Сушинский БогданЗабутi письмена (на украинском языке)

Богдан Сушинський

ЗАБУТI ПИСЬМЕНА

Фантастико-пригодницька повiсть

Сонце зайшло за хмару над самою вершиною хребта, i якийсь час ми напружено стежили за нашим оператором Кирилом Хiчкановим. Приготувавши кiнокамеру, вiн метушився понад краєм урвища, мiж двома скелями, сподiваючись, що свiтло ще з'явиться. У нього лишався якийсь там метр плiвки, i вiн iз затятiстю, на яку здатнi тiльки кiнооператори, чекав появи сонця, щоб повезти звiдси вiдбиток палаючої кулi, що скотилася на вершину хребта й освiтлює це таємниче плато iз замiською вiллою доктора Мiкейроса та загадковими кам'яними плитами, кожна з яких - своєрiдне послання древньої цивiлiзацiї цивiлiзацiям прийдешнiм.

- Не будемо заважати, - торкнувся мого плеча доктор Мiкейрос, володар цього зiбрання плит. - Може, йому ще й пощастить. Якщо це й справдi так важливо.

- Завтра вранцi ми вирушаємо до столицi, а звiдти - на батькiвщину, - пояснив я, хоч Мiкейрос i сам знав, що iншої такої нагоди у нас не буде. Та й взагалi вiдвiдання мiстечка Анданачi, за околицею якого височiє це плато з будиночком доктора Мiкейроса, не входило до наших планiв. Ми з оператором мали зняти кiлька сюжетiв iз життя сучасних iндiанцiв Пiвденної Америки, нащадкiв древнього народу - iнкiв. I ми це зробили. Але, вже завершуючи свою подорож, раптом почули вiд одного столичного журналiста про дивовижну колекцiю доктора Мiкейроса, який зiбрав понад три тисячi кам'яних плит. На плитах стародавнi майстри "закодували" у пiктограмах найрiзноманiтнiшi знання, набутi невiдомою нам древньою цивiлiзацiєю, наукова елiта якої, вважає доктор Мiкейрос, залишила цi послання перед тим, як переселитися на iншу планету, стартувавши на своїх кораблях iз космодрому на плато Наска.

Одначе все це - i невiдома цивiлiзацiя, i космодром, i переселення на iншу планету - лишалося питанням полемiчним. А плити - ось вони. I збирач їх - теж. I ми могли тiльки пошкодувати, що дiзналися про це так пiзно i не зняли окремий великий фiльм про той унiкальний музей у гiрському закутнi та його господаря.

- Але ви ще повернетеся сюди, сеньйоре Ковач, - мовби прочитав мої думки доктор Мiкейрос.

- Хотiлося б. Не знаю, як Хiчканов, але особисто я мучитимусь доти, доки не побуваю тут ще раз.

- Так, сюди неможливо не повернутися. Якби я не був тверезим аналiтиком, то вважав би, що цi кам'янi плити мають магiчну силу. Отож ви повернетеся сюди. Кожний серйозний журналiст, кожний фотограф, який береться пропагувати цi "послання з минувшини", для мене бажанi гостi. Не тому, що я прагну слави - вона менi вже нi до чого. Просто людство повинно знати про цi кам'янi "листи", зацiкавитися ними. Адже теорiя, якої я дотримуюся i яка вам добре вiдома, може слугувати об'єднанню людей, їхньому моральному очищенню i духовному згуртуванню.

- Я згоден з вами, докторе. Мiкейрос.

- От бачите... Але поки що з цим згоднi далеко не всi. Багато хто намагається iгнорувати сам факт iснування цих "послань" або порiвнювати їх iз примiтивними наскельними малюнками давнiх iндiанських мисливцiв. Це невiгласи, якi не хочуть бачити очевидного i прислухатися до голосу власного розуму. Скажiть, ви писатимете щось про цю колекцiю?

- Так.

