Під покровом Св. Варвари

Всі ми мабуть читали замолоду, чи радше в діточому віці «Чмелика» Королева-Старого.

Молодий полтавець, син національно настроєних батьків, дістається, при помочі чомусь, німецького гавптмана Йогана Шульца, до Мюнхену. Він студіює і захоплюється Европою. Ходить до англійського парку, буває в Прінц Реґентен Театрі, музеях, лазить на статую Баварії і т.д.

Мабуть, неодин з молодих адептів артилерії думав про цього нашого попередника, Максима Крушенка, та місто, яке він з таким захопленням описує. Бо йшлося про місто, яке має свою опінію в усьому світі, місто — столицю Баварії, місто мистецтва з його музеями, театрами, палатами та культурними й історичними пам'ятками. Хотілося пізнати столицю націонал-соціялізму, місто, де відбувалися історичні події великої міри, побачити Брунатний Дім, Фельдгернгалє та «вічну варту», а до цього, як дехто казав, треба поспішати, бо може бути запізно. Спеціяльних українських традицій у Мюнхені ми не шукали, бо й важко було б. Хиба може представництво Галицького уряду в роках визвольної боротьби, ну — і Мюнхен, це ж резиденція «Гетьмана України Обаподи Дніпра», Полтавця Остряниці. Так що, хоч як це не дивно, українство на мюнхенському ґрунті не таке вже незакорінене, як могло б здаватися.

Від наших попередників у протилетунському ремеслі знали ми вже про існування якогось Фрайману та СС Касерне в ньому. Чували ми вже про колосальні, може єдині в своєму роді, касарні, про довжину коридорів, по «яких уфавде мотоциклом їздить», чували неодно таке, чого в дійсності не було ніколи…

Оці наші попередники, це — 80 добровольців «першої тури», тобто: покликаних 17.7.1943, згадуваних уже, як кадра 14 дивізіону протилетунської артилерії, що відбули тут від серпня до листопада 1943 протилетунський вишкіл. Тепер ми разом з ними, маємо перейти основну спеціялізацію та створити кістяк для справжнього дивізіону. Отак найшлися ми в службі святої Варвари, патронки всякої артилерії.

Є нас тепер 252-ох, розділених на 3 німецькі батерії: легку (2 цм), середню (3,7) і тяжку (8,8). Панує у нас типове двоєвластя: організаційно творимо осібний дивізіон, але вишкільно належимо до німецьких батерій; відпустку може дати лише наш командир, капітан Віртес, до «бункру» може всадити і наш і, місцевий… Та це вже така військова логіка, і нема на то ради…

Мешкаємо в колосальних касарнях, так добре знаних пізніше тисячам українських Ді Пі. Кімнати, після пам'ятних гайделяґрівських «братрур», великі, ясні, просторі. Цілість — із кальориферами, біжучою теплою та зимною водою, апаратами з підозрілими написами «Меннер, шіцт ойре ґезундгайт»,[18] робить прямо враження люксусу.

Величезні, 5-поверхові бльоки — повні молоді, що говорить хиба усіми европейськими мовами. З вальонами порозуміваємося на міги, або по-французьки, з флямандцями чи норвежцями по-німецьки, з румунами покищо не говоримо, бо «кампфґемайншафт»[19] — одне, а циган — друге… По середині величезна площа. Тут відбуваються «ферайдіґунґи».[20] Там ходити не поручається. Наші відносини з рештою касарняного населення назагал поправні. Спершу, як почули, що ми «ґаліцієр», заінтересувалися, що це воно за етнографічна дивовижа; почувши, що ми «українер», виразно розчарувалися. «Ір шпрехт воль русіш унтерайнандер, ва?»[21] — було наступне питання. Наша братія трималася непогано, подекуди з виразною вищістю. Галичанин, зокрема молодий, відзначається деяким нахилом упрощувати собі приписи, які його торкаються, незалежно від цього, хто їх видавав. Цю благословенну прикмету нашого народу помічав я весь час, коли був у дивізії й зустрічаюся з нею надалі. Вона, з одного боку, спричинила, що влада дивилася на нас, як на «дещо недисциплінований елемент з виразними демократичними аспіраціями» (історичні слова одного з «авсбільдерів»[22]), з другого — вміло використовувана нашими, вже не стрільцями, а «канонєрами», вельми влегшувала життя на чужині. Назагал, одначе, ставлення німецької військової влади до фрайманських українців 1944 року було цілком поправне.

