"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

ВЕЛЕТИ НА ДНІ

А підводний вулкан, всупереч сподіванням Пітера Ріда, не був згаслим. Власне, він діяв протягом десятиліть, час од часу випльовуючи розплавлену лаву. Довгі хвилясті язики скам’янілої породи спускалися від кратера в долину. Нині ж прокладеними ще раніше “стежками” донизу повільно сунула вогняна маса, нагріваючи поблизу воду.

Гідроакустограма Воронцова та Пітера Ріда дала змогу акванавтам потрапити, так би мовити, у “центр мішені”. Але там на них чекав страхітливий сюрприз: лавові язики дотяглися мало не до звалища контейнерів. Не більше двох кілометрів відділяло свинцеві домовини від розплавленої породи. До того ж, підніжжя вулканічного конуса покраяли глибокі рівчаки із стрімким спадом — сліди колишніх вивержень: в якийсь момент лава могла прискорити свій рух…

Часу на роздуми бракувало… Втім рішення могло бути тільки одне — вийти на дно і забрати контейнери, до яких наближалося лавове поле. Виграти в двобої з підступною стихією кілька годин, а там надійде допомога. Електронні щупи-металошукачі виявлять свинцеві контейнери навіть серед щільних кам’яних розсипів. До того ж, біостанція має спеціальні сховища для зразків геологічних порід.

На дно могли вийти лише двоє акванавтів: третій член екіпажу мусив лишатися, щоб управляти біостанцією. Хоменко обвів поглядом своїх товаришів. Вибирати йому не доводилося, бо Олег за всіх обставин мав лишитися на борту розвідувального апарата.

— Професоре Грассар, — мовив Хоменко, — чи не хочете вийти зі мною на прогулянку?

— А чому не я!? — вигукнув Усольцев.

— А тому, що ти краще, ніж я, управляєш біостанцією.

Професор Грассар посміхнувся:

— Охоче стану вашим супутником. Подумати тільки: нелюди, викинули контейнери із смертю мало не у кратер вулкана. І це щастя, що сюди нагодилися саме ми…

— Треба зробити все, щоб не вибухнув жодний контейнер, — сказав рішуче Хоменко. — Через кілька годин підійдуть судна двох країн і стануть на вахту.

Хоменко проінструктував Усольцева і вже рушив, було, до відсіку акватронів, коли надійшла радіограма від Воронцова. Начальник біостанції, прочитавши її, негайно зібрав усіх своїх товаришів:

— Новини не вельми приємні. Воронцов та Пітер Рід разом із співробітниками міжнародної інспекції нейтральних вод стережуть грецьке судно. В організмах членів його екіпажу почався процес генетичного переродження: виросли сині бороди, довшають пальці рук і ніг, на шкірі з’явилися якісь лусочки. А до тями вони поміж тим так і не прийшли. Лікарі нічим не можуть зарадити. Вчені з Арказанії пропонують приспати їх і гібернізувати. Хай полежать у домовинах, наповнених рідким азотом, аж поки науковці, так би мовити, не розкусять цей горішок. І ще одне. Нарешті розгадана й остання таємниця. Виявляється, Дон Блаєр і Тоні Якагуда справді таки приспали нас на острові, щоб ми не послали повідомлення про катастрофу в ефір. їм треба було виграти час. Дременувши в Арказанію, вони попередили про незвичайну подію членів правління концерну “Океанікс продюкс”. Вже наступного дня товстосуми викинули свої акції на біржу і продали їх майже всі. Ось так і вийшли сухими з води. Про це нині галасують всі радіостанції Арказанії. А розголос про катастрофу в океані міг би їм завадити.

Усольцев та Олег провели обох акванавтів у відсік акватронів. Хоменко стиха мовив професорові Грассарові:

— У нас вже не буде іншої нагоди вийти на дно. Знаєте, чим ви важите?

— Звичайно, — відповів француз.

