"Великий день iнкiв" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрий Дмитриевич)

НА РАНЧО ГУАЯНІТО

Шість років поліція розшукувала доктора Каріоко Коельо. За особистим наказом президента сеньйора Коельо було оголошено поза законом. Доктора більше не існувало в списках громадян республіки. Нагорода в шість тисяч песо чекала того, хто викаже поліції державного злочинця Каріоко Коельо.

Після тривалого перебування за кордоном, доктор повернувся на батьківщину й поселився у верхів’ї Оріноко на ранчо Гуаяніто.

Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали по землях Верхнього Оріноко, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.

Доктор Коельо мешкав у тісній світличці. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки, випорснути з будь-якої облоги.

Останнім часом, коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворилося на бойовий штаб повстання.

Кімната була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У протилежних од вікна кутках, на забитих в дерев’яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лавки попід стінами — оце і всі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів.

На подвір’ї під парканом й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.

В тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився і бачив останні відблиски червоного неба, що тонули і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індіянських пірог, що проносились десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх інків.

Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він уже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але школи відпочивати. Його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б’ється безстрашно в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П’єтро… Він сказав П’єтро? Він вимовив це зганьблене ім’я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця невинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі…

Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю. Його доля стала часткою долі нещасної республіки.

Вечоріло. У дворі ранчо палахкотіли багаття. Коельо підсів до одного з них, став наслухатися, про що розмовляють бійці.

— Індіяни апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.

— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.

— Підлі душогуби! На них немає управи.

— І поліція з ними заодно.

— Нічого, скоро ми їх передушимо, як отруйних гадюк…

— Ви бачили такого героя, — засміявся хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не наробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому комісар спалив ранчо Макукано, вбив усіх чоловіків і забрав з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за п’ять лі…

— А мені розповідали, що Ганкаур хоче вирізати індіян племені арекуна. Він давно з ними не мирить.

“Вирізати плем’я…” — відлунилось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індіянське селище, кожна сотня індіянських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу, буде обвинуваченням проти жорстоких, продажних диктаторів.

Біля багаття знову заговорили про Ганкаура. Важкі думи обсіли пеонів. Кожен мав сім’ю, і в кожного в серці жив страх за своїх рідних, яким загрожувала розправа безжального ката.

— Що це ви похнюпились, хлопці? — спитав доктор Коельо, дивлячись на осяяні теплим відблиском вогню обличчя своїх бійців. В його голосі відчувалась батьківська турбота. — А де Мігель?

— Мабуть, біля коней.

— Кохається в тваринах. Хороший хлопець.

— А от його брат Філіппе, кажуть, забув сельву. Став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.

Пеони повеселішали. Їм не вірилось, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо дещо роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мігель, де ти?

— Я тут, сеньйоре, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару й заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво огнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброя. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли його чомусь допікали, він з ледь прихованою у куточках рота посмішкою запально говорив: “Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!”

Душа в нього була тонка й музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би непоганий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини щирості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо аби юнак міг добути музичну освіту.

Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випадало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.

Ось і зараз Коельо побачив у очах юного Мігеля тугу. З-під його пальців полились невеселі звуки. Він затягнув пісню про покинуту в сельві дівчину, про хворого каучеро, про одиноку матір на спаленому ранчо. Він співав, і люди все нижче схиляли до вогню голови.

Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов до ранчо. Згадка про Ганкаура не давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П’єтро. Маленький П’єтро, нещасний П’єтро. Але нащо він повторює в думках це ім’я? Хіба П’єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що він вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П’єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П’єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака. Залишаться сльози покалічених, пограбованих, позбавлених домівок і ще залишаться сотні могил серед мовчазної сельви.

Коли б же він був спроможний примусити свій мозок забути минуле! Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…

Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту. В нього померла дружина, залишивши йому троє дітей. Ернестіні вже набігало п’ятнадцять, П’єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.

Вони жили в Сьюдад-Боліварі, невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.

Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів’єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.

Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого будь-що і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, обіцяв їй багатство і владу, переслідував її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів’єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким м’ясистим обличчям і хижими очима.

Дівчина відхилила його пропозицію, і тоді в його серці спалахнула звіряча лють. Себастьян Олів’єро, син генерала Фернандо Олів’єро, схопив облизня! Таких речей не прощали в роду його батьків. І молодий Себастьян вирішив жорстоко помститись.

Одної ночі, коли доктор Коельо затримався з донькою у своїх знайомих, бандити, очолені генеральським синком, викрали з дому малюка П’єтро.

Даремно батько благав поліцію допомогти йому в розшуках сина. Даремно були витрачені тисячі песет на підкуп найвпливовіших урядовців із столичного відомства поліції. Горе доктора Коельо не розтривожило нікого… Маленький П’єтро щез безслідно.

Спливав час. Мужнів юний Орнандо, Ернестіна, вийшовши заміж за молодого негоціанта, переїхала до Бразілії. Життя приносило свої радощі й болі. Плин подій потроху загоював криваву рану в батьковому серці.

Сеньйор Коельо поселився в столиці. Палке і пристрасне слово адвоката завоювало йому друзів. Він очолив першу в країні спілку прогресивних юристів.

Якось під час однієї з поїздок до себе на Оріноко Коельо отримав звістку, яка мало не позбавила його розуму. Він довідався, що його сина викрав Себастьян Олів’єро. Чорний Себастьян оддав маленького П’єтро індіянському племені апіака. Хлопчик майже забув рідну мову і став дикуном — плем’я апіака було найвідсталішим у країні. Вождь племені усиновив П’єтро, назвавши його грізним іменем Ганкаур.

Минуло кільканадцять років. До доктора Коельо докотилася чутка, що на землях Верхнього Оріноко, з’явилося розбійницьке плем’я, очолене вождем Ганкауром…

Доктор гнав тужливі думки. Емігрантський центр вимагав від нього рішучих дій, наказуючи розпочинати підготовку масового повстання по всій долині Оріноко. Але Коельо, перебуваючи в полоні гірких дум, не квапився.

Настав день, коли доктор одержав таємного листа, який сповіщав його про приїзд Ернестіни, зв’язківця від закордонного революційного центру. Його гаряче улюблена донька мала прибути в Сьюдад-Болівар на пароплаві по Оріноко. Це був найнебезпечніший і водночас, на жаль, єдино можливий шлях.

Зранку Коельо розіслав своїх хлопців униз по ріці, наказавши їм стежити за кожним кораблем. Були сповіщені й надійні люди в селищах каучеро, де спинялися рейсові судна з Сьюдад-Болівара.

Цілий день тривога не давала спокою доктору Коельо. Маленький, неначе зовсім висушений турботами і важкими думками, він ходив по подвір’ю ранчо і, посіпуючи свою гостреньку борідку, беззвучно повторював дороге ім’я: “Моя Ернестіна… Моя люба дівчинка…”

В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готові скочити в сідла й кинутися назустріч ворогові.

Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Оріноко несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащів, обминаючи з заходу грандіозне Гвіанське нагір’я. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індіянських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджували зв’язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину. І, дивлячись на карту, доктор Коельо раптом подумав про те, що сили його друзів такі ж нездоланні, як і чарівна красуня землі їхньої — могутня Оріноко.

Він підняв голову і подивився у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, двоє вершників. Це син його Орнандо приніс радісну звістку. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.

Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо. Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.

Грюкнули двері — і на порозі з’явився Орнандо. Він важко дихав. Волосся вибилось у нього з-під крислатого капелюха.

— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на “Віргінію”, — сказав Орнандо, важко переводячи подих.

— Ну, то й що?.. І, власне, яку “Віргінію”? — спитав батько, повільно підводячись з-за столу. — Кажи, що з тобою, Орнандо? Ти білий як смерть.

