Київ

Видавництво «МОЛОДЬ»

1990

Художнє оформлення В. І. Гайового

© Наталя Околітенко, 1990

© Вірші.

Давило Кулиняк, 1990,

Доктор біологічних наук М. В. Клоков, він же поет Михайло Доленго, дуже любив фантастику. Якось, коли; мова зайшла про роман одного з сучасних авторів, я недбало кинула:

— Ви нічого не втратили, не прочитавши цей твір. А у відповідь почула:

— Але й нічого не знайшов!

І справді, що люди знаходять у фантастиці? Можливість зазирнути в майбутнє?

Провидцем епохи науково-технічного прогресу називають Жюля Верна: чимало тих літальних, плавальних та всіляких інших апаратів, за допомогою яких його герої підкорювали світ, ми вже маємо. Звичайно, пострілом з гармати здійснити політ на Місяць неможливо, але це не збавляє нашого захвату творчістю генія фантастики.

Пишучи «Франкенштейн», чи дбала Мері Шеллі про науковість змісту? Навряд чи так, та й нинішні роботи поки що нічим не нагадують істоту «во плоті», яку створив необачний вчений. Однак цей твір має особливу наукову цінність, бо вже в ХІХ столітті застерігав від розриву між технічним прогресом і суспільною свідомістю, який може обернутися на трагедію для людства. І «Марсіанська хроніка» в наших очах нічого не втратила від того, що тепер ми напевне знаємо: життя на Марсі неможливе.

Проте нерідко можна почути, що в своїх прогнозах нинішня фантастика зайшла в глухий кут, безнадійно відставши від науки.

Чи можна з цим погодитись? Якоюсь мірою. Техніка й справді багато в чому випередила письменницьку уяву, але саме тому, що технократичні амбіції запанували в суспільстві, поглинаючи основні природні й виробничі ресурси, необхідно зупинитися й осмислити поточний момент. Що ж, власне, сталося? Чи не забула людина, що найважливіше на Землі — все ж таки вона сама, а не породжене її руками; чи не переступила тієї межі, коли створене нібито задля кращого життя починає нищити життя як таке.

Нам не можна забувати, що наука — не тільки те, що в той чи інший спосіб пов’язане з технічними здобутками, а й те, що стосується людини, більше того — насамперед те, що стосується людини. Це й соціологія, психологія, етика, фольклор…

Панівною темою у фантастиці тривалий час були польоти на інші планети, міжзоряні мандрівки. А той «космос», що всередині кожного з нас, — хіба менш цікавий? Пишучи, що «весь всесвіт або, ще ширше, — все буття було створене за евклідовою геометрією», Достоєвський «буття» ставив над всесвітом. Часово-просторова структура має чотири виміри. А скільки їх ми відчуваємо у тій науково невизначеній, а проте непереборно відчутній субстанції, яку здавна називали «душею»? Час від часу цьому «сумнівному» поняттю оголошували війну, намагалися «вигнати» його з літератури й науки, а проте все одно в нас «душа болить», «душа радіє», й болітиме та радітиме вона, доки людина суща на Землі.

Саме через диктат всемогутньої поки що техніки, через ейфорію від її успіхів майбутнє дихнуло на нас холодом космічної зими та змертвілої біосфери. Протистояти цьому може тільки «космос» людської душі, що вічно лишатиметься для письменника-фантаста цілиною, бо «два рази не ввійдеш в ту саму річку», бо ніколи не народяться на планеті дві однакові людини, бо людина сьогоднішнього дня ніколи не впишеться в соціальні, етичні та моральні рамки майбутнього, а це робить життя прекрасним і драматичним водночас.

Людська уява не відстала від науки — просто необхідно змінити кут зору на наукову основу всього нашого життя. Треба переосмислити ті цінності, які ще вчора здавалися самодостатніми, треба моделювати не технічне оточення завтрашнього дня, а породжені ним соціальні та психологічні колізії, треба за пеленою прийдешнього розгледіти небезпеки, які чатують на людину… Нам слід повертатися до самих себе. Скрізь. У фантастиці також.

Дозволь же мені, шановний читачу, поміркувати над співвідношенням у цих творах наукового й фантастичного — настільки, наскільки це дозволяє день сьогоднішній.

