"Бот" - читать интересную книгу автора (Кідрук Максим)

Нове покоління

З точки зору обивателя можна виділити три основні рівні наукових проблем.

Перший рівень — найнижчий, найменший за значимістю. Він характеризується двома визначальними рисами: перша — науковці в чомусь конкретно обрахувалися і навіть не підозрюють про це, і друга — дана помилка жодним чином не впливає на щоденне життя простих людей.

Чудовим прикладом такої малозначимої проблеми є Томсонівська модель атома. Знаменитий англійський фізик Джозеф Томсон[42] припускав, що атом речовини являє собою цілісну (однорідну) позитивно заряджену масу, в яку, наче родзинки в пудингу, вкраплені електрони. Тривалий час «пудингова» теорія була панівною, поки інший фізик, Ернест Резерфорд (учень Томсона), не виявив її цілковиту хибність.

За іронією долі Резерфорд проводив експеримент, який мав би підтвердити Томсонове уявлення про структуру атома. Вчений узяв тоненький лист золотої фольги (товщина становила приблизно 1 мікрометр, цебто 10-6 м, — не більше кількох атомів), закріпив на спеціальному тримачі і почав бомбардувати його α-частинками (повністю іонізованими атомами гелію). Після фольги шлях α-частинок фіксувався спеціальним пристроєм, на якому крізь мікроскоп можна було бачити, чи змінилась траєкторія «снарядів» чи ні. Уявляючи атом як однорідну масу, Резерфорд очікував, що α-частинки вільно протинатимуть пластинку, не змінюючи (або майже не змінюючи) направленість свого руху. У цілому, так і було — α-випромінювання безперешкодно «пробивало» золоту фольгу. Втім, що більше дослідів проводив Резерфорд, то частіше з’являлися дивні α-частинки. Деякі з них після проходження пластинки відхилялися на 30…60° від осі пучка (попередньої траєкторії руху), а окремі взагалі розвертались на 120…180° і, відбившись від фольги, пікірували у протилежний бік. Якщо перше явище ще можна було якось пояснити, то факт відбиття α-частинок видавався безглуздям. Це все одно що поставити перед гарматою аркуш картону і чекати, що снаряд, який вилетить із жерла, зрикошетить від нього. Резерфорд був шокований. Проаналізувавши результати досліду, він дійшов непростого висновку: Томсон помилявся. Атом — це не однорідний протонний «пудинг» з родзинками електронів. Атом насправді порожній, зате в його осерді знаходиться малий (настільки мізерний, що після двохсот поспіль обстрілів пучками α-частинок у нього влучило лишень один-два «снаряди»), але напрочуд важкий позитивно-заряджений згусток. Резерфорд математично довів, що його розмір в 100 тисяч разів менший від радіуса атома. Цей крихітний масивний згусток дістав назву ядра, а запропонована Резерфордом планетарна модель порожнистого атома з ядром у центрі і хмарками електронів довкола нього до появи квантової теорії становила основу наукового бачення світобудови.

На щастя, на той час така фундаментальна помилка не мала великого впливу на побут, тогочасну техніку тощо.

Для того щоб виявити наукову проблему першого рівня, знадобиться вчений з дійсно унікальними здібностями та розвиненою інтуїцією (понад усе тоді, коли експерименти, як це було з «атомами Томсона», не відразу виявляють глибинну суть явища). Або ж фантастичне везіння.

Другий рівень наукових проблем — середній. Він виникає тоді, коли неточності, хибні теорії й неправильні допущення нагромаджуються одна на іншу (іншими словами, коли вивчення нових процесів та явищ ведеться, спираючись на неправильну базову теорію). Іноді дослідникам просто не вистачає основоположних знань, щоб зрозуміти суть того, що вийшло з їхнього експерименту. Прикладом може бути Великий адронний колайдер. Там усе гарно крутиться, протони розганяються, зіштовхуються і розлітаються. Все чітко контролюється і фіксується, але… за формулами нічого не сходиться. То якісь шматки матерії казна-куди заподілися, то кілька кілоджоулів енергії канули в лету, довівши до сказу всіх теоретиків і побіжно перекресливши всі набутки фізики, починаючи з XVI століття.

Даний рівень проблем характеризується тим, що науковці зазвичай чітко бачать розбіжності між теорією та практикою (хоч і не розуміють, у чому причина), але прямої небезпеки для цивільного населення, як і раніше, немає. Щоб побороти проблеми другого рівня, потрібні не так здібні, як уперті та наполегливі науковці, що володіють конкретними знаннями в галузі і готові днями й ночами довбтись над однією й тою самою проблемою.

Ну і нарешті третій рівень — найвищий. До нього належать ситуації, при яких вчені капітально дали маху, викликавши незворотний і дуже небезпечний ефект, не помітити який просто неможливо. Для цього не потрібно бути професором, доктором наук, аспірантом чи відмінником у школі: результат цих помилок без особливих зусиль відчують та усвідомлять усі. Навіть розумово відсталі. Вчення, гіпотези й формули більше не мають значення. Нікому не важливо, що там насправді коїться на атомарному, молекулярному чи бозна-якому рівні, і в чому полягала помилка, що вивела ситуацію з-під контролю. Актуальним стає зовнішній прояв, а не внутрішня суть процесу. Сюди можна віднести вибух на Чорнобильській АЕС або ж (давайте постукаємо по дереву) яку-небудь імовірну аварію на вже згаданому Колайдері, що потягне за собою ще більш страхітливі наслідки. Нормальною людською мовою такі проблеми називаються просто — катастрофа.

Як із цим боротись? Першочерговим завданням стає не вирішення наукової проблеми, а усунення наслідків, до яких вона призвела.

Так ось, станом на середину серпня ситуація в пустелі Атакама семимильними кроками наближалась до найвищого, третього рівня наукових проблем. І — як завжди буває — цього ніхто не розумів…

Піднявшись сходами востаннє, вони потрапили у вузький тамбур, подібний до того, через який увійшли до першої будівлі, тільки стіни були зеленавого кольору. Праворуч височіли сталеві ворота, що вели назовні, а перед собою Тимур побачив двері з прозорого пластику, поруч з якими знаходився переговорний пристрій. Вгорі проступали темно-зелені написи «DWELLING BUILDING»[43] і «GATE 01».

Хідник відчинявся зсередини. Один з чоловіків нахилився і, натиснувши кнопку виклику, проказав:

— Кейтаро, це Ральф. Ми повернулися.

