"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

У ПАСТЦІ

Гідроліт сів на м’яку подушку коралової потерті. Воронцов відчинив дверцята і виглянув з кабіни. Високі кокосові пальми підступали майже до океанських хвиль, розгортаючи навстріч косому сонячному промінню довге лапате листя. Повітря сповнював різкий запах гнилих водоростей…

Бортінженер стрибнув на землю і пішов до пальмового гаю. Ще раз роззирнувся і поглянув на гідроліт. Океан намагався дістати машину довгим пінявим язиком. Перенестись би на ньому подалі від підступної стихії. Та сонце вже сідало за обрій, у тропіках швидко смеркає, протягом кільканадцяти хвилин небо одягає оксамитову габу ночі, вицяцькувану мерехтливими зорями.

Ні, не можна затримуватись на пустельному березі. За цими хащами живе Пітер Рід. Десь там на галяві посеред острова стоять кільканадцять бунгало, де мешкають прокажені. Скільки їх у цьому селищі? Мабуть, бідолах не більше сотні. Надто велику кількість людей не прогодує клаптик землі, загублений серед безмежжя Тихого океану. Хворих доглядають один чи двоє лікарів та кілька санітарів. Утримують подібні острівні лепрозорії за рахунок коштів благодійницьких організацій та фондів, спеціально виділених штаб-квартирою Організації Об’єднаних Націй.

Втім, хтось би із місцевих жителів мав уже зустрінутись Воронцову. Прокажені на острові почувають себе вільно, ходять, де хочуть. їм заборонено тільки залишати лепрозорій. І Во-ронцов мимоволі занепокоївся…

Та ось ледь помітна стежка привела його до великого одноповерхового будинку на високій підмурівці, покритого оцинкованим залізом. Біля ґанку лежали дошки, пластини гнутої жерсті, пучки якихось трав.

— Хелло! — гукнув щосили Воронцов.

Замість відповіді — відлуння його ж голосу. Бортінженер піднявся східцями на веранду, штовхнув двері, що вели в кімнату. Вони не поступалися. Довелося натиснути плечем на шкарубке дерев’яне полотно. Щось зашерхотіло — двері відчинилися. Підлогу досить просторої кімнати захаращувало місиво з трісок, сушених водоростей, коралової крихти, черепашок, риб’ячої луски. Очевидно, тут зовсім недавно зберігали колекції зразків місцевої океанічної флори та фауни. Не встиг ще вивітритись їдкий запах формаліну. Отже, музей зруйнували зовсім недавно: сьогодні вранці або принаймні вчора ввечері.

— Острів привидів, — прошепотів Воронцов.

Незатишно почувалося серед цих руїн. Господарі навряд чи повернуться сюди найближчим часом. Добре, що стежка все чіткіше вказує шлях до острівного лепрозорію.

Небо над верхівками пальм потемніло, коли Воронцов добрів до лагуни. Сірим і непривітним здалося овальне плесо. На воді плавали якісь ящики, пластикові коробки. І тут сліди руйнувань! Воронцов стенув плечима і знову заглибився в пальмовий гай.

Та раптом шлях йому перепинила дротяна сітка, розіп’ята між високими металевими щоглами. Воронцов ішов уздовж тьмяного плетива, продираючись крізь густі зарості фікусів. Та ніяк не міг помітити в тугому павутинні щось схоже на дверцята. Нараз почув шумовиння океанських хвиль…

Але на душі у Воронцова ніби потепліло. Хіба ж не зрозуміло? Острів перегороджено навпіл. На другій половині якраз і живуть прокажені. Там він і зустріне Пітера Ріда. А через дротяну сітку можна й перелізти. А якщо перепона закінчується на березі?..

Воронцов уже не йшов до океану, а майже біг. Під ногами лопотіло листя фікусів. Покручені зарості враз розступилися, і перед очима бортінженера загойдався океан, в який тихо спадали перші зорі з брунатного неба. Гострий запах водоростей знову вдарив у ніс. Юнак рвучко зупинився і закричав з усієї сили:

— Агов! Хто тут є?!