— Я боюсь, батьку… — хлопець зітхнув і низько схилив голову. Криси його сомбреро закрили від Коельо змучене лице. — Я боюсь, що там…

— Звідки ти знаєш? — вигукнув доктор Коельо і схопив сина за плечі. — Кажи, ти щось знаєш? Ти знаєш, що вона була на “Віргінії”?

Орнандо безсило впав на стілець. Відкинув праву ногу в рудому високому чоботі, густо вкритому порохом.

— Люди з селища Гаук’ялі бачили, як Ганкаур переправлявся на своїх пірогах у заводь Білого Сокола і звідти напав… — Йому не вистачало сил. Він сперся головою на руку, але раптом, немов прокинувшись од сну, заговорив швидко й схвильовано: — З ними було кілька поліцаїв і сам комісар Себастьян Олів’єро. Коли вони знову посідали в свої човни, судно втратило керування і попливло вниз за водою. Капітана примусили сісти у пірогу разом з індіянами. Потім…

— Що потім? — на маленькому, висушеному обличчі доктора Коельо проступили краплини поту. — Кажи, що було потім?

— “Віргінія” стояла до ранку біля берега, — зібравшись із думками, заговорив юнак. — До неї підійшла ланчія із Сан-Феліса…

— На якій пливуть росіяни? — швидко перебив його Коельо.

— Здається, той. На “Віргінії” почалась пожежа, і тоді росіяни відчалили й пішли проти течії. “Віргінії” більше нема. Вона згоріла…

Запала тиша, довга, гнітюча тиша. Чути було, як настирливо б’ється в скло мошка. Хлопці, що грали в кості, весело сміялись.

“Моє Оріноко… Моя Ернестіна…” — раз по раз спливала в свідомості Коельо фраза. Він повторював її тупо, механічно, і цими короткими словами ніби маскував страшну правду, в яку не хотів вірити, не міг вірити. “Віргінія” згоріла… “Віргінія” й Ернестіна. Але чому саме Ернестіна? Хто бачив, що на ланчії пливла його донька Ернестіна? Це все вигадка гарячкового Орнандо…

Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.

— Що ти зараз сказав? — із неприхованим осудом у голосі мовив доктор Коельо. — Звідки ти знаєш, що твоя сестра їхала на “Віргінії”?

— Я не знаю… я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…

— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу з такою силою, що аж шибки задрижали у вікнах.

— Не кричи! — відрубав йому Орнандо. Він устав із-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервово сіпались. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і розпитаю в людей, кого вбито. — Він подався вперед, схопив за плечі немічне батькове тіло й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро про все дізнаюсь.

Він пересунув наперед кобуру з важким автоматичним револьвером і прожогом вийшов із світлиці.

До кінця дня Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало йому спокою.

Під вечір на подвір’ї ранчо почулися схвильовані голоси:

— Де сеньйор доктор?.. Важливе повідомлення…

Коельо схопив капелюха і вибіг на двір.

Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.

Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір’я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішались почуття ненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни.

Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.

Швидше, швидше. Там попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі! Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він уже не зверне з свого шляху. Його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.

З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховались у хмарі куряви.

Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості.

Доктор упав. Від шаленого бігу в нього перехопило подих. Двоє пеонів підхопили його під руки. Вони просувалися вперед, тягнучи за собою коней, рубаючи тесаками ліанові тенета, наче своїх смертельних ворогів.

На вільному місці знову повскакували в сідла і чимдуж подалися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.

Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов зі своїми людьми на берег. Втягнувши піроги в густе лозиння, він рушив йому одному відомою дорогою до ранчо поліцейського комісара Олів’єро.

Індіяни посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. Лісові жителі вгадували стежку інстинктивно. Вкрай напружуючи слух, ловили найменший шерех.

Вечірній ліс був сповнений таємничих звуків. Серед монотонного кумкання жаб зрідка чувся глухий рик ягуара. Ганкаур ішов першим, тримаючи в руках великого ножа, розрубував вузлуваті ліани, що перетинали дорогу, немов сіті велетенських павуків.

