахтярі приносили з шахти. Та всім, окрім совєтських теоретиків мешканевих справ, відомо, що вугілля (брунатне!) від папіроски не запалиться, а дерева не було. Народ собі радив так, що розбивав уночі той барак, який удень будівничі пильно будували. Я сам одної ночі з спільником, здер з даху крокву і відтак ми її цілком спалили. Всю зимову пору року у цілій таборовій трагедії комплікував ще один факт, що в жадній іншій країні не стояв би в зв'язку з зимою, а саме: здох таборовий кінь. Цей кінь був, як говорили, ровесником великої Октябрської революції, а я сам думаю, що, може, революції 1905 р. Складався він з ніг, ребер і голови, скупо обтягнених шкірою, а хвіст, під час Отчизняної війни десь ампутували. Отже цей коняка постачав нам всім хліб з пекарні, віддаленої на 8 км. Якже він одного дня відмовився служити далі соціялістичній батьківщині, то не було ради, як посилати за хлібом 2–3 бриґади (ок. 50–60 людей) з мішками. Тут підмосковський вітрець збирав своє жниво, а відморожені лиця і носи псували місячні звіти нашому докторові, бо давали доказ про недостатній інструктаж трудящим про ціну власного здоров'я.

Тут ми на порозі нової проблеми, а саме: медичної обслуги табору. Та я ще хотів згадати коротко про візника-хлібовоза, бо він цікавий тип. Називався цей молодець Ґулянцов, а найбільш характерним явищем було те, що він народився і ввесь вік прожив у лагері. Він народився 1924 р., в якому лагері, не знаю. Можливо, що це був якийсь приют для бездомних метерів. Дитинство провів він у приюті для бездомних. Пізніше все пішло утертою дорогою: щось десь вкрав і пішов до лагера десь на Уралі. Як випустили його десь в 1939 р., він попав в урки, а звідтам до нового табору. Взимку 1941 р., коли була біда на фронті, йото взяли безпосередньо з табору до війська. Воював до 1942 р., а там попав до полону і шоферував німцям. Тепер, влітку 1944 р. опинився він знову в таборі. В таборі чувся непогано, бо це був його дім. Відразу влаштувався хлібовозом, а щоби не попасти в шахту, асекурувався дуже цікаво: він подер і викинув свої штани. Ходив у підштанках і німецькому ґумовому плащі. Був це хлопець розумний, письменний, і не надто деморалізований. Мав жаль до часу і системи, що зробила з нього таким, на що навіть немає окреслення.

Тепер на черзі таборова медицина. Її гідні представники у нас — це згадувані д-р Репштайн та фельдшер Клевановіч. Обидва висококваліфіковані працівники та дуже порядні люди. Могли б зробити багато, якби мали чим. Бо таборова медицина — це йодина на воді, аспірина та інфузумадонідіс верналіс — або майже нічото. Існувала виразна інструкція, що наказувала лікувати лиш активні хвороби, на хронічні не звертали уваги. Лікувати, крім ліків, ще й звільненням від роботи (та це рідко, хіба при більш як 37 степ. Ц.), а до цього вмішався «проізводствєнний отдєл». В більш серйозних випадках відсилали до Сталіногорська, до центральної лічниці, з непоганою обстановкою. Совєтська перфідія йшла так далеко, що перед першим спуском в шахту, всіх перепущено через лікарську комісію. Ця комісія ділила всіх на чотири катеґорії. Перші дві йшли працювати в шахту, третя — на будівництво або таборову обслугу, а четверта — це були інваліди. Однак це була лише гра комісії.

Ще на закінчення опису 27-го «лаґерного отдєлєнія», маленький опис життя пересічного лагерника. Вставав такий бідачисько, залежно від «смєни», о 10-ій вечером та ішов до шахти, вертався о 9-ій рано і снідав, в 10-їй ішов спати. Спав до 7-ої, тоді вставав, «ужінав» і йшов знов спати до 10-ої. Як міг, писав перед виходом до шахти листи додому, де зазначував все, що «жизнь мая хароша», «как обично в лаґєрє», міг бити воші, курити і базікати з товаришами. Правда, треба сказати, що всіх працюючих там оплачували! Заробітки були там різні, залежно від праці та ступеня виповнених норм, від 150 до 500 рублів. Однак, незалежно від висоти заробітку, половину ще перед виплатою стягали за «удержання», крім цього ми платили податки та інші драчки. Податки ж, ясно, найбільш ідіотичні, напр.: за бездітність, хоч щонайменше половина лагерників була батьками родин.

В половині лютого 1945 р. ввесь наш табір кількома ратами перенесли до сусіднього «лаґотдєлєнія» Но. 8. Більшого значення це перенесення не мало, хіба те, щоби зробити місце полякам з Віленщини, нібито бувшим «аковцям», і для того, щоби люди не засиджувалися задовго на одному місці.

З острахом ішов я одного морозного дня до нового табору, назустріч непевній долі. Та це, як виявилося, були вже кроки до кращого, найгірше було за мною.