"Великий день iнкiв" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрий Дмитриевич)

“ПОГАНИЙ КАБАЛЬЄРО”

Цей день був для Себастьяна Олів’єро найважчим за всі дні, які він пережив останнім часом після повернення із столиці. Жодної хвилини спокою. Все наче перевернулось і котиться кудись у прірву. Люди зовсім показилися. Поліцаї відбились од рук.

Чорний Себастьян їхав із своїм охоронцем вулицею селища і перебігав очима з будівлі на будівлю. Нікчемні пси! Що лишилося від їхньої колишньої покори? Живуть у своїх халупах, неначе терміти, забули бога і владу. Ладні кожної хвилини схопитися за зброю. Мошкара докучала Олів’єро. Його широке, немов вирубане з дошки, обличчя було червоне й пітне. Мундир кольору хакі з великими накладними кишенями на грудях тиснув його і дратував.

Двоє робітників у довгих строкатих сорочках, знявши капелюхи, низько схилили перед комісаром голови.

Себастьян Олів’єро ледь кивнув їм. Він не довіряв цій показній покірливості. Зігнуті спини, міцно стулені вуста, схрещені на грудях жилаві руки — вся поза таїла в собі ненависть. О, Себастьян добре вивчив тутешній народ!

А ось гурт мулатів. Вони ще не помітили свого комісара й жваво про щось розмовляють. Гарячі, збуджені. Ладні хоч зараз кинутись у бійку. Себастьян Олів’єро підозріло звів на переніссі брови. їм тільки дай зброю — переріжуть в одну мить усіх порядних людей у селищі

— Вітання сеньйорові комісару!

— Як здоров’я сеньйора?

— Сеньйоре комісар, ви не чули про людей апіака? Кажуть, вони вирізали всіх мешканців Макаокану? Чому ж поліція не захищає праведних християн!

Комісар спинив свого гарячого скакуна. Той аж здибився, відчувши туго натягнуті вудила.

Поплескавши коня по шиї, комісар різко обірвав запитання. Поліція виконує свої обов’язки. Він не збирається пояснювати всі наміри влади. Негайно розійтись! І щоб жодного слова про людей апіака.

Кінь нетерпляче гарцював на місці, обпалюючи недобрим оком робітників. Смирна конячина, на якій їхав за комісаром поліцейський стражник, лякливо тиснулась до огорожі. Себастьян підняв свого крислатого капелюха! Баста! Ніяких мітингів! Кожен, хто зважиться мітингувати, буде занесений у чорний список.

Себастьян рушив далі. Він згадував останні події. Звичайно, йому вдалося дечого домогтися, його зусилля не пропали марно. Найголовніше зроблено. Найголовніше в житті сеньйора Олів’єро. Він виконав завдання урядових інстанцій. Таємного агента, який віз повідомлення для підпільних повстанських сил, затримано і знешкоджено. Ха-ха! Чудесне слово! Хто тільки вигадав таке слово — знешкоджено! Однієї кулі в груди було досить, щоб знешкодити такого небезпечного ворога. Та цього мало! Сеньйор Олів’єро здійснив заповіт свого життя, виконав клятву, яку дав своїй славнозвісній сім’ї. Ернестіну Коельо покарано.

Коли донька доктора Коельо відмовилась стати його дружиною, зганьбивши високоповажний рід Олів’єро, молодий Себастьян поклав собі за мету жорстоко помститися зарозумілій красуні. Стільки років він чекав нагоди, стільки років він виношував у своєму серці плани помсти. Від його кохання, звичайно, давно вже не лишилось і сліду, але жадоба помсти за ці роки перетворилась у нього на хворобливу пристрасть, на маніакальну ідею. І ось доля усміхнулась йому. Через таємну агентуру поліцейський комісар Верхнього Оріноко дізнався, що сеньйора Ернестіна Коельо — ну, звичайно ж, та сама Ернестіна Коельо! — повертається з бразільської еміграції, маючи важливе доручення від свого емігрантського центру. Урядові інстанції в зашифрованій телеграмі інформували комісара про можливий маршрут її подорожі, називали її прикмети і в категоричній формі зобов’язували знешкодити державного злочинця.

Знешкодити державного злочинця! Ха-ха! Як чудесно це звучало! Він мав знешкодити державного злочинця, який у той же час був його смертельним ворогом. Правда, в телеграмі йшлося також про те, що треба з’ясувати мету подорожі Ернестіни Коельо, дізнатися від неї, до кого вона їхала, з ким мала встановити контакт. Але ж не все можна зробити так, як того вимагає високе начальство. Добре посилати вимоги з центру, сидячи під охороною парашутистів і танкових батальйонів за тисячі кілометрів від цієї клятої, забутої богом сельви…

Олів’єро ще й зараз бачив перед собою картину допиту на “Віргінії”. Коли вони затримали корабель, з палуби почали стріляти. Якийсь матрос-сміливець вирішив порятувати свою прекрасну мадонну. Один пістолет проти сотень рушниць! Матроса безжально зарубали, капітана взяли під арешт.