Причина цього не могла лежати в жадних засновках сентиментальної натури, а вже напевно не було наказане згори. Все, назагал добре, ставлення до себе та всю, тоді загальну, повагу заслужив собі наш доброволець своєю інтеліґенцією та вмілістю на площі вправ. Уже перші наші добровольці, згадувані 80 людей «першої тури», на полігоні відзначилися, як безконкуренційні стрільці та вибилися на перше місце між усіми учасниками. Наш власний (мова іде про тяжку 8,8 цм батерію) вишкіл розпочався, як слідує.

По загальнім обзнайомленні з матеріяльною частиною та функціями поодиноких гармашів, наш вишкільний підстаршина запропонував привести отак, на пробу, перший раз гармату в огневу позицію. При цім він додав: «Ваші німецькі товариші (це не був однак першоклясний людський матеріял), що вже вправляють шість тижнів, потребують на це 90 секунд; у загальному, кожний час нижче 100 секунд є добрий, а я вам, на перший раз, даю 2 мінути». Хлопці переглянулися, і, на даний знак, усе кинулося до гармати. Після переведення вправи підстаршина ствердив, що ми зужили на її виконання лиш 75 секунд. Він був дійсно заскочений і не міг нами нахвалитися, тим більше, що із технічного боку нічого не можна було закинути. Було це, очевидно, «дрільмесіґ», на площі вправ, не в терені.

Та пізніше жадна з чотирьох українських гарматних обслуг не потребувала для введення гармати в огневу позицію більше, як 1-ну мінуту…

Подібно малася справа з піхотинським вишколом. Тут наша перевага над німцями була цілком уже очевидна. Ми ж перейшли в Гайделяґрі добру, 3-місячну, піхотинську школу, а німці приходили до фрайманської СС Касерне лиш, як рекрути.

Та мабуть, при тодішній системі, й найбільші наші успіхи не змогли б захоронити нас перед злим трактуванням, а то й шиканами, якби не наша команда.

Це були: в адміністративно-організаційному відношенні, згадуваний гавптштурмфюрер Віртес, а в чисто вишкільному — десятник Гольткампф.

Перший, прямо захопився справою формування українського «фляку». Спеціяльно добре жив з нашою молоддю, з якої майже всі були або абітурієнтами, або учнями вищих кляс ґімназії. Ніколи не натякав на урядові чи нац. — соціялістичні теми, але старався сприйняти якнайбільше відомостей про все українське. Наші справи перед місцевими військовими властями заступав так уперто й щиро, що стягнув на себе нехіть місцевих старшинських кіл. Не без того, щоб і вони не вплинули на його перенесення від нас, що сталося в половині лютого 1944 р. Ставилися Віртесові закиди із нашої ж таки сторони, що він розвів протекціонізм, обкружився самими підхлібниками, не мав фахового знання і т. д., але це речі, які мусіли б бути спершу доказані. У зв'язку з цим не можна не сказати декількох слів про наших українських старшин у СС Касерне. Це було кількох старшин австрійської, української, польської та совєтської армій. У нашій батерії пор. Темник, у середній сот. Ф.Фрайт. Вони були передбачені командири батерій. Всі вони тоді ще не мали відповідних німецьких степенів, а перебували на правах «Фюреранвертерів».[23] Треба однак завважити, що це були старшини дуже вартісні, між іншим один поручник польської тяжкої протилетунської артилерії. Виїмки — це були 2—3 особи, але були. Напр., був. лейт. сов. армії Кошлак… здезертирував таки з Фрайману, не вернувся з відпустки. Наші взаємини з старшинами були дуже сердечні. Правда, нераз так було, що ми воліли б бачити більше незнання, чи «службовости», але твердішої постави супроти німецьких підстаршин та такої бойовости, як ми її привикли бачити. Під цим оглядом 3/4 наших старшин грішило. Були й інтриґи, особистого й партійного характеру. Вони дійсно не варті, щоб над ними розводитися, тим більше, що думки про їх причини та перебіг були дуже поділені. Стверджую тільки, що загал вояцтва дивився на ті речі з щирим обридженням.

Під час нашого побуту в СС Касерне припали теж українські та латинські Різдвяні Свята. Ми використали одні й другі, бо вільно було обидва рази, на латинські свята дістали ми приписовий приділ, а на наші — «дарунки» з Галичини та «Зондерцутайлюнґ».[24] На Св. Вечір організовано було спеціяльну вечерю в тодішній підстаршинській кантині (де пізніше наші Ді Пі переходили скринінґову комісію), на яку зібралися всі галицькі вояки, німецькі вишкільні сили, капітан Віртес, та командир місцевого дивізіону, штурмбанфюрер Дірнагель, як відпоручник командира запасного полку «фляку». Виступав наш хор, який стояв тоді на доволі високому рівні. Свята перейшли в приємній атмосфері, хоч дуже, дуже іншій від традиційної.

Взагалі релігійна справа була у нас наладнана добре. Ходження до церкви в неділю (це була тоді та сама Капуцінеркірхе, що по війні) належало до служби, хоч були можливості до викрутів. Декілька разів відправляв наш капелян, о. Левенець, Богослужбу таки в касарнях (у залі в «вежі»). Таким чином, гр-кат. Служба Божа була першим християнським обрядом, відновленим на СС Касерне, святині націонал-соціялістичного неопоганства. Релігійне наставлення українського загалу було нераз предметом кпинів, чи дотинків, зі сторони німців. Підчас коли вискоки рівних нам ми присікали з місця дуже енерґійно і звичайно, нечемно, тяжче було з такими справами, як напр., виступ нашого к-ра батерії поручника (оштуф) Тайдіґсмана на батерійній збірці, де він кпив собі з віри взагалі та розпитував своїх «ґаліцієрів», чи і чому вони вірять. Цей же Тайдіґсман, переходячи через кімнати в часі, коли батерія була на вправах, позривав зі стін образи святих, які були очевидно, лиш по галицьких кімнатах.

У Мюнхені видно було вже війну зблизька. Хоч збомбардованих дільниць ще не було, лиш тут, чи там, розвалена кам'яниця, а за нашої тут присутности взагалі налетів не було, алярм був кілька разів, бодай два рази денно. Тоді треба було на ґвалт вбиратися, хапати кріс і торністру та летіти коміть головою, чи то в ліс, чи то в «Шплітершуцґрабен».[25] Під час служби, охороняти промислові об'єкти в місті, чи околиці, до того завжди напоготові стояли авта; така їзда, в переладованому, критому вантажному авті, без світла вночі, безлюдними вулицями міста, при акомпаньяменті сирен (бо у нас поготівля передавалося телефонічно), мала часом характер дійсно, як казали німці, «толлє фарт».[26]

У вільний час (субота пополудні та неділя) все, що жило, летіло що сил до міста. А Мюнхен мав чим тоді захопити, не так, як в 1945-48 рр. Пхалися отже всі до тих самих срібнобілих автобусів, що від літа 1945 возили діпістів, і мчали до «Данціґер Фрайгайт», теперішнього «Файліч-пляцу». Звідтам дорога стояла вже отвором у всі кінці міста. У пханні в автобуси мало наше товариство велику вправу, що страшенно злостило німців, які висловлювали про нас усякі недуже похлібні уваги «штур, ві панцер»[27] (це ще один з дуже, дуже делікатних).

У місті кіна, реставрації та бари брали в свої обійми братію. Про куховарські вмілості баварців ми були від початку дуже низької думки. І справді, тоді загальною мюнхенською потравою були «Мушельфляйш і гемізе» (популярні «жабі очка») та «12-процентіґес бір» — 2 проценти алькоголю, 10% «Бедінунґсцушляґ»,[28] одне і друге — рішуче замало для вибагливого галицького піднебіння. Хоч, ясна річ, існували способи дістати й карткові страви і, щедрі галичани, що з маркою не числилися, робили з тих метод часто ужиток. Барів та каварень було в місті повнісенько, з більше нами відвідуваних назву «Дінцеркеллєр», кафе Одеон, Гофґартен кафе, та багато інших, зрештою спритні хлопчиська повишукували для себе й дійсні «штамльокалі», де, як елемент добре платячий, були мило (як на авслендерів) бачені та радо обслуговувані.

Це, що я згадав спершу про реставрації та каварні, не має означати що добровольці не інтересувалися культурними та мистецькими установами Мюнхену. Можна було зустрічати галичан і в опері, і в театрах. Дойче Музеум не був тоді паскарським осередком, а що бодай у двох третинах було повно експонатів. Там часто можна було бачити наших стрільців. З природи речі відвідували Армемузеум. Дуже часто лазили, як їх український попередник, Максим Крушенко, на статую Баварії, словом — були всюди, включаючи сюди й університет, де українців було тоді лиш кільканадцять. Та найбільшою, мабуть, фреквенцією тішилися ботанічний сад та зоопарк, де тоді ще дійсно було що оглядати. Що в зоопарку вельми популярні були павіяни й інші їх кревняки, це хиба не дивно.