Ганкаур квапився. За наказом поліцейського комісара він мусив до заходу сонця з’явитися на його ранчо. Слово сеньйора Себастьяна Олів’єро було для Ганкаура священним законом. Жодного разу за багато років він не порушив його наказу. Серце вождя було сповнене до Себастьяна собачою відданістю й глухою ворожнечею. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За його таємним велінням він водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на Оріноко. Сеньйор Себастьян добре платив йому за все, але й вимагав сліпої покори.

Мало хто знав, що жорстоке плем’я апіака, очолене білим вождем, було слухняною зброєю в руках Чорного Себастьяна.

Індіяни безшумно пробиралися хащами. Рука Ганкаура міцно стискувала держак ножа. В цьому лісі його підстерігала подвійна небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені арекуна, зустріч з якими могла б скінчитись тільки кривавим побоїщем. Але Ганкаура жахало інше. Сеньйор поліцейський комісар повідомив його напередодні, що в цих лісах з’явились партизани. Вони виступали проти уряду, були добре озброєні і вміли орієнтуватися в сельві, як у себе вдома.

Ганкаур згадав слова Себастьяна: “Твоїм людям доведеться битися з білолицими дияволами. Я дам тобі справжню зброю”. Ганкаур відповів йому, що апіака не візьмуть зброї, яка робить грім. Вони воліють убивати своїх ворогів стрілами з отрутою кураре. “Нечутна смерть” краща за кулі.

Загін вийшов на галявину. Вечірні сутінки згладили обриси дерев. Галявина була довга і вузька, неначе пірога. Ганкаур мить постояв, прислухаючись до лісових звуків, і бігцем подався через відкриту місцину. Індіяни рушили за ним.

І раптом Ганкаур скоріше відчув, аніж побачив, між дерев кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індіяни — за ним.

Важко дихаючи, вождь уп’явся очима в пітьму. Так, вони вскочили в пастку. Тепер уже не було сумніву, що зі всіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.

Ганкаур вужем поплазував назад. Індіяни теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.

Гримнув постріл. Індіянин зметнув руками й упав. Після першого пострілу кулі градом посипалися на людей Ганкаура. Індіяни завили. Смерть звалилась на них так раптово, що позбавила їх розуму.

Ганкаур побіг назад, низько пригнувши голову. Страх передався і йому. Він був сміливою й відчайдушною людиною, але нічна темрява перетворила в його уяві ворогів на якихось жахливих потвор, на невмолимих духів помсти. Він біг, падав, знову схоплювався на ноги і знову біг. З розгону влетів у гущавину і повалився на землю. Хтось ударив його по голові. Чиясь нога вперлась йому в бік. Він став шалено відбиватись кулаками, кусатися — з лютим риком, із звірячим харчанням. Врешті вихопився знову на галявину і влетів просто в коло озброєних людей.

Це були партизани доктора Коельо, “лісові лицарі”, запеклі вороги кривавого генерала Батіса.

Ганкаур стояв у колі повстанців, побитий, заляканий, і, мов зацькований звір, озирався по боках. Кілька рушниць було спрямовано йому в груди.

Партизани впізнали страхітливого індіянського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами Верхнього Оріноко.

— Ганкаур! — передавалося з уст в уста зловісне ім’я.

Між деревами почулись голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхали на галявину.

— Сеньйор Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми впіймали Ганкаура.

— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.

— На шматки роздерти!

— Кинути в болото до зміїв!

Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.

— Хай живе свобода, друзі! — привітався він тремтячим голосом.

Йому відповіли нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.

Доктор Коельо підійшов до гурту.

— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.

Блиснув електричний ліхтар.

— Ось він, сеньйоре Коельо.

Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.

Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індіянина, на якому тремтіло жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури і вийняв пістолет.

— П’єтро! Це ти, П’єтро? — спитав він.

Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смерть знову називала його дивовижним, чужим іменем “П’єтро”.

Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабкість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.

І тоді Ганкаур, серед сум’яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч безслідно поглинула його.