Добре, що інші акванавти не чули цієї розмови, інакше вони б сполошилися. Справа в тому, що надмірне, кількаразове перевищення норми перебування на дні в акватроні виснажувало нервову систему. Біоструми відтак ставали хаотичними і вже не могли керувати вузлами та робочими кінцівками акватрона. Про наближення цього моменту сигналізував червоний плафон, вмонтований у внутрішній камері.

Металевий велет повільно ступав по дну. Хоменко зіщулився у тісному коконі апарата. Тіло вкрив рясний піт, фіксатори біострумів липли до вогкої шкіри. Кілька хвилин акванавт витратив на те, щоб підкорити надміцні обладунки своїй волі. Апарат довгенько похитувався: то одна, то друга нога порушувала ритм кроків. Нарешті напруга біострумів на всіх фіксаторах досягла потрібного рівня, і в акванавта одразу ж зникло моторошне відчуття відокремленості, замкнутості, ізольованості від усього світу… Натомість з’явилося враження: обладунки акватрона — це вже не метал і пластик, а жива плоть…

Хоменко роззирнувся. Зрозуміло, у тісному коконі він навіть не міг повернути голову. Просто подумав: “Я озираюсь”. Верхня частина акватрона, схожа на відпиляну верхівку яйця, слухняно обернулася на сто вісімдесят градусів, несучи інфрачервоні очі. Побачив позаду величезну сферу біостанції. Так мало пройшов — не більше п’ятнадцяти метрів! А здавалося, що промайнуло чимало часу відтоді, як за ним зачинилися шлюзи.

“Що з тобою? — подумки запитав сам себе. — Ніби ти вперше ходиш по дну. Звідки це гнітюче почуття безмірного розтягування часу? Негайно заспокойся! Візьми себе в руки!”

Усольцев та Олег були близько і далеко водночас. На суші можна було б навіть махнути рукою і гукнути їм щось. А тут між ними пролягла прірва.

Акванавти, безперечно, зібралися у залі керування і спостерігають за обома металевими циклопами. “Телеочі” незрівнянно далекозоріші. Втім, а де ж професор Грассар? Француз вийшов секунд через тридцять після нього. Камери водночас заповнювалися водою…

І в цю мить клацнув апарат гідроакустичного зв’язку. Крапка—тире—тире—крапка… Автоматичний дешифратор мовив деренчливим голосом:

— Мосьє Хоменко, шукаю вас!

Обізвався Грассар. Він десь близько. Але чому не видно його акватрона?

— Мосьє Грассар, а ви де?

— Дідько забери, забіг уперед. Ми тут, мов сліпі кошенята.

— Увімкніть звуковий локатор!

— Гаразд! Нарешті зрозумів. Я стою за шістдесят метрів од вас па південь. Ідіть до мене!

— Зачекайте…

Невеличкий екран локатора, вмонтований в коконі поміж табло сигналізаторів, висвітлив силует акватрона Грассара. Добре, що дію долини майже рівне. Лише попереду промацувалась якась борозна. А ще далі починались невисокі пагорби. Треба йти до француза. Працювати доведеться в парі.

Хоменко наближався до Грассара. Нарешті інфрачервоні очі побачили акватрон француза — округлий тулуб, насаджений на кулясті ноги і увінчаний присадкуватим куполом.

— Мосьє Грассар, як настрій?

— Як на Рів’єрі…

— То рушаймо вперед!

Вони пішли на південний схід, витримуючи поміж собою інтервал у вісім—десять метрів. Дно океану вкривав прошарок сизого намулу, подекуди траплялося невелике каміння, що розсипалося в порох під ногами акватронів. Температура води — близько семи градусів. Вже й до вулкана недалеко. Десь поблизу дно “засіяли” свинцеві контейнери. Але де ж той цвинтар? Де той урожай смерті, збирати який випало на їхню долю?..

— Швидше, мосьє Хоменко, — докинув француз. — Якщо вибухне хоч один контейнер, нам не жити на світі.

— Виверження триває. Погляньте на шкалу…

— О боги! Триклята каша ніяк не довариться!