У невеличкій повісті «Тутті» вигадку від реальності відділяє дуже тонка грань, хоча на перший погляд що може бути неймовірнішим від другого народження єгипетського хлопчика? Але ж справді 1976 року виділено носія спадковості — молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти — з мумії хлопчика, знайденої в одній з єгипетських пірамід, і справді американський вчений, індус за походженням, Гобін Хорана створив штучний ген, який «працював» не згірше від справжнього. Звичайно, від синтезу окремої ділянки ДНК до синтезу цілої молекули, де записано колосальну спадкову інформацію, відстань, образно кажучи, не менша, ніж від Землі до Місяця, але це перепона не якісна, а кількісна. Уявіть собі величезний складний комп’ютер, який належить зібрати. Десятки людей виготовляють кожну деталь окремо, розшифровуючи креслення, потім підгонять їх одну до одної, перевіряють методом проб і помилок… — величезна робота, звичайно, і все ж таки рано чи пізно комп’ютер буде готовий.

Ідея штучного синтезу ДНК з наступним вживленням у статеву клітину жінки висить у повітрі, яким дихає світ: Так, конгрес США уже прийняв закон, який дозволяє патентувати багатоклітинні організми, створені методом генної інженерії, обумовивши одне: не можна патентувати людей, «народжених у лабораторії», бо патент дає винахіднику право приватного володіння, відтак і продажу «виробу рук своїх», а це суперечить тринадцятій поправці до конституції США, яка забороняє рабовласництво.

Людство має заздалегідь готуватися до майбутніх новацій, прогнозуючи їхні наслідки. А якими вони можуть виявитися?

Адже пройдено великий шлях еволюції, зокрема й на клітинному рівні. Сочинський лікар М. О. Шульц, десятиліттями збираючи аналізи крові людей, спостерігав, як змінювалися картини «рідини життя» лише за одне покоління, що було зумовлене, найімовірніше, наслідками науково-технічного прогресу. Що ж відбулося за століття, тисячоліття? Відійшли в минуле пошесті чуми, прокази, холери й ціла низка недіагностованих хвороб; натомість маємо нові форми сибірської виразки, лихоманку о’ньонг-ньонг, «хворобу легіонерів» і, врешті, сумнозвісний СНІД; не виключено, що доки ця книжка побачить світ, у пресі з’являться повідомлення про нові проблеми, які постали перед медициною. Надто скоро змінюється навколишнє середовище під впливом діяльності людини, й природа мусить прискорювати еволюційні темпи, адаптуючи до тих змін живі організми.

Сучасна наука вже розкриває таємниці цього механізму: стрибучі гени, віруси — «секундна стрілка» великого біологічного годинника, бо вони перші зазнають генетичних змін і, в силу своєї природи паразитуючи на живій клітині, вносять у її спадковий апарат нову інформацію. За висловом доктора медичних наук С. М. Рум’янцева, саме віруси «вивели мавпу в люди».

Отож хлопчик, що приходить із глибини віків, у наших умовах жити не може, його доводиться в прямому розумінні цього слова «брати під ковпак», витримувати в стерильному середовищі, прирікаючи тим самим на самотність та жалюгідне існування. Можна спробувати адаптувати людину за допомогою вірусів єгипетських пірамід; спричиняючись до раптової смерті дослідників, вони породили легенди про «помсту фараонів». Але ж тоді виникає загроза, що ці архаїчні віруси вийдуть з-під контролю і якась химера, утворена методом генної інженерії, винищить ціле людство… Як розв’язати протиріччя між жалістю до жертви необачного експерименту й відповідальністю за наслідки того, що нібито належить зробити з гуманних міркувань?

Навіть невеликий досвід «сурогатних матерів» змусив нас відчути обмеженість сучасної етики; розвиток генної інженерії поставить іще серйозніші проблеми. Як вони будуть розв’язані в майбутньому? Одне ясно: людству доведеться навчитися «судити переможців» — тих, хто з честолюбних міркувань зважується на експерименти з далекосяжними наслідками.

Тепер зрозуміло, як насправді мало фантастики у на перший погляд «неймовірному» сюжеті повісті «Тутті».

І мало її ще в одному «карколомному творі» — «Оповіді про Змія Горинича», якщо глянути на нього під кутом зору ймовірності на нашій планеті змальованої ситуації.