Сітка на металевих щоглах сповзала в океан, та Воронцов врешті-решт побачив серед дрібної луски метрів за двадцять од пінявих хвиль невеличкі дверцята. За мить він прослизнув крізь досить широку щілину, полегшено зітхнув. І раптом з-за невеличкої крислатої пальми вигулькнула якась постать і метнулася до нього. Воронцов здригнувся від несподіванки, широко розплющив очі: за кілька кроків од нього завмер хирлявий чолов’яга з автоматом у руках, одягнений у шорти й благеньку сорочку.

— Де… де лепрозорій? — запитав розгублено по-англійськи Воронцов.

Чоловік мовчки засвітив електричний ліхтарик, ковзнув жалючим променем по обличчю бортінженера.

— Я з радянської біостанції “Садко”! — заходився пояснювати Воронцов. — Розумію — вхід сюди заборонено. Але пропустіть мене. Мені конче треба побачити Пітера Ріда. Проведіть мене до лікаря.

— Тут приватне володіння, — мугикнув охоронець, підійшовши ближче.

І тільки тепер Воронцов розгледів його обличчя: жовте, з випнутими вилицями, приплюснутим носом. Малаєць або японець — на європейця чи арказійця не схожий. Напевне, хтось із обслуги. Але навіщо йому в такому разі автомат? Невже на острові влаштували справжній концтабір для прокажених? Це ж міжнародний скандал…

Воронцов відступив убік. Вартовий не зупинив його, але все ще тримав автомат у руках. Задкуючи, бортінженер вибрів на широку алею, вимощену бетонними плитами. Електричні ліхтарі па високих стовпах освітлювали плантації ямсу та шеренги окультурених дерев манго. Попереду забіліли стіни кількох довжелезних будинків. Над їхніми дахами зводились парасольки сонячних батарей.

Але бортінженер не пішов до селища. Його зацікавило велике бунгало, яке стояло трохи збоку від будинків. Електричний рефлектор, встановлений на гостроребрій тумбі, кидав сніп світла на низький прямокутник вхідних дверей. Якесь шосте почуття підказало, що Пітер Рід живе саме в цьому бунгало. Але біля дверей на низькому широкому ослоні сидів ще один охоронець з автоматом.

Знову доведеться зробити обхідний маневр. Добре, що він не потрапив на очі цьому охоронцю. Воронцов прослизнув у тінь від пальми, трохи подумав і подався крізь кущі до протилежного боку бунгало. Виписавши на горбкуватій місцевості майже правильне півколо, він наштовхнувся на стіну, зведену з товстого пресованого картону. Вікон тут не було. Але маленькі напівпрочинені двері вказували вхід до цокольного приміщення. Воронцов спустився по східцях у кімнату, намацав на стіні вмикача й включив електричне світло… Бетонна підлога, голі стіни, приземкуватий стіл, залізне ліжко, дебелий стілець. Юнакові здалося, що він потрапив до в’язничної камери.

Згори, крізь тонесеньке перекриття, долинув гул голосів. Але Воронцов не звертав на них уваги. Він хотів перепочити, зібратися з думками. Але так і не зміг вирішити, що робити далі. Ліпше, звичайно, не потрапляти до рук озброєних вартових.

Воронцов сів на стілець і замислився. Острів огорнула тропічна ніч, а він ще й досі не зустрівся з Пітером Рідом. Можливо, вчений і справді мешкає в цьому бунгало. Але його стережуть. І ніхто Пітера Ріда добром не відпустить. Гангстери недаремно поставили біля дверей вартового.

Бортінженер настільки втомився, що навіть не відчував граничної абсурдності цієї ситуації. Жодного разу в житті йому до цього вечора ще не погрожували зброєю. Вперше він скрадався у пітьмі, ховаючись від чужого недоброго ока. В останні роки двадцятого століття є ще, виявляється, люди, здатні за гроші вбивати собі подібних. Отак даремно минає час. На біостанції вже чекають від нього радіограми…

Щоб якось відволіктись од неприємних думок, Воронцов оглянув похмуре помешкання. Тут колись стояли й інші меблі: на підлозі лишилися світлі плями від ніжок ще одного столу. Виходить, і звідси забирали якісь речі. Диво та й годі — тотальна евакуація…

І раптом Воронцов почув, як вгорі, за тоненьким перекриттям, назвали знайоме ім’я. Він аж здригнувся. Вистрибнув на стілець, склав пальці правої руки трубочкою, приклав до вуха. У горішній кімнаті Дон Блаєр та Тоні Якагуда, нещирі господарі архіпелагу Танео, розмовляли з кимось третім… А третім, судячи з усього, мав бути горопашний Пітер Рід.

