Нойгамер

Їзда через Німеччину нічого надзвичайного собою не представляла. Ми їхали ешельоном «ґітерваґенів»,[30] співали, а по дорозі німецьке населення махало до нас руками, мовляв — наші їдуть. Подорож пройшла без інцидентів, хиба зустріч з одним молоденьким українцем-«остарбайтером», що на якійсь станції, заінтересувавшись мовою, підійшов до ешельону. Відразу нав'язалася жива дискусія, до якої вмішався і командир дивізіону, С. Кюстер, що прекрасно говорив по-російськи. Хлопчина жалувався на тяжку працю та життєві умовини. Йому співчували всі, а далі почали давати хліб, папіроси і т.д. Командир теж ставився до хлопчини прихильно, натомість тоді свіжопризначений ад'ютант, уштуф. Еміхен, зачав голосно звертати увагу — мовляв, «вас іст ден льос, іх дахте, ір зайд Ґаліцієр, ві комт ес, дас ір міт дем русішен большевістен зо цузаменгельт»?[31] Заскочення від цих слів було таке велике, що ніхто не здобувся на відповідь. Бо хоч і з відповіданням у війську взагалі не дуже то просто, галицькі «фрехе шнауцен»[32] були добре знані. Це тому, що наш брат не дуже любив критися зі своєю думкою і, в міру можливости, висловлював її голосно. Виходячи з вищесказаного, згадаю коротко про всіх німців, що тоді вже були в дивізіоні, частинно, для загальної характеристики середовища, а частинно тому, що це були назагал постаті, що, під іншим ім'ям, були в кожній частині дивізії. Та вже відразу мушу почати саме від виїмку з-під цього правила, бо наш командир, згадуваний капітан Кюстер, був ориґіналом, що другого такого мабуть не було ніде. І так, військову кар'єру розпочав наш командир ще в роки першої світової війни — царській ґвардії, де мав степень поручника. Сам уроджений в останніх роках минулого сторіччя у Петербурзі, по походженні без сумніву балтійський барон (сам титулу барона не вживав, хоч до брата Олександра, професора університету, здається у Гайдельберґу, писав завжди проф. д-р Фрайгер Алєкс Кюстер, як теж до своєї сестри Ольги в Катовицях). Говорив дуже плавно, без найменшого акценту, по-російськи і не укривав, що сам є по матері півросіянином. Навпаки, по-німецьки говорив з деякими познаками слов'янської вимови, ґотикою писати не вмів, а в письмі взагалі, будучи прекрасним стилістом, робив (хоч рідко й незначні), ортографічні похибки. По війні багато подорожував, був у Китаї і Швеції. Спеціяльно його зв'язки з Швецією були дуже живі й сам він плавно говорив по-шведськи, ба щобільше, — його жінка, з дому графиня Гамільтон, була шведка, говорила по-німецьки, як чужинка, а з ним — лиш по-шведськи. Під час війни вона часто бувала в Швеції, і про ті її поїздки до Швеції кружляли по дивізіоні, головно, серед німецького персоналу, цілі леґенди. Звідти напр. мав Кюстер завжди правдиву каву, яку, по його власних словах, вижебрував у нього командир дивізії, Фрайтаґ, що позволяло Кюстерові зробитися «сірою еміненцією» в дивізії. Однак, думаю, що його всемогучість мала ще й інші джерела, бо він мав колосальні зв'язки в міністерствах, сам працював щось 12 літ з ранґи поручника в мін. авіяції, а в есесівському Фюрунґсгауптамті[33] мав впливи, зовнішнім виразом яких була дружна кореспонденція з багатьма міродайними старшинами. Оця Кюстерова, з одної сторони «ненімецькість», а з другої — всемогучість, довела до цього, що його постать усе була овіяна серпанком таємничости та двозначности. Під Бродами він пропав безслідно.

Другий, гідний уваги, «німак» — це згадуваний ад'ютант Еміхен. До 1942 поручник поліції, спершу в Бремені, відтак, після його ж слів, командант охорони гетта в Лодзі, типова «плюсква», смішної постави та з пискливим голосочком, нелюблений стрільцями, погорджуваний німцями, зате з величезними амбіціями — словом, — клясичний приклад «іберменша» в знаному сенсі.