Легенди про вогнедишних драконів є у фольклорі всіх народів. Чи може бути в них якесь раціональне зерно? Безперечно. Досить припустити — а для цього немає ніяких наукових протипоказань, — що життя можливе не на водно-вуглецевій основі, як наше, а на силіцієвій. Атоми силіцію, зчеплюючись між собою, не дають такого розмаїття ланцюжків, як атоми його аналога — вуглецю, а тому й відповідні життєві форми мають бути одноманітніші, консервативніші, не такі пластичні, як земні. «Вуглецевий шовінізм», що прослизає у поглядах учених, які займаються космічною біологією, мабуть, має вагомі підстави.

І вуглець, і силіцій вступають у взаємодію з воднем, даючи горючі газоподібні сполуки. Та якщо до пальника газової плитки нам треба піднести запалений сірник, аби загорівся метан, то силан— SіН4 — спалахне в нашій атмосфері сам по собі. Досить припустити, що пришельці з Іншої планети видихали цей газ, і неважко уявити їхню можливу долю на Землі за ось такою реакцією:

SіН4 + O2 = SіO2 + Н2O

SiO2 не що інше, як пісок або гірська порода. Рано чи пізно людство здійснить міжгалактичний політ. Але що чекає астронавтів на невідомих планетах, чи здатні ми з позиції земного досвіду передбачити всі небезпечні несподіванки. Так, героям твору «Оповідь про Змія Горинича» судилося зіграти роль жахної Істоти, «кари божої» через те, що інженери їхньої планети сконструювали модуль, що формою нагадував птеродактилів, аби не привертати зайвої уваги земних високоорганізованих істот. Але вчені планети з далекої галактики не знали темпів земної еволюції і не змогли передбачити, що ящери вимерли задовго до того, як на Землі з’явилися люди.

Ніщо з нічого не народжується, й пояснювати легенди самою лише народною темнотою — це свідомо відкидати шанс «відкрити Трою». Ельфи, домовики й така інша, нечиста сила — персонажі казок, і автор не збирається переконувати читачів у реальності їхнього існування. Але й обходити таку гему у фантастиці — все одно, що уподібнюватися директору музею, котрий боявся виставити євангеліє Калнишевського, цей світового значення шедевр українського золотарства, аби не пробуджувати в одвідувачів музею релігійних настроїв. Для фантастики не повинно існувати «заборонених тем», для науки — також.

Хіба не будить уяву, не інтригує той безперечний факт, що кількісно атомний склад живих систем не відповідає атомному складу земної кори, яка, за образним висловом учених, є «прахом з важких елементів» — тільки кисень, найважчий елемент серед легких і найлегший серед важких, і сполучає ці два царства природи? Що стоїть за тим? К. Е. Ціолковський з цього приводу висловлював думку, що колись матерія нашої планети була розрідженішою, легшою, і світ той породив своїх ефірних істот; позаду нас багато еволюцій і, можливо, багато попереду?

Та час уже, мабуть, для рівноваги назвати оповідання, яке автор вважає найфантастичнішим, якщо найреалістичнішим є твір «Тутті». Що ж, назву. Це — «Дощ і сніг», де герой систематично записує імпульси, що виникають при падінні дощових крапель, і з того врешті постає вірш.

Такий принцип лежить в основі появи на Землі всього сущого: адже літери азбуки, якою написана Книга Життя, — генетичного коду — теж є імпульсами, і завдяки певному їхньому поєднанню квітне троянда, горить світлячок, співає соловейко й сміється дитина… Однак автоматичним перебором можливих варіантів не можна чогось досягти: не те що життя однієї людини, а й всіх людських поколінь не стачило б, аби в такий спосіб з дощового шуму вичленити бодай одне змістовне слово. То чому ж, розуміючи це, авторка написала оповідання?

А хіба не цікаво поміркувати над можливістю існування об’єктивної інформації, закладеної в навколишньому світі, в самому факті життя? Трохи тепла — ось і все, що потрібно, аби з безформної маси білка курячого яйця утворилося курча. Чи не замало для такого ефекту? Якими каналами й способами природа реалізує й підсилює закладену в зародку інформацію? А парадокс появи на Землі людини? Зовсім нікчемні, порівняно з іншими приматами, морфологічні зміни — і така потужна сила, що стала на планеті космічною…

Фантастика — це ж необов’язково відповідь на питання, це може бути й сама постановка питання, на яке довго доведеться шукати відповіді. На те вона й фантастика.