Ми вже ввiйшли до будинку, який усi називали "гiрським гнiздом доктора Мiкейроса", пiднялися на другий поверх у його кабiнет i зупинилися бiля вiдчиненого вiкна. Мiж двома вершинами хребта по той бiк каньйону досi зависала велика темна хмара, але й через неї видно було, що сонце вже зайшло за вершину. Час втрачено, мiй товариш не мiг не розумiти цього, однак вiн усе ще стояв на тому ж мiсцi, де ми залишали його, i, тримаючи кiнокамеру на плечi, напоготовi, справдi чекав дива.

- Неодмiнно напишiть, - докiнчив свою думку доктор Мiкейрос. I знiмiть фiльм. Справжнiй, великий фiльм. Ви можете не повiрити, але, по сутi, кожна з цих плит має таку iсторiю (навiть не древню, не iсторiю свого створення, якої ми вже не можемо взнати, а сучасну - як, хто, коли й за яких обставин знайшов її, i як вона потрапила сюди, i що на нiй закодовано), що про неї можна писати книжку й знiмати фiльм. Вони цього заслуговують.

- Шкода, що в нас був тiльки один день. До речi, докторе... Я все хотiв запитати вас, проте не наважувався... Той же столичний журналiст, що повiдомив про вашi плити, розповiв нам про трагедiю, яка сталася тут у вас рiк тому, коли ви i ваш музей мало не загинули.

- Вiн розповiв вам про це?! - вiдсахнувся вiд мене господар "гiрського гнiзда".

- Так, у загальних рисах. Пробачте, якщо вам боляче пригадувати ту пригоду.

- Нi-нi, рiч не в цьому. Я був певен, що журналiсти нiколи не дiзнаються про цю iсторiю, тим паче - столичнi. Навiть у мiстечку про неї знає лише кiлька чоловiк, та й тi вважають за краще скорiше забути її.

- Шкодую, докторе Мiкейрос, що принiс вам таку прикру новину. Але, якщо вже так склалося, якщо iнформацiя проникла в редакцiї газет i ваше "гнiздо" тепер уже напевне почнуть штурмувати столичнi журналiсти, то, може, ви розповiли б i менi? А колись, якщо я серйозно вiзьмуся за статтю про вас чи, може, й за книжку...

- Одне слово, ви хотiли б мати iнформацiю з перших рук.

- Я поважаю своїх колег, хоч би де вони працювали. Проте ви розумiєте, що в їхнiх публiкацiях можуть бути неточностi.

- Неточностi, дуже м'яко сказано... - кивнув доктор Мiкейрос, набиваючи тютюном свою мiнiатюрну люльку з довжелезним прямим чубуком. - Я розумiю. Досi я мовчав. Але якщо вже справдi про цю трагедiю дiзналися газетярi, то краще, коли свiт знатиме правду, анiж послуговуватиметься їхнiми вигадками.

Вiн закурив свою люльку i кiлька хвилин мовчав, дивлячись кудись у простiр мiж двома вершинами, де, напевне, був перевал хребта. Розумiючи, що почати розповiдь йому нелегко, я не квапив його.

- Гаразд, - зважився нарештi доктор Мiкейрос. - Я розповiм вам усе, що знаю сам. I навiть не забороняю описати цю трагiчну iсторiю. Тим паче, в мене є пiдстави пiдозрювати, що вона може мати якесь продовження. Яке саме-не знаю. А в таких випадках краще буде, якщо десь у пресi чи в книжцi з'явиться правдива розповiдь про те, що ж насправдi сталося на цьому плато рiк тому...

1

Злива вщухла так само несподiвано, як i почалась. Останнi хвилi її вдарили у вершину хребта, що пiдпирав небо по той бiк ущелини, i, вiдшумувавши разом з вiтром та блискавицями, розвiялися по червоно-блакитному пiднебессi, на якому знову заграли блiдi промiнцi холодного гiрського сонця. А веселка, що ледь-ледь вималювалася мiж двома вершинами перевалу, наче закривавлена смужка бинта на зраненому тiлi гори, враз стала блiдо-червоною i почала навiювати якусь незбагненну тривогу.