Прозорі панелі роз’їхались, впустивши їх усередину.

Тимур відразу відчув, що потрапив у житлове приміщення. Це відчувалось не так по температурі (взимку в Атакамі не надто спекотно), як по вологості. Астенічне пустельне повітря, від якого пекло в носі й нестерпно сушило горлянку, лишилось позаду. Атмосфера у блоці була приємною, нагадуючи квіткову оранжерею.

Перша кімната слугувала гардеробною. За нею, судячи по запаху, знаходились кухня та їдальня; ліворуч відгалужувався невеликий коридор, що впирався у П-подібні сходи, які вели на другий поверх. Праворуч від гардеробної виявилась ще одна кімната, без вікон, з масивними сталевими дверима, куди чоловіки поскладали дробовики, гранати та один гранатомет АТ4. І тільки Ріно лишився у всеозброєнні.

— Проведеш Тимура та Ігоря, — звелів Оскару Ральф Доернберг, — а ви займіться пораненим, — Джеффрі та Джеро обережно понесли непритомного гереро на другий поверх. Ральф повернувся до українця та росіянина: — Перед тим, як підете поселятись, будь ласка, віддайте ваші мобільні телефони.

Тимур дістав з кишені мобілку і зиркнув на екран. Внизу замість назви мережі світилося «Пошук…», а в лівому верхньому куті коло схематичного зображення антени не було жодної рисочки — покриття не було.

— Тут і так нічого не ловить, — сказав хлопець.

— Вибачте, але такі правила.

— Окей, — програміст не мав сил сперечатися і вклав телефон у простягнуту руку.

Не підводячи очей, взагалі не рухаючи головою, Ємельянов дістав з кишені старезну «Nokia» і сунув її Ральфу.

— Це все? — не вгавав чоловік. — КПК, комунікатори, смартфони? Нічого такого? — він уважно придивлявся до новоприбулих.

Професор не відреагував. Українець похитав головою (якусь мить Тимуру здавалося, що Доернберг примусить їх вивернути кишені чи й узагалі обшукає, як перед посадкою на літак, але цього не сталося). Ральф стримано всміхнувся, буркнув:

— Чудово, — і зник на сходах. Ноутбуки не перевіряли. Значить, wi-fi не було.

Оскар Штаєрман, уникаючи прямих поглядів, жестами покликав українця і росіянина за собою. Утрьох вони почовгали нагору.

На другому поверсі Тимур та Ігор потрапили у кімнату для відпочинку. У просторому приміщенні, встеленому зеленими килимами, знаходився більярдний стіл; за ним стояв стенд із настільним футболом і тулилися докупи три шкіряні дивани. Під стелею висів проектор, напроти якого стриміла стійка зі здоровенним полотном. Дивани, проектор та полотнище утворювали кінозал. Дальню стіну підпирала широка книжкова шафа, забита книгами. Поруч з нею розташувався кавовий апарат. На столиках горіло кілька не дуже яскравих ламп.

Усі вікна були затягнуті цупкими малахітовими шторами.

— Вмощуйтесь поки що тут, — Штаєрман показав на дивани, — я піду перевірю, чи готові кімнати. Скоро повернусь.

Можливо, якби не втома і до дзенькоту натягнуті нерви, Тимур переймався б тим, що ступає на килим побурілими від пороху кросівками. Та зараз йому було все по цимбалах. Хлопець не роззуваючись, завалився на найближчу канапу. Спина щеміла, в потилиці гуготів біль, гарячим свинцем сповзаючи в шию.

Ігор Ємельянов боязко присів на краєчок іншого дивана і застиг, нахиливши голову.

У безмовності збігло кілька хвилин.

— Я геть не відчуваю ніг, — українець спробував зав’язати розмову з росіянином.

Ігор навіть не поглянув у його бік. Чоловік виглядав прибитим, геть розтоптаним.

— Та що з тобою таке? — Тимур звівся на лікті, намагаючись намацати поглядом Ігореві очі.

У цей момент повернувся Штаєрман. За ним до кімнати ввійшла невисока, але дуже фігуриста чорнявка. Перше, що кидалося в очі: коротенька стрижка «під каре» та грайливі бісики в підкреслено чорних чилійських очах. На ній був темно-синій комбінезон-безрукавка та білі гостроносі чешки. Дівчина сяйнула посмішкою, продемонструвавши запаморочливі ямки внизу округлих щік.

— Це Ребекка, — представив чорнявку Оскар, який встиг умитися і змінити сорочку. Чилійка знову посміхнулась, підняла руку, змахнула в повітрі пальчиками. — Вона проведе вас до ваших кают, джентльмени.

Тимур підвівся. Та де там — підскочив. Попри смертельну втому, він відчув, як внизу живота почало зсідатися млосне тепло. На мить перед очима постала Аліна, але хлопець, не дуже усвідомлюючи, що робить, заштовхав її образ на задвірки свідомості. Він не хотів після стількох потрясінь витягати на поверхню спогади про батьків, київських друзів чи наречену. Нині вони були немислимо далеко. Настільки далеко, що їх практично не існувало.

— Мене звати Тимур, — відрекомендувався хлопець. — Soy de Ucrania[44].

— А я — Бекка, — повторно представилась дівчина.

Тимурів ентузіазм не сподобався Оскару.

— У вас є трохи часу, щоб прийняти душ та переодягтися. О 20:30 Кейтаро скликає збори.

Українець стомлено глипнув на Штаєрмана.

— Чувак, ти ж знаєш, як нас теліпало в літаку над Атлантикою. Я не спав майже добу.

— Випий кави.

— Та навіть якби я випив відро…

— Свої претензії висловиш панові Кейтаро. Ребекка забере вас о 20:25 і відведе до конференц-зали.

Програміст, стиснувши губи, промовчав.

— Ідіть за мною, — виступила наперед Бекка.

Нараз Тимур згадав про Ігоря. Хлопець обернувся, збираючись гукнути росіянина, та в ту ж мить відсахнувся і не зміг стримати зойку. Ємельянов стояв упритул і дихав йому в плече.

— Ох ти й налякав мене, старий, — Тимур ледь стримався, щоб не вилаятись.

— Вибач… — ледве ворушачи губами, видушив Ігор. Він, як і раніше, не підводив голови, дивився собі на ноги. Тимур трохи відсторонився.

