Київ

Видавництво «МОЛОДЬ»

1990

Художнє оформлення В. І. Гайового

© Наталя Околітенко, 1990

© Вірші.

Давило Кулиняк, 1990,

Доктор біологічних наук М. В. Клоков, він же поет Михайло Доленго, дуже любив фантастику. Якось, коли; мова зайшла про роман одного з сучасних авторів, я недбало кинула:

— Ви нічого не втратили, не прочитавши цей твір. А у відповідь почула:

— Але й нічого не знайшов!

І справді, що люди знаходять у фантастиці? Можливість зазирнути в майбутнє?

Провидцем епохи науково-технічного прогресу називають Жюля Верна: чимало тих літальних, плавальних та всіляких інших апаратів, за допомогою яких його герої підкорювали світ, ми вже маємо. Звичайно, пострілом з гармати здійснити політ на Місяць неможливо, але це не збавляє нашого захвату творчістю генія фантастики.

Пишучи «Франкенштейн», чи дбала Мері Шеллі про науковість змісту? Навряд чи так, та й нинішні роботи поки що нічим не нагадують істоту «во плоті», яку створив необачний вчений. Однак цей твір має особливу наукову цінність, бо вже в ХІХ столітті застерігав від розриву між технічним прогресом і суспільною свідомістю, який може обернутися на трагедію для людства. І «Марсіанська хроніка» в наших очах нічого не втратила від того, що тепер ми напевне знаємо: життя на Марсі неможливе.

Проте нерідко можна почути, що в своїх прогнозах нинішня фантастика зайшла в глухий кут, безнадійно відставши від науки.

Чи можна з цим погодитись? Якоюсь мірою. Техніка й справді багато в чому випередила письменницьку уяву, але саме тому, що технократичні амбіції запанували в суспільстві, поглинаючи основні природні й виробничі ресурси, необхідно зупинитися й осмислити поточний момент. Що ж, власне, сталося? Чи не забула людина, що найважливіше на Землі — все ж таки вона сама, а не породжене її руками; чи не переступила тієї межі, коли створене нібито задля кращого життя починає нищити життя як таке.

Нам не можна забувати, що наука — не тільки те, що в той чи інший спосіб пов’язане з технічними здобутками, а й те, що стосується людини, більше того — насамперед те, що стосується людини. Це й соціологія, психологія, етика, фольклор…

Панівною темою у фантастиці тривалий час були польоти на інші планети, міжзоряні мандрівки. А той «космос», що всередині кожного з нас, — хіба менш цікавий? Пишучи, що «весь всесвіт або, ще ширше, — все буття було створене за евклідовою геометрією», Достоєвський «буття» ставив над всесвітом. Часово-просторова структура має чотири виміри. А скільки їх ми відчуваємо у тій науково невизначеній, а проте непереборно відчутній субстанції, яку здавна називали «душею»? Час від часу цьому «сумнівному» поняттю оголошували війну, намагалися «вигнати» його з літератури й науки, а проте все одно в нас «душа болить», «душа радіє», й болітиме та радітиме вона, доки людина суща на Землі.

Саме через диктат всемогутньої поки що техніки, через ейфорію від її успіхів майбутнє дихнуло на нас холодом космічної зими та змертвілої біосфери. Протистояти цьому може тільки «космос» людської душі, що вічно лишатиметься для письменника-фантаста цілиною, бо «два рази не ввійдеш в ту саму річку», бо ніколи не народяться на планеті дві однакові людини, бо людина сьогоднішнього дня ніколи не впишеться в соціальні, етичні та моральні рамки майбутнього, а це робить життя прекрасним і драматичним водночас.

Людська уява не відстала від науки — просто необхідно змінити кут зору на наукову основу всього нашого життя. Треба переосмислити ті цінності, які ще вчора здавалися самодостатніми, треба моделювати не технічне оточення завтрашнього дня, а породжені ним соціальні та психологічні колізії, треба за пеленою прийдешнього розгледіти небезпеки, які чатують на людину… Нам слід повертатися до самих себе. Скрізь. У фантастиці також.

Дозволь же мені, шановний читачу, поміркувати над співвідношенням у цих творах наукового й фантастичного — настільки, наскільки це дозволяє день сьогоднішній.