Збігши в каюту, комісар Олів’єро, розхристаний, з вибалушеними, налитими жадобою помсти очима, побачив невисоку, худорляву жінку, зодягнену в чорну сукню.

Ернестіна Коельо, вже не молода, але все ще з слідами сліпучої вроди, обпекла його презирливим поглядом і спокійно мовила: “Ви, як були поганим кабальєро, так ним і залишились. Убивати із засідки — це ваше звичне діло”.

Він украй розгубився, охоплений диким почуттям злості й сорому. Від сорому йому палали щоки, шия, навіть руки. Він не знав, куди подіти свої руки й що сказати. Він раптом важко вдихнув повітря і промовив:

— Сідайте, сеньйоро!.. Я не збираюся вбивати вас…

Вона сіла. Струнка й неприступна, немов усе та ж юна сеньйоріна Ерна, як її звали в Сьюдад-Боліварі молодики, коли вона після вечірньої меси проходила вузенькими вуличками міста в своїй довгій барвистій спідниці з блискучим намистом на смаглявій шиї.

Сьюдад-Болівар, тісні вулички, білі цинкові дахи, журливий дзвін на дзвіниці монастиря братів-бенедиктинців, чорні провінціальні капелюхи на головах сановних горожан… Все спливло перед комісаром, захопило його жагучою повінню спогадів, неначе сама юність увірвалася в його серце.

Він закашлявся і, щоб набути суворішого вигляду, поправив кобуру.

Двоє поліцаїв стояли на дверях і чекали його наказу. Вони були зовсім зайві. В цю хвилину комісар ненавидів їх більше, ніж сеньйору Ернестіну. Він ладен був витурити їх у шию, аби не бачити рабської запопадливості в їхніх по-собачому відданих очах.

Сеньйора Ернестіна бгала маленьку хустинку. Тоненькі її пальці миготіли перед очима комісара, немов шпиці в колесі.

“А що, коли я запропоную їй втечу, — майнуло раптом у його голові. — Ще не все втрачено. В неї не лишилось іншого виходу. Смерть або життя. Скажу їй тільки в вічі, що минуле забуто… що ми можемо бути щасливими. Пообіцяю їй волю, своє серце, далекі подорожі. Будь сміливим, Себастьян Олів’єро. Те, що відкинула примхлива дівчина, може прийняти розсудлива жінка”… Але другий голос заглушив перший: “Дурень, вона ненавидить тебе. Дивись, яким презирливим поглядом вона обпікає тебе. Згадай її минуле, згадай те, заради чого вона приїхала сюди… Вона висміє тебе, як нікчемного блазня… Принизить гірше, ніж тоді, в молодості”.

І в ньому знову закипіла злість. Він схопився з стільця і ступив крок до сеньйори. Досить грати комедію! Перед нею представник влади. Якщо їй дороге життя, вона повинна відверто і негайно… так, так, негайно виказати мету своєї подорожі. їй гарантується життя.

— Життя?

— Так, життя і багатство. Величезне багатство.

— З ваших рук, недостойний кабальєро?

— Вам лишилось жити п’ять хвилин, Ернестіно Коельо…

— Воля ваша. Адже дужний той, у кого в руках сокира.

Він схопився за кобуру, але в цю мить відчинились двері — і до каюти вступив Ганкаур.

Білолиций індіянин, уважно оглянувши жінку, перевів погляд на комісара. Рука на кобурі трохи насторожила Ганкаура. Людина диких жорстоких звичаїв, він, одначе, носив у глибині серця повагу до жінки.

— Чого тобі треба, Ганкауре? — спитав його роздратований Себастьян Олів’єро.

Почувши ім’я Ганкаура, Ернестіна Коельо швидко підвелась із стільця і підбігла до індіянина. Вона дивилась на нього з болісною усмішкою на обличчі. її губи, бліді й безкровні від глибокого збентеження, нервово сіпались. Вона хотіла простягти до Ганкаура руку, але їй вистачило сил тільки піднести руку до своїх грудей.

Жінка заплакала. Вся вона тремтіла, немов у пропасниці, ковтала сльози й беззвучно ворушила губами.

Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.

Себастьян Олів’єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на пістолет. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.

І раптом Ернестіна Коельо гукнула болісним голосом:

— Ти не звір, ти П’єтро, ти син доктора Коельо.