Дон Блаєр: До дідька! Ми змушені залишити і цей острів. Червоні із біостанції повсюди сунуть свого носа. Вони вже запопали браконьєрський корабель. Якісь дурнуваті греки добували конкреції в зоні. Нам не лишається нічого іншого, як терміново евакуювати людей та обладнання.

Пітер Рід: Тож “крихітка” потрапила в океан. Це ж кінець усьому. Я вас попереджував…

Тоні Якагуда: Припиніть цей лемент! Пітере, що сталося — те сталося. Не думаю, що людство загине. Якось оклигає. Ми хотіли нагодувати всіх голодних. Прекрасна мрія. За благородні наміри потрібно платити. Не будьте істериком, реально дивіться на речі.

Дон Блаєр: Ви нам стільки зіпсували крові, Пітер Рід, що кілька разів я ледве утримався від спокуси… Треба було начхати на вказівки босів із правління і наказати, щоб вас потай утопили чи дали отрути. Отак ви дякуєте за наше терпіння?! Тепер всі ладні умити руки. А хіба ви не причетні до створення “крихітки”?

Пітер Рід: Я проклинаю той день і час, коли погодився консультувати концерн! Треба бути таким наївним… Гуманісти, філантропи… Ви вирощуєте джина в пляшці. Я вас попереджав.

Тоні Якагуда: Боїтеся бруду? Не вийде! Вам не вдасться відмежуватись. Або робіть те, що ми накажемо, або весь світ знатиме, що “крихітку” випестували ви!

Дон Блаєр: А ви хіба не винні, що “крихітку” так і не вдалося заховати надійніше? Якби ви працювали у лабораторії разом із нами, то ми б уже давно знайшли цілком доброякісний замінник “крихітки”. Адже це, по суті, була випадкова невдача… І концерн не пошкодував би грошей. Зрештою, досягнувши таких успіхів, ви могли б зажадати чого завгодно. Всі карти сплутала ваша дурість, Пітере Рід. Ви — головний винуватець катастрофи!

Пітер Рід: Так, можливо, і я. Дійсно, хотів бути для всіх гарним. Відмовився від продовження досліджень, почав протестувати, нахвалятись, що всіх виведу на чисту воду, що всьому світові розголошу таємниці концерну. А ви взяли мене і запроторили на острів. Протестуй, виступай, закликай…

Ці недобиті малайські пірати, ваші гангстери, залюбки зарізали б мене. Правда, я не боявся смерті. Навіть спробував утекти. Адзуськи! Бавився, мов мала дитина, у свободу вибору.

А треба було б інакше. Треба було б погодитись на всі ваші умови, а потім знищити “крихітку” ще в лабораторії. Спалити всю документацію. А потім гукнути… Так, щоб почув увесь світ. І не потерпати, що так звана наукова кар’єра усіх найманців концерну полетить шкереберть. Не можна любити однаково і катів, і жертви. Добру завжди потрібні кулаки. А патякання про національний престиж?.. На нього тільки й ловлять таких дурників, як я. Дещо я зрозумів. Та вже пізно.

Дон Блаєр: Не меліть дурниць! Не скигліть, дідько б вас ухопив! Нічого б у вас не вийшло, коли б ви навіть замахали кулаками. Ми розкусили вас. Так звані моралісти — найпаскудніші люди. Вони або ж заважають порядним людям, або ж першими тікають у кущі, як тільки запахне смаленим. Шкодую, що так і не спровадив вас на той світ.

Тоні Якагуда: Доне, заспокойся! Ти ж навчався разом із Пітером в університеті. Він не викаблучуватиметься і ще знадобиться нам. Ми вже розробили чудовий план. Слухайте, Пітере, даємо вам ще один шанс. Цього разу вже останній.

Наші справи не такі вже й кепські, як вам здається. Ми обдурили їх — приспали двох надто допитливих. І одразу ж послали шифровану радіограму в Арказанію. Концерн, очевидно, вже продав більшу частину акцій. Ми виходимо з гри. Спробуйте довести, що “крихітку” виростили ми. Знищимо всі сліди, а самі чкурнемо звідси. Правління концерну не пошкодує для нас грошей. А потім через якийсь час знову спливемо на поверхню. І ви, Пітере Рід, розробите геніальний проект боротьби із “крихіткою”. І весь світ дякуватиме вам. Зараз ми знаємо про “крихітку” більше, ніж знатимуть червоні бодай місяців через три. Гріх не використати такий швидкий старт. Ну як, погоджуєтесь?