Побачивши її, доктор Мiкейрос вiдкинув каптур короткої спортивної куртки i пiдставив обличчя запiзнiлим останнiм краплинам. Ось уже хвилин двадцять вiн стояв тут, на кам'яному узвишшi, i дивився на вершини Анд, що пiвколом оточували плоскогiр'я, на якому вiн спорудив своє "гiрське гнiздо" - замiську вiллу, - та на будiвлi Анданачi, мiстечка, що розкинулось у розлогiй долинi. Навiть зараз Мiкейрос мiг бачити зелений схил цiєї долини, поцяткований жовтавими плямами будиночкiв, над якими клубочився легкий надвечiрнiй туман. То було досить красиве видовище, але господар вiлли не любив милуватися цим пейзажем. Його завжди причаровували тiльки гори, i вiн використовував щонайменшу можливiсть, щоб iще раз побачити, осягнути, осмислити, якi вони, гори на свiтанку, гори сонячного дня, гори опiвночi, гори в грозу... У мiстечку вiн теж мав власний будинок. Але навiдувався туди надзвичайно рiдко i бiльшу частину життя проводив тут, у "гiрському гнiздi", на випаленому сонцем, збитому зливами i поруйнованому вiтрами плато, де тiльки дивом прийнялися три сосни - три тонких деревця серед кам'яної пустелi Анд.

Одразу за його обiйстям плато круто обривалось, i десь там, у глибинi ущелини, клекотала бурхлива гiрська рiчка, що поволi пiдмивала цю рiвнину, врiзаючись усе далi в кам'яне тiло узвишшя й утворюючи шалений пiнявий вир. А по той бiк рiчки починався хребет, вершини якого звiдси, з високогiрного плато, здавалися не такими вже й високими, але все одно далекими й недосяжними. В цьому гiрському закутнi було чим милуватись. Одначе нi великий, вимурований iз майже необробленого каменя двоповерховий будинок, нi ледь уторована дорога, що пробивалася сюди з долини i повзла понад рiчкою далi, в гори, нi мiський краєвид, що вiдкривався з протилежного боку плато, не позбавляли його тiєї похмурої суворостi, з якою важко змиритися людинi не звиклiй до гiр, стихiї й самотини.

Сам Мiкейрос не наважився б стверджувати, що небуденний, майже космiчний пейзаж, який вiдкривався звiдси, захоплював його своєю красою. Вiн народився в Амазонiї i з дитинства призвичаївся до бiльш-менш рiвнинних пейзажiв. Його чарувала сельва, милувала душу грацiозно повiльна, майже застигла, лiсова рiчечка, що десь далеко впадала в Амазонку, зваблювали ледь помiтнi стежки джунглiв i тiшили око мальовничi яскраво-зеленi пагорби, мiж якими вигрiвалися на сонцi хатини невеличкого селища Ача. У цьому селищi, в якому народжувалися, жили й умирали всi його предки з часiв Конкiсти, вiн i провiв своє раннє дитинство. Отож, вдивляючись у гори на свiтанку чи опiвночi, вiн не так милувався природою, як намагався проникнути у таємницю Анд, у ту велику таємницю, що утворилася з безлiчi дрiбних катастроф, дивовижних пригод, стихiйних i людських лих, яких поки що не могли й пояснити. А ще вiн намагався проникнути у таїну походження iндiанських племен, що вiддавна жили на схилах цих гiр - iсторiя їх, якби її грунтовно дослiдити, могла б пов'язати древню, нинi загиблу цивiлiзацiю, що колись iснувала тут, iз життям сучасним, а може, й прийдешнiм. Так, вiн, кого вже давно вважають диваком, гiрським схимником чи просто божевiльним, - кожен по-своєму, виходячи iз власного розумiння способу життя i захоплень доктора Мiкейроса i розумiння теорiй, якi вiн висував, поширював та всiляко вiдстоював, - шукав цiєї розгадки. Та незалежно вiд того, хто i як ставився до господаря "гiрського гнiзда", кожен усвiдомлював, що все своє життя Мiкейрос присвятив захопленню, яке не тепер, то колись, згодом вважатимуть неоцiненною послугою людству. Можливо, це станеться тодi, коли вченi зумiють прочитати й розшифрувати все, що закодоване на плитах, звезених сюди з рiзних куточкiв Анд i всього континенту.