Від перших днів нашого побуту в Нойгамері зачали до нас, майже щоденно, приходити німецькі підстаршини, як функційні. Були між ними ліпші, чи гірші, такі й інші, назагал — всі вважали службу в ненімецькій частині синекурою, сполученою з різними матеріяльними вигодами.

До Нойгамеру приїхали ми чи не найпізніше з усіх дивізійних частин, отже, квартири наші були далеко не найкращі.

Стояли ми в т. зв. «Гінденбурґляґрі», серед моря пісків, у бараках, де колись мешкали совєтські полонені, коло нас санітарний дивізіон, а далі господарський курінь.

Нойгамер — це такий же вишкільний табор, як і Гайделяґер, але іншого типу. Побудований у своїй основній частині ще до першої світової війни, до формування великих бойових одиниць надавався непогано… За старою німецькою системою, розположений далеко від міста, в пісковій пустині. Нойгамерський табор мав одначе характер військового містечка з улицями, мурованими, поверховими касарнями і т.д. Режим у ньому, як у всіх подібних німецьких центрах вишколу. Перед нами кватирувала тут 13 хорватська дивізія «Ганджар», по однозгідній опінії німців, «дер ґресте заугауфен унтер аллєн СС-дивізіонен».[34] Їх запасний курінь стояв тут ще довго, і смішні червоні фези з «помпончиками» належали до нормального образу Нойгамеру. Одною з яскраво від'ємних сторінок Нойгамеру було те, що його адміністрація була в руках «Вермахту»; відома річ, що у «Вермахті» крали більше, ніж в СС. Тому теж нойгамерський харч був скупий і поганий. Їдучи до Нойгамеру, ми всі горіли з цікавости, як тепер дивізія виглядає, що чувати в новому українському осередку, в Галичині і т.д. Тоді теж відбувався саме т. зв. «перший айнзац», про який у нас на Фраймані, кружляли різні, часом доволі фантастичні, поголоски. Так, що приїзд до Нойгамеру вижидали всі з напруженням, від командира, до останнього стрільця, чи пак «канонєра». Судилося нам доволі скоро задоволити оцю оправдану цікавість.

Hа вишколі в Нойгамері 1944 року

У Гайделяґрі, як сказано, наше вояцтво виглядало бездоганно. Рівно ж і в Мюнхені клали велику вагу на зовнішній вигляд. Так, що ми, «флякісти», перейшли під цим оглядом доволі сувору школу, яка дісталася зрештою всім, що побували в Німеччині на спеціяльному вишколі, та мали вже вироблений певний військовий смак.

Цей наш смак мав бути виставлений на важку пробу підчас перших наших днів у Нойгамері. Бо дійсно, не було чим захоплюватися. У кропив'яних, здебільша вже зношених мундирах, які держалися лиш до першого дощу, сторчали невдоволені, заспані, голодні добровольці, при чому тут уперше прийшлося б в багатьох випадках взяти слово «доброволець» в лапки. Черевики нечищені, без камашів, в більшости, зрештою нелюблених, шоломи «набакир», у декого кількаденний заріст. Підстаршини (мова йде про підстаршини чужих армій, яким признано ранґи без попереднього військового перевишколу за німецькими приписами), здебільша неенерґійні несли службу без тої верви, що саме робить цивіля військовим. Ми, що привикли до салютування кожному підстаршині, не без утіхи зауважували здивовані лиця українських підстаршин, яким салютували наші артилеристи. А говорилося загально, що ще місяць-два й дивізія вирушає латати пошарпаний «Остфронт»!