Пітер Рід: Я не поїду з вами. Тільки божевільний, що остаточно втратив здоровий глузд, повірив би вашим запевненням. А моє життя — це вкрай мізерна плата за скоєне. Вбиватимете самі чи гукнете своїх гангстерів?

Тоні Якагуда: І знову ви програли, Пітере Рід. Вбити вас? Дурниці! Так, ми не лишаємо свідків. Але вбити вас можна й пізніше. Навіщо поспішати? Ми зробимо із вас хорошого наркомана. Чудова ідея — чи не так? І ви за героїн виконуватимете залюбки всі наші завдання. А почнемо перевиховання одразу ж, отут… Нас не заженеш на слизьке!.. Хапай його, Доне! За руку… Немає, Пітере, вам рятунку… О, ви не вмієте гідно програвати… Тим гірше… тим гірше…

Дон Блаєр: Ви впорснули йому завелику дозу. Він очухається не так швидко. Залишимо його поки що тут. Ніхто не знає, що він на острові. Його вивезуть з рештками лабораторії.

Розмова на горі стихла. Воронцов зрозумів, що Дон Блаєр і Тоні Якагуда пішли з кімнати. Він уже знав, що має робити. Але зволікав, ніби відтягував вирішальний крок. Охоронець, зрозуміло, не впустить його до бунгало. Дон Блаєр дав йому такий наказ. Але міста брали не тільки силою, а й хитрістю…

Воронцов видибав із нижньої кімнати й роззирнувся. Електричне світло на алеї згасло. Швидко зорієнтувався: селище прокажених лежало на північний схід од бунгало Пітера Ріда.

Продираючись крізь чагарник, він подряпав собі руки та обличчя. Зітхнув із полегшенням, коли вийшов на бетонні плити. Селище прокажених виднілося поруч, за вузенькою плантацією ямсу. Будиночки низькі, благенькі, із сліпими вікнами.

Воронцов дуже не хотів, щоб йому хтось зустрівся на дорозі, і йому таки пощастило. Лікарняний блок стояв осторонь од селища. У вікнах не світилося. І двері були зачинені. Бортінженер натиснув плечима на тоненьке дерев’яне полотно дверей, і вони м’яко зіскочили із засува. У великій кімнаті, мабуть, давно не прибирали. Під ногами лежала пилюка. Концерн “Океанікс продюкс” не тратив багато коштів на утримання штату лікарів. Принаймні Воронцов, засвітивши газову запальничку, побачив тільки два медичних халати на старій дротяній вішалці.

Ніколи ще бортінженер не одягався так старанно, як того вечора. Він нап’яв на себе халат, на голову одягнув синю шапочку, натягнув гумові рукавички. Врешті-решт знайшов шмат марлі й наклав її собі на рота й носа.

Хвилин через десять, він знову підходив до бунгало Пітера Ріда. Електричний ліхтар ледь-ледь колихався від вітру. Побачивши білу моторошну постать, охоронець звівся на ноги й підняв автомат. Воронцов зайшов у світле коло від ліхтаря, ступив ще кілька кроків і невимушено поклав руку на плече охоронцю. Той відійшов од дверей, вирішивши, очевидно, що людина в білому халаті та синій шапочці — лікар із місцевого лепрозорію.

Воронцов владно кивнув на двері. Охоронець добув ключа й швидко відімкнув їх. У невеличкому коридорі горіло світло, тому Воронцов одразу ж знайшов кімнату Пітера Ріда. Ще не старий чоловік сидів на канапі. У нього було худорляве, засмагле обличчя, широкі плечі, м’язисті, дужі руки. А от очі — тьмяні, ніби заглиблені в себе. Наркотики, впорснуті Тоні Якагудою, вже подіяли. Але Пітер Рід не втратив відчуття реальності, він запитливо позирнув на чоловіка в білому халаті й підвівся.

Юнак взяв його під руку й повів до дверей. Той не пручався. Воля у нього все-таки була паралізована.