Окрім того, елемент фантастичного дозволяє під іншим кутом зору глянути на звичну проблему. Важко навіть сказати, яке співвідношення між вигадкою та реальністю в оповіданні «Будинок над озером» — біополя, які створюють навколо себе живі істоти, зокрема й людина, ще дуже мало вивчені, хоч це відкриває перед практикою надзвичайно широкі можливості. Надто багато в нас критикували цю концепцію за принципом: «Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи», й тепер лишається тільки пошкодувати, що «аура Кірліан» використовується для медичної діагностики, наприклад, в Англії, а не в нашій країні, хоча відкрили це явище співвітчизники.

Виправляти вчорашні помилки гірко, бо за тим — завжди великі втрати, І все ж таки робити це необхідно. Скільки не заперечуй істини, вона все одно дозрілим плодом упаде в людські руки, й що раніше це станеться, то краще.

Слабкі електромагнітні поля, за висловом доктора біологічних наук О. С. Пресмана, що активно розвиває вчення В. І. Вернадського, — це мова, якою спілкується вся жива природа. Матеріальні випромінювання людської психіки ми відчуваємо повсякчас, ховаючи нашу необізнаність з цим явищем за абстрактними, але такими звичними висловами, як «важкий характер», «не зійшлися характерами», «психологічна несумісність». Люди втомлюються один від одного не тому, що часто сваряться між собою: навпаки, сварки — це наслідок взаємовідштовхування двох надто різних біологічних полів. Коли-небудь вони будуть детально вивчені, не виключено, що техніка майбутнього вловлюватиме їх, трансформуючи явища нашого внутрішнього життя в конкретне телевізійне зображення.

Але які тут межі дозволеного, що принесе людині така практика? Тож герой «Будинку над озером» категорично відхиляє бюрократичний підхід до створення сім’ї, розуміючи, що за гучними словами про жертовність і самозречення приховується спроба знеособити людину й звести суспільство до рівня «мурашиної цивілізації»; життя героя оповідання «Розтули долоню» стає трагічним від самого усвідомлення того, що будь-якої миті якийсь недоброзичливець може зазирнути дд того мікросвіту, яким є особисте життя кожної людини; Вони обоє протестують проти насильства над собою, бо втрата особистості для них означає втрату будь-якого життєвого сенсу.

З прадавніх часів дійшов до нас вислів: «Доки я мислю, я живу». А чи знаємо ми, що таке думка? Коли це матерія, хай навіть особливого виду, то вона має коритися всім матеріальним законам, зокрема й закону про збереження речовини та енергії, — куди ж дівається духовний потенціал людини, який вона повсякчас віддає світові? Ніщо нікуди не щезає… З чийогось дуже обережного, але не дуже глибокого твердження в нас тривалий час класичне розуміння ноосфери ототожнювали з техносферою, але це не одне й те саме… «Навколо іскри першої рефлектуючої свідомості почав розгорятися вогонь. Точки горіння розгорталися. Вогонь поширювався все далі й далі. В кінцевому підсумку полум’я охопило цілу планету. Тільки одне витлумачення, тільки одна назва спроможна передати цей великий феномен — ноосфера…Вона справді новий покрив, «шар, який мислить», який, зародившись у кінці третинного періоду, розгортався звідтоді над світом рослин і тварин — поза біосферою і над нею», — писав видатний мислитель і гуманіст Тейяр де Шарден. І далі: «…Якомусь марсіанину, здатному аналізувати як фізичні, так і психічні небесні радіації, найпершою особливістю нашої планети здалася б не синява її морів або зелень її лісів, а фосфоресценція думки».

Подальше дослідження ноосфери принесе розгадку таємниці натхнення — специфічного стану, добре знайомого справжнім митцям, коли здається, що твоє творіння само приходить до тебе або ж ти вириваєшся в якісь особливі сфери, де свідомість прояснюється, а духовні сили дивовижно прибувають, як це стається з героєм оповідання «Простягаю у ніч я руки». Головне, позбутися того специфічного ідеалізму, на який штовхає… страх перед ідеалізмом.

Саме погляд на думку, на духовне життя людини як на щось таке, що не піддається дослідженню, й веде до концепції «дива», котра безплідна в самій своїй основі, бо нічого не пояснює.

Дива немає — є непізнане, й усе, що створила колективна людська уява, безперечно, несе в собі раціональне зерно.

Ми вже звикли знаходити в газетах та чути по радіо попередження про магнітні бурі й поради, як треба поводитись у такі дні хворим на серцево-судинні недуги. Але яким же непростим був шлях до цієї практики, як багато звичних упереджень довелося відкинути на ньому. А скільки їх’ ще обтяжує політ нашої думки та уяви?