Насувалося тоді мимоволі питання, що це сталося з таким свідомим, бойовим, елементом, що весною, чи літом 1943 р. щиро, за невеликими вийнятками горнувся, до, здавалося, оживаючої, рідної збройної сили. Відповідь була нелегка, а ця метаморфоза незрозуміла. Різниця між настроєм та поставою «першої тури», на які складалися комбатанти, чи інтеліґентна молодь, і «другої», головно селянської, з кінця 1943 та початку 1944 рр., була така очевидна, що не могла викликати застанови в кожного, що був у цій справі безпосередньо заінтересований. Та справа була ясна і проблема за декілька днів розв'язана. Перелом 1943 і 1944 років, це доба розросту підпільної збройної сили в Західній Україні. Крайовий загал, частина якого стояла так осторонь від дивізії, побачив іншу можливість виявити свої патріотичні почування. Ця друга можливість мала над дивізією ту безсумнівну перевагу, що була і по формі, і по суті, національною, протинімецькою не лише потенціяльно, але й принципово, а попри це все — не крила в собі обов'язку покидати рідну землю. Тому слушно висловився раз наш командир, що сказав, «іх ґлявбе, ді УПА ібт ауф ді україніше юґенд філь мер штарке анціґунґскрафт аус, альс ді дивізіон».[35] Вислідом створеної в Галичині ситуації було, що цвіт молоді остав у підпіллі, а великий процент добровольців, що на весну 1943 р. дійсно хотіли вступити до дивізії, змінив свою думку під впливом зовнішніх подій та вісток із вишкільних осередків дивізії, не пішов на мобілізаційний заклик; решта зголошених, що пішла, робила це нерадо, а, подекуди, під час вишколу, прямо ставила пасивний спротив. Тому, коли рекрутські маси зустрілися з абсольвентами підстаршинських курсів (головно піхоти), які всі були «першої тури» та виїхали з Галичини розмірно вчасно, відносини обох груп стали доволі напружені. Пізніше це напруження заникло, бо «старі» вповні сприйняли спосіб думання «нових». У подібний спосіб можна пояснити й оці масові дезерції, що саме тоді розпочалися. Ніхто з цих «дезертирів» не був такий наївний, щоб думати, що при високо розвинутому поліційному режимі у Ген. Губернаторстві, він зможе сидіти спокійно вдома. Вони лиш думали, що в Галичині ліпше послужать загальній справі. У величезній бльшості випадків дезерції, були саме ці мотиви.

В обличчі цього, не диво, що віра не лиш в боєздатність, але й узагалі доцільність дивізії, була дуже захитана. Високопоставлені німці дивилися на цю справу без зрозуміння, говорити з ними «на розум» не було можна, а самі українці не були в силі змінити існуючий стан.

Хто ж це були ці високопоставлені, що могли б вплинути на зміну відносин на ліпше, бодай у нутрі дивізії? Передовсім — це командир дивізії Фрайтаґ. Тоді він уже був бодай генералом, бо на новий рік авансував він на бріґадефюрера, отже — генерал-майора. Про його військове минуле та, взагалі вміння, кружляли різні, дуже непохлібні, поголоски. В усякому разі, я знав німця, що ніби то служив у його «швадроні» в Польщі 1939; тоді Фрайтаґ був ще лиш сотником кавалерії і, по словам цього його бувшого підвладного, не дуже «списався». Інші говорили, що він сам старався, щоби Гімлер дав йому цю дивізію, другі — що це улюбленець Гімлера, який рішив помогти йому зробити військову кар'єру. Та все таки факт, який кидає деяке світло на Фрайтаґа як військовика, що від лютого до квітня 1944 р., він був на курсах для командирів дивізії — це доказ, що ніколи перед тим він не командував дивізією. Про тодішнє наставлення Фрайтаґа до українських справ важко щонебудь сказати. В «першій» дивізії він нічим яскравим цього наставлення не виявив, ні в додатньому, ні в від'ємному розумінні. Говорилося загально, що його погляди на українство формує передовсім сот. Паліїв, який теж мав редаґувати його «листи до добровольців Галицької дивізії».