Охоронець мовчки пропустив їх. Він, очевидно, вважав, що його шефи вирішили переселити в’язня до будиночка якоїсь сім’ї прокажених, щоб настрахати його та змусити до покори.

Занурившись у густу пітьму, Воронцов різко повернув до берега, туди, де стояв гідроліт.

— Мене прислав сюди професор Грассар, — тихо сказав він чоловікові, що покірно, мов мала дитина, йшов поруч. І йому здалося: Пітер Рід усе зрозумів…

Гідроліт летів на південний схід. Зустрічний рвучкий вітер гасив його швидкість. Воронцов боявся, що буря почнеться раніше, ніж вони долетять до архіпелагу Танео.

Пітер Рід сидів поруч у невеличкій кабіні. Наркотичне сп’яніння минуло. Вчений, судячи з усього, тривалий час не спілкувався з людьми, бо говорив довго й охоче, з насолодою.

— Ділки з концерну “Океанікс продюкс” вигадали дуже зручну ширму для своїх брудних справ. Спершу вони заманили на острів кілька десятків хворих й оголосили, що утримуватимуть на свій кошт цілий лепрозорій. А потім на острові влаштували таємну лабораторію й змушували мене взяти участь у дослідженнях.

Воронцов уже пояснив Пітеру Ріду, як він потрапив па острів. Але вченого не зацікавив карколомний збіг обставин, що наштовхнув радянських акванавтів на його слід. Ще раз і ще раз він вимагав від бортінженера запевнень, що горезвісна “крихітка” не вирвалась в океан. Та жодних гарантій, зрозуміло, Воронцов дати не міг.

— Поки що постраждав лише екіпаж грецького судна, — пояснював він. — Ви знаєте це… Браконьєри добували конкреції з дна і випадково підняли один контейнер. Я вже здогадуюсь, що в ньому була ваша “крихітка”. З трюму штучна істота нібито не могла проникнути у воду. Ми буквально промацали кожен міліметр обшивки. Дефектоскоп не виявив жодної щілини. Потім брали проби води у багатьох місцях. Знову ж таки не зафіксували слідів якогось розвитку “крихітки”. Але це ще не доказ. Звичайно, всім нам хочеться вірити в ліпше. Та грецький корабель пройшов кількасот миль з конкреціями на борту. І десь там, в якомусь пункті довжелезного маршруту, браконьєрська драга могла розплюснути інший контейнер. І бомба вже вибухнула. Розумієте мене?.. Наша біостанція повинна знайти звалище контейнерів. Тільки тоді можна зважити реальну ситуацію. Нам потрібні точні координати.

— Я підкажу… Але треба поглянути на карту, — відповів Пітер Рід.

— Добре, що ми щасливо вислизнули з того острова, — усміхнувся Воронцов. — А що там поробляють Дон Блаєр і Тоні Якагуда?! Що вони ще накоїли?

— Їх уже немає на острові, — сказав Пітер Рід. — Мої колишні колеги, очевидно, подалися звідси. На острів вони прилетіли гідрольотом. А люди з обслуговуючого персоналу вантажать на судно рештки лабораторного обладнання і замітають сліди. Правда, після невдачі із “крихіткою” кінці у воду вже сховали. Але підмести зайвий раз не завадить.

— Так швидко прийшло судно?

— А воно стояло біля острова. Належить до промислово-транспортного флоту концерну “Океанікс продюкс”. На нього просто накинули “парасольку” — маскувальну сітку. Аби не муляло очі.

— Надто вже винахідливі ці комерсанти, — мовив Воронцов.

— Серед найбільших акціонерів концерну “Океанікс продюкс” — кілька гангстерів, відомих усій Арказанії. Основні рішення в правлінні ухвалюють вони. На жаль, про це я дізнався трохи пізно.

Бортінженер сумно посміхнувся:

— Дивно якось виходить. Світова катастрофа і… гангстери, що чигають навкруг нас. Скількох так званих випадкових факторів не здатні ми передбачити в реальному житті. І нікому нічого не поясниш… Дон Блаєр і Тоні Якагуда кожен свій крок вимірюють сумою зароблених доларів. Про що можна з ними вести мову? Злочинці, які не відчувають анінайменших докорів сумління з того, що вони вчинили злочин. Для них можлива катастрофа — елементарна похибка у глобальному бізнесі.

Воронцов згадав недавні підземні поштовхи, що їх зафіксували сейсмографи біостанції.