В оповіданні «Дар Оріона» у роздумах про етичні явища життя використані записи легенд, які зібрали учасники однієї з реріхівських експедицій.

Не можна полетіти на Місяць у такий спосіб, як його описав Жюль Верн… Але яке це має значення, коли в принципі людина може дістатися супутника Землі? Найперше завдання фантастики — це готувати громадську думку до того, що прийде з майбутнього, аби воно було зустрінуте не з перелякано заплющеними очима і не з бездумним захватом, а тверезо, з гідністю, з розумінням неоднозначності всього відкритого й створеного, з прагненням повернути його тим боком, що стверджує життя, а не знищує його.

Ще зовсім недавно у нас називали ідеалістами не тих, хто заявляв, що пшениця може перетворитися на пирій, а із зозулячого яйця вилуплюється малинівка, хоч це й суперечило найелементарнішому здоровому глузду, а тих, котрі прагнули дослідити матеріальну природу спадковості. Саме останніх і звинувачували у «попівщині» та «містиці»: розгул лисенківщини з її заборонно-карними методами ведення дискусій відкинув нашу науку, зокрема й сільське господарство, на кілька десятиліть, знищив багато світлих та сміливих умів. Такого не повинно повторитися.

Нам необхідно позбутися тяжкого спадку минулого, змінивши духовну атмосферу всього нашого життя. Щодо цього становлять інтерес думки письменника Володимира Новикова, висловлені з приводу творчості поета Анатолія Жигуліна: «Змінити духовно-моральну атмосферу нашої дійсності… Чи наївне це прагнення? Воно, звичайно, за першої нагоди ми зразу ж починаємо іронізувати над ідеалізмом, посилатися на соціальні передумови та економічний базис. Але іронія історичної долі й полягає в тому, що наша тотальна прагматична орієнтація на «базис», наше схиляння перед цифрами виплавки чавуну й сталі обернулося великими негараздами саме в «базисній» частині. В країні, де матеріалізм піднесли ледь не до рангу релігії, вельми скрутно стало саме з усілякого роду матеріалами. І чи не приходимо ми саме сьогодні до неминучих думок про те, що духовне звільнення особистості — не десерт до соціальних перетворень, а їхня складова частина і необхідна умова».

От у цьому «духовному звільненні особистості», як від ейфоричних захоплень творіннями рук своїх, що поставило на межу катастрофи саме життя на нашій планеті, так і від страху перед обширом та загадкою власного буття, й повинна зіграти особливу роль фантастика.

«Ми зачинили двері перед помилкою, але як же туди зайде істина?» — запитував Рабіндранат Тагор. Справді, історичний досвід розвитку науки з усіма його успіхами та розчаруваннями показав, що на великому шляху пізнання світу ніде не можна чіпляти табличку з написом «Сюди ступати заборонено». Навіть помилки, за умови їхнього мудрого осмислення, стають надійним способом здобути цікаву інформацію. Та й чи існують вони, ті помилки? Середньовічні алхіміки, звичайно, гонилися за примарами, але скільки необхідного для сучасної хімії відкрили вониі Та й чи такі то вже були примари? Адже з позиції періодичного закону Менделєєва ми вже уявляємо, який ланцюжок перетворень має пройти залізо, щоб стати золотом. І так — з усім.

Помилок немає — є тільки нижчі й вищі витки одвічної спіралі пізнання.

ДОЩ І СНІГ

Мжичці, здавалося, кінця не буде. Квіти задихалися в теплих випарах, виноградні грона висіли при самій землі, й під вагою плодів, рясно вкритих краплинами, ламалось яблуневе гілля. Кущики капусти ніби плавали по городах, мов кораблики, розпустивши вітрила блідо-зеленого листу.

О п’ятій годині ранку вулиці міста були порожні, й молодик, котрий повільно брів, несучи велику валізу, мав не дуже бадьорий вигляд. Схоже було на те, що він проникав під дощем не одну годину — з його плаща патьоками збігала вода.

— Юначе, сюди! — покликав хтось за спиною.

Приїжджий озирнувся. З прочинених дверей одного з котеджиків на чистий, вимощений камінням тротуар ступила нога в картатій холоші, далі виткнувся великий парасоль, з-під нього махала рука в такому ж картатому рукаві. Трохи присівши, молодик зазирнув під парасоль і побачив довгообразе обличчя, облямоване ріденьким світлим волоссям.