Ганкаур мимоволі відступив назад. Ще ніхто не називав його цим іменем і не казав, що його батько не всесильний вождь апіака, а якийсь там доктор Коельо. Серце підказувало йому, що жінка з засмученими очима сказала правду. Йому захотілося ще раз почути її слова, почути її голос.

Він ступив до неї крок, простягнув руку…

Цієї миті гримнув постріл, жінка хитнулася і впала на спину…

На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували ланчію, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, заглядали в кожний закапелок.

Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зв’язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.

Себастьянові доповіли, що ланчію оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягнувся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна Коельо. Він узяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Оріноко. Йому було заплачено, і все.

— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у човен! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен, що терся внизу об борт ланчії.

Навколо стояли індіяни зі списами й луками в руках. Ганкаур уже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.

Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індіяни, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі тремтливі кола.

Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із розчервонілого чола й дивився на палубу ланчії. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловік у формі сержанта.

— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через п’ять хвилин “Віргінія” піде до дідька на вечерю.

— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили своє діло. Хай кінчають каймани. Для них це буде доброю поживою…

Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого вдоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не зміг витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай генерал Батіс пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з центру, хай виглядають свого зв’язківця…

Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалось, ждали вечірньої прохолоди. З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.

Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут цар і бог. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення.

Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю генерал Батіс дав Себастьяну аудієнцію. Вони розмовляли над годину. Генерал розпитував про настрої населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу і, ніби жартуючи, кинув: “Чекайте мене на гостину. Обов’язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глушині, комісаре Олів’єро!”

Після цієї зустрічі Себастьянові надбавили платні й пообіцяли згодом перевести в одну із центральних округ. А через три місяці він дістав повідомлення про підвищення в чині й про нагородження орденом Лева першого ступеня.

Сеньйорові Себастьяну Олів’єро, комісарові Верхнього Оріноко, не треба було нагадувати, як він має захищати інтереси свого уряду.

Зараз його тільки непокоїла справа Ван-Саунгейнлера, в якій він ніяк не міг розібратися до кінця. Вона його й дратувала, і насторожувала, і навіть трохи смішила. Бо й справді, чим було пояснити непевну поведінку властей? Ба, навіть самого сеньйора президента Батіса! Минулого року в заяві для преси вельмишановний генерал назвав Ван-Саунгейнлера своїм другом, нагородив його орденом республіки, пообіцяв йому всіляку підтримку в дослідженні тропічних районів. А тепер сеньйор президент — чи то пак, управління федеральної безпеки (начебто це не все одно?) — посилає Себастьянові Олів’єро ультимативний наказ знайти, арештувати і, в разі потреби, знешкодити “зарозумілого іноземця”. І росіянам теж не обіцяється нічого приємного. І їм не давати спуску, не пускати в сельву, не відкривати перед ними воріт. А якщо будуть і далі виявляти надмірну цікавість, силою привести до покори.

Що ж, він поговорить з сеньйорами мандрівниками як слід. У нього вистачить глузду не наражатися на прикрості. Цей Крутояр, здається, персона світового масштабу. Такі діла треба робити тонко й чисто! Жаль, що Ганкаур не зумів підсмажити їх на воді. Тоді б і сліду не лишилось, і винних не було б.

Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.

— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомагаючи своєму шефові злізти з коня.

— Слухаю вас.

Аркаяліс причмокнув м’ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитись для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.

Пентаха, один тут дурень, ну справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливі зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам’ятає Пентаху? Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антоніо Россаріо, у котрого син зв’язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Ранком Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв’язок із бандитами…

— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів’єро, долаючи останню приступку дерев’яного ґанку. Відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.

— Еге ж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: кажи, кажи, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там за червоного лідера. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю. Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, звичайно, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.

Себастьян Олів’єро встав із стільця, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необкладеними дерев’яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав. Його роздутий рахітичний живіт аж трусився од сміху.

Дивлячись на цю сцену, Олів’єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім’ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.

В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.

Аркаяліс нервово затупцював на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста…

— Чого ж ви мовчали досі! — скочив як ужалений комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. “Забезпечте умови негайного проведення операції”.

Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів’єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію президента. Хитра лисиця! Та, власне, й зараз видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться удавати, що віриш йому. Але ж Олів’єро знає ціну тій дружбі. Це ж дякуючи йому він опинився в цій глушині. Коли на останніх виборах у країні почалися політичні заворушення, отой самий Бракватіста порадив генералові Батісу про людське око “почистити” свій апарат від таких надто крутих типів, як Олів’єро. Він виступав на мітингах і кричав, що завжди був і лишається прихильником “демократії”. Генерал Батіс змушений був усунути Себастьяна із поста столичного префекта, аби заспокоїти громадськість…

— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.