Тим часом остання блискавиця обпалила вершину гори, що обрисами своїми скидалася на знесиленого, заваленого на бiк орла, i Мiкейрос напружився, чекаючи, що слiдом за нею вдарить над перевалом грiм. Одначе в горах було тихо. Раптом щось примусило його озирнутись, i вiн побачив постать людини, яка, обминаючи оселю, бралася просто до нього.

Постать видалася йому незнайомою, не мiг вiн розгледiти i обличчя цього невисокого на зрiст, але широкоплечого, могутньої статури чоловiка, що, нахиливши голову, вперто, як вiл на круту гору, пiднiмався на найвищу точку плато, де стояв Мiкейрос. I з кожним його кроком у душi доктора Мiкейроса наростала якась незбагненна тривога. Нi, не те, щоб його непокоїла сама поява тут людини. Хоч i обрав вiн життя самiтника, проте жив не так уже й вiдлюдькувато. Крiм сеньйори Олiвейри, що була йому й дружиною, i домогосподаркою, й особистим секретарем i жила тут майже все лiто, сюди ще час вiд часу наїжджали його колеги з рiзних унiверситетiв Перу, Колумбiї та Болiвiї, знайомi альпiнiсти, що зупинялись у "гiрському гнiздi" перед тим, як вирушити в черговий похiд у гори. А повертаючись, дехто додавав до його колекцiї одну або й двi кам'янi плити, знайденi десь по далеких гiрських селищах чи невiдомих ущелинах. Iнодi ж вони не мали змоги принести плити й залишали аркушi паперу, на яких були малюнки та пiктограми, баченi ними на скелях. Вiн завжди радiв появi тут кожної нової людини. I хоча сам не був говiрким, одначе робив усе можливе, щоб гостi не почувались у нього незручно, вiдпочили й хоч трохи ознайомились iз "забутими письменами", залишеними бозна-ким i коли на кам'яних "пергаментах" сивої давнини. Але цей чоловiк... Хто вiн? Чому так похмуро, немовби приречено, чвалає вiн сюди цiєї надвечiрньої пори? Якi думки пригнiчують його, якi поривання ведуть до "гiрського гнiзда" i взагалi в гори? I чому, стежачи за його ходою, Мiкейрос вiдчував якусь невиразну тривогу?

Ось вiн уже зовсiм близько. Видно його обличчя - загрубiле, з дещо незвичайними обрисами: не iндiанець, не європеєць, але й не метис. Здається, риси схiднi. Можливо, японець? Або шерп iз Непалу? Обличчя вилицювате, обтягнуте жовтуватою шкiрою. I погляд чорних очей (вiн зупинився за два кроки вiд доктора Мiкейроса i якусь хвильку мовчки виважував його поглядом) стомлений i водночас заворожуючий, гiпнотизуючий...

- Ви господар цiєї оселi? - неголосно запитав прибулець, дивлячись йому просто в очi. Вiн говорив по-англiйськи, але з помiтним i трохи незвичайним акцентом.

- Так. Усi звуть мене просто доктором Мiкейросом, так можете звертатися до мене й ви. Одначе хто ви й що привело вас сюди? - Доктор вийняв з рота давно пригаслу люльку i насторожено чекав вiдповiдi.