— Юначе, я запрошую вас до себе. Буду радий, коли ви зайдете до мене.

Хлопець знизав плечима: мовляв, що зробиш, дітись нікуди, і, стараючись не стукотіти підборами, піднявся крутими східцями в невеличкий передпокій. Двері перед ним були розчинені, за шторами стояла лагідна темрява. Приклавши пальця до вуст, довгообразий чоловік показав на інші двері.

За ними була дуже скромно вмебльована кімнатка: канапа, старий фотель; всі стіни займали стелажі з грубо обструганих дощок, на них стояло безліч течок.

— Ну от, — сказав господар. — Тепер ви принаймні можете обсохнути. Відпочивайте. Мабуть, добряче натомились?

— Так. Я приїхав опівночі й не зміг влаштуватися в готель. Звідти мене безцеремонно випровадили, бо не було місць. Ніколи б не подумав, що у вашому містечку в готелях немає місць!

— І що, блукали всю ніч?

— Не зовсім. Трохи дрімав на. лавочці під якимсь склепінням. Та незабаром воно промокло.

— Я приготую вам чаю. А ви тим часом послухайте, як шумить дощ. Неодмінно послухайте.

Вже зовсім розвиднілось. Після безсонної ночі шуміло в голові, й усе здавалося трохи химерним: межі між звичним і несподіваним були розмиті. Коли б він почувався інакше, то хтозна, чи й скористався б запрошенням незнайомої людини, чи зайшов би сюди, а зараз усе здавалося природним: він змерз, стомився й потребував відпочинку. Добра людина створила йому умови — от і спасибі їй…

Але спати не хотілося: було запізно чи надто рано.

Дощ шерхотів неквапно, лагідно, й звуки його щомиті були іншими — то м’якими, то лункішими, то шеберхливо-тихими, ніби хтось гладив чиєсь волосся. Хлопцеві чомусь подумалося, що в садку, напевне, ростуть різні дерева й кущі — яблуні, абрикоси, а може, акація чи ясмин; падаючи на їхнє листя, краплі звучать по-різному — ціла тобі симфонія, приглушена, але могутня, плине й плине за вікном.

А ще він подумав, що досі ніколи не чув чогось подібного: жив у великому місті на одинадцятому поверсі, й звуки дощу завжди губилися в шумі машин та поквапливих кроках перехожих.

До кімнати ступив господар, тримаючи поперед себе тацю, — на ній стояли вазочка з печивом та склянки з чаєм. Хлопець сказав:

— Я дуже вдячний вам. За прихисток. За чай За дощ…

— І за дощ?

— Так, і за дощ. Я вперше в житті вслухався в його мелодію й оцінив її.

Господар поставив недопиту склянку:

— Скажіть, ви дуже хочете спати?

— Ніскілечки.

— Тоді прошу уваги.

Він узяв зі столу аркушик паперу й прочитав:

Дивне відчуття охопило хлопця. Він любив поезію, а в цьому вірші було щось невловимо спільне з дощем, який розважливо шерхотів за вікном, із запахом мокрої землі й зелені, з цим несподіваним знайомством. І хоч у вірші були слова «Як ми покинем», хлопець раптом гостро відчув, що — живе, що— довго житиме; слова, звуки, запахи, думки, спогади, надії й передчуття — все це зразу наринуло на нього й без сліду змило млявість, яка лишилась після безсонної ночі.

— Боже мій, — пробурмотів господар. — Сніг? А чому, власне, сніг? І звідки він, той сніг, узявся? Про сніг мені нічого не відомо…

— Далі, — попросив хлопець.

Вибачившись усмішкою, господар прочитав далі:

Він змовк, кілька хвилин мовчали обидва, потім юнак сказав:

— Так. Тепер я все зрозумів. Ви поет. Я мав про це здогадатись одразу: адже звичайні люди не мають звички запрошувати в дощ незнайомців. І я мушу сказати: ви — чудовий поет. Будь ласка, назвіть мені своє прізвище. Може, я його знаю?

Господар, який досі сидів із таким виразом, ніби сам не йняв віри тому, що сталося, захитав головою:

— Ні, ні і ще раз ні! Це — дощ. Ваш чудовий поет — дощ, я всього-на-всього примудрився записати те, що він склав.

«Звичайно, — подумав хлопець. — Звичайно ж, він скромна людина й може про себе сказати тільки так. Дощ навіяв йому і цей ритм, і образ».