Фактичний пан і володар дивізії — це мав бути дивізійний шеф штабу (дівізіонс Іа) штубаф. Гайке. Молодий майор, як казали самі німці, непересічний організатор, мав нібито бути підпорою свіжоспеченого командира Фрайтаґа на організаційному, а відтак чисто військовому полі. Одначе і він старався про приязнь «сірої еміненції» дивізії — нашого командира, Кюстера, якому складав товариську візиту в його помешканні, яке було в розположенні нашого дивізіону. З українських старшин, які в дивізійному штабі грали ролю, і з якими числилися, можна назвати хиба лиш сот. Палієва, шефа дивізійного відділу ІІа, отже, персональних справ офіцерського корпусу. Це було з правила в кожній ненімецькій частині найважливіше становище, бо офіцерські кадри мали засадничу вагу для вартости і боєздатности частини. Тому це мусіла бути взагалі людина вартісна, з організаційним хистом, з умінням поставити на своїм (українець у німецькій частині!), а далі — знавець українських обставин, наших можливостей і людей. Ледви чи могла бути на цьому місці якась інша людина, окрім, саме, Палієва. Головна заслуга, а заразом і «вина», сот. Палієва — це невсипуща праця над творенням українських офіцерських кадрів. Діяльність ця йшла, як казали, в двох напрямах — притягнути всіх боєздатних комбатантів до активної служби в дивізії, а далі — якнайбільше число інтеліґентної молоді вислати на старшинські курси. Заслуга в цьому, що дійсно праця над створенням старшинських кадрів принесла великі кількісні успіхи. Щоденно кілька нових прізвищ офіцерів появлялося в дивізійному наказі, а десятки нових «айнштуфунґсантраґів»[36] накопичувалися щодня у відділі ІІа. Система признавати старі ранґи офіцерам з чужих армій довела, одначе, до того, що часом старалися про «ранґу» люди, що не мали на неї ні права, ні здібности. В окремих випадках траплялися, що для «айнштуфунґу» вистачала посвідка Бойової Управи, або й доволі очевидно зфальшовані документи. Паліїв у своїх поїздках по Галичині при кожній нагоді підчеркав вагу українських офіцерів для розростаючої мілітарної організації. Відгуки на ці зазиви були, здебільша, дуже своєрідні. Оця масова продукція офіцерів і «офіцерів» ще раз виявила вагу офіцерських кадрів у визвольній боротьбі бездержавного народу. Замість плянового вишколу на далеку мету, треба було імпровізувати, в працю вкрадались недотягнення, а вартість вислідів цієї імпровізації ще лишній раз доказала правдивість старої засади, що з порожнього не наллєш. Гарні перспективи розвивалися перед молодими «фюрербеверберами».[37] Наша дивізія була чи не одинока, де урядово всі люди з середньою освітою вважалися «ФБ» — старшинським матеріялом. За кількість місць для українців на старшинських курсах, штаб дивізії вічно зводив бої; беручи в сумі, число місць для галичан на офіцерських курсах було доволі велике. Оці місця на курсах — це найбільша заслуга Палієва, корона його організаційно-військової діяльности, яка вможливила нам з більшою вірою споглядати в майбутність. Були голоси, що ця політика масової висилки молоді на курси довела до «обезкровлення» дивізії, перед її виїздом на фронт. Це — та «вина», про яку я згадував. Це, безсумнівно, правда, і думаю, що на нікому це обезкровлення так не відбилося, як саме на нашому «фляку», де більшість підстаршин, що закінчила курс у Мюнхені та більшість «ентфернуґсмесерів»[38] з курсу в Шонгав поїхали на старшинський вишкіл, а дійсно бойовий український командир важкої батерії сот. Темник, поїхав на курс командирів батерії. Але, з другої сторони, ця акція себе оправдувала, бо, хоч нехтування потреб моменту було очевидне, виявилася вона вповні доцільною на дальшу мету. Безпосередньо після нашого приїзду до Нойгамеру актуальною стала справа признання степенів нашим старшинам, які перебували дотепер на неясному положенні «фюреранвертерів».[39] Ця справа лежала на серці нашому сот. Кюстерові, який зараз же вислав через штаб дивізії відповідне письмо до Ф-гавптамту. Окрім урядових документів, були залучені характеристики поодиноких кандидатів, звіти їх зверхників з Мюнхену, звіти зі стрілянь і вправ, опінія нашого командира. Двох старшин постановив Кюстер видалити з дивізії: румунського «сублокутенента» фльоти Соколотюка і пор. совєтської армії. К., роблячи тим цьому другому очевидну кривду (хоч, у сумі, це йому на зле не вийшло). Других двох мали дістати ступені поручників з відсуненням їх до інших частин, решта — один, як поручник і командир батерії, другий — як поручник і мірничий старшина, а 6, як чотарі.

Тимчасом вишкільний процес великих бойових одиниць ішов дальше. В усіх полках, майже всіх куренях (здається, за вийнятком одного) і дівізіонах артилерії полку (за вийнятком яким командував «гаштуф» Палієнко), командувачами були німці. Українці-старшини в ліпшому разі зійшли до ролі сотенних. Високовартісні старшини, як напр., Палієнко, полковник у трьох арміях, мав степень сотника, як теж пполк. Барвінський, кол. командант Модліна, і ряд других. Був слідний нахил до продукування небоєздатних старшин вищого степеня, а рівночасно — відсувати від вищих становищ вартісний український елемент.