Та правду кажучи, не треба було їхати аж до міста, бо для вдумчивого обсерватора було й тут доволі інтересного матеріялу, не кажучи про внутрішньо-касарняні можливості розривки, як: кіно, кантина і т.д.

Цей інтересний матеріял, це були хоч би самі наші співмешканці, фрайманські есеси. Дійсно, людський матеріял нашого цілого Запасного Полку Зенітної Артилерії (так називалася ця одиниця, що ми до неї належали та яка квартирувала в цих величезних касарнях) вповні віддзеркалював у свойому складі духа епохи. Отже, передусім, чужинці, річ назагал не до подумання у німецькій армії. Їх присутність офіційно вияснювалася балаканиною про «Кампфґемайншафт», а то й простіше, а головне — щиріше, як напр., один знайомий німець сказав — «ідея ідеєю, а каноненфутер — каноненфутером». Чого, як чого, але отвертости цій людині не можна було відмовити.

«Авслендерів» було тут повно. Отже, ми, вальони, флямандці, румуни, голляндці, норвежці, данці, поляки. Перші в національних формаціях, решта в загальнонімецьких. Цікаво виясняли румуни, між якими були й румунські німці, в який спосіб вони попали сюди. Вони не крилися з тим, що румуни народ не бойовий (зрештою, вони це яскраво доказували на вправах). Як такі, вони скористали з виданого десь в 1943 р. оголошення, що німці з румунської армії можуть їхати до Німеччини на роботу. Вітрячи за тим можливість замінити збройну форму боротьби за Нову Европу на менш активну, чи радше менше небезпечну, «хоробрі» нащадки римлян лавами посунули голоситися. Що це зробили й правдиві німці, не треба казати. Їх усіх фактично забрали з румунської армії, перевели в якісь табори в Австрії — а звідтам нагло опинилися вони в есесах. Звідси на Фраймані такі німці, як: Константінеску, Філіпеску, Теодореску. Один із них, був. сержант румунського летунства Траян Теляга з Бесарабії, дуже часто бував у нас і добре з нами жив. Від нього і на його відповідальність оця історія.

Інші вичислені ґерманські народи — це або добровольці з чисто німецьких частин, або з таких мішано-ґерманських формацій, як полки, т. зв. «Бойтеґермане», «Вестлянд», дивізії «Вікінґ». З цими людьми ближчих зносин не було та й ніхто їх не шукав.

Та й самі фрайманські німці варті спеціяльного розгляду.

Це вже не були ці есеси, що в перших сорокових роках. Лиш із старших, головно підстаршин, можна б ще вибрати деяких, що відповідали б клясичному поняттю есеса. Величезна більшість не хотіла нічого й знати про війну, не кажучи вже про якесь добровільне голошення. Це були звичайно мобілізовані члени партії, або «гайотники»,[29] що подекуди ставили навіть спротив проти втілення їх до нелюблених тоді СС. Всі вони лиш хвалили Бога, що попали саме до «фляку». Найкраще про це свідчить факт, що син командира нашого полку служив у цьому ж полку, як казали вже з рік, дослужився до степеня «фрайтера» та «перечікував» війну. Подібно говорили про сина команданта мюнхенського ґарнізону. Не знаю, чи й це правда, але першого з них знали всі.

Вишкіл наш був в повному розгоні й не могло бути мови про поворот до Гайделяґру в лютому 1944, як це було передбачено. Тим більше, що в лютому-березні дивізія взагалі змінила місце осідку й була перенесена до славного Нойгамеру на Шлеську. Отже, наш побут у Мюнхені продовжено. З важливих подій цього часу треба назвати згадуване відкликання капітана Віртеса, якого в половині лютого замінив на становищі командира дивізіону капітан Сергій Кюстер, про якого буде ще нераз мова. Наприкінці березня вишкіл уже був очевидно закінчений, та побут в Мюнхені зайвий. В обличчі цього факту й у зв'язку з цим, що дивізія вступила в свою останню організаційну фазу оформлення, як велика бойова одиниця, наприкінці березня 1944 року, ми виїхали до Нойгамеру.