— Це Ігор, мій товариш, він із Росії, — промимрив хлопець, — ну, не зовсім товариш, ми познайомились учора.

— З ним усе окей? — запитала дівчина.

М’який запах парфумів на хвильку відтіснив сонливість. Українець знизав плечима. Він не міг знати, чи все гаразд з Ємельяновим, бо не уявляв, через що той пройшов.

Крокуючи назирцем за Беккою, вони проминули кілька галерей зі скляними дверима, котрі чимось нагадували офісні переходи якої-небудь торгової компанії, і опинилися в іншій частині блоку «DW», що призначалась для ночівлі. Хлопець не знав точної форми будівлі, але здогадувався, що всі житлові кімнати зібрані в окремому крилі. Тут було тихо і затишно. Стіни замість фарби вкривала зелена оббивка з тисненим візерунком, а під ногами порипував ламінат. Де-не-де над переходами зблискували зелені стрілки з підписами «Emergency exit». Та загалом лампи горіли блякло, наче от-от готувались погаснути, і ледь освітлювали шлях.

Ребекка безупинно щебетала, час від часу вказуючи пальчиком на темні вікна, наче не усвідомлювала, що за ними чорнота. Щось розровідала, але Тимур не слухав її, засинаючи на ходу.

Зрештою вони піднялись на третій поверх і вступили до нового, яскраво освітленого коридору. Ліворуч та праворуч були двері. Над кожним входом висів яскравий півсферичний світильник. Коридор чимось нагадував недорогий і безпретензійний мотель. Схожість підсилювалась цифрами на дверях.

Чилійка провела чоловіків у кінець коридору і дістала з кишені два карткових ключі.

— Кімнати однакові, але можете спочатку глянути, а потім вибрати.

— Байдуже, — Тимур навздогад витягнув картку, на мить торкнувшись пальчиків чилійки. Йому дістався № 306.

Бекка усміхнулась, знову показавши ямки на щоках.

— Я подбаю, щоб речі найближчим часом перенесли до кімнат.

Росіянину лишилась кімната під номером 303, якраз навпроти Тимурової. Тремтячими руками Ігор вчепився за картку. Труснув волоссям:

— Де?

Ребекка трохи відступила, показавши долонею на двері.

— Ось тут.

Ємельянов кілька разів спробував втрапити карткою в замкову щілину, але в нього не виходило. Зрештою, він таки встромив ключ. Виявилось: не тим боком. Посмикавши ручку, він без будь-яких слів чи емоцій витяг картку і заходився втикати її іншою стороною.

Це тривало цілу хвилину, аж поки Бекка не поклала руку на плече росіянина і м’яко промовила:

— Давайте я допоможу.

Ігор випростався. Тимур знову відсахнувся, спостерігши бездонну порожнечу в очах.

— Ні, — різко відрубав професор, ховаючи за спиною руку з електронним ключем. — Я сам.

— Я не про двері, — сказала дівчина, підступивши до Ігоря. — Ви не проти, якщо я вас огляну? Я тут за медсестру.

— Не треба, — глухо обізвався Ігор, і повторив: — Я сам. Сам! — голос був кволий, утробний, але сповнений злостивої рішучості.

— Як знаєте, — знизала плечима чилійка і відступила крок назад.

Ігор нарешті спромігся відкрити двері і, не сказавши ні слова, зник. Немов провалився у кімнату.

— Пане, — гукнула Ребекка вслід, — не забувайте, що о пів на дев’яту починаються збори! Ваші сумки скоро принесуть, і ви зможете переод…

— Лиши його у спокої, — урвав її Тимур. — Він був у тій машині, на яку напали в пустелі.

— Я розумію, — надула губки Бекка; а хлопець подумав, що ні чорта вона не розуміє. Він сам нічого не розумів. — Такеда, молодий японець, такий самий. Ледь розмовляє. Та це нічого не міняє. Твій друг мусить розуміти, що зустріч важлива…

Хлопець переминався, не заходячи до кімнати. Чорнявка, потупившись, не йшла.

— Тобі ще щось треба? В кімнаті є чайник, можу заварити тобі каву.

— Як ти тут опинилась? — спитав українець.

— Знайшла роботу у щотижневій газеті оголошень, пройшла співбесіду, підписала купу дивних паперів, і от я тут. Платять гарно.

— Ти не боїшся?

— Спочатку не боялася. А потім, ну, коли сталося оте…

— Що оте?

— Коли вони… Я саме була на вулиці, коли вони почали вилазити через дах свого корпусу.

— Не темни. Хто вони?

Ребекка ще більше опустила голову:

— Я не можу сказати. За годину ти все дізнаєшся сам. Словом, коли я почала боятися, Кейтаро Рока не дозволив мені поїхати.

— Це Джеп? Той, кого всі називають старим Джепом?

— Так…

— Ти справді медсестра? — змінив тему розмови Тимур.

— Ага, — Бекка несвідомо випросталась.

— Як той хлопчина? На жаль, я не знаю імені… Один з чорношкірих конвоїрів, якого поранило.

Ребекка спохмурніла. Над переніссям зібрались неглибокі зморшки.

— Я не встигла його оглянути… З ним зараз Алондра, — вона глянула Тимуру в очі. Подумавши, пояснила: — Алондра — це дівчина Джеффа. Джеффрі Такера. Вона згодилась допомагати по лазарету. Ніхто не передбачав, що мені випаде стільки роботи… Ти ж знаєш Джеффрі? Американець із зеленими очима. Він тут за електрика. Ви вже познайомились? — Тимур кивнув. Ребекка ще більше насупилась, що робило її по-своєму гарною: — Алондра з самого початку не хотіла сюди їхати. Але вона єдина, хто залишився добровільно. Нізащо не хотіла покидати свого Джеффі, а він… він теж бачив те, чого не треба було бачити…

Українець зітхнув. Щупальці знемоги сповивали його. Адреналін помалу виходив з крові, і організм не міг опиратися навальному сну. Сприйняття реальності переривалося, свідомість наче проломлювалась, і слова пробивались до хлопця уривками.

— Але з ним усе буде гаразд. Він вичухається, — додала чилійка.

— Я бачив, як камінь поцілив у нього, — тихо промовив він. — Я був поряд. Він… він би випав із джипа, якби я не втримав його.