Локатор окреслив на екрані похилий пагорб. Він півколом охоплював майже плоску рівнину. Над нею зводився вулкан, з нього у долину стікала лава. Вогненні язики сповзали вниз. Яке б це було величезне видовище на суші! А тут, у царстві вічної ночі, вода маскувала фейєричне сяйво. Забрати б контейнери бодай із цієї зони. Усольцев, сидячи за пультом управління, давно вже чекав наказу.

— З якою швидкістю рухається в долину лава? — запитав Грассар.

— За попередніми даними — сто двадцять метрів на годину. Ми визначили цю швидкість ще на борту біостанції.

— Значить, два метри на хвилину…

— Підійдемо ще ближче.

— Мосьє Хоменко, ви мені подобаєтесь. Чому ми не познайомилися раніше? Приїздіть до мене у гості.

— Обов’язково…

— Вмикаємо щупи!

Акванавти шукали контейнери, начинені смертю. Йшли паралельно до велетенських язиків лави. Вони не бачили розплавленої породи, але температура та хімічний склад води свідчили, що вона десь поблизу. Електронні щупи зондували перед ними дно. Нога акватрона Хоменка ступила на щось слизьке. Датчики одразу ж просигналізували про це рецепторам шкіри підошви. Хоменко мимоволі нахилився. Перед ним простерлося тіло велетенського потворного черв’яка. Довжиною метрів з дев’ять — не менше. Невідома науці донна тварина. Вона була мертва.

Акватрон Хоменка ступав уздовж дивовижного тіла. “Головка” тварини схожа на гостро заструганий олівець. Низочка жовтих цяток навколо зморшкуватого писка — органи дотику. Очі не потрібні тварині, яка живе на такій глибині…

І в цю ж мить завила сирена. Перша знахідка! Щуп вказував чіткий напрям… Ось він… контейнер. Вкритий сіруватою памороззю, він схожий на домовину.

З кожного його боку стриміли гачки. До них, певне, прикріплювали такелаж під час перевантаження.

— Сюди, мосьє Грассар! — гукнув Хоменко.

Начальник біостанції поклав чорну руку на свинцеву площину контейнера. Сенсорні датчики одразу ж просигналізували кінчикам пальців про дотик до твердого тіла.

Грассар підійшов до контейнера. Дві циклопічні постаті нахилилися над паралелепіпедом.

— Поздоровляю з першим трофеєм, — сказав професор Грассар. — А чи не занадто він для нас важкий?

— Не думаю. Гадаю, впораємося. Викликаю Усольцева. Лава незабаром дійде сюди.

Так, цівки лави були зовсім близько. Температура води піднялася до п’ятнадцяти градусів. Але інфрачервоні очі все ще не могли сягнути розплавленої породи.

Хоменко налаштував апарат гідроакустичного зв’язку на зал керування біостанцією. На мініатюрній панелі заморгало сине вічко.

— Я — “Садко”! Я — “Садко”! Викликаю Усольцева!

— Усольцев слухає, — почув відповідь.

— Візьми пеленг і прямуй до нас. Шлях цілком безпечний.

— Гаразд, вмикаю двигуни.

Хоменко, обережно ворушачи пальцями, обплетеними жовтим павутинням дрібних дротиків, натиснув на кнопку відбою. Пояснювати Усольцеву нічого не треба. Кожен із акванавтів знав чітко свої функції.

Та раптом акватрон Грассара заворушився, а потім похитнувся в один бік. Хоменко здригнувся: невже француз не зробить далі й кроку?..

— Що з вами, мосьє Грассар? — запитав хрипко.

— Серце… Вже мав два інфаркти.

— Як же ви наважились вийти під воду?! — гукнув Хоменко.

— Не турбуйтесь, я себе добре знаю. Минеться. Мені вже ліпше. Навіщо нашим молодим колегам лізти у це пекло? Ви ж тоді зрозуміли мене.

— Але я не знав, що у вас хворе серце.