— Не вірите? Я зараз поясню вам. Підхопившись, чоловік пройшов, майже пробіг уздовж стелажів, кінчиками пальців торкаючись течок, ніби клавіш.

— Бачите, дощ — природний генератор шуму: випадкових, а проте послідовних явищ. А кожна ж краплина падає по-своєму. Я прилаштував за вікном фотоелемент… Стрибки струму, які виникали при падінні дощової краплини, зовсім неважно було перетворити на послідовність імпульсів: імпульс — одиниця, його відсутність— нуль. Моя друкарська машинка, куди ті імпульси потрапляли, друкувала при комбінації 10000 — літеру «а», при комбінації 01000 — «б» й так далі. І от уявіть собі, що це хаотичне поєднання нулів і одиниць давало нескінченну кількість рядків, здебільшого зовсім безглуздих, але часом… О, часом! Часом звідки й бралося змістовне слово, я їх виписував один за одним… Ви бачите ці томи на полицях? Сорок разів я міняв їх. Скільки дощів прошуміло за моїм вікном за ті двадцять років, що я вів ці записи, а скільки краплин упало… людина просто не знає числа, яким можна було б визначити кількість цих краплин. Зате цей вірш… зате з’явився вірш, який ви щойно почули. Тепер ви зрозуміли, що я не маю до його створення ніякого стосунку? Автор твору таки ж дощ.

Хлопець узяв одну течку, розкрив її. Безліч літер квапилися одна за одною, перетікали зі сторінки на сторінку, рівчачком струмували в нескінченність.

Вражений, хлопець подивився на господаря:

— Але ж двадцять років… Двадцять років! Звідки у вас таке терпіння? І навіщо вам така робота?

Здається, йому не слід було так казати, обличчя господаря ледь схолодніло.

— Не розумієте? Я математик. Я хотів показати людям, на що здатна математика. Я хотів з’ясувати, чи справді вона така близька до поезії, як мені здається. Адже великий Дірак не мав за потрібне повіряти алгебру гармонією — він просто не бачив різниці між першим і другим. Зрештою, мені було цікаво… Ви зрозуміли?

— Авжеж, — поквапився запевнити його хлопець. — Та все одно ви — поет. Поет у математиці…

Очі господаря по-дитячому засяяли, він заметушився, схопив тацю, вибіг. Повернувся з великими яблуками — мокрі, рожевобокі, вони випромінювали тихе, бурштинове світло.

— Як вас звуть?

— Сашко.

— А я Павло Іванович.

— Я навіть не сподівався, що доля подарує мені таке знайомство… Тільки… Знаєте, мені все ж таки цікаво, що ви робитимете з цим віршем? Запропонуєте якійсь редакції?

— Ні. Як можна? Він же не мій.

— Ну, нехай це буде вірш дощу. Але ви його знайшли й записали. Кого ж мати за автора? Чий він зрештою?

— В тім-то й річ, що він — неодмінно чийсь. Колись на землі з’явиться людина, вона виросте і їй захочеться писати вірші. Якось — не знаю вже, коли це буде і з якої причини, — в голові в неї самі по собі зринуть рядки:

І з тієї миті людина стане їхнім рабом: слова лягатимуть на папір так, ніби хто їх диктуватиме, а коли буде записано останнє, людина прочитає вірш уголос і здивується сама собі. Як це сталося? Звідки взялося? Адже досі їй подібні думки й голови не бралися. Можна багато казати про одвічну таїну творчості, а все простіш. Тойї вірш існує в ноосфері об’єктивно, як у природі існує вітер, дощ, квітка чи яблуко… Всі гарні мелодії чи вірші існують об’єктивно — в часі теперішньому чи майбутньому. Вони — продукт природних генераторів шуму, а з них людський мозок — найдосконаліший. Але в природі з хаосу постають закономірності, а з дощового ритму— поетичні рядки… Поет напише вірш хвилин за десять, я ж витратив на його пошуки двадцять років. Гадаю, мені дуже пощастило: на таку роботу могло б не стачити й життя.

Господар з’їв яблуко і, покусуючи хвостик, замислився. Затим промовив:

— Слухайте, а може, така людина вже народилася й виросла? Може, вона вже встигла написати цей вірш?

Хлопець не відповів, бо вслухався в дощ. Дощ шерхотів, шеберхав, шемрав у листі різних дерев, поміж сузір’ями плодів і квітів.