— Ти молодець, — медсестра торкнулася його плеча, а тоді скоромовкою промовила: — Ми чекали. Кейтаро на тебе дуже розраховує.

Тимур стулив брови дашком, намагаючись зрозуміти суть її слів. Голос привабливої брюнетки звучав немов крізь товщу води.

— Ти ж зможеш усе владнати, правда?

Програміст не розумів, про що вона говорить.

— Я не знаю, — зізнався він, сконфужено кліпаючи очима.

Ребекка зітхнула і зазирнула Тимуру у вічі.

— Тільки не вбивай їх, прошу. Вони все ж таки діти.

А тоді розвернулась і пішла…

Двері під № 303 стояли напіввідчиненими. Через невелику шпарку виднівся вхід до ванної кімнати. Звідти долинало негучне поривчасте кумкання. Схилившись над унітазом, Ємельянов знову блював.

Ріно Хедхантер наблизився до «Туарега», що наполовину затуляв пробоїну в огорожі. Він збирався загнати автомобіль в один з ремонтних боксів у першому інженерному корпусі.

Підійшовши до джипа, велетень затримався. Мимоволі пригадав момент нападу. Його власну машину обкидали камінням. Проте з ущелини, в якій застряг другий позашляховик, долинали постріли. Їх обстріляли, він у тому не сумнівався.

Ріно подивився на «Туарег». Тоді де, в біса, сліди від шроту? Ріно обійшов довкола автомобіля, уважно роздивляючись листи броні. Затим присів біля переднього бампера. У кількох місцях провів пальцем по холодному металу. Він бачив лише подряпини від каменів і… більше нічого.

Здивований, Хедхантер підвівся. Розкрив задні праві дверцята і зазирнув у салон. У ніздрі вдарив кислуватий запах. «Мабуть, так смердить страх», — подумав амбал, але тут-таки помітив рештки блювотиння на сидінні та на килимках. Брова здивовано вигнулась і поповзла вгору. Когось знудило по дорозі?.. Ріно ще раз обійшов «Туарег», розчахнув ліві передні дверцята і забрався на місце водія. Рука механічно потягнулась до запалення, але… завмерла на півшляху. Вирячивши очі, здоровань дивився на верхню панель, що впиралася у лобове скло. Справа на панелі, відразу під склом, лежав чорний продовгуватий предмет. Ріно потягнувся через салон і дістав його пальцями. Підтягнув до себе. Взяв у долоню.

То була рація.

Ріно не міг повірити власним очам. Чверть хвилини амбал сидів нерухомо, дивлячись поперед себе і прокручуючи чорну пластикову рацію в руках. Усе, на що він сподівався, — це те, що вона несправна. Подумки він майже благав, щоб вона не ввімкнулась.

Не опускаючи очей, Ріно натиснув кнопку запуску. Вгорі, біля місця, з якого виходила антена, спалахнув червоний індикатор, а з динаміка випорснуло електричне харчання. Рація працювала. І лежала на видному місці весь час…

Крижаний душ та філіжанка кави привели Тимура до тями. Разом з тим він розумів, що довго не протримається. Мозок відмовлявся усотувати нову інформацію, тіло, що тихо скиглило від перевтоми, вимагало сну. Як тільки дія кофеїну послабне, він вимкнеться. В Україні було пів на третю ночі.

Ребекка провела Тимура і блідого, мов мрець, Ігоря Ємельянова на четвертий поверх адміністративного крила. Завела у двері з написом «MAIN HALL[45]». За ними виявилась довжелезна кімната з чотирма панорамними вікнами і довгим еліптичним столом. Довкола стола стояли офісні крісла з високими спинками, на столі — пляшки з мінеральною водою та бутерброди. З правого краю стола височів чималий LCD-монітор.

Коли українець та росіянин зайшли, більшість місць були зайняті. Серед присутніх хлопець запримітив Ріно, а також Кацуро Такеду. Вмощуючись на одне з вільних крісел, Тимур ніяк не міг зрозуміти, чи то від утоми в мозку закублилися параноїдальні думки, чи то дійсно всі крадькома за ним спостерігають.

Останнім до зали ввійшов літній японець середнього зросту. Швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов крізь кімнату і зайняв місце у голові стола. Тимур здогадався, що сухорлявий азіат з миготливими очима кольору гречаного меду і є таємничим Джепом. Чорні штани, дорога темно-синя сорочка; рукави ледь закочені, відкриваючи худі вузлуваті руки. На лівому мізинці виступав відрощений ніготь — завдовжки сантиметрів зо два. Волосся Джепа майже цілком посивіло, лиш де-не-де на кінчиках трималися мазки чорного кольору. Правда, чуприна була підстрижена коротко: вона стовбурчилася, роблячи японця молодшим.

— Добрий вечір, панове, — тихо промовив японець.

І тут усі присутні, наче підкоряючись якомусь безмовному заклику, піднялись зі своїх місць. Старий японець володів природною величчю, якій позаздрили б чимало королів, що їх за останню тисячу років наплодила людська цивілізація. Тимур підвівся з усіма.

Кейтаро ледь помітно кивнув:

— Прошу сідати, — почекав, поки всі влаштувалися, і тоді опустився за стіл. — Знаю, мої слова в даній обстановці прозвучать нещиро, але я радий вас бачити, панове. Радий, що ми нарешті зібралися… — японець говорив виважено, практично ідеальною, академічною англійською, склавши долоні на столі. — Мене звати Кейтаро Рока. Я засновник та ось уже чверть століття беззмінний керівник проекту «NGF». На жаль, маю всі підстави вважати, що сьогоднішнє зібрання буде недовгим. Попри це зроблю все можливе, щоб розтлумачити суть проблеми… настільки, наскільки це можливо. Перед тим, як почати, я пропоную кожному по черзі представитись, як це зазвичай роблять на наукових конференціях, акцентуючи увагу на сфері діяльності. Почну з себе. Моє ім’я ви вже знаєте. Можу додати, що колись я очолював одну із кафедр Токійського університету, — Кейтаро зробив паузу, не сказавши, яку саме. — На сьогодні я займаюсь нанотехнологіями, молекулярною біологією та програмуванням.

Старий Джеп кивнув, передавши естафету найстаршому учасникові проекту з кислим, недовірливим обличчям, котрий займав місце ліворуч від японця.