Чотові й ройові, з правила, не дивлячись на рід зброї, назагал, були українці, молоді, здебільша, гайделяґрівці. Їх вартість та бойова підготовка були добрі, в найгіршому разі — не гірші середніх. Інакше зате було в дивізіоні зв'язку, де більшість українського персоналу не знала саме тут так важної німецької мови, а всюди на ключевих позиціях були німці. Це все в наслідок німецької політики, що змагала до обсади всіх відповідальних постів німцями. Наприкінці березня приїхали поліційні полки з «айнзацу». Це, що вони оповідали, доказувало, що щось не в порядку в галицькій дивізії. Але загал був тут безрадний, а міродайні панове або цього не знали, або не хотіли знати.

Піхота ходила пильно в «гелєнду»,[40] на стріляння і вправи. Артилерія і «фляк» не пасли задніх. Щораз частіше відбувалися тактичні вправи більшого розміру. Серед ділового настрою минув Великдень і Гітлерові уродини. Перше свято позначилось святочною стріляниною, мимо заборони посідати набої, друге — авансами в цілій дивізії та відповідним організованим гуком.

Зачали ходити чутки про близьку інспекцію Гімлера. Покищо, у нас відбулася інспекція шефа відділу протилетунської артилерії з Ф-гавптамту, штандартенфюрера Ґутберлєта. Він від'їхав вдоволений поставою нашого дивізіону, а в дальшій кореспонденції він не раз підчеркав це своє наставлення до нас і нашого командира, з яким вони були давно знайомі.

Взагалі «фляк» вибився зчасом на найбільш здисципліновану, найкраще вишколену та проваджену частину дивізії. В чорних комбінезонах, при гарматах різних калібрів, наші гармаші виглядали дійсно беззакидно, хоч від часу приїзду до Нойгамеру ми прийняли до 500 рекрутів, дуже різної вартости. Взагалі всі артилерійські частини дивізії мали добру марку.

Інспекція самим Гімлером випала в початках травня. Відбулися дивізійні маневри, з участю всіх частин дивізії та полевим гострим стрілянням, які випали, на думку начальства, доволі добре; в кожному разі, сам Гімлер мав бути дуже вдоволений. Це вдоволення він висловив на зібранні старшин дивізії, де, між іншим, сказав, що одиноким критерієм, яким руководяться при обсаджуванні офіцерських становищ є: чи зуміє даний офіцер осягнути максимум успіху при якнайменшому проливі крови (мабуть у зв'язку з переведеною перед тим «чисткою», наслідком якої багато українських офіцерів перенесено, а ще більше звільнено), а не його національність. Практика, назагал, вказувала на щось інше. Важним було теж дуже гостре дементі поголосок про плекання якоїсь «галицької нації», про що нишком шушукали в дивізії. Видимим знаком цього Гімлерового вдоволення було це, що він власноручно авансував сот. Палієнка на майора (він коротко перед тим закінчив блискуче курс для командирів арт. дивізіонів у Амстердамі), рівнож ранґу майора дістав сот. Кюстер, що було доказом признання для цілого «фляку». Та цього захоплення, чи бодай вдоволення, Гімлера нашою дивізією не ділили інші німецькі дивізійні офіцери. Вони, бувши на місці, маючи вгляд у внутрішньоорганізаційні справи, але нерозуміючи об'єктивних причин, які веліли нашому стрілецтву вести себе так, чи інакше, в тій, чи іншій ситуації, не знаючи духа народу, серед представників якого ненадійно найшлися, та, зрештою, не маючи найменшої охоти його пізнати, — бачили тільки, що в дивізії під матеріяльно-формальним оглядом багато дечого не в порядку. Ці люди не розуміли, що може й ми маємо якісь національні аспірації чи політичні стремління. Що корені лиха, якого так багато було в дивізії, лежать у засновках морально-психологічного характеру, їм мабуть, і на думку не прийшло. Для них ми були лиш німецькими вояками, і дивилися вони на нас лише з точки погляду інтересів Райху. А цю точку коротко і ясно зформулював згаданий вище німецький підстаршина, — її зміст в одному слові — «каноненфутер».[41]

