"Історiя християнства в Україні" - читать интересную книгу автора (Володимир Чос)

ХРЕЩЕННЯ РУСІ

Прибувши до Києва, князь Володимир прийняв найважливіше своє рішення — визнати християнство релігією державною! Язичеських ідолів, ще вчора таких шанованих, почали знищувати, а віру християнську широко пропагувати. Після цього в серпні 988 року оголосив князь через посланців усьому місту, щоб люди, не зважаючи чи багаті вони, чи бідні, чи жебраки, а чи раби, усі бажаючі йшли до Дніпра хреститися.

Ось як про цю найвизначнішу в нашій історії подію оповідає літописець Нестор: “І почувши це, люди йшли з радістю, раділи й говорили: “Якби це не було добре, не прийняли б цього князь і бояри”. Ранком наступного дня зійшов Володимир із константинопольськими і корсунськими попами до Дніпра, і зійшлось людей без ліку: і ввійшли всі в воду, і стояли у ній по шию, а другі — до грудей, малі біля берега, інші тримали дітей на руках, дорослі бродили, а попи ж стояли й творили молитву. І було видно радість велику на небі і на землі: скільки душ врятованих! А диявол стогнав, причитаючи: “О горе мені! Прогнаний я звідси! Тут думав мати житло, бо не було тут учення апостольського, не знали тут Бога, і радів я зі служіння тих, що служили мені. А тепер я переможений… і вже не буду царствувати в цих землях”. Охрещені ж люди розійшлися по домівках своїх. Володимир був радий, що пізнав Бога сам і люди його, подивився на небо і сказав: “Боже великий, що створив небо й землю! Зглянься на нових людей Своїх, дай же їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали Тебе країни християнські, і утверди в них віру правильну й неухильну. Поможи мені, Господи, проти супротивного ворога, надіюся на Тебе і на Твою силу в перемозі над його підступами". І, сказавши це, повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли”.

Так на горі, де стояв Перун, звели дерев'яну церкву святого Василя. А на місці загибелі благочестивих Феодора та Іоанна, запрошені з Константинополя талановиті зодчі, у 988–996 роках збудували перший кам'яний храм на честь Богородиці. Як церкву збудували, зайшов князь до неї помолитися.

— Господи Боже! — мовив він. — Поглянь із неба, і дивись, і відвідай сад Свій, і збережи, що насадила правиця Твоя, — людей цих нових, серця яких Ти навернув до розуму, дав пізнати Себе, істинного Бога. І доглянь церкву цю, що збудував недостойний раб Твій во ім'я Матері, Яка народила Тебе, — пріснодіви Марії Богородиці. І коли помолиться хто у цій церкві, то почуй молитву його і відпусти всі гріхи його, ради молитви пречистої Богородиці.

І пообіцяв князь, що десяту частину своїх прибутків буде віддавати на церкву, і наказав щоб і бояри чинили так. Через це і саму церкву стали звати Десятинною. Священиком у ній князь призначив Анастаса Корсунця.

Щоб прилучити до віри Христової не лише киян, а і всю Русь, почав князь будувати церкви і ставити священнослужителів по всій державі. І робилося це добровільно, без примусу. Володимир вибрав кращий спосіб. Він почав улаштовувати школи (перші паростки освіти у Київській землі), щоб через науку привести людей до віри. Адже “Не добре душі без знання” (Притч. 19.2).

Спершу школи були лише для заможних, знатних громадян. А яким був доти їх загальний культурно–освітній рівень, можна зробити висновок по тому, що багато матерів уперто не бажали віддавати своїх дітей у науку. Навіть плакали за школярами, як за померлими. Отож не дивно, що по деяких землях язичество утримувалося аж до ХII ст.

Дехто каже, що особисте прийняття християнства й установлення віри Христової, як державної релігії, було для князя тільки політичним ходом. Мовляв, думав князь: обрали ж християнство у Візантії, Чехії, Польщі, то чим я гірший? Що ж, “Як небо в висоті і земля в глибині, так серце царів — недосліджене” (Притч. 25.3). А літописці зазначали, що ставши християнином, Володимир справді став “новим чоловіком”, так змінилися його вдача й характер. Слава Богу!

І не раз Бог рятував князя від небезпеки. Якось у день Преображення Господнього, Володимир із невеличким своїм загоном вступив у бій з печенігами, що якраз наскочили на Васильків (місто біля Києва). Але сили були нерівними і довелося князеві тікати. Ледве зумів він відірватися від погоні і заховатися під мостом. Палко молився, щоб не знайшли його переслідувачі. Тоді ж і пообіцяв, що як тільки залишиться живим, то збудує у Василькові церкву святого Преображення. І як небезпека минула, виконав князь обіцянку. Звідти і пішла традиція будувати храми в подяку за перемоги над загарбниками…

Як було освячено новий храм, то влаштував князь велике свято. Запросив на нього своїх бояр, посадників, старійшин та ще багато різних людей, а убогим роздав триста гривен. Такі ж свята для знаті й народу влаштовувалися щороку.

Князь надзвичайно любив читати Святе Письмо. Дуже запали йому в душу слова: “Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Матвія 5.7), “Продавайте достатки свої та милостиню подавайте. Робіть калитки собі нестаріючі, — невичерпний скарб той у небі, куди не закрадається злодій, і міль де не точить” (Луки 12.33), “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де буде скарб твій, — там буде і серце твоє!” (Матвія 6.19–21). І слова Давида: “Добрий муж милостивий та позичає, удержує справи свої справедливістю” (Пс. 111.5) та Соломона: “Хто дає убогим — Богу позичає” (Сол. 19.17). Пройняли князя ці святі слова. І звелів він, щоб жебраки й убогі приходили на княжий двір. Там вони могли їсти, пити, а на прощання їм ще й давали якусь суму кунами.

“Але ж немічні і хворі не можуть дійти до дому мого!” — подумав князь. А тому звелів, щоб навантажили запряженого вола хлібом, м'ясом, рибою, різними овочами, діжками з медом і квасом, та й розвозили по місту питаючи: “Де хворі й жебраки, що не можуть ходить?” І роздавали їм усе необхідне… Дуже радів князь, що може допомогти нужденним. І робив так щонеділі…

Взагалі, любов до ближнього була у Володимира такою великою, що він навіть відмінив смертну кару. Але злочинці сприйняли княже милосердя, як уседозволеність. І кількість нахабних та жорстоких злочинів почала зростати. Нарешті, церковнослужителі прийшли до князя, щоб поговорити на цю тему. Єпископ сказав Володимиру:

— От побільшало розбійників, чому не караєш?

— Боюся гріха, — відповів той. — Сказано ж: не вбивай (Другозаконня 5.17).

Вони ж мовили йому:

— Ти поставлений Богом на кару злим і на милість добрим. Тобі належить карати розбійника, але після встановлення вини.

Князь погодився, але вимагав, щоб покарання було справедливим.

Отак і жив Володимир у мирі й любові з людьми, та в страсі Божому. Німецький літописець Дітмар запевняв, що тоді у Києві височіло чотириста церков, створених стараннями нових християн. Православна церква шанує князя Володимира, як святого і рівноапостольного.