— Ральф Доернберг, — відрекомендувався чоловік. Єдиними його виразними рисами були височенне чоло та великі вуха. А ще — шкіра. Його шкіра на лиці мала нездоровий сіруватий відтінок, як у людини, котра слабує на серцеву недостатність. — Нейрохімік… гм-м… нейрохірург. Мені 64 роки, я з Вінніпегу, Канада. Це я у далекому 1984-му винайшов техно-синапс, з чого, власне, й почалась ця історія, — канадець замовк, наче перелякався, що бовкнув зайве.

По ліву руку від Ральфа, спираючись ліктями на стіл, сидів високий сорокарічний чоловік у простій картатій сорочці з високо закоченими рукавами. Лисий мов яйце.

— Алан Ґрінлон. Сполучені Штати. Я — інженер. Навчався у Техаському університеті в Остіні, в молодості брав участь у розробці та налаштуванні мікросхем у керуючих блоках міжконтинентальних ракет… Взагалі-то я не маю права розголошувати цю інформацію, але, оскільки моє перебування тут санкціоноване Пентагоном, гадаю, ви маєте право знати. Останні десять років я проектував системи наведення та групової взаємодії для винищувачів п’ятого покоління «F-22 Raptor». Про ваш проект майже нічого не знаю, — Алан дійсно нічого не знав. Джефф привіз його вранці, перед тим, як виїжджати за Тимуром та Ігорем. — Виконував різні завдання, які були… хм… дивні. Скажімо, отой ваш шолом з охолодженням, він мені…

— Зрозуміло, — обірвав його Кейтаро.

Знайомство продовжилось за годинниковою стрілкою:

— Лаура Дюпре. Психіатр, — з жахливим акцентом представилася наступна учасниця наради. На вигляд — стопроцентна француженка: коротке, фарбоване в чорне волосся, темні очі, витягнуте лице і чуттєві, дещо непропорційні губи. На носі — окуляри. Їй нещодавно виповнилося тридцять — наймолодша серед решти команди, якщо не враховувати Тимура. — Я з містечка По (Pau), це в Піренеях на півдні Франції. Навчалась у Парижі, працювала у приватній клініці в Тулузі. Спеціалізуюсь на психічних розладах у дітей, поза тим цікавлюсь усім, що стосується людської свідомості та… несвідомого.

Після дівчини сиділа ще одна жінка у команді. Значно старша. Правда, вона б досі вважалася гарною, якби не надмірна худорба та гранітна різкість у рисах обличчя.

— Тіана Емерсон, PhD. Я — бразилійка, народилась у Ресифе, великому курорті на східному узбережжі Бразилії, у сім’ї багатого фабриканта. Навчалась у Стенфордському університеті, що в Пало-Альто, Каліфорнія; там же закінчила аспірантуру. Тема дисертації стосувалась мікробіології. Академічну діяльність закинула відразу і тривалий час працювала у приватній лабораторії, поки… ну… поки не заборонили дослідження, пов’язані з генетичною модифікацією людини. Потому повернулась до Бразилії. У 1996 познайомилась з Ральфом, відтоді сім чи… — жінка замислилась, — вісім років працюю на «NGF».

Тіана Емерсон відповідала за все, що стосувалося генетичної корекції «малюків». Ще до того, як вони з’явилися на світ. Протягом 1997 року, коли «NGF Lab» перетворилась на пологовий будинок, вона практично безроздільно владарювала в лабораторіях. За минулі п’ять років жінка майже не долучалась до проекту.

Скраю, вчепившись у паперовий келишок з водою, розташувався росіянин:

— Ігор Ємельянов. Професор Московського державного університету. Математик за освітою. Спеціаліст з мережевих систем, бездротового зв’язку та пакетної передачі даних, — якби мертві могли говорити, мабуть, вони розмовляли б саме таким голосом.

З іншого боку стола, напроти московського професора, сидів повнотілий чоловічок з гарно розчесаним світлим волоссям. Він не був по-справжньому товстим, однак брезкла пичка промовисто свідчила, що при незмінній дієті за кілька років він нагадуватиме Вінні-Пуха. Пухкі пальці безперестану прокручували туди-сюди дорогу ручку.

— Стефан Ермґлен, — правильною англійською представився гладун. — Стокгольм, Швеція. Лікар-фізіолог. Маю власну клініку в Умеа[46]. Також викладаю в Karolinska Institutet[47].

Тимур здивувався, почувши, що лікар є представником Швеції. Зовні Ермґлен був повною протилежністю тому типажу, з яким асоціюються скандинави. Чоловік більше скидався на хобіта, ніж на войовничого й світловолосого нормана. Насправді Стефан лиш наполовину був шведом. По материній лінії до нього перейшло чимало італійської та французької крові. Звідти ж прийшли скромні габарити і схильність до повноти.

Ліворуч від шведа розлігся велетень. Амбал з Африки демонстративно відсунувся від краю стола майже до вікна. Він ніби показував, що не належить до кола науковців.

— Ріно, — зверхньо видихнув найманець. — Ріно Хедхантер, так мене називають. Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка, — подумавши, вишкірився: — Я вирішую проблеми у всяких розумників.

Настала черга Тимура.

— Тимур Коршак. Київ, Україна. Програміст. Закінчив теплоенергетичний факультет Київського політехнічного інституту. Програмування вивчав самотужки. Останні шість років розробляю системи штучного ігрового інтелекту.

Закінчивши, Тимур не стримався і позіхнув. Його рот так і лишився розкритим, позаяк хлопець усвідомив, що всі продовжують дивитись на нього, мов зачаровані. Він мав тонни запитань, однак усі чомусь дивилися на нього, наче він єдиний, хто знає відповіді.

— Оскар Штаєрман, — продовжив чилієць, перебравши увагу на себе. — Головний адміністратор проекту.

Останнім відрекомендувався молодий японець, який займав місце по праву руку від Кейтаро:

— Кацуро Такеда. Осака, Японія.