У невеличкій повісті «Тутті» вигадку від реальності відділяє дуже тонка грань, хоча на перший погляд що може бути неймовірнішим від другого народження єгипетського хлопчика? Але ж справді 1976 року виділено носія спадковості — молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти — з мумії хлопчика, знайденої в одній з єгипетських пірамід, і справді американський вчений, індус за походженням, Гобін Хорана створив штучний ген, який «працював» не згірше від справжнього. Звичайно, від синтезу окремої ділянки ДНК до синтезу цілої молекули, де записано колосальну спадкову інформацію, відстань, образно кажучи, не менша, ніж від Землі до Місяця, але це перепона не якісна, а кількісна. Уявіть собі величезний складний комп’ютер, який належить зібрати. Десятки людей виготовляють кожну деталь окремо, розшифровуючи креслення, потім підгонять їх одну до одної, перевіряють методом проб і помилок… — величезна робота, звичайно, і все ж таки рано чи пізно комп’ютер буде готовий.

Ідея штучного синтезу ДНК з наступним вживленням у статеву клітину жінки висить у повітрі, яким дихає світ: Так, конгрес США уже прийняв закон, який дозволяє патентувати багатоклітинні організми, створені методом генної інженерії, обумовивши одне: не можна патентувати людей, «народжених у лабораторії», бо патент дає винахіднику право приватного володіння, відтак і продажу «виробу рук своїх», а це суперечить тринадцятій поправці до конституції США, яка забороняє рабовласництво.

Людство має заздалегідь готуватися до майбутніх новацій, прогнозуючи їхні наслідки. А якими вони можуть виявитися?

Адже пройдено великий шлях еволюції, зокрема й на клітинному рівні. Сочинський лікар М. О. Шульц, десятиліттями збираючи аналізи крові людей, спостерігав, як змінювалися картини «рідини життя» лише за одне покоління, що було зумовлене, найімовірніше, наслідками науково-технічного прогресу. Що ж відбулося за століття, тисячоліття? Відійшли в минуле пошесті чуми, прокази, холери й ціла низка недіагностованих хвороб; натомість маємо нові форми сибірської виразки, лихоманку о’ньонг-ньонг, «хворобу легіонерів» і, врешті, сумнозвісний СНІД; не виключено, що доки ця книжка побачить світ, у пресі з’являться повідомлення про нові проблеми, які постали перед медициною. Надто скоро змінюється навколишнє середовище під впливом діяльності людини, й природа мусить прискорювати еволюційні темпи, адаптуючи до тих змін живі організми.

Сучасна наука вже розкриває таємниці цього механізму: стрибучі гени, віруси — «секундна стрілка» великого біологічного годинника, бо вони перші зазнають генетичних змін і, в силу своєї природи паразитуючи на живій клітині, вносять у її спадковий апарат нову інформацію. За висловом доктора медичних наук С. М. Рум’янцева, саме віруси «вивели мавпу в люди».

Отож хлопчик, що приходить із глибини віків, у наших умовах жити не може, його доводиться в прямому розумінні цього слова «брати під ковпак», витримувати в стерильному середовищі, прирікаючи тим самим на самотність та жалюгідне існування. Можна спробувати адаптувати людину за допомогою вірусів єгипетських пірамід; спричиняючись до раптової смерті дослідників, вони породили легенди про «помсту фараонів». Але ж тоді виникає загроза, що ці архаїчні віруси вийдуть з-під контролю і якась химера, утворена методом генної інженерії, винищить ціле людство… Як розв’язати протиріччя між жалістю до жертви необачного експерименту й відповідальністю за наслідки того, що нібито належить зробити з гуманних міркувань?

Навіть невеликий досвід «сурогатних матерів» змусив нас відчути обмеженість сучасної етики; розвиток генної інженерії поставить іще серйозніші проблеми. Як вони будуть розв’язані в майбутньому? Одне ясно: людству доведеться навчитися «судити переможців» — тих, хто з честолюбних міркувань зважується на експерименти з далекосяжними наслідками.

Тепер зрозуміло, як насправді мало фантастики у на перший погляд «неймовірному» сюжеті повісті «Тутті».

І мало її ще в одному «карколомному творі» — «Оповіді про Змія Горинича», якщо глянути на нього під кутом зору ймовірності на нашій планеті змальованої ситуації.

Легенди про вогнедишних драконів є у фольклорі всіх народів. Чи може бути в них якесь раціональне зерно? Безперечно. Досить припустити — а для цього немає ніяких наукових протипоказань, — що життя можливе не на водно-вуглецевій основі, як наше, а на силіцієвій. Атоми силіцію, зчеплюючись між собою, не дають такого розмаїття ланцюжків, як атоми його аналога — вуглецю, а тому й відповідні життєві форми мають бути одноманітніші, консервативніші, не такі пластичні, як земні. «Вуглецевий шовінізм», що прослизає у поглядах учених, які займаються космічною біологією, мабуть, має вагомі підстави.

І вуглець, і силіцій вступають у взаємодію з воднем, даючи горючі газоподібні сполуки. Та якщо до пальника газової плитки нам треба піднести запалений сірник, аби загорівся метан, то силан— SіН4 — спалахне в нашій атмосфері сам по собі. Досить припустити, що пришельці з Іншої планети видихали цей газ, і неважко уявити їхню можливу долю на Землі за ось такою реакцією:

SіН4 + O2 = SіO2 + Н2O

SiO2 не що інше, як пісок або гірська порода. Рано чи пізно людство здійснить міжгалактичний політ. Але що чекає астронавтів на невідомих планетах, чи здатні ми з позиції земного досвіду передбачити всі небезпечні несподіванки. Так, героям твору «Оповідь про Змія Горинича» судилося зіграти роль жахної Істоти, «кари божої» через те, що інженери їхньої планети сконструювали модуль, що формою нагадував птеродактилів, аби не привертати зайвої уваги земних високоорганізованих істот. Але вчені планети з далекої галактики не знали темпів земної еволюції і не змогли передбачити, що ящери вимерли задовго до того, як на Землі з’явилися люди.

Ніщо з нічого не народжується, й пояснювати легенди самою лише народною темнотою — це свідомо відкидати шанс «відкрити Трою». Ельфи, домовики й така інша, нечиста сила — персонажі казок, і автор не збирається переконувати читачів у реальності їхнього існування. Але й обходити таку гему у фантастиці — все одно, що уподібнюватися директору музею, котрий боявся виставити євангеліє Калнишевського, цей світового значення шедевр українського золотарства, аби не пробуджувати в одвідувачів музею релігійних настроїв. Для фантастики не повинно існувати «заборонених тем», для науки — також.

Хіба не будить уяву, не інтригує той безперечний факт, що кількісно атомний склад живих систем не відповідає атомному складу земної кори, яка, за образним висловом учених, є «прахом з важких елементів» — тільки кисень, найважчий елемент серед легких і найлегший серед важких, і сполучає ці два царства природи? Що стоїть за тим? К. Е. Ціолковський з цього приводу висловлював думку, що колись матерія нашої планети була розрідженішою, легшою, і світ той породив своїх ефірних істот; позаду нас багато еволюцій і, можливо, багато попереду?

Та час уже, мабуть, для рівноваги назвати оповідання, яке автор вважає найфантастичнішим, якщо найреалістичнішим є твір «Тутті». Що ж, назву. Це — «Дощ і сніг», де герой систематично записує імпульси, що виникають при падінні дощових крапель, і з того врешті постає вірш.

Такий принцип лежить в основі появи на Землі всього сущого: адже літери азбуки, якою написана Книга Життя, — генетичного коду — теж є імпульсами, і завдяки певному їхньому поєднанню квітне троянда, горить світлячок, співає соловейко й сміється дитина… Однак автоматичним перебором можливих варіантів не можна чогось досягти: не те що життя однієї людини, а й всіх людських поколінь не стачило б, аби в такий спосіб з дощового шуму вичленити бодай одне змістовне слово. То чому ж, розуміючи це, авторка написала оповідання?

А хіба не цікаво поміркувати над можливістю існування об’єктивної інформації, закладеної в навколишньому світі, в самому факті життя? Трохи тепла — ось і все, що потрібно, аби з безформної маси білка курячого яйця утворилося курча. Чи не замало для такого ефекту? Якими каналами й способами природа реалізує й підсилює закладену в зародку інформацію? А парадокс появи на Землі людини? Зовсім нікчемні, порівняно з іншими приматами, морфологічні зміни — і така потужна сила, що стала на планеті космічною…

Фантастика — це ж необов’язково відповідь на питання, це може бути й сама постановка питання, на яке довго доведеться шукати відповіді. На те вона й фантастика.

Окрім того, елемент фантастичного дозволяє під іншим кутом зору глянути на звичну проблему. Важко навіть сказати, яке співвідношення між вигадкою та реальністю в оповіданні «Будинок над озером» — біополя, які створюють навколо себе живі істоти, зокрема й людина, ще дуже мало вивчені, хоч це відкриває перед практикою надзвичайно широкі можливості. Надто багато в нас критикували цю концепцію за принципом: «Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи», й тепер лишається тільки пошкодувати, що «аура Кірліан» використовується для медичної діагностики, наприклад, в Англії, а не в нашій країні, хоча відкрили це явище співвітчизники.

Виправляти вчорашні помилки гірко, бо за тим — завжди великі втрати, І все ж таки робити це необхідно. Скільки не заперечуй істини, вона все одно дозрілим плодом упаде в людські руки, й що раніше це станеться, то краще.

Слабкі електромагнітні поля, за висловом доктора біологічних наук О. С. Пресмана, що активно розвиває вчення В. І. Вернадського, — це мова, якою спілкується вся жива природа. Матеріальні випромінювання людської психіки ми відчуваємо повсякчас, ховаючи нашу необізнаність з цим явищем за абстрактними, але такими звичними висловами, як «важкий характер», «не зійшлися характерами», «психологічна несумісність». Люди втомлюються один від одного не тому, що часто сваряться між собою: навпаки, сварки — це наслідок взаємовідштовхування двох надто різних біологічних полів. Коли-небудь вони будуть детально вивчені, не виключено, що техніка майбутнього вловлюватиме їх, трансформуючи явища нашого внутрішнього життя в конкретне телевізійне зображення.

Але які тут межі дозволеного, що принесе людині така практика? Тож герой «Будинку над озером» категорично відхиляє бюрократичний підхід до створення сім’ї, розуміючи, що за гучними словами про жертовність і самозречення приховується спроба знеособити людину й звести суспільство до рівня «мурашиної цивілізації»; життя героя оповідання «Розтули долоню» стає трагічним від самого усвідомлення того, що будь-якої миті якийсь недоброзичливець може зазирнути дд того мікросвіту, яким є особисте життя кожної людини; Вони обоє протестують проти насильства над собою, бо втрата особистості для них означає втрату будь-якого життєвого сенсу.

З прадавніх часів дійшов до нас вислів: «Доки я мислю, я живу». А чи знаємо ми, що таке думка? Коли це матерія, хай навіть особливого виду, то вона має коритися всім матеріальним законам, зокрема й закону про збереження речовини та енергії, — куди ж дівається духовний потенціал людини, який вона повсякчас віддає світові? Ніщо нікуди не щезає… З чийогось дуже обережного, але не дуже глибокого твердження в нас тривалий час класичне розуміння ноосфери ототожнювали з техносферою, але це не одне й те саме… «Навколо іскри першої рефлектуючої свідомості почав розгорятися вогонь. Точки горіння розгорталися. Вогонь поширювався все далі й далі. В кінцевому підсумку полум’я охопило цілу планету. Тільки одне витлумачення, тільки одна назва спроможна передати цей великий феномен — ноосфера…Вона справді новий покрив, «шар, який мислить», який, зародившись у кінці третинного періоду, розгортався звідтоді над світом рослин і тварин — поза біосферою і над нею», — писав видатний мислитель і гуманіст Тейяр де Шарден. І далі: «…Якомусь марсіанину, здатному аналізувати як фізичні, так і психічні небесні радіації, найпершою особливістю нашої планети здалася б не синява її морів або зелень її лісів, а фосфоресценція думки».

Подальше дослідження ноосфери принесе розгадку таємниці натхнення — специфічного стану, добре знайомого справжнім митцям, коли здається, що твоє творіння само приходить до тебе або ж ти вириваєшся в якісь особливі сфери, де свідомість прояснюється, а духовні сили дивовижно прибувають, як це стається з героєм оповідання «Простягаю у ніч я руки». Головне, позбутися того специфічного ідеалізму, на який штовхає… страх перед ідеалізмом.

Саме погляд на думку, на духовне життя людини як на щось таке, що не піддається дослідженню, й веде до концепції «дива», котра безплідна в самій своїй основі, бо нічого не пояснює.

Дива немає — є непізнане, й усе, що створила колективна людська уява, безперечно, несе в собі раціональне зерно.

Ми вже звикли знаходити в газетах та чути по радіо попередження про магнітні бурі й поради, як треба поводитись у такі дні хворим на серцево-судинні недуги. Але яким же непростим був шлях до цієї практики, як багато звичних упереджень довелося відкинути на ньому. А скільки їх’ ще обтяжує політ нашої думки та уяви?

В оповіданні «Дар Оріона» у роздумах про етичні явища життя використані записи легенд, які зібрали учасники однієї з реріхівських експедицій.

Не можна полетіти на Місяць у такий спосіб, як його описав Жюль Верн… Але яке це має значення, коли в принципі людина може дістатися супутника Землі? Найперше завдання фантастики — це готувати громадську думку до того, що прийде з майбутнього, аби воно було зустрінуте не з перелякано заплющеними очима і не з бездумним захватом, а тверезо, з гідністю, з розумінням неоднозначності всього відкритого й створеного, з прагненням повернути його тим боком, що стверджує життя, а не знищує його.

Ще зовсім недавно у нас називали ідеалістами не тих, хто заявляв, що пшениця може перетворитися на пирій, а із зозулячого яйця вилуплюється малинівка, хоч це й суперечило найелементарнішому здоровому глузду, а тих, котрі прагнули дослідити матеріальну природу спадковості. Саме останніх і звинувачували у «попівщині» та «містиці»: розгул лисенківщини з її заборонно-карними методами ведення дискусій відкинув нашу науку, зокрема й сільське господарство, на кілька десятиліть, знищив багато світлих та сміливих умів. Такого не повинно повторитися.

Нам необхідно позбутися тяжкого спадку минулого, змінивши духовну атмосферу всього нашого життя. Щодо цього становлять інтерес думки письменника Володимира Новикова, висловлені з приводу творчості поета Анатолія Жигуліна: «Змінити духовно-моральну атмосферу нашої дійсності… Чи наївне це прагнення? Воно, звичайно, за першої нагоди ми зразу ж починаємо іронізувати над ідеалізмом, посилатися на соціальні передумови та економічний базис. Але іронія історичної долі й полягає в тому, що наша тотальна прагматична орієнтація на «базис», наше схиляння перед цифрами виплавки чавуну й сталі обернулося великими негараздами саме в «базисній» частині. В країні, де матеріалізм піднесли ледь не до рангу релігії, вельми скрутно стало саме з усілякого роду матеріалами. І чи не приходимо ми саме сьогодні до неминучих думок про те, що духовне звільнення особистості — не десерт до соціальних перетворень, а їхня складова частина і необхідна умова».

От у цьому «духовному звільненні особистості», як від ейфоричних захоплень творіннями рук своїх, що поставило на межу катастрофи саме життя на нашій планеті, так і від страху перед обширом та загадкою власного буття, й повинна зіграти особливу роль фантастика.

«Ми зачинили двері перед помилкою, але як же туди зайде істина?» — запитував Рабіндранат Тагор. Справді, історичний досвід розвитку науки з усіма його успіхами та розчаруваннями показав, що на великому шляху пізнання світу ніде не можна чіпляти табличку з написом «Сюди ступати заборонено». Навіть помилки, за умови їхнього мудрого осмислення, стають надійним способом здобути цікаву інформацію. Та й чи існують вони, ті помилки? Середньовічні алхіміки, звичайно, гонилися за примарами, але скільки необхідного для сучасної хімії відкрили вониі Та й чи такі то вже були примари? Адже з позиції періодичного закону Менделєєва ми вже уявляємо, який ланцюжок перетворень має пройти залізо, щоб стати золотом. І так — з усім.

Помилок немає — є тільки нижчі й вищі витки одвічної спіралі пізнання.

ІНТЕГРАЛ ПИЛИПІВНИ

Ранком березневого дня Пилипівна закликала до себе сусідського хлопчика Андрійка, поштиву таку дитину, і, всадовивши його за дубовим столом, якого ще дід змайстрував, завела тонким, тихим голосом, часто обтираючи сухого рота ріжечком біленької хустки:

— Дітки мої дорогенькі, Григорій та Олексій. Хоч і не народила я вас, а все одно як рідні, бо ж ваші матері, спасибі їм, вам душі подавали, а я своїм і не зуміла, хоч і ростила дуже тяжко, бо — вдова…

«Дітки мої!» — написав хлопчик і, опустивши на папір стару кулькову ручку, зачаївся: в голосі Пилипівни було щось таке, що серце в Андрійка тьохнуло, немов у передчутті цікавої і водночас страшної казки.

Надворі бринів співучий ранок, а в хаті були сутінки, ніби тут товклася, важко вибираючись крізь маленькі вікна, нічна пітьма.

— Ти старайся, старайся, — сказала Пилипівна, і хлопчик почав писати далі:

«А хочу вас бачити, бо завжди рада вам, а ще маю для вас вісті: оті мої ластівки, яким ви поначіплювали кільця, цього року прилетіли рано-рано, а гнізда під моєю черепицею не хочуть вити, летять до сусідів…

— Справді летять туди? — спитав Андрійко, підхопившись, ніби оце б одразу і побіг дивитися, де ж цього року отаборилися птахи. Але Пилипівна знов усадовила його й мовби ненароком зняла серветку з тарілочки, де біля початої хлібини лежали три великі цукерки!

— Пиши, пиши, бо треба…А значить це, мої любі діти, що мене на цьому світі й моєї хати тут уже не буде, і скажу я вам, коли побачите, що так воно і є, що стрітення цього року було на тридцять днів раніше, як того року… ага, якого ж це року було, коли летіли журавлі, а проти того мені наснилися криваві ріки та чорні вишні? На теплого Олексія тоді ліг сніг, хоч зацвітала сон-трава… Коли ж воно було? Е, та треба, треба пригадати…

— Бабцю, — сказав хлопчина. — А мені ж до школи треба. Спізнюсь — запишуть зауваження.

— Ой, лишечко! А ти скажи, дитино, — так було треба для науки, то вчителі й не матимуть на тебе гніву… От зараз я пригадаю, коли ж це того року я віднесла покійній вже сестрі першу вибірочку порічок, та вже й по всьому…

— Так ви пригадуйте, а я тим часом посиджу на уроках.

— Може, ти й правду мовиш, дитинко ти моя розумна, воно ж таки і справді негаразд, коли тобі через мою старечість поставлять двійку… Біжи, біжи, онучечку, листа допишемо, коли повернешся, та не забудь цукерки взяти, з’їси на перерві.

Коли хлопчик побіг, Пилипівна вийшла надрір посидіти на старому ослінчику й замислилась.

Ластівки розбирали на нитки, розсмикували її стару, побиту міллю кофтину, що з минулого року залишилась на паркані, й було трохи кривдно, що вони отак пролітають повз неї, зблискуючи супроти сонця тоненькими кільцями на лапках. Її немає. І хати для них немає, де разом з людиною прожили стільки десятків років. Зате пісні, яєчка і пташенята і літні клопоти — усе це є і буде, лише у нових гніздах на іншому обійсті. Не біля неї.

Кривдно. А чого власне? Що вона цим ластівкам, коли самі уміють дбати про себе? Їм — бути…

Що кривдитись? Подякувати треба, що цей світ аж стільки допускав її до своєї криниці радощів, яка ніколи не міліє, хоч скільки ти з неї черпай. А черпала ж, а пила й напитися не могла, бо спрага та невтоленна — з нею й на той світ підеш. Ще й скільки на останній ковток лишилося…

Каламуть, що стояла перед очима Пилипівни останні роки, раптом зійшла, й усе суще постало перед нею в первісних барвах, запахах, дзвонах першого по-весняному теплого дня, приголомшуючи цим несподіваним дарунком. О, як їй добре!

Добре, що життя її плинуло в цій хижці на пагорбі, біля якого переводив дух після бігу крізь ліси й луки потічок, такий гнучкий, що навіть крига не ^могла його скувати; де росла калина, що від початку березня на всеньке село калатала про весну дроздиними голосами. Мала тут усіляку та завжди любу роботу й солодкий сон уночі, а снились їй чомусь стрімка вода та вишні — на сльози, на біди, та біди рано чи пізно мали щасливий кінець, а плакалось, бува, й від радості.

Авжеж, від радості, як того року, коли побачила вві сні пересохлу землю, і води, що ринули по ній, стали кривавими, й боялася в тій юшці помити чорні вишні, які тримала в руці й хотіла з’їсти. «Супроти чого ж воно таке страшне, свят-свят? — подумала, прокинувшись. — Від чого ж я так багато плакати буду?» А вийшовши надвір, почула, як котяться з неба журавлині голоси, й залилась сльозами: леле! це ж стільки натрудилися Крильми, а повернулися, а не залишились у тій теплій благодаті, — і плакала, й не тамувала сліз, бо ж ними спливали всі її болі та кривди; от і спливли, й постала перед весняним світом чиста, немов дитина, що її вперше мати винесла. Постала у сповиточку з вишиваної сорочки і фартушка, який носила ще покійна баба.

А як же раділось їй, коли повз неї шугала перша ластівка, війнувши в обличчя теплим духом живого пір’я, чи коли зацвітали порічки, чи коли гарбузи чіпляли на парканах свої барила.

На потічку, якраз навпроти хати, жив молоденький бобрик, і вона завжди чула, як він товкся у себе по господарству, приляскуючи по воді хвостом, а безсонними ночами, тулячись до шибки, бачила, як він стовбичив на пєньочку, витягнувши ошатну свою пичку, ніби старався дістати нею повний місяць.

Той самий, повний місяць, що запливав до її хати, немов душа покійного чоловіка, й вона гомоніла з ним, і скаржилась йому, і виливала свої гризоти, а він на те одне казав: «Живи у радості. Бо совісній людині належить жити в радості, хоч би там що було».

О, яка ж вона радісна сьогодні, як же велично повз неї плине все, що так любила, — і місяць, і ластівки, яблуні, і соняхи в городі, і бобрик, котрий виріс біля хати, ще й подруги, хоч їх давно немає, але ж плинуть, та все у вишиванках, та все усміхнені, та все пісні спївають.

Он і Петро ж серед них — так довго на мене чекав, то почекає ще трохи, бо щось я маю зробити ще на цьому світі… ага, згадати, якого ж це року було стрітення, коли мені наснилися криваві ріки, а воно ж проти сліз на радість, бо прилетіли журавлі. А що там згадувать, коли вже й так збагнула, чого шукають оті вчені люди, що поначіплювали кільця її прирученим ластівкам, уже могла б і підказати, хоч не дуже й грамотна… Ох, пізно, пізно, й у тому вже нема її провини… провини немає.

Тихий та буденний розум Пилипівни сліпуче спалахнув, посилаючи світові мудрість, яка йому раптово відкрилася, та нікому було її сприйняти, бо ж збезлюдніли на робочий день усі дворища, тільки літали собі й літали ластівки та скрапувала вода з останньої бурульки, і жовтий півень спивав її.

Що ластівкам? Вони й народилися з тим, що в останню мить перед смертю відкрилося старій людині.

Пилипівну поховали через день, і односельці до вечора поминали її, розставивши у дворі столи, бо в тісній халупці господині ніде було й повернутися. Мала дітей, але серед приготованих на смерть одягу та грошей ніхто не знайшов їхніх адрес, та й чи так уже потрібні були дві дочки на похоронах, коли за життя не дуже, хотіли знатися з матір’ю?

А пізно ввечері згоріла хата. Дівчата й хлопці, що тирлувалися біля клубу, бачили, як стрибонула по дротах велика іскрина й вогненний змій ковзнув просто в розчинену кватирку хатини, що стояла самотою собі на пагорбі… Доки добігли, то нічого вже було й гасити. Воно ж, коли на те пішло, й не дивно, дивно було, що цього лиха не сталося раніше, бо вся проводка стара й зотліла, робив же її абияк сусід, що й власне подвір’я заледве з димом не пустив.

Згоріла, то й згоріла хата Пилипівни, пішла за господинею услід, — кому воно все те потрібне?

Коли двоє молодих орнітологів приїхали до села перевідати свою знайому, на пагорбі, де стриміли тільки рештки старого паркану, пишно буяли флокси. Бузкові та блакитні, вони здавались озером, що, утворившись внаслідок тектонічних зрушень, поглинуло стареньку хижку і жінку в ній, аби закарбувати в пам’яті поколінь іще одну легенду. Окільцьовані ластівки гасали над бджолиним шумовинням, носячи корм, — й незримі нитки їхніх доріг були останнім зв’язком між днем вчорашнім і сьогоднішнім. Після недавнього дощу пахло горілим.

Збентежені стояли хлопці у володіннях бабці Пилипівни, не ймучи віри власним очам.

— Даруйте, це ви бували тут торік і ще позаторік? — несміливо озвався хтось за спиною.

Біляве хлоп’я з портфеликом у руці простягало до них клаптик паперу.

— Ось… Це ми писали з Пилипівною, але не докінчили, а вона хотіла вам сказати щось для науки, тільки ж у мене були тоді уроки, а математичка в нас сувора, то я й не зміг. Хіба ж я знав, що вони одразу й помруть… усі старі кажуть, що будуть вмирати, але живуть. Вони ж померли.

Григорій узяв аркуш паперу і, пробігши його очима, прочитав уголос: «…а гнізда під моєю черепицею не хочуть вити, летять до сусідів…» Якого ж справді року було те стрітення, коли так рано прилетіли журавлі, — га, Олексію? Як ми тепер про це довідаємось?

Він трохи постояв мовчки і раптом затулив обличчя руками:

— Ой, як шкода… Як шкода, що померла наша люба, наша добра Пилипівна! А ми ж із нею й не попрощалися, все часу не змогли знайти.

— Так, золота душа була й поетична… Її нам дуже не вистачатиме.

— І Пилипівни не вистачатиме, й не вистачатиме вихідних даних для формули передбачення часу в біологічному годиннику природи. Ці ж ластівки і справді знали, що хати в тому відтинку часово-просторової субстанції, коли їм належить подбати про гнізда й висидіти пташенят, уже не буде, тому і перебралися на інше обійстя, хоч мусили для того зрадити багатолітню звичку. Та от цікаво: чи знали б вони це, коли б хата згоріла не на початку березня, а в червні? Або ж торік, або ж у травні? Можливо, що й не знали б… У який діапазон вміщається поправка на конкретні явища майбутнього? Який відтинок часово-просторової структури майбутнього здатні захоплювати птахи? Скільки вже ми б’ємося над цією проклятою формулою й нічого не виходить, бо все чогось не вистачає.А може, те «щось» і підказала б нам Пилипівна своїми спогадами-підрахунками, так пізно ж! Пізно! Спізнилися, мій друже!

— Інтеграл Пилипівни, — сказав Григорій. — Звучить майже так само, як Піфагорів інтеграл.

— І де нам взяти тепер такого інтеграла? Де взяти другу Пилипівну, котра б шукала взаємозв’язок між раннім прилітом ластівок, між часом стрітення й теплого Олексія, що випали на два роки, розділені якимось циклом?

— Не знаю, чи це в нас вийде. Ми її любили, вона любила нас, але любов на замовлення не приходить. Чимало часу мине, аж поки хоч трохи зможемо компенсувати те, що втратили так легко. А винні ми самі, бо треба було квапитись. Не гнатися за успіхом, не захищати дисертації — любити треба квапитись. Любити й піклуватися про добру людську душу, якою була Пилипівна.

Раптом вони почули, що хтось хлипає у них за спиною, і обернулися. Плакав білявий хлопчик, рукавом шкільної форми розмазуючи сльози, що рясно котились по кирпатенькому, з припухлинками, де мали б бути брови, виду.

— Це винен я… я винен… Коли б я здогадався, що вони й справді помруть, як обіцяли, то хай би хоч скільки мені писали зауважень та двійок ставили… хоч скільки! А я ж не здогадався, і от тепер… Пилипівна ж так хотіла для науки.

Теплий вітер прокотився колишнім обійстям, і синій флоксовий цвіт захитався, заходив хвилями, безліччю іскринок зметнулися навпроти сонця переобтяжені взятком бджоли — ніби щось лагідне лягло на душі всім. трьом.

— Нічого! — сказав Олексій, пригортаючи хлопчика. — Звичайно, ми в чомусь винні й на майбутнє запам’ятаємо це. Та головне, вона у нас була, наша Пилипівна. І головне, ми знаємо, що шукати. І знайдемо!