— Упродовж останніх місяців я кілька разів відчув, як здригалася земля. І тоді папуги на острові здіймали страшенний галас. А всіляка живина дуже тонко відчуває землетруси. І я вирішив будь-що попередити про можливу катастрофу бодай професора Грассара.

Пітер Рід втиснув голову у плечі, ніби намагаючись хоч на мить відгородитися від навколишнього світу. Та з чорного провалля знову випірнули кілька осоружних епізодів з його недалекого минулого.

…Через велике вікно у затишний офіс вливається могутній потік світла. На підлозі, засланій лискучою пластиковою плівкою, чітко відбивається химерне мереживо алюмінієвої рами. Сонячна повінь нуртує в кабінеті лише рівно сорок хвилин — з чотирнадцятої години десять хвилин до чотирнадцятої години п’ятдесят хвилин. В інші пори дня сонце затуляють скелети двох сусідніх хмарочосів. Тоді в кімнаті похмуро й непривітно. Доводиться вмикати електричне світло.

Вчений не любив підходити до вікна. Вулиця з висоти тридцять восьмого поверху здавалася вузькою ущелиною, дно якої припорошували лискучі металеві мурахи — автомобілі. Ревіння двигунів зливалося в єдине деренчливо-набридливе “уа-уа-уа-уа”, від якого муляло у вухах. Отруйні випари сизими змійками підіймалися до верхівок хмарочосів. Мусиш зачиняти обрамовані сріблястим металом шиби і вмикати кондиціонер. Інакше не всидиш в кабінеті бодай до обідньої перерви. Тут він, відомий вчений, автор кількох сенсаційних книг, нудив світом, лічачи дні до чергової експедиції в район південних морів.

А друга частина його життя була вщерть насичена далекими мандрами, сонцем, вітрами, запахами моря, безмежними просторами. Він керував науково-експедиційним судном. Маршрути білого корабля під арказійським прапором виписували химерні вісімки навколо найвіддаленіших островів Тихого океану. Вночі над головою спалахувало сузір’я Південного Хреста…

Румовище великих портів дратувало його. Спокій наставав лише тоді, коли за сизим серпанком зникали береги Арказанії. Та через три—чотири місяці доводилося повертатися в осоружний офіс на тридцять восьмому поверсі. І знову він переступав на першу, не на таку вже й заманливу, не романтичну половину свого життя.

…Одного осіннього дня, коли йому особливо допікав сірий туман, змішаний з отруйними випарами автомобільних двигунів, задзвонив телефон. Вчений зняв чорну трубку, приклав до вуха і вислухав усе, що йому говорилося, повторюючи байдужим голосом одні й ті ж слова: “Так, сер! Слухаю, сер!” Потім поклав трубку, сів за стіл, замислився…

Через півгодини в кабінет зайшов молодик, привітався і сказав кілька слів. Вчений мовчки кивнув і пішов слідом за ним до швидкісного ліфта.

Автомобіль, виплутавшись із лабіринту міських вулиць, привіз їх у приміський ліс. З шосе звернули на путівець, вимощений бетонними плитами. Тут їх зупинили, перевірили документи…

Далі вони вже їхали без зупинок аж до шестиповерхового цегляного будинку, оточеного яскравими квітковими клумбами та акуратно підстриженими газонами. Врешті-решт вони опинились у просторому кабінеті. Літній добродій піднявся їм назустріч, потиснув обом руки і кивнув на зручні піногумові крісла.

— Концерн “Океанікс продюкс” пропонує вам взяти участь у виконанні однієї програми, — сказав поважно добродій. — Умови для вас дуже вигідні. Хотілося б, щоб ви ознайомились із програмою.

Господар кабінету тицьнув ученому в руки тонесеньку течку. Той перегорнув кілька сторінок і сказав:

— А як же Всесвітня конвенція, підписана представниками більшості країн?.. Генетичні експерименти нині можна проводити лише з дозволу спеціальної наукової ради при Організації Об’єднаних Націй. А його не так легко одержати. Треба довести експертам, що лабораторії фірми гарантують повну безпечність генетичних робіт для навколишнього середовища. А ще слід регулярно сповіщати спеціальну наукову раду про хід експериментів…

— Ми не збираємося панькатись із експертами, — мовив добродій у чорних окулярах. — Конкуренція диктує інші закони. Нам потрібна штучна жива істота, створена генетиками… Навіщо?.. Хай вона в необмежених кількостях продукує для концерну дешевий білок. І тоді ми переможемо у конкурентній боротьбі. Ми залучаємо вас до виконання початкової стадії робіт. Слід підшукати найбільш підхожий для генетичного схрещування вид водоростей та вид зоопланктонної тваринки. А конкретніше завдання, покладене на вас, сформульоване наприкінці програми.