Тимур нахилився, чекаючи продовження, але з вуст Такеди не злетіло більше ні слова

— Дякую, — закінчив знайомство Кейтаро Рока, — отже, нас одинадцятеро. — Джеп опустив голову, збираючись з думками. — Мені важко починати цю розмову, оскільки до цього моменту кожен з вас володів різним рівнем доступу до інформації. Дехто, як Алан, Стефан чи Тимур, взагалі не знає до пуття, про що йдеться. У той же час всі ви незалежно від рівня поінформованості зробили свій внесок у проект «NGF», — Кейтаро насупив брови, з кутиків очей на скроні поповзли блискавки зморщок. — Місяць тому події почали виходити з-під контролю. Два тижні тому взагалі все пішло шкереберть… Саме тому ви тут… Кожен з вас, — старий японець по черзі показав пальцем на Алана, Стефана та Тимура, — завтра прослухає вступну лекцію, познайомиться з комплексом. Працівники нашої лабораторії дадуть відповіді на всі питання. Нині, за відсутності часу, мій колега Ральф Доернберг обмежиться тим, що коротко викладе суть проблеми.

Джеп зробив жест рукою у напрямку канадця, запрошуючи вченого до розмови.

— Ми розробляємо ботів, — без довгих прелюдій вступив нейрохімік.

Тимур сіпнувся і продер очі. Від цього моменту він забув про сон. Вибудувати велетенський дослідницький комплекс бозна-де посеред пустелі для того, щоб програмувати ботів? Вони з глузду з’їхали! Програміст пробігся очима по обличчях з протилежного боку стола. Чекав, що хтось встане, розрегочеться і, поплескавши Ральфа по плечу, скаже: «Ну, все, пожартували — і досить». Ніхто не поворухнувся. Ральф, глибоко зітхнувши (він точно має проблеми з серцем, подумав Тимур) правив далі:

— Не знаю, чи слово «розробляємо» доречне у нашому випадку, — нейрохімік якось відсторонено втупився у стелю, — мабуть, правильніше сказати «вирощуємо». Та що казати, навіть означення «бот» не вельми пасує до того, що ми… гм… виростили, — старий опустив погляд. — Абревіатура «NGF» розшифровується як «New Generation Fighter[48]». Спочатку ми називали хлопчиків «перспективними бойовими одиницями», але згодом Вілл Ноланд вигадав дражнити їх ботами. Певною мірою, це відповідало дійсності, хоча вони не є ботами в повному розумінні, — Ральф, лукаво примружившись, зиркнув на Тимура: — Б’юсь об заклад, пан Коршак здивується.

— Я перепрошую, Ральфе, ви розробляєте роботів? — не втримався українець.

Канадець затнувся, трохи сердитий через те, що його перервали. Втрутився Кейтаро:

— Тимуре, ви ж програміст.

— Так.

— Припускаю, ви добре розумієте, що таке штучний інтелект.

— В загальних рисах.

— Принаймні ви усвідомлюєте всі його обмеження.

— Безперечно.

— То невже ви вважаєте, що роботи можуть на рівних протистояти людині?

— Ні… Звісно, ні.

— Оце і є відповідь на ваше запитання, — холодно підсумував Кейтаро. — Ми не займаємось проектуванням людиноподібних роботів.

— Спрямованість наших сучасних розробок виникла не відразу, — знову заговорив Ральф Доернберг. — Продукт, що ми проектуємо, виріс із нанотехнологій, увібравши у себе досягнення мікробіології, нейрохімії та програмування. Довгий час ми не могли знайти йому застосування. Більшість корпорацій на кшталт «Боїнга», «Тойоти» чи «Дженерал Моторз» відвертались, лякаючись складності та високої вартості досліджень. Ми майже втратили надію, коли з паном Кейтаро зв’язався Пентагон. Один з інженерів «Локхід Мартін» дізнався про презентацію, що ми представили у відділі перспективних розробок корпорації «Боїнг»[49]. Він не був присутній особисто, оскільки я виступав перед технологами. В ті часи ми хотіли застосовувати ботів на збірних лініях крупних виробництв, якими є авіазаводи. Хай там як, інженер зацікавився. Розказав босові, той доповів у Пентагон. Через тиждень на нас вийшов Вільям Ноланд. Саме він поглянув на нашу ідею з… дещо іншого боку. Вілл першим озвучив можливість військового застосування. Після тривалих перемовин Міноборони дало добро і виділило кошти. Саме через це — ви мусите розуміти — все, про що я нині говорю, а також будь-що почуте чи побачене вами мусить залишатися в межах лабораторії.

Кілька чоловік з розумінням замахали головами. Тимур мовчав, уважно слухаючи.

— Трохи передісторії допоможе вам краще зрозуміти суть. — Ральф узяв до рук пульт і ввімкнув мультимедійний проектор. На стіні поряд з дошкою проступило зображення військового літака. — Перед вами винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor». Той самий, поки що єдиний у світі. Це новий літак, який має значно вищий бойовий потенціал, ніж його попередники, завдяки малопомітності, надманевреності, багатофункціональності, можливості вести всеракурсний обстріл цілей. У нього багато якостей, що дозволяють гарантовано перемагати літаки 4-го покоління, такі як «Су-27» чи «МіГ-29». «Раптори» навчені діяти роєм: вони можуть спільно вражати ціль, прикривати один одного майже без втручання з боку пілотів тощо. У світі новітніх озброєнь таких прикладів безліч: існують новітні танки, котрі аналізують цілі і вибирають найкращий шлях на місцевості, високоточна стрілецька зброя, «розумні» бомби. Все змінюється і прогресує. За виключенням одного — людини. У війні майбутнього солдат стане найслабшою ланкою. Homo Sapiens з усіма своїми обмеженнями просто не вписуватиметься у вінегрет високотехнологічної зброї та техніки. Іншими словами, подальший розвиток озброєнь впирається не в технологічні складнощі, а в недоліки солдата — звичайної людини. Можна розробити ще швидші літаки, досконалішу бронетехніку, проте всі вдосконалення зводяться нанівець, оскільки людині буде не під силу ними керувати. Ми не встигаємо за технологіями, які самі ж продукуємо. Ось так, за аналогією з винищувачем «F-22», і зародилась ідея, що призвела до появи ботів, — «new generation fighters»[50].

Винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor»

Тимур ущипнув себе, щоб упевнитися, що не заснув. Якби не серйозність, з якою говорив канадець, він би нізащо не повірив у те, що чує.