І так, підполк. Шрадер, шеф санітарної служби в штабі дивізії, мав висловитися, що він бачить для врятування дивізії лиш один лік, а саме: розділити добровольців по німецьких частинах. Ще найлагідніше висловився наш командир, тепер майор Кюстер, що взагалі може найліпше розумів психіку нашого вояка, чого доказом може бути цитований вислів про УПА. Він пропонував лиш перевести в дивізії ще раз зголошення, вибраних залишити, а решту — розігнати. А їх суму поглядів на цю справу, висловив зв'язком наш дивізійний шеф канцелярії, Валь, що сказав: «Як ви будете на фронті, то перед вами будуть совєтські кулемети, а за вами — наші»…

Цей Валь — це взагалі був типок. Активний СС від 1939 р., незвичайно здібна людина, меткий організатор, з фаху торговельний бюробик, що не перешкаджало йому подаватися за студента медицини, учасник «Остфронту» (маячив вічно про ЕК І, якого, очевидно, не мав ніколи), страшний мегаломан, здеґрадований за карну справу (хоч говорив, що усунули його з офіцерської школи за «вільнодумство»), був креатурою Кюстера, що забрав його до себе, знаючи його організаційні здібності. Він дійсно поставив штабову роботу в «фляку» на висоті. За це Кюстер зробив його, не зважаючи на «форбештрафунґ»,[42] ушафюрером, мимо спротиву штабу дивізії. У позиції до цього типа стояли два інші панове, яких німці очеркують поняттям «ді Брідер». Це господарські підстаршини Маніх і Янцен. Ці люди дивилися на дивізію, як на джерело доходу і свій погляд систематично переводили в життя. Вічно дерлися з Валем про поділ добичі, а скільки ж вони накрали наших харчевих засобів, то ніхто не знає. Осторонь стояв симпатичний «фоєрверкер», Францішек Прохаска, чех з Брна, якого химерна доля загнала до Галицької дивізії. Він був ворогом есесів, бодай на словах, прийшов з летунства і нарікав часто, що, з огляду на його слов'янське походження, німці затаїли, чи привласнили собі його якийсь винахід при тяжкій зенітній артилерії. Від німців терпів шикани. Решта — це всі оті Страчеси, Шефери, Візе, Енгелі, Пічонки і як там вони ще називалися. Назагал — голота. Для цілого того «ферайну»[43] варили спеціяльні обіди. Продукти для цього брали лише на кошт стрілецтва, а українські підстаршини, що ввесь день «шибали» собою на тяжкій службі, їли варену воду з «гемізою». У процесі комплектування кадрів дістали ми ще двох німецьких оштуфів — Бльома і Фрідріхса. Перший, клясичний приклад загонистого німця, гідний «кумпан» Еміхена, якого переважав одначе й інтеліґенцією, і ростом, бодай удвоє, мав ту прикмету, що цінив військове вміння і був справедливий. Займав становище команданта легкої (2 цм) батерії і жив з стрільцями непогано, поки не потоптав тризуба, якого хлопці уложили з камінців коло бараку. Від цього часу відносини попсувалися.

Другий, Фрідріхс, дуже молоденький, нелюблений рештою німців, що бачили в ньому карієровича, «партаймана». Спеціяльно поганого наставлення до нас йому не можна було закинути. От, німак, тай тільки.

У цьому ж часі ми дістали ще 3-ох українських старшин: лікаря, дуже симпатичного д-ра Т., чот. К., як офіцера особливого призначення, і чот. Т., як другого (крім німця оштуфа Льоренца) господарського офіцера. Його військова кар'єра була коротка. Він розпився і раз жандармерія найшла його п'яного в рові та нагнала геть.

Тимчасом положення на фронтах усе більше поважніло. Вишкіл добігав до кінця і незабаром зміг Фрайтаґ святочно проголосити закінчення вишколу та повідомити на урочистій збірці цілої дивізії її готовість до бою. Небаром розпочалися повні вже вимаршові приготування. Вишкіл мав характер лише збуття часу і всі чекали наказу. І він, нарешті, прийшов…