— А в кого воно зараз не хворе? Говорив: минеться. Вже почуваю себе краще. Де ж там наші хлопці?

Акватрон професора Грассара вирівнявся. Хоменко мимоволі поглянув ліворуч: там, між двома ребрами голови акватрона, був вмонтований невеличкий плафон. Як тільки нервова система виснажиться надміру, він спалахне червоним світлом. Поки що все гаразд.

На них насувався велетенський бік біостанції. Усольцев не забарився.

— Як самопочуття, мосьє Грассар? — запитав Хоменко.

— Та п’ятдесят років тому почував себе краще, але й тепер…

Два циклопи поклали руки на такелажні гачки. Метал увіп’явся в метал. Тільки б вони не зірвалися, гачки…

— Підіймаймо!

Хоменко подумки сформулював команду своєї правої руки. Кінцівка акватрона зігнулася в суглобі. Відірваний од дна контейнер повис на півтораметровій висоті.

Якби на дні в цю мить був спостерігач, йому б здалося, що два циклопи несуть домовину. Акванавтам довелося обходити величезне черево біостанції. На них чекав уже розчинений люк.

Чорний отвір проковтнув акванавтів. Вони просунулися у досить просторий відсік для зберігання зразків геологічних порід, прилаштували контейнер біля броньованої стіни і знову вийшли на дно.

— Усольцев, відведи біостанцію трохи на північ і чекай нас! — звелів Хоменко.

Опуклий бік біостанції посунувся назад і зник, ніби розтанув у сірій каламуті. Двоє циклопів продовжували розвідку місцевості.

Величезне нервове напруження вже давалося взнаки. Фіксатори біострумів стали навдивовижу важкими. Пальці рук тремтіли. Інакше й не могло бути — багатоденна втома, граничне напруження нервів.

— Мосьє Хоменко, — пролунав голос дешифратора, — знайшов ще один контейнер. Піднімав десятки затонулих кораблів різних епох, виявив у Середземному морі древнє місто, а з таким “скарбом” ще не знався.

— Все жартуєте, мосьє Грассар, — мовив Хоменко.

— Може, востаннє…

— Не думайте про це!

Із сірої пітьми виступило сіре громаддя скель. Там виявили ще один контейнер. Професор Грассар викликав біостанцію. Невдовзі знову просигналили щупи — знайшли ще три свинцеві домовини.

— Чим далі в ліс, тим більше дров, — мовив Хоменко.

— Що ви сказали? Я не зрозумів, — відгукнувся професор Грассар.

— Прислів’я є таке в нас…

— Дотепно, але цей “ліс” треба винищити впень…

Хоменко та професор Грассар працювали без передиху. Визначивши потрібний робочий ритм, вони синхронно нагиналися і піднімали прямокутні скрині і, старанно узгоджуючи кроки, несли їх до біостанції. Найважче було пройти горловину камери: приміщення не розраховане було на завантаження такими великогабаритними предметами.

Коли останній з контейнерів зник у чорному отворі камери, Хоменко відчув полегшення.

У цю мить обізвався професор Грассар:

— Мосьє Хоменко, спалахнув червоний плафон.

Сталося те, чого найбільше боявся начальник біостанції. Значить, вони вже вдвічі перевершили норму перебування в акватронах. Через кілька хвилин вони відмовлять.

— Професоре Грассар! — гукнув Хоменко. — Ви чуєте мене? Мерщій до біостанції! Маєте ще трохи часу.

Начальник переговорив з Усольцевим:

— Рушай назустріч професору Грассару, а Олег хай іде у відсік акватронів. Не баріться!

Червоний туман наліг на очі Хоменкові. Відчував, що акватрон вже не крокує, а дибає ледь-ледь, перевалюючись з боку на бік. Не пам’ятав, як зайшов в отвір шлюзу. Просунувся вперед і озирнувся: в “зубату пащу” приймального пристрою, трясучись, мов у лихоманці, увалювався акватрон професора Грассара.