— Зроблені мною і паном Кейтаро Рокою відкриття дозволили на практиці розширити фізіологічні можливості людини. Гадаю, вам відомо, що наш мозок використовується на жалюгідні 10—25 %. У найкращому випадку його можливості реалізовані на 30 %. Нам же вдалося отримати контроль над процесами в мозку і… підсилювати їх. Щоб зрозуміти краще, уявіть собі панель з регуляторами, на якій можна налаштовувати почуття, здібності, емоції. Покращувати майстерність в усьому, що забажаєте. Регулятор «Швидкість реакції» — на максимум! Перемикач «Точна оцінка ситуації» — завжди ввімкнений! «Кількість операцій на секунду» — до упору! — нейрохімік почервонів від запалу. — Додайте «рапторівську» можливість атакувати роєм, блискавично обмінюючись тактичною інформацією в режимі реального часу, і ви отримаєте приблизне уявлення про ботів. Вони не роботи, Тимуре. Боти — ті ж люди. Поки що — просто пацани. Але з вельми неординарними здібностями. Як нам це вдалося, ви дізнаєтесь…

Ральф захопився. Говорив замріяно, відсутньо. Так актор розказує про свою найкращу роль, чи художник описує свою найліпшу картину. А час спливав. Тимур не міг не помітити напруження, що повільно проступало на лицях Ріно, Оскара та Кейтаро, тих, хто знав, що готує для них ніч, хто розумів, чому сьогоднішнє зібрання буде коротким. Ральф пробував донести суть, але з кожним словом від цієї суті віддалявся. Потрібно було щось робити.

Першим, як не дивно, осмілів Стефан Ермґлен, шведський фізіолог:

— Кейтаро, для чого нас тут зібрали?

Ральф затнувся.

На мікроскопічну долю секунди Кейтаро розгубився, не очікуючи, що питання буде адресоване до нього. Якби Тимур не дивився в ту мить на японця, він би цього не зауважив.

— Кілька ботів… хм… втекли від нас…

То був перший і останній раз, коли українець бачив старого Джепа сторопілим.

— То спіймайте їх. У чому проблема?

— У тому й проблема. Ми не можемо.

У кімнаті запала мовчанка.

— Уже п’ятнадцятий день не можемо, — зізнався Ральф Доернберг щиро.

У цей момент Кацуро Такеду вирвало прямо на стіл, а в коридорах оглушливо занила сирена.

— Наближаються, — коротко доповів Ріно.

— Звідки? — на бігу хекнув Кейтаро.

— Спрацювало три датчики на північному сході, дистанція — 160 метрів.

Не знаючи, куди подітись, Тимур бездумно чесав сходами униз слідом за Джепом та Хедхантером.

Японець зиркнув на годинник:

— Чорт забирай, вони сьогодні рано.

Ріно кивнув:

— Знають, що загорожі більше немає.

— Що тепер буде? — схвильовано спитав Тимур.

Джеп не повернувся до українця. Хедхантер, випнувши нижню губу, прохрипів:

— Судячи з усього, нам зараз конкретно надеруть дупу, фелла.

Звідусіль долинав тупіт ніг і перегукування. Повз Тимура сірими тінями пронеслись двоє африканців, притискаючи «Ремінгтони» до грудей. Ріно крикнув услід, щоб пильнували чорні ходи, хлопці щось відповіли і зникли. Після того, як спрацювала сирена, світло в коридорах пригасло. Хлопець насилу розрізняв контури стін.

Японець і південноафриканець спустилися на коридор другого поверху, який огинав будівлю з північного боку і тягнувся до спального крила. За бетонними перетинками, що розділяли ряд коридорних вікон, причаїлися чорношкірі найманці. Лаура, Оскар та Кацуро сховалися у боковій галереї, що вела до пожежних сходів.

Несподівано амбал заціпенів, прикипівши до екрана, на який надходили дані з датчиків швидкості, розставлених довкола дослідницького комплексу.

— Щось не так, Ріно? — прошепотів старий японець.

— Не розумію, — промимрив Хедхантер. — Вони зупинились.

— Цього не може бути. Мабуть, не спрацював якийсь сенсор.

Велетень похитав головою.

— Там їх десятки, цих датчиків. Не може бути, щоб відмовили зразу всі. Боти стоять на місці: ні назад, ні вперед…

Кейтаро безшумно прослизнув у глиб галереї. Окрай розсувних дверей, що відкривали шлях на сходову клітку, намацав переговорний пристрій. Натиснув кнопку виклику і звернувся до Джеффрі.

— Я вас слухаю, — зеленоокий американець чергував у апаратній.

— Джеффрі, будь ласкавий, ввімкни зовнішнє освітлення з північного боку «DW».

Нагорі щось загуло, і в коридорі посвітлішало: крізь вікна пробивались відблиски прожекторних променів. Ріно (а за ним і Тимур) визирнув крізь шибку.

— Не бачу, — рипнув Хедхантер, — хай підніме вище.

— Посвіти далі, — скомандував Джеп, схилившись над переговорною решіткою.

Галерея поволі занурювалась у сутінки — промені поповзли у пустелю, висвітлюючи підвищення, що підпирало дротяну загорожу.

— Нікого… нікого… Стоп! — гримнув Ріно. — Є!

— Джеффрі, досить, — Кейтаро відпустив кнопку.

Забувши про обережність, Тимур перескочив до другого вікна і присунувся до шибки. Кейтаро підійшов і став поруч з Хедхантером.

На відстані кількох десятків метрів від знеструмленої огорожі, виструнчившись, стояв жилавий хлопчак. У світлі прожекторів його очі палали, як у звіра. Круглі латки яскраво-білого світла робили його схожим на циркового атлета посеред арени, котрий застиг перед початком номера. Навіть з такої відстані було помітно бруд на животі і на ногах.

— Він сам? — здивовано скривився ґевал. — Де решта?! Кейтаро, це якась підстава!

Джеп німував. Тимур вилупив баньки, аж шкіра на лобі наморщилася.

— Це він? — не ховав подиву українець. — Це ваш бот? — програміст посміхнувся. Чого всі тремтять, мов миші? У хлопця в голові не вкладалося, що безвусий підліток може серйозно загрожувати двом десяткам чудово озброєних та захищених бетонними стінами чоловіків.

Зиркнувши на Кейтаро, Тимур відволікся. Коли він перевів погляд назад, малюк уже не стримів у заціпенінні. Він відхилився назад, здійнявши праву руку над головою, і ритмічно розмахував нею у повітрі. Він розкручував… пращу.

Не встиг Тимур подумати про древнє знаряддя для метання, як підліток різко подався вперед, пославши руку в напрямку будівлі. Ще через мить програміст збагнув: щось масивне — велике й чорне — з шаленою швидкістю летить у вікно.