— Я одразу ж відмовляюсь! — вигукнув учений.

— А ви ще подумайте. Не треба поспішати. Зважте на те, що інакше концерн перестане фінансувати ваші програми. Запропонуємо ці гроші тим, хто погодиться виконати наше невеличке прохання. Маємо вже на прикметі таких людей… Отож мисліть ширше, тверезіше. Практично жодної небезпеки не існує. Я повторюю: практично… А теоретично? У вас після народження був один із багатьох мільйонів шансів стати президентом нашої країни, але, зрозуміло, ви ним не стали і не станете. Не кваптеся з остаточною відповіддю.

Опецькуватий добродій у чорних окулярах не жартував. Якщо правління концерну припинить фінансування деяких наукових програм, то майже всі колеги вченого стануть злидарями, безробітними. їхня фортуна розсиплеться, мов картковий будиночок. Почнуться пошуки нового місця, відвідини біржі праці, з’явиться розпач в очах…

А яка ж доля спіткає його? Доведеться залишити кабінет на тридцять восьмому поверсі хмарочоса, втратити незалежність, самоповагу, авторитет. Можна, зрештою, перейти в університет. Почати все знову… Але ж не той вік! Прощайте пасати, лоно океану, скрип лебідки, запах водоростей і риби. Місто схопить його в свої задушливі обійми і вже ніколи не випустить. Кому ж не зрозуміло, що без грошей цього самовпевненого добродія їхня лабораторія, що утримується за рахунок пожертвування, не проіснує й трьох місяців. Держава не дасть таких коштів.

А, дідько з ним! Доручення концерну “Океанікс продюкс” не таке вже й складне. Роботи на три—чотири місяці — не більше. До того ж, безпосередньо він не братиме участі в генетичних експериментах.

Приблизно так міркував учений, погодившись виконати замовлення концерну. Власне кажучи, порушить Міжнародну конвенцію хтось інший, а не він. Його справа — десята!

…Проведені похапцем генетичні експерименти не завершилися успіхом. Створена генетиками штучна жива істота продукувала настільки отруйні речовини, що навіть змінювала код спадковості піддослідних тварин, які харчувалися нею в лабораторії.

І раптом зникли будь-які натяки про перебіг надзвичайного експерименту. Члени правління концерну удавали, ніби вони й уявлення не мають про таємні генетичні роботи на архіпелазі Танео. Із сейфів зникли всі документи. Вчений не на жарт стурбувався. Штучну живу істоту потрібно було негайно знищити, забезпечивши при цьому максимальну безпечність. Та ніхто не хотів чи не міг відповісти на його запитання.

І вчений негайно прибув на архіпелаг Танео. Дон Блаєр сказав йому, що експерименти відповідно до вказівки з Арказанії припинені, а контейнери із популяціями штучної істоти сховані в безпечному місці. Правління концерну “Океанікс продюкс”, намагаючись уникнути будь-якого розголосу про секретну програму, наказало, так би мовити, швидко “сховати кінці у воду”. Для розробки методів цілковитого знищення штучної істоти не вистачило часу і коштів.

Вчений знав, де розташоване те “безпечне місце”. В океані, неподалік од архіпелагу Танео, де невеличка долина віддавна слугувала співробітникам науково-дослідної станції “сміттєвою ямою”. А між тим, штучна істота, впавши в анабіоз, могла проіснувати навіть у свинцевій домовині цілі десятиріччя.

Біле судно ще раз вийшло в експедицію, а на його борту порядкував вчений. Корабель петляв навколо якоїсь цятки в екваторіальній зоні Тихого океану. Врешті вчений наважився виконати свій задум. Судно кинуло якір і під воду спустили керовані телеоб’єктиви. Він тоді нікому не дозволив переглянути кінострічки. Окремі кадри на портативному екрані прокручував кілька разів. Потім протягом цілої доби не виходив з каюти. Хіба ж не було підстав для розпачу? Над цвинтарем свинцевих домовин височів конус напівзгаслого вулкана. Свинець — надто плавкий, а штучна істота не гине і за дуже високої температури…

Пітер Рід дуже стисло розповів Воронцову про події, які отруїли йому кілька останніх років життя.