Тіні від високих дерев перетинали вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. “І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів’єро. — Живуть на самій тільки воді й маніоці, а гасають по всіх усюдах, мов лошаки”. Він ішов сердитий, увесь час дивлячись під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.

Нарешті вони дісталися до дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір’я широкою рівною ходою господаря, схиливши трохи набік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.

Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев’яні колодки.

Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит. Він жив одним життям з деревами й рослинами, він знав таємничу мову сельви, по голосах звірів умів передбачати погоду. Бородатий, закустраний, ніби трошки несповна розуму, він і справді умів заклинати звіра і носив у своєму серці стільки лагідних теплих слів, що під його батьківським поглядом нещасні каучеро забували про свої хвороби і проймалися вірою в своє неминуче одужання.

Поява комісара насторожила старого, вона не віщувала нічого доброго. В Антоніо було двоє синів. Молодший Мігель бився в партизанах, старший працював десь далеко на півночі на нафтових розробках і, як переказували люди, не мирився з поліцією. Боячись переслідувань, старий Антоніо нікому не говорив про свого Філіппе.

— Що поробляєш, старий?

Комісар стояв перед Антоніо, широко розставивши ноги в чоботях з високими халявами, що захищали його від укусів гадюк. Руки Себастьяна були закладені за спину — це краще впливало на “клієнтуру”, як він називав людей, котрі мали лихо стикатися з ним.

— У бідного каучеро доволі клопоту, — промимрив тихо Антоніо.

— Зате маєш добрих синів. Хіба не так, сержанте?

— Чудових синів! — з робленим захопленням вигукнув череватий Аркаяліс.

— У мене один син, сеньйори, — спробував кволо заперечити старий. На його обличчі вирізнився гострий, мов у кібця, ніс. Очі його сиділи так глибоко у впадинах, ніби їх взагалі не було. — Я мав одного сина, але не знаю, куди він повіявся.

Себастьян повагом пройшовся по подвір’ю. Став біля одного з бамбукових стояків, на яких тримався дім, і недбало поторсав його ногою. Вся будова загрозливо схитнулась. Комісар криво посміхнувся. Ось так можна вдарити один раз — і вся хижка розвалиться. Хай пам’ятає про це Антоніо Россаріо. І хай не прикидається дурником.

Останні слова комісар проказав неприховано загрозливим тоном. Син Антоніо подався до бандитів, які нишпорять по лісах. Тепер поліції стало відомо, що в старого є ще один син.

— Ах, сеньйори…

— Не бреши, Антоніо. Твій син працює в Бакарайбо на нафтових розробках. Схилив голову? Боїшся дивитись мені у вічі?

Руки старого ще дужче притиснули до грудей дірявого солом’яного капелюха. В глибоких западинах очей з’явились сльози. Старий злякався не за себе. Він пройнявся раптовим жахом, що ось зараз, цієї миті, сеньйор Себастьян Олів’єро скаже йому якусь страшну новину про сина.

— У мене був син… другий син, — кволо зізнався він. — Але багато років тому він пішов із дому, і я забув навіть думати про нього. Не карайте мене, сеньйори! — Руки Антоніо в благальному пориві простяглися до комісара. Товсті вени на них роздулися й потемніли, так що здавалося, ніби ті руки обмотані грубим іржавим дротом.

Тоді комісар, пронизавши старого холодним, вивчаючим поглядом, мовив, розтягуючи кожне слово:

— Раніше б так, Антоніо. Поліцію ніколи не обдуриш. Ми знаємо й не про такі речі. Звичайно, ми могли б послати тебе на каторжні роботи в Ельдорадо. Але ти стара людина, маєш розум. Тебе врятує тільки одне — покора. Цілковита покора!

Старий опустив голову, ніби згоджуючись в усьому з комісаром. Потім косо зиркнув на нього, спитав:

— Чим же я мушу довести свою покору, сеньйоре комісар?

— О, ти хитра бестія! — підкинув бровою комісар. Нахилившись до старого всім тілом, він роздільно й твердо промовив: — Покора — це відданість владі. Якщо хочеш бути відданим, не забувай про нас. Коли до тебе з’являться бандити, негайно повідом у мерію. Зрозумів?

Антоніо швидко закивав головою. Так, він зрозумів, усе зрозумів. Тільки очей не підняв старий. Вони могли зрадити його, темні, глибокі, страдницькі очі. В тих очах була гаряча невигасна надія, якої найбільше боявся мстивий, пихатий комісар Олів’єро.