За секунду Кейтаро і Ріно немов вітром здуло.

Африканці, пригинаючись, також рвонули геть із коридору.

Інстинктивно програміст позадкував. Хлопець устиг відступити на півкроку, коли чорний предмет поцілив у вікно. Скло зі скреготом тріснуло, верхня ліва чверть розсипалася на друзки і невідома штуковина впала на долівку. Наляканий брязкотом битого скла, Тимур перечепився і заточився, боляче гепнувшись головою об протилежну стіну.

— Всі на підлогу! НА ПІДЛОГУ! — на все горло заволав Ріно, сахаючись у бічну галерею. — Це може бути бомба!

З дальнього кінця коридору, куди шаснули гереро, долинуло безладне тупання, груба лайка, потім донісся звук падіння чийогось тіла, знову матюки, і зрештою все затихло.

Тимур, випроставши ноги, напівлежав на кахлях, спираючись ліктями об підлогу, а головою об стіну. Він опинився найближче до підозрілого предмета, що влетів крізь вікно, так легко пробивши триміліметрову шибку, і чудово розумів: тікати немає сенсу. Якщо сюди залетіла бомба, він встигне відбігти якраз настільки, щоб роздивитися, як його тельбухи пролітають повз нього вздовж коридору.

Хлопець важко дихав, відчуваючи, як долоні і пахви вкриваються потом. Від страху яйця зробилися твердими, мов горішки.

Нарахувавши тридцять переляканих ударів серця і втямивши, що ще не помер, Тимур опанував себе. Осмілівши, звівся навпочіпки і подивився на чорний предмет.

— Це камінь! — крикнув програміст. — Це звичайний камінь!

Лаура, Кейтаро та Ральф боязко виткнули голови зі сходової клітини. Тимур зірвався на рівні ноги і підступив до вікна. До цього моменту він не був по-справжньому наляканий. Пригода у пустелі насторожила, але не настрахала. Розповіді Ральфа Доернберга нагадували монологи з фантастичних романів і не справляли належного враження. Закинутий пращею предмет врешті-решт був лише каменем. Але в той момент, спрямувавши погляд у пустелю, Тимур уперше збагнув, що вляпався у щось кошмарне.

Світловолосий підліток віддалявся пустелею. От тільки біг він не так, як зазвичай бігають підлітки. Хлопчик ретирувався по зигзагоподібній траєкторії. Через рівні проміжки часу змінював напрямок руху на визначений кут; ноги при цьому рухались ритмічно, піднімаючись на одну й ту саму висоту. Тимур із жахом подумав, що пацан рухається точно так, як мали б рухатись розроблені ним ігрові боти.

Не замислюючись над тим, що робить, Тимур нахилився і підняв з підлоги каменюку. Це ж з якою силою треба було її запустити, щоб, пролетівши сотню метрів, вона розбила вікно? Несподівано програміст намацав пальцями поворозку. Придивився. Шнурівкою до каменюки був прив’язаний шматок темного паперу.

— Тут щось є! До каменя прив’язана записка.

Тимур стягнув шворку, відчувши між пальців клапоть цупкого обгорткового паперу. Розгорнув його. Всередині чорною фарбою, перекошеними, немов дитячими, літерами було виведене одне єдине слово:

Хлопець знизав плечима. HORT. Для нього ці чотири літери нічого не означали. Поки що нічого не означали.

Довкола українця щільною юрбою скупчилися науковці:

— Що там? Покажи! Дай глянути…

Тимур простягнув записку. Першим за папірець ухопився Ральф Доернберг.

— Як тобі таке? — канадець тут-таки відсахнувся, передаючи обривок Кейтаро. Риси обличчя вченого загострились. Ковзнувши поглядом по пальцях, які стискали листок, Тимур відмітив, що в нейрохіміка страшенно бліді нігті.

— Хорт? Це неможливо, — процідив Джеп. — Боти не можуть цього знати.

Кожен наступний, хто отримував папірець (за виключенням новоприбулих Стефана, Алана і самого Тимура), роззявляв рота і бліднув. Там наче було послання від архангела Гавриїла, щось на кшталт: «Готуйся, чувак! Завтра я прийду по твою грішну дупу».

Окинувши оком всіх присутніх, Тимур подумав, що їх вразив не стільки факт того, що боти щось написали, а саме те, що вони написали.

— Може, ці ваші суперсолдати помилились? — навмання припустив Тимур. — Мали на увазі hurt, мовляв, «завдавати болю» чи щось таке?

Ральф Доернберг серйозно подивився на нього:

— Вони не розмовляють. Ні англійською, ні будь-якою іншою. Тим більше боти не вміють писати.

— А як же ця цидулка? Ви ж говорили…

— Цього їх не навчали. Не було необхідності.

Поки нейрохімік вагався, чи говорити далі, наперед виступила Лаура Дюпре:

— Вони не помилились, друже, — напружено промовила француженка. — Я не знаю, як вони навчились писати, але слово, як на мене, вибрали правильне. Хороше таке слово…

— Про що ти говориш?

— Так звали твого попередника.

— Що? — звів брови Тимур.

— Боти думають, що ми привезли Вадима Хорта…

Боти так і не з’явились. Ніч минула без пригод.

Кейтаро Рока, заклавши руки за спину, стояв біля вікна у своєму кабінеті. Невелика робоча кімнатка знаходилась на четвертому поверсі і межувала з великою залою для нарад.

Старий японець, міцно стуливши худі губи, дивився, як понад горами висмикуються перші вранішні промені, вприскуючи в Атакаму соковиті барви. Ще мить тому і земля, і небо, й гори були сірими, неначе вкриті шаром попелу. Аж тут — легкий спалах — перший промінь пробивається крізь зубаті Анди, і пісок стає золотим, небо наливається блакиттю, а гори набувають притаманного лише Атакамі фіолетового відтінку.

За цілу ніч Джеп не склепив очей. «Чому боти не кинулись на штурм? — терзав себе неспокійними питаннями. — Вони могли силою вибити у нас гормони. Вони ж задля цього приходили».

Та щось глибоко в душі підказувало Кейтаро, що цього разу боти приходили не за стероїдами. Вони з’явилися, бо їм потрібен Хорт.

— Вони не розуміють… — учений дивився на притемнене відображення у шибці, насилу переборюючи бажання розкричатись і почати скубати волосся. — Вони не зрозуміли, що вже вбили його…