— А що було потім? — повторив він запитання акванавта. — Генетичними експериментами на центральному острові архіпелагу Танео керували Дон Блаєр та Тоні Якагуда. Правління концерну, незважаючи на невдачу, вимагало якнайшвидше розпочати виконання резервної програми. Мета лишалася та ж, а складові для генетичного синтезу слід було підшукати інші. І знову мені пропонували співробітництво.

Я, звичайно, відмовився навідріз, натомість почав вимагати, щоб концерн негайно підняв контейнери із дна океану, розробивши методику знищення генетичного “браку”. І в цьому, зрозуміло, я запропонував свої послуги. Але ця операція коштувала б величезних грошей. Що ж, кабінетні вчені у нашій країні, навіть діючи на основі найпрекрасніших міркувань, часом втрачають почуття реальності. Я не встиг навіть вийти з кабінету, як мені вже крутили руки два наймані гангстери. Наша демократія, виявляється, не поширюється на зарубіжні володіння арказійських фірм.

Цього разу мене вже увіпхнули в кабінет. Та й ролі докорінно змінилися: мій колишній колега сидів за столом і дивився на мене, мов на якусь інфузорію, а поруч стовбичив колишній японський гангстер, найнятий філантропами із “Океанікс продюкс”.

Глузливо посміхаючись, Дон Блаєр зауважив, що мене добряче-таки приперли до стіни. Годі, мовляв, кокетувати, час братися за справу. І він був абсолютно впевнений у тому, що відтепер я слухняно виконуватиму всі його вказівки. У нас, в Арказанії, дехто живе за так званими “правилами гри”. Чи не всіх добропорядних обивателів можна штовхнути на будь-який злочин, створивши певну загрозу або для їхнього життя, або для їхніх статків. Мов у ковбойському фільмі: господарем становища стає той, хто першим вихоплює пістолет.

Отож арказієць, що керується в житті правилами гри, може любісінько вбити свого найліпшого приятеля і не відчуватиме жодних докорів сумління. Ще й співчуватиме покійному: не пощастило, мовляв, старому Джону чи Бобу…

І тут я збунтувався. Зрозумів, що далі йти вже нікуди. Хтось, врешті-решт, повинен сказати “ні” горезвісним правилам гри. У цьому разі саме моя поступливість і безвідповідальність призвели до того, що була створена “крихітка”, здатна згубити все життя в океані. Я не міг хоч тут не сказати “ні”, інакше життя втратило б для мене будь-який сенс.

Моє рішення збентежило Дона Блаєра. Він довго погрожував мені, а потім, очевидно, вирішив, що я збожеволів. Мене оголосили прокаженим і запроторили на Пата-Нуї. Оскільки я надто багато знав, то й мусив гибіти на цьому атолі під наглядом гангстерів. Найманцям просто додали роботи. Вони, у першу чергу, мали забезпечувати секретність досліджень, які проводились у цій острівній лабораторії.

Мушу сказати, що й “крихітку” синтезували на Пата-Нуї. Виліпили цю страхітливу живу істоту арказійські генетики, які не хотіли чи не наважувалися сказати “ні”. Керував роботою досить відомий у науковому світі Тоні Якагуда.

Мені забороняли наближатись до лабораторії та до селища, де жили вчені. До того ж, спілкуватися з людьми заважав ще й ярлик прокаженого. Бунгало та шмат берега — оце і всі мої володіння.

— А як же ви змогли повідомити про катастрофу?.. Маю па увазі гідроакустограму, яку випадково прийняв наш хлопець? Вона дуже нам допомогла. Принаймні ми здогадалися, де вас шукати.

Пітер Рід замислився:

— Я переробив один із відлякуючих пристроїв, що за допомогою ультразвукових хвиль перепиняють шлях акулам у лагуну, на гідроакустичний передавач. Крадькома вийпяв патентований апарат із гнізда і протягом кількох ночей додав до нього ще кілька саморобних вузлів. Власне, гідроакустограму від нього і прийняв ваш хлопець.