- Моє прiзвище - Кодар. Воно нiчого не скаже вам, вiдрекомендувався незнайомець. У голосi його не вчувалося нi втоми, нi хвилювання. Здається, вiн анiтрiшки не турбувався про те, як прийме його господар цього притулку. - Воно нiкому нiчого не скаже в цьому мiстечку. Та, мабуть, i в цiй країнi.

Мiкейрос видобув з кишенi пласку металеву тютюнницю i, не зводячи очей з Кодара, заходився повiльно набивати свою люльку. Потiм так само повiльно спитав:

- Можу я дiзнатися, що привело вас сюди, сеньйоре Кодар?

- У гори люди випадково не потрапляють. Мене захопила зненацька ця несподiвана злива. Я змок до нитки й хотiв би зiгрiтись, якщо ваша ласка. Ясна рiч, до ночi я мiг би дiстатися й до мiстечка.

Доктор Мiкейрос ще раз окинув його поглядом i тiльки тепер звернув увагу на те, що в незнайомця немає нiякого альпiнiстського спорядження i взагалi нiяких речей, навiть фотоапарата. Щоправда, на боцi в нього висiла причеплена до широкого ременя якась шкiряна торбинка, але й вона, здається, була порожня. Хто ж зрештою вiн: вчений, альпiнiст, просто людина, якiй заманулося помандрувати, чи, може, чоловiк, що наважився порушити закони вже не однiєї країни, та й тепер, остаточно пустившись берега, шукає притулку по таких ось вiддалених оселях та селищах iндiанцiв, куди рiдко навiдується полiцiя?

- Було б нечемно, якби я вiдпустив вас отак, мокрого, брести до мiстечка, - мовив Мiкейрос, запалюючи люльку. - Ходiмо до мого житла. Попросимо господиню, щоб нагодувала нас i дала по склянцi доброго вина.

- А менi казали, що ви живете тут сам-один, - озирнувся Кодар на "гiрське гнiздо".

- Нi, там завжди господарює сеньйора Олiвейра. Але вашi слова свiдчать про те, що ви знали, до кого йшли.

- Так, звичайно, - незворушно вiдповiв Кодар. - Одначе не знав вас в обличчя. У будиночку є ще хтось?

Мiкейрос уже рушив до оселi, але, почувши це запитання, на мить зупинився.

- Вам конче потрiбно знати це? Вас це турбує? - досить сухо запитав вiн. Усi, хто навiдувався сюди досi, вважали за потрiбне негайно i якомога докладнiше розповiсти про себе, щоб вiн знав, з ким має справу. А сеньйор Кодар, чи як його там, не поспiшає з цим, та й взагалi поведiнка цiєї людини не те що не подобалася йому, а просто iнтригувала. Проте розгадувати такi загадки вiн не любив. Вистачало з нього загадок, зв'язаних з "кам'яними плитами".

- Так, мене це дуже турбує, - все з тiєю ж незворушнiстю пiдтвердив Кодар. - I згодом я поясню. Отож є у вас ще хтось?

- Є. В однiй з кiмнат вiдпочиває мiй гiсть. Доктор Крiшна з Тiбету. Вiн приїхав лише кiлька годин тому й страшенно стомився з дороги.

- Доктор Крiшна? Так-так, цiкаво... Ви знали його ранiше? Давно знайомi з ним?

- Ви що, з полiцiї? - вже не приховував свого невдоволення доктор Мiкейрос. Повернувся i повiльно пiшов до будинку. Проте Кодар рушив за ним.

- Я не з полiцiї. I вже попередив, що все поясню згодом. Ви справдi давно знаєте доктора Крiшну, що приїхав до вас iз Тiбету? Можливо, знайомi з його працями?

- Я не сягаю того рiвня обiзнаностi з сучасною наукою, щоб знати працi всiх учених свiту, сеньйоре Кодар. Але по-моєму, Крiшна серйозний учений. Вiн вивчає древнi тiбетськi манускрипти. I, зокрема, цiкавиться всiм, що стосується древньої медицини. