"Бот" - читать интересную книгу автора (Кідрук Максим)

Техно-синапс

Ребекка розбудила Тимура о пів на сьому ранку. Нагадала, що у нього сьогодні вступна лекція. Через півгодини по нього зайшов Ральф Доернберг. Разом вони пішли снідати, після чого канадець повів хлопця на екскурсію.

При денному світлі Тимур побачив, що лабораторний комплекс складається з п’яти будівель. Довкола них простягалась незаймана пустеля. З північно-західного боку підступало погризене тріщинами узгір’я. На півдні простяглась біла солончакова пустеля (те, що чилійці називають salar).

Незважаючи на ранній час, чорношкірі найманці та кілька білих працівників «NGF Lab» працювали надворі, латаючи огорожу.

Після ознайомлення з екстер’єром, Ральф завів Тимура в невисоку будівлю у західній частині комплексу. Над входом були сині написи «EN-3 BUILDING» та «GATE 02».

— Кава? — запропонував нейрохімік.

Попри короткий сон, хлопець почувався бадьорим, але не відмовився:

— Так, будь ласка. З молоком.

Вони знаходились на другому поверсі у кімнаті з великими вікнами. Кілька круглих столів, прості стільчики. В кутку невелика кухонька. Приміщення нагадувало кафетерій у торговому центрі. Приготувавши дві кави, Ральф сів за столик навпроти Тимура.

— Спершу трохи про наш комплекс, — учений увімкнув принесений з собою лептоп і відкрив якийсь файл.

На екрані з’явилась тривимірна модель. Тимур впізнав лабораторний комплекс.

— Як бачиш, у нас п’ять будівель. Найменша з маркуванням «DE» — це просто склад. Їжа, матеріали, пальне для генератора. Та, в якій ти ночував, відмічена «DW» — житлова. У її південному крилі розташовані кімнати для працівників. У центральній частині знаходиться їдальня, кімната для відпочинку з кінозалом, бібліотека. На четвертому поверсі вже знайома тобі головна зала та кілька робочих кабінетів. У підвалі «DW» також знаходиться генератор, який живить електроенергією весь комплекс за винятком третього інженерного корпусу. Третій інженерний має свою систему живлення. Решта будівель — це лабораторії. Сьогодні ти в них побуваєш.

DEpot (англ. depot — склад) — складське приміщення; DWelling building — житлова та адміністративна будівля; EN-1 — перший інженерний корпус; EN-2 — другий інженерний корпус; EN-3 — третій інженерний корпус

— Як вам вдалося побудувати таке посеред пустелі?

Ральф розсміявся рипучим старечим сміхом.

— Офіційно ми займаємось проектуванням систем життєзабезпечення для скафандрів.

Тимур раптом пригадав, що обіцяв написати Аліні після прибуття. Вона, мабуть, зараз хвилюється. І страшенно злиться.

— Ральфе, я можу скористатись вашим лептопом?

— Для чого? — насторожився канадець.

— Хочу відправити лист, — безтурботно сказав програміст.

— Вибач, мережі немає, — очі Ральфа неспокійно забігали. — У нинішніх обставинах користуватися інтернетом в «NGF Lab» заборонено.

— Як це?

— Я не збираюсь це обговорювати. Всі питання до Оскара Штаєрмана.

Хлопець вирішив не сперечатись.

— Що ти знаєш про принцип роботи головного мозку?

— Я програміст, Ральфе. — Тимур ледь стенув плечима і розвів руками. — Біологію, чесно кажучи, ще у школі не полюбив.

— Нічого іншого я не очікував… Останні три сотні років найкращі вчені длубаються у мозку. В результаті ми знаємо все про будову, мікроскопічну структуру та хімічні реакції, що проходять усередині. З кожним роком інструменти стають точнішими, а методологія більш досконалою. Проте досі ніхто — я запевняю тебе — абсолютно ніхто не здатен пояснити, як функціонує наш мозок. Яким чином безладне скупчення примітивних клітин створює систему, яка регулює роботу одного з найскладніших організмів у природі? Я мовчу про те, що ніхто не має уявлення, як і де зароджується свідомість. Соромно зізнатись, але науковці ХХІ століття, розколупавши атом речовини настільки, що зайшла мова про самозникнення матерії, не можуть з певністю сказати, де зароджуються людські думки.

— Хіба це не очевидно?

— Досі ми не маємо жодного прямого доказу, що людина думає мозком. Учені повільно дізнавались, за що відповідає кожна частина головного мозку. Нам точно відомо, що мозочок координує рухи, таламус розподіляє інформацію від органів чуття, гіпоталамус відповідає за фізіологічні функції, гіпокамп формує емоції та організовує пам’ять тощо. Але ніхто не знає напевно, де виникають думки.

Тимур недовірливо похитав головою. Ральф посміхнувся:

— Я не стверджую, що ми мислимо п’ятою чи, скажімо, вухом, але цілком можливо, що думки зароджуються десь у спинному мозку, а не в корі головного, що, як прийнято вважати, реалізує вищі нервові функції… Ну, досить, це не стосується нашої розмови. Я мушу дати тобі базові знання про мозок. Без них ти не зможеш рухатись далі, — канадець прокашлявся, готуючись до затяжної лекції: — Нервова система складається з нейронів. Усього в організмі людини 100 мільярдів нервових клітин. Приблизно 20 мільярдів припадає на головний мозок. Нейрон являє собою клітину, що складається з ядра, тіла клітини та відростків, — Ральф відкрив графічний файл із зображенням нервової клітини. Кожен структурний фрагмент мав підпис. — Ось тут ти можеш бачити все на власні очі. Короткі й розгалужені відростки (їх багато) називаються дендритами. Довгий відросток — він зазвичай у нейрона один — це аксон. Дендрити служать для проведення імпульсу до нервової клітини. Вони можуть з’єднуватися з дендритами інших нейронів, аксонами, рецепторними клітинами або ж приймати імпульс від зовнішніх подразників. Аксон — довгий відросток нервової клітини, по якому нервові імпульси передаються від нейрона до цільової клітини (у м’язи чи в яку-небудь залозу). Імпульси зароджуються між дендритами. Коли їх стає багато, аксони вистрілюють і несуть імпульс до цільових клітин, викликаючи скорочення м’язів, виділення гормону абощо. Ось так мозок керує всіма процесами: диханням, серцебиттям, травленням, мовою, емоціями, рухами. Вченим відомо все про механізм передачі імпульсів і їхній вплив на тканини органів, окрім одного… — чоловік витримав паузу, щоб надати більшої ваги наступним словам. — Нам не під силу пояснити, звідки беруться імпульси між дендритами. Жоден нейрофізіолог світу не скаже, як збудження дендритів перетворюється на безумовно осмислений сигнал. Яким чином взаємодія елементарних клітин дозволяє вимовляти слова, розуміти абстрактні поняття, координувати рухи, планувати, приймати рішення?

Тимуру було нецікаво. Йому хотілось якнайшвидше дізнатися, яким чином Кейтаро Рока і його команда виростили своїх ботів, що таке ці боти і до чого тут написаний три роки тому код. Програміст не мав бажання вислуховувати лекцію з нейробіології. Ральф відчув це.

— А тепер зосередься, хлопче, — з легкими нотками невдоволення буркнув учений. — Ця інформація важлива. Зв’язок між нейронами здійснюється через синаптичну передачу. Синапсом називають місце контакту між двома нейронами або між нейроном і клітиною, що приймає сигнал, — Ральф відхилився на кріслі. — За останні двадцять років основні підходи в дослідженні мозку вичерпали себе. Абляція[51], транскраніальна магнітна стимуляція[52], електростимуляція[53], магніто-резонансна томографія давно не дають нових знань. Вивчати мозок, користуючись цими методами, — все одно що ремонтувати наручний годинник за допомогою молотка і зубила. Вчені сходяться на тому, що подальше розширення знань про функції мозку можливе лише у тому випадку, коли вдасться поєднати дендрити з масивом мікроелектродів. Інструменти мусять бути такого ж масштабу, що й нейрони, і при цьому контактувати з якнайбільшою кількістю дендритів. Іншими словами, мова йде про створення штучного синапсу, поєднання живої та неживої матерії на основі нанотехнологій.

— У нас в Україні все, що менше від ключа на 24 мм, вважається нанотехнологіями, — недоладно пожартував Тимур.

Ральф не відреагував.

— На початку 80-х я вступив до аспірантури в Арізонський державний університет у Темпе. Потрапив до професора Стівена П. Массіа. Наша група п’ять років розробляла ідею техно-синапсу. — Ральф відпив кави з чашки. — Головна проблема не в тому, щоби з’єднати органіку з неорганічною речовиною. Хіміки давно це вміють. Нам потрібно було сполучити дендрит з матеріалом, здатним сприймати імпульси і перетворювати їх на сигнал, який ми могли б зафіксувати.

— І ви придумали, як це зробити?

— Ні, — признався Ральф. — Приліпити дендрит до металу встигли до мене.

— Цебто ви поцупили ідею? — Тимур прикусив язика, розмірковуючи, чи не ляпнув зайвого.

Ральф зблиснув вицвілими очима.

— Тут не все так просто, юначе. Експерименти зі створення нейронних імплантатів тривають і досі. Нині нейрохіміки можуть намертво «приклеїти» дендрит до чого завгодно, від звичайної вуглецевої сталі до чистого золота, але… всі досліди проходять в лабораторних умовах, на окремо взятій клітині чи групі клітин. І поки що — а я за цим добре слідкую — ніхто не зумів утворити подібну сполуку прямо у мозку живої людини. Ти розумієш, про що я, Тимуре? Живої людини.

— Чому?

— Тому що мозок людини — специфічна система. Для того, щоб утворити штучний синапс у голові, спершу туди слід доставити матеріал та необхідні каталізатори. Це можна зробити двома шляхами: через судини, що живлять мозок, або ж — продовбавши в черепку дірочку. Розраховувати на те, що пацієнт добровільно погодиться, щоб його череп кололи зубилом, щонайменше нерозумно. Здавалося б, вихід один: розробити агенти, котрі з кров’ю потраплятимуть у мозок, а там сполучатимуться з дендритами. Ніби нічого складного. На ділі це виявилось важче, ніж відправити Армстронґа на місяць.

Українець поволі починав розуміти, до чого хилить Ральф Доернберг.

— В організмі людини є унікальна річ, що має назву гемато-енцефалічний бар’єр, — правив далі нейрохімік. — Його відкрив ще у ХІХ столітті Пауль Ерліх. Він виявив, що введений у кровоносне русло щура барвник, розповсюджується по всіх органах та тканинах, крім мозку. У 1913 учень Ерліха, південноафриканський хірург Едвін Гольдман, показав, що барвник, введений у спинномозкову рідину собаки, потрапляє лише у тканини головного та спинного мозку, тоді як периферичні органи не зафарбовуються. На основі цих дослідів учені дізнались про бар’єр між мозком та кров’ю. Цей бар’єр захищає нервову тканину від мікроорганізмів, токсинів, антитіл, словом, від усього, що може нашкодити. Він виконує функцію фільтра, через який у мозок надходять живильні речовини, а назовні виводяться продукти життєдіяльності. У той же час гемато-енцефалічний бар’єр часто шкодить, бо не пропускає лікарських препаратів. Саме цей бар’єр став на перешкоді техно-синапсу.

Канадець перевів подих і продовжив:

— Массіа робив усе правильно. Йому вдалося зблизити мікробіологію та електроніку. На превеликий жаль, професора цікавила тільки академічна кар’єра — статті, конференції, монографії. — Ральф презирливо скривився: — Псування паперу. Массіа навіть не намагався повторити досліди в головах живих людей. Він не вистромляв зад далі лабораторії. Кілька разів я натякав, що дослідження безглузді, якщо не розвивати їх, намагаючись заштовхати чіпи в мозок живого організму. Для початку хоча б мавпи. З мене тільки посміялись… На початку 1984 я захистив дисертацію і залишив групу.

— Ви знайшли спосіб обійти гемато-енцефалічний бар’єр? — здогадався Тимур.

— Так. Саме тому вважаю себе першовідкривачем техно-синапсу. Ідея прийшла сама по собі. Як усе геніальне, вона була простою. Тоді я не усвідомлював, що з нею робити, не розумів, куди рухатись далі, але точно знав, що зможу проштовхнути мікрочип у мозок. Я не поспішав опубліковувати результати, намагаючись знайти галузі їхнього застосування. Як не старався, не міг вигадати жодної актуальної сфери, до якої можна було б застосувати мої знання. Я боявся, що, як тільки опублікую своє відкриття, ці сфери підмітить хтось інший. Тоді я навіки ввійду в історію, але помру в злиднях, у той час як хтось, скориставшись моїми ідеями, наклепає десяток промислових патентів і за п’ять років стане мільярдером.

— Гроші…

— Усе в цьому світі впирається в гроші, хлопче. Тож я просто тягнув час.

— А як ви пробили той бар’єр у мозку?

Ральф відвів очі. Він мовчав майже хвилину, після чого вельми неохоче заговорив:

— Я не пробивав, — відчувалось, що чоловік зважує кожне слово, наче на допиті. — Бар’єр існує в більшості, але не в усіх частинах мозку. Нейрони дна IV шлуночка реагують на токсичні речовини у крові і тому позбавлені бар’єра. Цей шлуночок — ахіллесова п’ята мозку. Я знайшов спосіб, як потрапити саме туди, а потім… — нейрохімік раптом затнувся. — Знаєш, Тимуре, ми відхилились від теми, тобі не обов’язково настільки глибоко…

Тимур відразу розкумекав, що й до чого: Ральф сподівався, що ця чортівня в Атакамі колись дійде до кінця, і він заслужено отримає Нобелівську премію.

— Добре, Ральфе. Я не наполягаю. Що було далі?

— У 1985-му я зустрів Кейтаро.

— І?

— Покинувши групу Массіа, я опинився без засобів для існування. Кейтаро запросив мене в Токійський університет на посаду асистента. Ми швидко зблизились. Відчуваючи, що мені не вистачає досвіду для практичної реалізації техно-синапсу, я розповів усе японцю, — Ральф Доернберг насупився. Погляд став гострим, мов скалки вулканічного скла. — Він тоді займався нанотехнологіями. Молекулярним будівництвом та нанороботами. Пригадую, як загорались очі Кейтаро, коли я викладав йому теорію нейронних імплантів. Після розмови чортів Джеп примусив мене пообіцяти, що не друкуватиму результатів. Тоді усе й почалося. — Канадець відсунувся від стола і доказав: — Допивай каву, я маю дещо показати, перш ніж ми продовжимо.

Вони спустились на перший поверх. У глибині третього інженерного корпусу було глухе приміщення без вікон, лише з одними дверима. Чоловіки зайшли всередину.

Нутрощі того бункера скидались на демонстраційну ятку з виставкового центру. Під стінами розташувалися плоскі екрани. Поміж них виднілись акваріуми, заповнені світло-синьою рідиною. Де-не-де стояли стенди зі схемами та формулами. Посередині кімнати витикалася квадратна прибудова, приблизно 2×2 м в плані, з розсувними дверима з металу. Кинувши погляд на табло з круглими кнопками ліворуч від дверей, Тимур здогадався, що то ліфт. Правда, так і не зрозумівши, для чого проектувати ліфт у двоповерховому приміщенні.

Канадець натиснув вимикач біля входу. Екрани ожили.

— Це у нас щось на зразок демонстраційно-музейного залу. Перш ніж спускатися в лабораторію мікробіології, ти повинен дещо побачити.

Ральф підвів Тимура до одного з акваріумів. Попервах хлопець не розрізняв нічого. Перед ним був паралелепіпед зі скла, заповнений прозорим синюватим розчином. Усередині — нічого. Внизу, на спеціальному виступі, блимав рідкокристалічний дисплей з крихітною клавіатурою. На дисплеї безсистемно змінювались три колонки цифр.

Аж раптом програмісту здалося, що рідина в акваріумі нуртує. Наче хтось перемішує її невидимою ложкою. Він схилився і запримітив ще дещо. Відблиски. Тимур напружив очі, присунувся ближче, ледь не торкаючись носом скла, і несподівано усвідомив, що дивиться на рухливу хмару іскристих блискіток, настільки крихітних, що на віддалі 30 сантиметрів їх неможливо роздивитися. Вони нагадували багатотисячну зграю чорних граків, що гасають у призахідних променях над містом, якщо дивитися на них з відстані кількох кілометрів. Або величезний косяк риб, що кидаються в різні боки, тікаючи від акули. Тільки в мініатюрі. Хмара мікроскопічних іскор то росла, то меншала, випускала «щупальці», закручувалась химерними вузлами і пульсувала. Вона шарахкалася по акваріуму, час від часу прилипаючи до однієї зі стінок. Іноді щезала взагалі, лишаючи після себе завихрення на воді.

Перед очима Тимура танцювали тисячі маленьких срібних рисочок. З кожним новим па хлопець переконувався: хай що шугає по акваріуму, воно живе.

— А це ще що таке?

— Рій нанороботів.

— Це робот? — Тимур з недовірою покосився на Ральфа.

— Не робот, а роботи, — поправив канадець. — Мікроскопічні агенти з вбудованим елементом живлення та наномозком або, як говорить Кейтаро, нанопроцесором. В акваріумі їх майже два мільйони штук, — Тимур недовірливо звів брови. — Розмір тіла одного агента приблизно сім мікрометрів[54]. Хоча у дечому ти маєш рацію: вони функціонують як одне ціле, як робот, один організм. Поодинці агенти не здатні ні на що.

— Неймовірно, — прошепотів Тимур. — Вони як живі.

— Так кажуть усі, хто бачить їх уперше.

Монітор ліворуч від тумби блимнув. На екрані проступило 3D-зображення істоти, подібної на кальмара: продовгувате тіло, опукла еліптична голова, кільканадцять відростків у хвостовій частині. Деякі відростки були тоншими за інші і стовбурчилися прямо, як антени штучного супутника. Тимур нізащо не здогадався б, яким чином зображення пов’язане з демонстраційним стендом, усередині якого звивалась чорна хмара, якби не шкала масштабу внизу екрана (одна поділка дорівнювала 1 мкм) і підпис: «Nanorobot NB-1G|V6.0.0.14».

3D-модель наноробота

Модель повільно крутилась навколо центральної осі.

— Одиночний агент? — не вірячи власним очам, вимовив хлопець.

Ральф кивнув. У голові Тимура зринули міріади питань, та одне було найважливішим:

— Він… живий?

— Як тобі сказати… — пошкріб підборіддя канадець. — Якщо ти наведеш адекватне визначення живого, я дам тобі відповідь. Люди, тварини та птахи — живі. Це просто. Та чи можна називати живими бактерії, віруси? А рослини? — Ральф натиснув кілька кнопок на клавіатурі, колонки цифр стали менш хаотичними, уважним програмістським очам Тимура відразу відкрилась чітка послідовність, а хмара… в одну мить набрала ідеальної сферичної форми. Доернберг продовжував: — Нанороботи зібрані штучно з ниток ДНК. Вони не здатні до самовідтворення. В той же час вони харчуються, пересуваються, можуть виконувати елементарні завдання, на які їх запрограмували. Мабуть, вони живі. Принаймні більш живі, ніж дерева чи одноклітинні організми.

Українець витріщався на акваріум. Посеред скляного паралелепіпеда висіла досконала темна куля. Вона мигтіла у монохромному світлі. Блискітки невпорядковано металися, але жодна не вибивалась за межі геометрично правильної сфери.

— Наноробот запрограмований рухатися у складі великої зграї у будь-якому в’язкому середовищі, наприклад у крові, — правив далі Ральф. — За відсутності сильного вітру таким середовищем може бути повітря.

— Як ви змусили їх сформувати сферу? — Тимур поборов бажання занурити руку в рідину і доторкнутись до кулі.

— Ти бачиш старе покоління. Агенти несуть у собі коротенький фрагмент коду, який визначає їх розташування та поведінку стосовно суміжних агентів. Це принцип, за яким, для прикладу, переміщується косяк риб. Немає зовнішньої сили, що керує рибами. Кожна рибина з групи дивиться на своїх сусідів і рухається залежно від їхніх рухів. Якщо косяк атакує хижак, спершу сахаються найближчі рибини, за ними реагують інші, і за секунду зграя мчить геть. Щось подібне з агентами. Я задаю функцію виду F = f (x, y, z), і рій будує тривимірну поверхню. Після команди перебудуватися кожен агент аналізує розташування своїх сусідів і займає положення згідно з формулою.

Ральф схилився над клавіатурою.

— Поверхня може бути як завгодно складною, — рій «поплив», а потім ураз застиг, сформувавши фігуру, схожу на зафіксований фотокамерою вибух. — Можна також вводити функцію з чотирма параметрами, де четверта змінна — час.

Задавши на панелі керування формулу, канадець відступив назад. Посеред акваріума знову застигла сфера. Та ось на очах у Тимура вона почала сплющуватися, перетворилась на еліпсоїд, еліпсоїд витягнувся у циліндр із заокругленими краями, а тоді згорнувся в тор («бублик»). Насамкінець тор розбухнув до сфери, і все почалося спочатку.

— Для чого ці рої? Ну, тобто, що вони можуть робити?

— Галузей для їх застосування безліч. Починаючи з воєнних розвідників і закінчуючи медициною. Японці розробляли агенти для боротьби з раком. Планувалось, що нанороботи запускатимуться в кровоносну систему, мандруватимуть усередині, шукатимуть клітини ракової пухлини і знищуватимуть їх. Така була ідея. Кейтаро керував дослідженнями. На жаль, проект не довели до кінця. Джеп наче сказився — цілком і повністю перекинувся на ботів.

— А як ви їх програмуєте? Куди компілюється код кожного агента?

— Агент має власний мозок. Він сформований з молекул DRQ (2,3,5,6-тетраметил-1-4-бензокінону). Ця система може працювати, як мікропроцесор. Одна молекула DRQ схожа на кільце з чотирма прутиками, що можуть займати різні положення. 16 молекул утворюють кільце з 17-ою «сестрою» в центрі. Разом вони дають молекулярну машину, здатну кодувати в розміщенні своїх частин понад 4 мільярди комбінацій. Цього достатньо.

— Ральфе, але це… цей рій в натурі реалізує агентно-орієнтований підхід. Ви втілили в реальність абстракцію, яка тільки починає закріплятись на теоретичному рівні.

Канадець просяяв.

— Кейтаро мав рацію, коли казав, що тобі сподобається. Чверть століття тому про це ніхто не думав. Тоді ще не було понять «розумний пил», «сірий слиз» тощо. Ми навіть не підозрювали, скільки всього можна витиснути з цієї хмарки.

Тимур не поділяв його ентузіазму. Програміст сам працював з подібними системами. От тільки його агенти були віртуальними — крихітні підпрограми на комп’ютері.

— Ви пробували навчати рій? — спитав Тимур.

Агенти програмуються просто: «ідентифікуй найближчого сусіда — визнач його стан — і зміни свій стан відповідно». Ні на що більше вони не здатні. Зате коли їх назбирується мільйони, виникає ефект, який у програмуванні носить назву обумовленої поведінки. Велике скупчення примітивних програм-агентів починає проявляти складну поведінку, на яку жоден з індивідуальних агентів не запрограмований.

— Ми зробили все, щоб вони не могли навчатися, — серйозно проказав Доернберг. — Їхня пам’ять короткотермінова. Якби ми наділили їх постійною пам’яттю, вони б уже давно порвали тут усе на шматки.

Тимур перевів погляд на рухливу хмару. Ральф підійшов до ліфта і натиснув кнопку виклику. Масивні двері повільно розчинилися.

— Прошу за мною, — покликав він. — На часі серйозніші речі, Тимуре.

Поки двері ліфта зачинялись, Тимур не зводив очей з акваріуму. Одна думка не давала йому спокою. «Це ж хаос! Класична хаотична система, тільки не на папері і не в компі, а у реальному житті!» Почавши моделювати агентні системи, Тимур швидко дізнався, що вони володіють унікальними властивостями. Їх можна навчати. Вони здатні планувати, робити вибір, вирішувати різнопланові завдання. Разом з тим у таких систем є один великий недолік: щойно проявившись, обумовлена поведінка стає абсолютно неконтрольованою.

Хаос має безліч проявів. У побуті під хаосом розуміють тотальний безлад. Через це зустрічаються помилкові уявлення, нібито теорія хаосу досліджує безлад. Насправді жодне інше твердження не може бути більш далеким від істини.

Теорія хаосу — це вчення про складні нелінійні системи, що надзвичайно залежать від вихідних умов. Вона поєднує в собі математику, фізику і філософію. Теорія не заперечує існування впорядкованих систем. Навпаки, вона розглядає процеси і явища, поведінка яких на перший погляд здається випадковою, хоча в дійсності чітко детермінована. З точки зору цієї теорії хаос — це надскладна впорядкованість.

Детерміністичний хаос складає основу нашого життя. Він проявляється повсюди: у змінах погоди, у турбулентних потоках в атмосфері, радіохвилях, що протинають простір, у коливанні струни. Людський мозок, неймовірна за складністю мережа з мільярдів нейронів, також підкоряється законам хаосу. Жаль тільки, що ми їх не до кінця розуміємо.

Піонером теорії хаосу був математик і метеоролог Едвард Лоренц. Його інтерес до хаотичних систем виник випадково, коли у 1961 році він займався прогнозуванням погоди. Математичний опис більшості фізичних систем реалізується через ітерації[55] простих форму, цебто, коли результат (вихідний параметр) на конкретному кроці ітерації стає аргументом (вхідним параметром) тієї ж функції на наступному. Лоренц виконував моделювання, спираючись на просунуту модель, на суперсучасному (як на ті часи) комп’ютері «McBee LGP-30». (Вручну проводити ітераційні розрахунки неможливо.) За заданими показниками модель розраховувала погодні умови для вибраного дня. Система Лоренца складалася з дванадцяти диференційних рівнянь, які точно описували процеси в атмосфері. Він ще не міг передбачати погоду, але поведінка моделі в цілому відтворювала погодні процеси на Землі.

Якось Лоренцу знадобилась послідовність даних за тиждень, а не для конкретного дня. Для того, щоб зекономити час, він обірвав розрахунки на третьому дні і заново запустив модель «з середини», просто ввівши в комп’ютер результати з попереднього етапу. Лоренц здивувався, коли виявив, що погода на сьомий день, розрахована безперервним ітераційним процесом, і погода на той же день, визначена шляхом введення проміжних даних, разюче відрізняються. Вчений почав шукати помилку. Спочатку в моделі, потім у розрахунках… І дуже довго нічого не знаходив.

Згодом виявилось, що проміжні результати, які виводились на друк, округлювались до трьох знаків після коми (наприклад, +14,873 °C), тоді як машина передавала дані на черговий цикл розрахунків з точністю до шести знаків (+14,873491 °C). Лоренц не знайшов помилки. Модель була правильною. Розгадка крилась у самій системі. Погода виявилась настільки чутливою до початкових значень, що різниця в кілька тисячних на другий день моделювання давала кардинально різні результати. Якщо сьогодні на вулиці +14,873 °C, через два дні стоятиме сонячна погода. Якщо ж температура насправді +14,875 °C, то за тих самих умов через два дні вікна здригатимуться під натиском штормового вітру.

Так почалося вивчення систем, поведінка яких строго детермінована, але для їх опису потрібно було шукати нові методи та підходи.

Нині теорія хаосу використовується для моделювання біологічних систем, котрі є найхаотичнішими з усіх, які тільки можна уявити. Техніки теорії хаосу дозволили вперше змоделювати ріст популяцій залежно від різних чинників, розвиток епідемій, відхилення в серцевій діяльності (аритмії) тощо.

Непримітна фраза «складні системи, що надзвичайно залежать від вихідних умов», що затесалась у означенні, має колосальне значення. У ній — уся суть. Звичайною, ненауковою мовою вона означає просту річ: навіть якщо відомі всі закони та залежності, що визначають поведінку хаотичної системи, через колосальну чутливість до початкових умов неможливо передбачити, як поведе себе система у майбутньому. Ми можемо змінити погоду, можемо примусити атмосферу поводити себе інакше, не так, як до нашого втручання, але ми ніколи не дізнаємось, що ж буде далі. Мінімальне відхилення у початковому стані призведе до того, що, розганяючи хмари, ми викличемо ураган.

Двері зачинилися. Ліфт прискорився і посунув униз. Тимур несподівано зрозумів, що основна частина лабораторії знаходиться під землею. Ральф наче прочитав його думки:

— Нановиробництво вимагає особливих умов: постійний тиск, незмінна температура та вологість, мінімум світла, відсутність будь-яких мікрооб’єктів (пилу, вірусів, бактерій). Саме тому мікробіологічний цех збудований на глибині 27 метрів під землею, — канадець замислився. — Не помилюсь, якщо скажу, що дві третини коштів, витрачених на комплекс, пішли на створення цієї лабораторії.

Стулки дверцят роз’їхалися. Тимур опинився у тьмавому приміщенні з відкидними пластиковими кріслами та кабінками для одягу по боках. Кімната нагадувала роздягалку на футбольному стадіоні. Не вистачало тільки бутсів та розвішаної на вішаках форми. У стіні навпроти дверей ліфта містились овальні двері з механічним замком. Над дверима світився синім напис «MULTILEVELED BUFFER AREA»[56].

Повітря було затхле, як у підводному човні. Стіни місцями полущені. Тимур очікував побачити нашпигований апаратурою цех, а опинився у вогкому льосі.

— Не лякайся, — побачивши, як вирячився хлопець, поспішив сказати Ральф, — це не лабораторія. І прошу вибачення за деякі незручності: щоб зайти у виробниче приміщення, доведеться відбути кілька процедур. Роздягайся.

— Не зрозумів…

— Знімай одяг.

— Увесь?

— Так, увесь.

Подаючи приклад, канадець скинув кросівки, джинси і взявся розстібати ґудзики на сорочці. Слідом за ним нерішуче роздягався Тимур. Коли діло дійшло до спідньої білизни, хлопець зам’явся.

— А труси?

— Теж знімай.

— Блін, це обов’язково?

Замість відповіді Ральф скинув свої труси на підлогу і постав перед українцем у чому мати народила.

— Ласкаво прошу в еру нанотехнологій! — пирхнув Тимур.

Канадець посміхнувся і пошурував до герметичних дверей.

— Гадаю, ти здогадався, — крутячи маховик, заговорив Ральф, — що нам із Джепом вдалося створити живучу модель наноробота, що може мандрувати по організму, забиратися в мозок і з’єднуватися з нейроном. Після того, як рій таких наноагентів утворить синаптичні зв’язки, роботи починають зчіплюватись між собою. Таким чином у мозку формується щось на зразок мікропроцесорних плат, які тонким шаром покривають кору головного мозку. Кейтаро вигадав для цього спеціальний термін — колонія наноагентів. Але я волію називати новоутворення по-простому — мозкові або процесорні плати.

Масивні двері відкрилися. Канадець доклав чималих зусиль, щоб відвести їх убік.

— Ласкаво прошу до святилища мікробіології, де з’являються на світ найрозумніші у світі нанороботи.

Тимур переступив поріг і роззирнувся. Приміщення нагадувало широкофюзеляжний літак, «Boeing-747» чи «Airbus A340». Його розділяли на три частини перегородки з прозорого пластику. У двох перших секціях підлогою слугували решітки, під ними зяяла порожнеча; третя мала суцільну долівку, вкриту білим матеріалом, схожим на лінолеум. Усе довкола, окрім решіток та товстенних вхідних дверей, сяяло сліпучою білизною, через що складалося враження, наче пливеш у хмарі. З боків били світлом монохромні лампи. Світло, здавалось, лилося звідусіль.

Несподівано з-за спини Тимур долинув безкровний жіночий голос:

— ВІТАЄМО У БУФЕРНІЙ ЗОНІ ЛАБОРАТОРІЇ МІКРОБІОЛОГІЇ. БУДЬ ЛАСКА, ЗАЧИНІТЬ ДВЕРІ.

Ральф захлопнув дверцята і закрутив маховик. Електронний голос продовжив:

— ДЯКУЮ! ГЕРМЕТИЧНІСТЬ ПЕРЕВІРЕНО… ПРИГОТУЙТЕСЬ!

— Приготуйтесь до чо…

Тимурове питання заглушив неабиякий гуркіт. Нагорі розчахнулись два шлюзи. Крізь прямокутні отвори шугонула крижана рідина. Тимур загорлав від несподіванки.

— Краще не розплющуй очей, — крізь шум водоспаду хлопець ледве розчув пораду канадця, — бо потім щипатиме цілий день!

Специфічний запах, кислуватий присмак на губах, а ще свербіння маленьких порізів, що лишились на вилицях після гоління, підказали Тимуру, що згори падає не вода, а якийсь розчин. Його і Ральфа купали, наче блохастих шавок перед тим, як впустити до притулку.

Холодний душ припинився так само раптово, як розпочався. З порожнечі під ногами було чути дзюркіт рідини, що збігала вниз по відвідних каналах.

— Ц-це ш… ш… що з-за п… п… п-прикол т-такий? — белькотів Тимур.

Ральф був синій, як мрець. Здавалось, зараз от-от втратить свідомість.

— Не можна, щоб усередину виробничого приміщення потрапили мікрооб’єкти, — канадець відфоркувався. — Ти не уявляєш, скільки мікроскопічного «сміття» на тілі людини.

— А нічого менш варварського ви не могли придумати?

Пластик перед чоловіками роз’їхався, і вони перейшли до середньої камери.

— То нічого. Зараз зігрієшся, — сказав Ральф.

Тимур не здогадувався, що ці слова слід сприймати буквально.

Під решіткою загуло. Українець насторожено глянув під ноги, очікуючи, що їх зараз почне поливати якимсь рідким лайном, тільки цього разу знизу вгору. Натомість крізь отвори заструменіло тепле повітря. Пухирці, що вкривали шкіру, щезли. Потік швидшав, температура росла. За півхвилини повітря стало обпікати дупу. Тимур прикрився знизу руками і, тихо лаючись, взявся підстрибувати.

— Терпи! — перекрикуючи рев вентиляторів, гукнув Ральф.

— Ну вас до сраки, Ральфе, з вашими новітніми технологіями! — закричав Тимур.

Невдовзі вентилятори почали стихати.

— Вибач, друже. Це доконечна необхідність. Потік гарячого повітря знищує мікроби, здуває волосинки, що могли б відірватися десь у цеху, і шматки відмерлої шкіри.

Наступна перегородка безшумно розкрилась. Тимур пропустив Ральфа, підсвідомо чекаючи нової підлості. Натомість:

— ДЯКУЮ! — забринів голос. — ЗА КІЛЬКА ХВИЛИН ВИ ЗМОЖЕТЕ ЗАЙТИ ДО ЛАБОРАТОРІЇ.

— Розслабся, — видихнув канадець, — але очі краще закрий.

Тимур не став допитуватися і хутко склепив повіки. Якраз вчасно, бо тієї ж миті з боків палахнуло сліпуче сяйво. Стіни неначе вибухнули світлом. Навіть крізь міцно стулені повіки Тимур відчував, що світіння просто нестерпне. По тілу прокотилось приємне тепло.

— Кварцові лампи, — розтовкмачив Ральф, — добивають останні бактерії та віруси.

Сяйво поривно згасло. Шкіра аж порипувала від нездорової чистоти. Тимур стояв і не рухався, не ризикуючи відкрити очі.

— Усе? — зрештою сердито спитав хлопець.

— Так, усе. Це остання процедура.

Попереду були сніжно-білі двері, над якими світилось червоним: «MICROBIOLOGY amp; NANOPRODUCTION»[57]. Канадець не поспішав заходити.

Тимур відчув, що у нього закладає вуха. Його наче закатували головою в асфальт. Тиск на барабанні перетинки зростав, викликаючи біль і легке запаморочення.

— Тисне на вуха? — тереблячи мізинцем вушну раковину, Ральф зиркнув на Тимура.

— Ага. Як у літаку під час зниження.

— Звикнеш, — він намагався говорити невимушено, але було помітно, що для Ральфа кожне проходження перевірки є ще тим випробуванням. — Це ще один із захисних засобів. У лабораторії підтримується тиск, вищий за атмосферний, аби крізь мікротріщини сюди не потрапляла пилюка та шкідливі частки. Одна пилинка може зіпсувати весь монтаж. Причому про дефект ніхто не дізнається, аж поки не виявиться, що замість досконалих нанороботів на виході з цеху вилазять покалічені мутанти… О! Ми можемо заходити.

Слова «MICROBIOLOGY amp; NANOPRODUCTION» спалахнули синім. У безмовності клацнув, відкрившись, замок.

Наступна кімната видалась не такою яскравою. З настінних шафок чоловіки дістали комбінезони, схожі на костюми для підводного плавання, взуття з корковою підошвою, купальні шапочки та хірургічні «пелюстки», якими закривають ніс і рота. Екіпірувавшись, неначе хірурги перед операцією, вони підступили до виходу з роздягальні.

Там було двоє дверей. Ліві мали табличку «OFFICE», праві — промовистий підпис «PRODUCTION PLANT»[58]. Ральф відкрив праві. Тимур ступив крок уперед, і ще до того, як очі звиклись із півтемрявою, присвиснув:

— Здуріти можна.

Найперше, що шокувало програміста, — це об’єм. Минаючи хідник, він очікував на чергову кімнату і аж ніяк не сподівався потрапити у просторе приміщення, що масштабами нагадувало футбольний стадіон чи гігантську театральну залу. Вони з Ральфом стояли на металевому помості майже під самою стелею. Від підлоги їх відділяло більше сорока метрів. Попід стінами переплітались металеві ходи, на різних рівнях тягнулись заґратовані галереї. Вервечки ліхтарів розбігались в усі боки і зникали в далекому півмороку. Лампи освітлювали лише переходи. Більшість машин і механізмів огортала темрява.

— Це третя наша лабораторія, — діловито проказав Ральф. — Перша була в Японії. Кілька кімнат — та й по всьому. Другу, трохи більшу, збудували у Бангкоку.

— У Бангкоку?

— Так. У 88-му Кейтаро створив перше покоління нанороботів, ми були готові почати експерименти з приматами. Нам не дозволили. Хтось наябедничав керівництву Токійського університету, і через тиждень Кейтаро вигнали. Ми не опустили рук і збудували невеликий експериментальний центр у передмісті Бангкока. Там ніхто не доймав моралізаторством і повчаннями.

— То не моя справа, але хто фінансував будівництво? На таке навряд чи вистачило б грантів.

Ральф узяв хлопця за руку і провів на рухому платформу, пришвартовану ліворуч від помосту. Натиснув кнопку на пульті. Моторошне шкрябання тросів наповнило велетенський цех, і платформа, ледь хитаючись, посунула вниз.

— Кейтаро задовго до кризи збагнув: з університетом доведеться розпрощатися. Джеп давно шукав спонсорів. Навіть зареєстрував компанію, назвав «General Genetics», — Ральф помовчав. — Гроші дала сім’я Такеди. Вони поставили єдину умову: разом з нами мусить працювати хтось із їхнього клану. Ось так серед нас з’явився Кацуро.

Канадець зупинив ліфт на одному з нижніх рівнів. До підлоги лишалося метрів п’ять. На цій висоті ґратчасті переходи відлипали від стін і розходились у різні боки, формуючи плетиво доріжок.

— Саме в Бангкоку 24 жовтня 1989 року Кейтаро ввів першу порцію наноагентів живій істоті, — Ральф із задоволенням відзначив, як загорілись очі Тимура. — То був восьмирічний шимпанзе. Звали його Гоблін.

— Шикарна кличка як для мавпи.

— Гоблін не скаржився. Ми купили його у торговців тваринами на Філіппінах.

Зліва важко «пирхнула» якась потужна машинерія.

— І як усе пройшло? — історія поглинула програміста.

— Старий Джеп ледь не заробив інфаркт. Річ у тім, що нанороботи надто маленькі, і не фіксуються рентгеном, зате вони достатньо великі, щоби порвати тканини тіла під дією магнітного поля МРТ. Простіше кажучи, під час пересування у тілі за ними неможливо слідкувати. Ми запустили рій в сонну артерію і стали чекати. Роботів запрограмували зібрати плати і, як тільки наберуть достатньої маси, послати радіосигнал на спеціальний приймач. За розрахунками налаштування зв’язків мало тривати годину і п’ятдесят хвилин. Я думав, Кейтаро здуріє за цей час. Пройшло дві години, потім ще п’ятнадцять хвилин, потім ще півгодини. У шимпанзе піднялась температура, він пітнів. А тоді, коли ми втратили надію, колонія подала свій перший сигнал…

Розповідаючи, канадець вів Тимура лабіринтом підвісних переходів. Відлуння їхніх кроків множилося, відбиваючись відразу з кількох напрямків: зліва, ззаду, справа, згори.

— Насправді нановиробництво можна помістити на нігті твого мізинця. Всі ці махини — допоміжні, створені для підтримання вакууму, наднизьких температур і магнітного поля. Під нами якраз система забезпечення вакууму, — Ральф тицьнув пальцем ліворуч. — Зліва — форвакуумний насос. Він призначений для розрідження газу перед основним насосом. За ним йде основний агрегат — турбомолекулярний насос[59], — чоловіки перейшли на інший бік підвісної галереї. Відлуння знову сколихнуло простір цеху. — Ось тут ще один апарат. Він потрібен для отримання температур, близьких до абсолютного нуля. Охолоджений до 4К[60] холодоносій подається в колби з асемблерами, в яких відбувається молекулярна збірка.

Ральф закрокував далі, діловито і не без гордості демонструючи наноцех. Він скидався на батька, який підкреслено байдуже розповідає сусідам про успіхи сина, глибоко в душі аж захлинаючись від щастя.

— Тепер найцікавіша частина.

Тимур перехилився через перила з дивним відчуттям, наче він знаходиться у кінозалі на прем’єрі якогось фантастичного блокбастера. Після сумбурного нагромадження насосів та компресорів, перед очима постали акуратні ряди сферичних колб на металевих опорах. По землі зміїлись різнокольорові ізольовані труби. Попри погане освітлення Тимур розгледів, що над сферами бовваніють клуби холодних випарів.

— Тобі цікаво, як проходить збирання?

— Звісно…

— Процес починається з підтягування матеріалів. Для цього є крихітні носії. Їх «звати» C14H8O2. Це молекули антрахіоніну — речовини, що використовується при виготовленні барвників. Винахід не наш. Кейтаро скористався розробками Людвіга Бартелса з Каліфорнійського університету. Бартелс спершу примусив молекули «крокувати» по рівній мідній поверхні, а згодом навчив їх підчіплювати молекули двоокису вуглецю (CO2) і носити їх за собою. Кейтаро оптимізував технологію. Наші носильники вміють доставляти до місця зборки чистий атомарний вуглець, водень, іони OH¯ і залізо. — Ральф випростав руку: — Бачиш кулі? Їх є сорок дві — шість рядів по сім камер. Кожна відповідає окремому етапу будівництва наноробота. Молекули антрахіоніну зносять у конкретний бак строго визначену кількість «будівельних» молекул, після чого інші молекули — асемблери — збирають їх докупи, — погляд канадця на мить затуманився. — Ми із Джепом провели шість місяців під землею, працюючи по вісімнадцять годин на добу, поки запустили збірну лінію. Бували моменти, коли мені починало здаватися, що сонця й світла не існує… Ти мене слухаєш?

— Так, — у дійсності в голові Тимура аж шкварчало від купи почутих за останні дві години термінів. З кожною хвилиною йому все важче вдавалося сконцентруватись.

— Що він собою являє, цей ваш асемблер?

— Наноасемблер — це молекулярний механізм, який, по суті, є шматком синтетичної ДНК і може рухатись згідно з інструкціями. У нього є «ручки» та «ніжки», котрими він чіпляється за інші молекули. Цей крихітний будівничий забирає сировинну молекулу від носильника і, дряпаючись по готовій конструкції, ставить її, наче цеглину, на потрібне місце.

Чоловіки наблизились до плоского демонстраційного екрана. Точного такого самого, як і в наземній частині корпусу «EN-3». Ральф увімкнув монітор.

— Виробництво постійно вдосконалюється. Гобліну вприскували нанороботів III покоління. Мозкові процесори ботів сформовані з наноагентів покоління V+ та VI. Зараз продукуються значно більш просунуті — покоління «сім-плюс».

На екрані з’явилась модель наноробота. Внизу висвітлилась шкала масштабу і підпис «Nanorobot NB-7½G|V31.1.4.128 with a lipid bio-shield»[61]. Остання генерація відрізнялась від побаченої нагорі. Тіло агента було меншим, «щупальця» — тоншими, зате довшими. Деякі відростки зникали за межами дисплея під час обертання моделі. Крім того, на екрані навколо наноробота крутились безформні блідо-жовті кружальця, часто ховаючи його від поглядів.

— Що це за кавалки плавають довкола? — поцікавився програміст.

— «Одяг» агента. Його захисний костюм. Готовий наноробот запихають у ліпідну[62] капсулу. На екрані він обкладений видозміненими ліпідами, котрі імітують поверхню живих клітин. Завдяки цьому нанороботам вдається довше залишатись непомітними для антитіл імунної системи. Тепер агенти можуть «плавати» по організму три з половиною години перед тим, як імунна система розкусить цей трюк і грохне їх. Таким чином практично всі нанороботи, навіть ті, які «заблукали» по дорозі, добираються до цілі. У мозок потрапляє 98 % ін’єктованих. Раніше втрати становили 40—50 %, — Ральф зробив паузу і поважно додав: — Антитіла, щоб ти знав, ще більші падла ніж гемато-енцефалічний бар’єр.

— Ральфе, — Тимур згоряв від нетерплячки, — повернімось до Гобліна. Що сталося, коли нанороботи з’єднались у нього в голові?

— Гоблін став великим проривом, але в той же час великим розчаруванням. З одного боку ми створили синаптичні зв’язки на порівняно великій площі кори у здорового примата, не розбиваючи черепну коробку. Закладені мозкові плати стали досконалим вимірювальним приладом. Через них ми фіксували все, що відбувалось у мозку, з нечуваною точністю. Раніше нейрофізіологи могли використовувати лише добровольців, які потребували невідкладного хірургічного втручання. Наприклад, за допомогою лоботомії[63] колись лікували важкі прояви шизофренії. Нині операціям на відкритому мозку підлягають пацієнти з важкими формами епілепсії. Уяви: пацієнту знімають півчерепа, після чого на корі кріплять електроди. Таким чином медики шукають точки, де зароджуються епілептичні припадки. Після їх виявлення проводиться операція, котра нерідко дозволяє подолати хворобу. Ну, а поки череп лишається відкритим, експериментатори користуються нагодою, щоби вивчити інші ділянки. Ставлять масиви менших і більш чутливих електродів, і по отриманих картинках активності нейронів судять про призначення тієї чи іншої частини мозку. А тут у наших з Кейтаро руках опиняється технологія, що дозволяє зчитувати інформацію про стан чи не кожного окремого нейрона у верхній корі. Це була фантастика! Щоранку я прокидався і думав, чи мені не приснилось усе те, чого ми досягли… — Ральф опустив підборіддя: — А з іншого боку… Через 29 днів Гоблін помер.

Тимур забув про паркий костюм і неприємний свербіж:

— Чому?

— Інформація ринула нескінченним потоком. Не встигали обробляти. Через тиждень після введення нанороботів ми з Кейтаро почали готувати публікацію у «Science». Стаття, безперечно, наробила б галасу. «Грінпісівці» рвали б нас на шматки, та нам було наплювати. Ми були молоді, дурні та амбітні… Зараз я розумію, що той момент був ключовим. Якби ми опублікували результати досліджень, все склалося б інакше.

— Тобто стаття так і не побачила світу?

— Ні. Коли чернетка була готова, Кейтаро вперше подумав про зворотний ефект.

— Про що?

— Одного вечора Джеп прийшов до мене додому, весь розхристаний і розпашілий, і попросив почекати з публікаціями. Я спитав його: навіщо? Ми стояли на порозі революції в нейрохімії та нанотехнологіях. Ми могли стати легендами. Джеп відповів, що ми ідіоти. Для чого пасивно спостерігати за імпульсами з мозку, коли, маючи прямий доступ до величезної кількості нейронів у корі, можна генерувати імпульси в мозок? Кейтаро надумав не просто стимулювати окремі точки, а створити компілятор, який би перекодовував команди у чітку послідовність імпульсів, примушуючи шимпанзе робити, думати й бачити те, що ми хочемо, щоб він робив, думав і бачив.

Саме в цю мить Тимур остаточно усвідомив, що боти — не жарт і не вигадка.

— І у вас вийшло…

— Не зразу. Для такого потрібен час. Я взагалі попервах не вірив… Я швидко змінив свою думку, бо через три дні ми вже знали, як примусити Гобліна ворухнути пальцями чи кліпнути віями. Послідовністю імпульсів ми могли розвеселити, розлютити, приспати його. Кейтаро не спав і поводився, як маніяк. На двадцять п’ятий день після першого введення він прийшов до мене з новою ідеєю. Японець вірив: якщо стимулювати певну ділянку мозку імпульсами конкретної частоти, шимпанзе заговорить. Зрозуміло, не заговорить одразу, а лиш отримає можливість навчитися мови. Плати замінятимуть ту частину мозку, що у людей відповідає за мову. Мавпа, що розмовляє складнопідрядними реченнями, — ось це був би переворот! Проте для цього потрібно було, по-перше, збільшити втричі кількість агентів у голові Гобліна, і по-друге… запустити нанороботів у мозок людини. Інакше ми не могли дізнатися, якими мають бути імпульси.

— Вам не спадало на думку, що ваші дії поволі сповзають по той бік закону? Навіть як на Бангкок. Чи ви знайшли добровольців?

— Ми нікого не шукали. 19 листопада 89-го, на 26-й день, ми здійснили введення двох додаткових порцій наноагентів. Після підключення нових роїв до існуючої колонії, Гоблін став агресивним, як диявол. Через три дні примат здох у страшних муках.

Тимур спохмурнів.

— Шимпанзе помер, бо не міг витримувати жорстокого болю, що розпинав довбешку, — вніс ясність канадець. — Найгірше: ми не могли йому допомогти. Ніхто не передбачив можливості розбору плат і виводу наноагентів. Ми кололи знеболювальне, стимулювали мозок, намагаючись пом’якшити біль. Усе марно. Нещасна мавпа 72 години без передиху ревла і вила, поки не заклякла.

— Могли б приспати його, варвари, — скривив губи українець.

— Кейтаро не дозволив. Ми мусили знайти спосіб подолати біль, інакше вся програма йшла коту під хвіст. На той час у голові Гобліна оселилося не набагато більше п’ятиста мільйонів нанороботів. Джеп підрахував, що для дієвого мозкового процесора цю кількість слід довести до двох мільярдів. Коротше, ми мучили шимпанзе три доби, поки він не сконав від виснаження, але так нічого й не придумали.

— Хлопці з «Greenpeacе’у» точно зрівняли б ваш офіс із землею, — похитав головою Тимур.

— Ніхто не дізнався.

— Що викликало біль?

— Нанороботи займають небагато місця. Під час вільного руху рій стискається до мікроскопічних об’ємів. Але тільки під час вільного руху. Закладаючи колонію, нанороботи формують між собою жорсткі зв’язки. Відстань між агентами залежить від розташування нейронів у мозковій корі, і часом буває чималою. Повторюсь, роботи займають не так багато простору, але багато чи небагато не грає ролі там, де вільного місця немає. Сформувавшись, плати стають твердими, мов метал, і тиснуть на череп мавпи. Вгамувати біль нам було не під силу… — нейрохімік потупив погляд. — Я колись читав, що римляни мали особливий спосіб завдавати тортур. Жертву голили, після чого їй на голову натягували шкіряну шапку і міцно зашморгували. Не маючи можливості пробитися, волосся починало рости всередину. То були пекельні муки… Мабуть, щось подібне відчував наш Гоблін.

Українець почервонів.

— Чесно: якби «Greenpeace» таки довідався, я б не дуже про вас бідкався.

— Це лиш початок, — безбарвним тоном заявив Ральф. — Згодом Кейтаро придумав, як вирішити проблему. По-перше, ми створили IV покоління нанороботів, значно менше за попереднє, а по-друге, Джеп порадив вводити агентів немовлятам, поступово збільшуючи дозу. Було очевидно, що процес створення колонії розтягнеться на роки, зате кістки черепа сформуються з урахуванням присутності мозкових плат і не тиснутимуть на мозок.

Тимур здригнувся.

— Ви сказали: немовлятам? — перепитав він. — Не дитинчатам?

— Так.

— Ральфе… Я не зрозумів… Ви почали запускати наноагентів у голови людських немовлят?!

Старий науковець розвів руками:

— А що було робити? Кинути все і продавати китайські телевізори? Подружжя, що працювало у нас лаборантами, всиновило двох тайських сиріт. Хлопчиків. Близнюків.

У Тимура відібрало мову. Канадець незворушно провадив розповідь:

— Хлопчиків узяли, коли їм було по півтора місяця. У віці трьох місяців їм вкололи першу порцію, — Ральф не мінявся на лиці, наче про погоду розказував. — Наступні ін’єкції робили через кожні півроку, помалу збільшуючи дозу. Хлопчики не відчували дискомфорту. Ми взялися вчити пацанів і дивились, як реагує їхній мозок. На той час, коли створення колоній добігло кінця, компілятор, здатний перетворювати програмний код у електричні імпульси, зрозумілі мозку, був готовий. Близнюкам виповнилося чотири, коли ми провели першу зворотну стимуляцію. Успіх був стовідсотковий: хлопчаки слухались наших команд, мов роботи. З тих пір мозок перестав бути одноосібним комутатором імпульсів у організмі.

— І що з ними трапилося далі?

— Дітлахи мало спали і мали унікальні здібності. У віці п’яти років вони вчили напам’ять поеми, могли розв’язувати диференційні рівняння. Всі характеристики мозку, що можуть мати певний ступінь, регулювалися. Кількома натисками кнопок ми перетворювали їх на гіперактивних вундеркіндів.

— Це і є ваші боти?

Канадець зітхнув:

— Ні. Тих малих таїландців ми також втратили. У 1996-му, коли близнюкам стукнуло по шість, почалися проблеми… великі проблеми…

— Які? Що їх викликало?

— Я не знаю… — Ральф почухав голову зі сконфуженим виразом на обличчі, немов експериментатор, який переплутав реагенти, в результаті залишивши лабораторію без даху. — Кейтаро не хоче говорити на цю тему. По-моєму, Джеп почав стимулювати якусь не ту частину мозку, — Тимур розкрив рота, збираючись запитати, що саме канадець має на увазі, але Ральф різким рухом кисті показав, що не хоче переривати розповідь. — Щось полізло з їхнього мозку. Щось таке, чого там не могло бути. Кожна наступна стимуляція викликала у хлопчаків дивні візуальні образи, які шестирічні близнюки, що за життя лічені рази виходили за межі лабораторії, ніколи не могли бачити. Звідкись виринули слова, якими вони змогли описувати відчуте. Джеп ошалів і продовжував роздрочувати ту ділянку, бажаючи дізнатись, чим викликаний химерний ефект. Він називав її «темною стороною». Спливло чотири місяці, і «темна сторона» почала активувати сама себе. Імпульси з’являлися самовільно і розсіювались по всій голові. Ми лиш фіксували їх. Результат вийшов ще більш незрозумілим. Дітлахи малювали драконів, якихось химерних чудовиськ. Іноді говорили дивними голосами, формуючи довгі, граматично правильні речення. Я не знаю, як тобі передати, Тимуре, що ми відчували. Мене хапали дрижаки від страху: шестирічні шкети, зблискуючи очима і хмурячи брови, проголошують промови утробним голосом. Іноді вони плели тарабарщину, хоча Кейтаро твердив, що то якась невідома мова. Ще через півтора місяця у них почали мінятися риси обличчя. У кожного по-своєму, — канадець довго думав, перш ніж сказати останню фразу: — Складалося враження, наче щось пробивалось крізь їх мозок у наш світ.

— Попахує містикою, — скептично зауважив Тимур.

— Невдовзі один хлопчак убив другого, жорстоко познущавшись з тіла.

— Що???

— Ми ретельно проаналізували події з того часу, як почали стимуляцію, і зійшлись на тому, що причиною неадекватної поведінки послужив конфлікт між активною частиною мозку та мозковими платами, — збоку могло здатися, що Ральф говорить сам з собою. — Після вбивства другий близнюк збожеволів. Він перестав розмовляти, кидався на все, що рухається, гарчав. Шестирічний малюк став агресивним, мов ведмідь. Він не прожив довго, помер через три тижні від крайнього фізичного виснаження.

— І після такого ви продовжили дослідження?!

— Так, — відповідь була твердою. — Тільки цього разу із застосуванням ЕСТ.

— Що таке «е-ес-те»?

— Електросудомна терапія. Електрошок.

— Я не розумію.

— Після смерті близнюків ми опинились на межі банкрутства. То були найтяжчі часи за час існування проекту. Я і Джеп відчайдушно шукали спонсорів. Звертались до «Боїнга», «Тойоти», «Дженерал Моторз», «Ейрбас». Усюди безуспішно. Сталося так, що про наші дослідження дізнались у Пентагоні. Якогось дня на порозі лабораторії у Бангкоку з’явився сухоребрий підтягнутий американець. То був Вільям Ноланд. Він прийшов з конкретною пропозицією, а головне — з конкретними грішми.

— Поясніть, який стосунок до ваших експериментів має електрошок.

— Не перебивай мене. Все по порядку… Наприкінці 96-го я, Джеп та Кацуро Такеда вилетіли в Штати, де виклали все, що мали на той час. Небагато, враховуючи, що обидва експерименти закінчилися фіаско. На диво, цього виявилось достатньо. Сама ідея справила враження. Після коротких переговорів ми підписали з Міноборони США угоду. Так виникла «NGF Lab». За кілька днів Кацуро Такеда розпродав усе обладнання в Бангкоку, а американці скаженими темпами взялися будувати дослідницький комплекс в Атакамі. Я сподівався, що лабораторію вибехкають десь у Неваді, проте Пентагон був категорично проти. Американці не хотіли мати лабораторію такого штибу на своїй території, щоб у випадку чого вийти сухими з води. Мовляв, то не ми, то все японці… Місце вибирали довго. Зрештою зійшлися на Чилі. Країна лояльна до США і стабільна. Має величезні безлюдні території на півночі… — вчений прокашлявся. Розмова втомила його, серце билось нерівно. — Природно, вклавши у нас стільки грошей, американці отримали право впливати на напрямок досліджень. Це змінило все. Пентагон не цікавили мавпочки, що розмовляють, чи дітлашня, що розв’язує диференційні рівняння. Військовим потрібно було те, що ми згодом назвемо ботами: група мислячих організмів, які можуть вільно обмінюватись інформацією в режимі реального часу по бездротовому зв’язку на відстані в один кілометр. Таке було технічне завдання. По суті, від нас вимагали створити солдатів, чиї мізки будуть з’єднані в одну мережу. Це означало, що нам потрібно знайти групу немовлят приблизно одного віку з максимально близькими біометричними параметрами.

— І де ви їх узяли?

— Виростили з нуля.

— Клони?

— Та ні, — професор поблажливо посміхнувся, — ти дивишся забагато фантастичних фільмів. Однояйцеві близнюки з оптимізованими генами, виношені сурогатними матерями. Сперму взяли у норвежця: якийсь полярник, здоровий, як бугай. Потім Тіана Емерсон трохи попрацювала над ембріональними клітинами і вже генетично покращені клітини вводились у бластоцисти[64] сурогатних матерів. Малюки народились якраз тоді, коли Кейтаро завершив роботу над п’ятим покоління нанороботів. Ми зробили перші вприскування у віці десяти днів. Паралельно я вирішив застосовувати електрошок.

— Ви катували новонароджених електрошоком?! — Тимур безпорадно кліпав очима. Він не вважав себе вразливим, але це було занадто.

— Я б не називав це катуванням.

— А як ви це називаєте?

— Необхідністю. Історія з тайськими близнюками показала, що активна свідомість раніше чи пізніше увійде в конфлікт із сигналами, що посилаються мозковими платами. Відтак мені потрібно було якимось чином заглушити свідомість. Електросудомна терапія не є строго обґрунтованим методом неврологічного лікування. Суперечки між спеціалістами точаться до сьогодні. Попри це електрошок застосовують. ЕСТ має один чітко виражений побічний ефект: порушення пам’яті. При разовому застосуванні процедури пам’ять з часом відновлюється. Якщо ж електрошок застосовувати постійно, амнезія стає незворотною. Надлишкова сила струму та надмірна тривалість процедури посилює ефект. Електроди накладались немовлятам латерально, цебто, з одного боку голови, а не на висках по різні боки. Так мозок пошкоджується менше, зате більше навантаження припадає на ліву півкулю, що відповідає за емоційність, сексуальність, творчі здібності. Ця сторона забезпечує основи особистості. Без неї людина стає комп’ютероподібною. Саме те, що вимагалося. Повторюю: ЕСТ була не тортурами, а виробничою необхідністю.

Програміст мовчав. Він сам почувався наче після електрошоку.

Ральф задумливо водив очима по цеху:

— Я люблю знаходитися під землею. Тут усе просто. Тут спокійно. Якби не ті кляті буферні процедури, я б тут жив, — Ральф розтягнув губи у непевну подобу посмішки: — Колись вони доведуть мене до інфаркту… Ходімо. Настав час тобі їх побачити.

Тимур не хотів нікуди йти. Не хотів нічого бачити. Та він не міг лишатись під землею, а тому попрямував за старим канадцем до виходу.

Професор і програміст вийшли на подвір’я. Сонце припікало. Африканці закінчували ремонт електричної загорожі. Ральф постояв, подивився, як просувається робота, і завернув до другого інженерного корпусу. Тимур пригнічено плівся позаду.

Потрапивши всередину, вони піднялись сходами на третій поверх.

— У другому інженерному ми утримуємо ботів. Тіана Емерсон колись нарекла цей корпус концтабором «Ясла». Тут боти харчуються, сплять, всередині блоку є закритий майданчик, де їх вигулюють. У лівому крилі також знаходиться лабораторія програмування. Раніше там сиділи наші штатні програмісти.

Зсередини «ясла» нагадували в’язницю. На поверсі був коридор, який оббігав по периметру всю будівлю. З боків галереї через рівномірні проміжки йшли двері з прозорого пластика. Вікон, які виходили б на внутрішній дворик, не було.

— Підходь, не лякайся. Вони замкнуті.

Тимур рухався наче крізь товщу води. Підійшовши до першої камери, він зазирнув усередину. Йому відкрилась тісна кімнатка з вузьким вертикальним вікном. Угорі жевріла лампа денного світла, внизу було просте ліжко, унітаз та стільчик із прямою спинкою. На стільчику сидів світловолосий хлопчак, апатично дивлячись поперед себе. На вигляд цілком сформований. Міцний, кремезний.

Навпроти була аналогічна камера. Тимур озирнувся, аж у шиї хруснуло, і побачив ту ж картину: вбогий карцер і білий хлопчик, що сидить на стільці, поклавши руки на коліна. Програміст подивився назад. Малюки були однаковісінькі. Тимур пішов до наступної пари дверей. Всюди те саме, якщо не враховувати, що один з хлопчаків лежав на ліжку.

— Вони виглядають дещо старшими, ніж насправді, — коментував Ральф. — Це через постійні тренування і через стероїди. Хлопчакам лише дванадцять, але вони всі статевозрілі.

Тимур не чув його. Програміст подумки полічив кількість камер на цьому відтинку галереї. Дев’ять з боку зовнішньої стіни і сім з боку внутрішнього дворика. Шістнадцять. Якщо розташування кімнат не міняється вздовж інших трьох ходів коридору, то один поверх вміщає… 64 карцери! Тимур спробував пригадати, скільки поверхів у «EN-2», але не зміг.

— Скільки їх у вас? — крижаним голосом спитав українець.

— Шістдесят.

Хлопець прикусив язика. Тимур очікував, що загальна кількість ботів не перевищує дюжини. А тут — шістдесят генетично модифікованих істот, яким у мізки напхали наночипів, яких запрограмували на виконання військових операцій, і які з невідомих причин вийшли з-під контролю… Господи, у що він вплутався?

Канадець неправильно потрактував мовчанку. Старий професор сприйняв її за вияв недовіри. Як будь-яка людина, що каже неправду, він підозрював: співрозмовник інтуїтивно вловлює брехню.

— Ну, якщо чесно, то шістдесят п’ять…

Тимур вирячив очі.

— Добре, сімдесят, — відвівши погляд, пробуркотів Ральф.

— Разом із тими, що втекли?!

— Ет, яка різниця, — зітхнув канадець. — Ти все одно дізнаєшся. Сто п’ять. На даний момент у нас виведено сто п’ять перспективних бойових одиниць. Сто п’ять чортових ботів. Сорок два з яких на волі…

Якщо вчора, побачивши, як бот — жива істота — рухається точно, як запрограмований ігровий персонаж, Тимур по-справжньому перелякався, то зараз він ледь не наклав у штани. Виходить, їх таких аж сорок два швендяє довкола комплексу. СОРОК ДВА! Не дивно, що Оскар Штаєрман панікував по дорозі з Антофагасти.

— Сорок два?.. — ледве ворушачи язиком, перепитав хлопець.

Ральф кивнув.

— Правда, один уже загинув. Його збила вантажівка на трасі, що веде до Калами. Тому — сорок один.

— Але чому… їх… так… багато?

— Я вже пояснював. Пентагон поставив свої вимоги. Боти розроблялись не просто як істоти, яким можна посилати команди через мозкові плати, а як цілісний загін з колективною свідомістю, такий собі рій, щось подібне до ескадрильї винищувачів 5-го покоління, про яку я згадував учора. Подумай сам: неможливо реалізувати програму, маючи під руками десять, двадцять чи навіть тридцять піддослідних… Коли боти підросли, Кейтаро привів у проект Ємельянова. Росіянин підготував системи обміну інформацією в режимі реального часу. Ми запустили їх, поєднавши всіх «малюків» в одну мережу. Стукни будь-якого бота по голові, і про це дізнається вся зграя. Кілька ботів можуть вбирати нову інформацію, і її сприйме весь рій. Фактично, загін ботів — це один великий організм з десятками пар очей, рук та ніг. Саме тут, відпрацьовуючи колективні дії, ми застосовували твої коди.

— Я вже зрозумів, Ральфе, — промимрив Тимур.

— На даний момент боти вміють користуватися будь-якою стрілецькою зброєю. Деяких за кілька днів до втечі ми почали вчити керувати транспортними засобами. Не пішло. І ще — вони не розмовляють. Взагалі. Це побічний ефект від застосування ЕСТ.

— Як вони втекли?

— Гарне питання. За останні два тижні я запитував себе те саме по сто разів на день. Розумієш, згідно з технічним завданням американців боти повинні діяти роєм, обмінюючись інформацією. Ми досягли цього, створивши колонії нанороботів у їхніх головах і поєднавши їх у мережу. Разом з тим нам відомо, що ці колонії не спроможні нормально функціонувати через конфлікти зі свідомістю. Щось постійно лізе через них, викликаючи різні неадекватні прояви. Мені вдалося придушити свідомість, випаливши її електрошоком. Це призвело до того, що боти «отупіли», позбувшись елементарних навичок. Довелося ускладнювати програмне керування. Твої коди допомогли, і довгий час усе було окей, але… Місяць тому боти почали поводитись неадекватно. Два тижні тому майже половина втекла. Чому — ніхто не знає. Ти маєш вияснити. Я надам тобі документи, що стосуються проведених експериментів, файли з вихідними кодами, відеозаписи тестів та інші матеріали. Ти вільний питати у мене все, що заманеться. А поки що з тебе досить. Пішли.

Нейрохімік розвернувся і закрокував до виходу:

— Поряд мають бути Кацуро зі Стефаном Ермґленом. Молодший японець вводить у курс справи фізіолога. Ми приєднаємось до них, оскільки є одна річ, яку Стефан пояснить краще за мене.

Ральф привів Тимура назад в «EN-3», у кафетерій, з якого почалась екскурсія. Там їх чекали Кацуро Такеда та Стефан Ермґлен. Обличчя шведа зберігало типовий для скандинавів індиферентний вираз, через що важко було сказати, як він відреагував на розповідь японця. Тимуру здалось, що мішки під очима фізіолога стали трохи темнішими, хоча причиною тому міг бути поганий сон, а не історії про звірства, що чинились у «NGF Lab» над немовлятами.

Здаля молодий японець і швед скидались на двох лікарів, котрі у перерві між обходами вирвалися на перекур, щоби поділитись останніми новинами. Біля кожного стояв пластиковий стаканчик, далі на столі лежав білий шолом з чорним сонцезахисним забралом, що нагадував каску пілота якого-небудь сучасного винищувача.

— Привіт, Тимуре! — Кацуро помахав їм, щойно канадець з українцем переступили поріг. — Беріть каву і приєднуйтесь.

Кацуро і Стефан посунулись. Четверо чоловік розташувались за одним столиком.

— Як ти почуваєшся? — спитав Ральф у японця.

— Чудово, Ральфе. Дякую. — Кацуро повернувся до Тимура: — Ну, як тобі?

Пауза. Ральф Доернберг розмішував цукор, не піднімаючи очей від чашки.

— Я вражений, — відказав програміст.

Кацуро здавався розслабленим, але щось дивне мигтіло в розкосих очах. Тягнучись по цукор, Тимур помітив, що замість кави у келишку японця бовтається вода.

— Чим саме? — продовжував розпитувати Кацуро.

— Усім, — пролунала безформна відповідь.

— Цікаво… Цікаво… Ти знаєш, як можна владнати нашу… м-м-м… ситуацію? Є ідеї?

— Я не можу сказати нічого певного, поки не побачу код.

— Безперечно. Але ти готовий допомогти?

Тимур відчув, як, не відриваючись від стаканчика, напружився Ральф.

— Так, — хлопець стримався, щоб не кинути навздогін: «Хіба у мене є вибір?»

— Чудово! — у погляді Кацуро була відсутність. Бракувало чогось невловимого, але дуже важливого. Здавалося, замість очей стояла стіна. Кацуро крутив головою, піднімав та опускав підборіддя, а стіна не рухалася. — Пригощайся печивом, Тимуре. Обіцяю тобі: це остання порція інформації на сьогодні.

Тимур пригубив кави. Японець почав:

— Є три речі, пов’язані з ботами, які ви мусите засвоїти перед тим, як включитись у роботу. Я навмисне розказую про них наостанок, щоб саме їх ви запам’ятали найкраще… Перше — боти діють лише вночі. Вони можуть щось робити і протягом дня, але активність падає. Здогадуєтесь про причину? Ні? Закон збереження енергії ніхто не відміняв. Мозкові плати, як і всякий процесор, виділяють тепло. Циркуляції крові недостатньо для того, щоб їх охолоджувати. Щоб мізки бота не закипіли, цю теплоту треба відводити. Перебравши купу технічних рішень, ми не вигадали нічого кращого і спинились на ось цьому, — Кацуро підсунув до себе шолом і натиснув на якусь непомітну кнопку в лобній частині. — Його розробляв Алан, — японець підштовхнув каску до Тимура. — Можеш спробувати.

Програміст узяв шолом до рук і напнув на голову. Тієї ж миті вуха, скроні та тім’я огорнула прохолода.

— Штучне охолодження, — не здивувався Тимур.

— Так, — підтвердив Кацуро. — Крім того, прилад нічного бачення, карти місцевості, що виводяться прямо на скло, захист від осколків і багато іншого. Боти можуть обходитися без шоломів за умови, якщо температура повітря не перевищує 22 °C або ж 28 °C за наявності гарної конвекції. В іншому випадку настає перегрів, за ним шок і болісна смерть.

— Учора вони напали засвітла, — підмітив Тимур, знімаючи каску з кондиціонером.

Кацуро здригнувся і почав терти ліву скроню.

— Атака відбулась після заходу сонця. Цілий день віяв сильний вітер, дозволяючи ботам шастати пустелею.

— Гаразд…

— Друге, — поспішив змінити тему японець, — у звичайних умовах бота практично неможливо застрелити.

Тимур і Стефан підозріливо перезирнулися.

— Це вже через край, — сказав швед. — Як таке можливо?

— Окей, — відхилився Кацуро, — я не зовсім правильно висловився. У нормальних умовах у бота практично неможливо влучити.

— Чим це викликано?

— Одна з базових процедур мозкового процесора налаштована на безперебійну стимуляцію базальних ганглій — частини головного мозку, що відповідає за координацію рухів та реакцію. Завдяки цьому реакція ботів сягнула неймовірного рівня. Вони стали практично невразливими для куль.

— Немислимо! — сказав Стефан.

— Даний ефект не планувався. Ми самі отетеріли, коли його виявили. Три роки тому під час тренування двоє ботів відбилися від групи і накинулись на лаборанта, сприйнявши його за манекен. Бідолаха мав при собі пістолет, заряджений гумовими кулями, але навіть не подряпав нападників. Спершу ми подумали, що чилієць промахнувся через нервозність, але згодом провели експеримент, розстрілюючи «малюків» з пневматичних рушниць, і виявили: коли боти знають, що по них ведуть вогонь, всадити в них кулю дуже важко. Запам’ятайте: ботів можна підстрелити, але тільки тоді, коли стрілець не знаходиться в полі їх зору. Прокрутивши записи експериментів у сповільненому режимі, виявилося, що боти починають реагувати за мілісекунди до того, як стрілець натискає курок. Як боти визначають момент пострілу — невідомо. Можливо, по очах, може, фіксують малопомітні скорочення м’язів, що передують натиску на гашетку. Хай там як, знаючи, куди спрямовано ствол, вони прораховують траєкторію кулі і… встигають вивернутися.

— Припускаю, відтоді ваші охоронці озброєні великокаліберними дробовиками, — докинув Тимур.

Кацуро навіть не намагався приховати здивування:

— А цей шкет уміє ворушити мізками!

— Таки так, — підтвердив Ральф, — хлоп спостережливий.

— Я хочу, щоб ви затямили… — японець завагався. — Вони прийдуть сьогодні, і… — він з шумом випустив з грудей повітря: — …кожному з вас видадуть зброю. Я не хочу, щоб ви тратили набої, смалячи в усе, що рухається. Контролюйте себе. Не купуйтесь на невинний вигляд ботів — уночі в будь-кого з нас немає проти них жодного шансу. Дійте з хитрістю.

Тимур відчув, як холодок огидною целофановою плівкою стягує нутрощі. За стінами лабораторії чекала жорстока реальність. Двадцять років у цих кімнатах кипіла безпросвітна робота. Купка фанатиків довблась над напівбожевільною ідеєю, не підозрюючи, що випускає джина з пляшки. І тепер назовні сатаніє результат. Результат, з яким хоч-не-хоч доведеться контактувати.

— Кацуро, — мовив хлопець, — звідки така впевненість, що вони прийдуть?

— Вони приходять кожного дня відтоді, як утекли.

— Чому?

— У нас є дещо, що їм потрібно. Власне, це і є третя річ, про яку ви маєте знати.

— І що це? — Тимур підсунувся ближче. На секунду його увага знову переключилась на пластиковий келишок японця, в якому була звичайна вода… Чому вода? Чому не кава?

— Гормон. Боти приходитимуть, поки не заберуть його. Інакше вони просто здохнуть, — Кацуро перевів погляд на шведського фізіолога. — Тобі слово, Стефане.

Стефан Ермґлен по-хлопчачи витер руки об сорочку і фальшиво прокашлявся.

— Серед хвороб людини існує ендокринне захворювання, що має назву хвороби Аддисона. Вона виникає, коли кора надниркових залоз перестає виробляти необхідні для життєдіяльності гормони, зокрема альдостерон. Зазвичай хвороба Аддисона розвивається повільно, протягом кількох місяців, іноді років, — Ермґлен подолав ніяковість і далі говорив упевнено: — Симптоми можуть лишатися непоміченим і не проявлятися, аж поки не трапиться який-небудь стрес або ж людина підхопить недугу, що підвищить потребу організму в глюкокортикоїдах[65].

— Без фанатизму, — м’яко перервав його Кацуро, — ти не на науковій конференції.

— Окей, пробачте. Хвороба Аддисона проявляється слабкістю у м’язах, низьким тиском, нудотою, болями в шлунку. Іноді хворий впадає у депресію. Проте в окремих, рідкісних випадках симптоми можуть виникати разюче швидко. Такий стан характеризується гострою недостатністю кори надниркової залози і називається аддисонічним кризом. Аддисонічний криз неймовірно небезпечний. Цього разу симптоми виражені явно: раптовий біль у спині та животі, сильна діарея, що призводить до дегідратації і розвитку шокового стану, різке падіння тиску, психоз. Цей стан виливається у колапс серцево-судинної системи. Якщо не вжити термінових заходів, пацієнт помре. У мене все, — закінчив лікар.

Кацуро Такеда подякував шведу і повернувся до розповіді:

— Коли проектується технологічно-небезпечний об’єкт, як-от атомна електростанція, підводний човен абощо, розробники завжди передбачають заходи безпеки на випадок МПА, максимальної проектної аварії. Цілком усвідомлюючи, що об’єкт наших досліджень несе в собі потенційну загрозу, Кейтаро Рока не став винятком, заздалегідь подбавши про необхідні застережні заходи. Максимальною проектною аварією у випадку проекту «NGF» є відмова ботів підкорятися і втеча. Саме те, що ми зараз маємо. Кейтаро розглядав такий варіант. Тож у зародкових клітинах майбутніх ботів був приглушений ген, який відповідає за виробництво альдостерону. Кора надниркової залози ботів не виробляє гормон. Від самого народження «малюки» мусять постійно отримувати альдостерон ззовні. Без нього вони не виживуть.

— Тобто, якщо їх не зловити, боти через якийсь час помруть? — спитав Тимур.

— Абсолютно точно. Ін’єкції альдостерону здійснюються раз на 29 днів. Наступна запланована на 24 серпня. Після 24-го, панове, маємо три дні. Якщо до цього часу гормон не буде введено, ми втратимо 40 % популяції. Потрібно докласти максимум зусиль, щоби до 27 серпня боти повернулись у «ясла». Я хочу, Тимуре, щоб ти почав сьогодні.

— Одинадцять днів… — швидко порахував програміст.

— Мусиш постаратися.

Після наради Ральф і Тимур поверталися до житлового корпусу.

— Я хочу знати, Ральфе, що буде, якщо я раптом не впораюся?

— Ти чув: у найгіршому випадку боти перемруть, як мухи, через аддисонічний криз. Проте це неприпустимо. Мільярди доларів вилетять у трубу. Ми не маємо грошей, щоб виростити ще одне покоління… Тобі, мабуть, байдуже, але мене та обох японців за таке пошаткують до однорідної маси.

Задаючи питання, Тимур хотів дізнатися, що буде з ним, якщо він не впорається, або не захоче впоратися. На щастя, канадець його не зрозумів. Схаменувшись, хлопець вирішив поки що не піднімати цю тему.

— І останнє.

— Я слухаю.

— Хто такий Хорт і для чого він їм потрібен?

Ральф витримав довгу паузу.

— Вадим Хорт — це програміст. Теж із України. Він також працював над проектом. Разом з матеріалами, що стосуються ботів, ти отримаєш його резюме та автобіографію.

— Він тут? — від однієї думки про зустріч із співвітчизником Тимур пожвавішав.

— Ні, — вчений зніяковів. — Не розраховуй на Хорта. Вадим загинув…

Всередині все провалилося.

— Як?

— Під час вилазки у пустелю. Він першим кинувся навздогін за втікачами.

— Я не розумію: якщо боти вбили Хорта, то чому вони намагаються його покликати?

Канадець спинився і нахилив голову, прикривши долонею губи й підборіддя, достоту як Мислитель у відомій скульптурі Родена.

— Я не знаю, Тимуре. Ні я, ні Кейтаро поняття не маємо. З моменту втечі боти неабияк здивували нас, але саме це хвилює мене найбільше.

— Я тебе шукав.

Штаєрман скидався на картонний манекен, вирізаний з обкладинки журналу «Forbes» і поставлений у пустелі. Костюм-двійка. Начищені до блиску туфлі. Масне чорне волосся акуратно розчесане й укладене назад. Недоречний манекен.

— Я теж, — не розгубився Тимур.

— Що? — здивовано примружився чилієць.

— Нічого, Оскаре, — щось усередині хлопця підказувало: тримай язика на припоні. — Для чого я тобі?

— Ви з Ральфом закінчили? Він усе розказав?

— Все, що вважав за потрібне.

— І що ти про це думаєш?

«Я думаю, ви гірші за фашистів і всі до одного закінчите в міжнародному суді, після якого вас засмажать на електричних стільцях до хрусткої шкоринки».

— Ви зробили немало. Це вражає. Справжній прорив.

— Я не дурний, українцю, — Оскар зверхньо посміхнувся: — Що б ти не накрутив собі, пам’ятай: ти зобов’язаний виконувати свою роботу. Тікати нема куди. Ми знаходимося посеред дикої пустелі, аміґо, де не існує моралі, справедливості чи милосердя. Сотні людей здихали у довколишніх пісках, проклинаючи день, коли сюди потрапили. Я не хочу, щоб ти став одним із них. У мої обов’язки входить наглядати за тим, щоб інформація про проект «NGF» не виходила далі зовнішньої загорожі, а тому я офіційно попереджаю тебе…

Повз них продефілювали Ребекка з Алондрою; народ помалу сходився до їдальні на обід. Бекка посміхнулась і помахала Тимуру рукою. Хлопець легковажно кивнув.

Штаєрман невдоволено скривився. Серйозної розмови не виходило.

— Підійди сюди, — він підвів Тимура до вікна, що виходило на південь. — Бачиш той пагорб? — За спортмайданчиком, що розташувався під житловим корпусом, виднівся продовгуватий пагорок півметрової висоти. — Там заритий індійський програмер, який навідріз відмовлявся працювати і вперто наполягав на розірванні контракту.

Зовні Тимур лишався байдужим. Він намагався вловити: блефує Штаєрман чи ні?

— Забудь про контракт, Тимуре, — провадив далі чорнявий. — Ти отримаєш гроші, тільки якщо робитимеш, що накажуть, і не встромлятимеш носа, куди не треба. Головне, що я хочу тобі донести: ти поїдеш звідси не тоді, коли ботів спіймають, і навіть не тоді, коли втікачі помруть, а тільки тоді, коли я тобі дозволю. Затямив?

Тимур звів очі на чилійця і щиросердо мовив:

— Мені потрібен інтернет.

— Та ти… — Штаєрмана заціпило. Він утрачав самовладання. Злився, коли злитися мав би Тимур, і через це ще більше дратувався. — Ти що, дерев’яний наполовину?! Я кому це все говорив?

— Я хочу написати своїй дівчині про те, що благополучно долетів. Я обіцяв їй, — хлопець клеїв дурника, ще більше роздражнюючи чилійця.

— Та пішов ти і твоя дівчина разом із тобою! Кейтаро заборонив будь-які контакти із зовнішнім світом, поки ботів не приборкають!

— Ти можеш стояти поряд, поки я писатиму листа. Я перекладу весь текст на іспанську в «Google translate».

— Йди ти на-а-а хрін! — Оскар уже кричав. — Ти ідіот! Якщо я ще раз почую від тебе щось подібне, ти ляжеш поряд з індусом, отам, за спортивним майданчиком! Присягаюся!

Тимур пішов ва-банк і спокійно запитав:

— Ти хочеш, щоб я передав ці слова Кейтаро?

Штаєрман побагрянів і стулив пельку. На скронях пульсували жили.

— Не шаленій, — Тимур зобразив безтурботність, хоча всередині все аж кипіло, — я тебе зрозумів. Матиму на увазі. А тепер ти як хочеш, а я йду обідати, — і відвернувся.

«…Коли я тобі дозволю» ще довго бриніло у його вухах.

— Побачимо, як ти заговориш, коли настане час залишати «NGF Lab», — прошипів йому в спину Штаєрман.

Оскар не міг знати, що, коли настане час залишати лабораторію, його вже не буде серед живих.

Стиснувши губи, Аліна зиркала на телефон. Мобілка настирно вібрувала: видобувала з корпусу неприємні зубодробильні звуки і, смикаючись, сунулася по столу.

Втретє проігнорувати дзвінок вона не могла.

— Так, мам, я тебе слухаю…

— О, доню! Нарешті ти відповіла! Слава Богу! Як ти там?

— Усе добре, мамо.

— Добре?! Це правда, що мені розповів тато?

Усі критичні питання Аліна спочатку вирішує з батьком. Він реагує розважливіше і передає інформацію мамі в цензурованому вигляді, рятуючи її серце від інфаркту.

— Я не знаю, що він тобі розповів.

— Що цей баран покинув тебе і весілля… весілля… — у слухавці пролунав скрегіт зубів, — … весілля скасовується.

— Тимур — не баран. Йому запропонували чудову роботу, і він змушений на два місяці виїхати до Південної Америки. Весілля не скасовується, а переноситься на… на жовтень, — дівчина ледве стримувалась, аби не кинути трубку. Попереду на неї чекало море порожніх фраз.

— Аліно, не виправдовуй його! Чоловіки всі такі. Я трохи більше за тебе пожила, а тому знаю! Знаю! — знову розлючене скреготіння. — Він і не їхав нікуди, я певна. Зараз, мабуть, валяється, курваль, в обнімку з якоюсь шльондрою. Тварюка!!

— Мамо, я тебе прошу. Я сама провела Тимура на літак.

— Ну й що? Це нічого не значить! Як це так: покинути наречену за місяць до весілля? Навіть якби мільйони пропонували, де ж це бачено?.. Стоп. Ти проводжала його?! Аж до аеропорту?! Та ти сама винна! Носишся з ним, як з писаною торбою, а він… він же плює на тебе! Господи, Аліночко, я б його вбила. Тьотя Галя відразу казала, що програмісти — всі недоумкуваті. В головах — одні оті формули дурацькі… І діти від них страшні родяться.

Аліна спробувала не відповідати, сподіваючись, що в такому разі мати заспокоїться швидше. Ефект вийшов протилежним:

— Аліно?.. Доню, ти чого мовчиш? З тобою все гаразд? Хочеш, я приїду до тебе? Ти маєш настоянку валеріани?

— Мамо, мені не потрібна настоянка валеріани! Я не п’ю заспокійливого! У мене все нормально!

— Я приїду…

— НЕ ТРЕБА.

З трубки долинуло багатозначне зітхання:

— Ти, головне, не переживай. Поплач, це поможе, але не думай про ту тварину. Очі мої його б не бачили. Ти його не варта. А з весіллям я сама розберусь.

Аліна втратила терпець:

— Пробач, у мене вхідний дзвінок. Це по роботі. Мушу відповісти.

— Яка робота? Сьогодні ж вихідний.

— Па, — не чекаючи відповіді, дівчина обірвала дзвінок.

Аліна могла ревніше захищати Тимура. Зазвичай їй легко вдається схилити матір на свій бік. Цього разу аргументів було малувато, та хіба жінки користуються аргументами під час суперечки? Проте дівчина так і не заступилася по-справжньому. Вона просто не змогла. З часу вильоту Тимур не написав їй жодного рядка…

Зранку Аліна не вилазила з інтернету, боязко вишукуючи в новинах інформацію про зникнення літака чи авіакатастрофу. Це єдине, що могло виправдати її коханого. Настав вечір, вона нічого не знайшла. З одного боку це радувало, а з іншого — означало, що літак успішно приземлився в Сантьяго-де-Чилі, а Тимур за сорок вісім годин так і не написав.

Аліна почувалася так, наче їй перевалило за вісімдесят: квола, апатична, знеохочена. Через ці відчуття вона ненавиділа сама себе. Ненависть і образа підступали до горла, помалу виплескувалися і лились на Тимура. А Тимур не озивався. Може, мама має рацію, він дійсно вирішив розірвати стосунки таким дебільним способом? Хто їх знає, цих програмістів?

Того вечора Аліна ще змогла заснути. Якась часточка її єства вірила, що наступного ранку вона прокинеться і знайде купу мейлів від Тимура, які раніше з технічних причин не доходили на сервер. Або він подзвонить. Або…

Тим часом Алла Федорівна, мама Аліни, не сиділа, склавши руки. Чотири роки тому, коли її донька вже зустрічалась з ненависним програмістом, за Аліною упадав Денис, син колежанки, молодий і перспективний юрист з Київради. Недолік у вигляді непропорційно великої сраки Дениса компенсувався рядом солідних переваг, як-от: новенький кроссовер «Mazda CX7», двокімнатна квартира на Городецького, кілька мільйонів гривень на рахунку та вміння обходитися з тонкошкірими, сльозливими матусями. Поважний, респектабельний молодик, який розмірено пливе по життю. Як поліно.

Денис швидко став кандидатом № 1 у зяті. Аліна пішла на одне побачення, після якого відшила юриста. Історія, втім, спливла на поверхню, оскільки Денис реально запав і взявся засипати Аліну квітами та подарунками. Шукав з нею зустрічі, поки не нарвався на Тимура. Все минуло мирно, хоча Тимур, ще довго бурчав і злився на дівчину…

Алла Федорівна розкрила записник. Вона не осилила мистецтво запису телефонних номерів у мобільний, а тому досі користувалася блокнотом. Старомодно, що поробиш. Зате надійно. Знайшовши потрібний запис, Алла Федорівна набрала номер.

— Це Денис? Денисе, добрий день, — солодкавим голосом привіталась жінка. — Це Алла Федорівна, мама Аліни. Вибачте, що турбую… Так, так… Ой, дякую!.. А у мене для вас цікава новина…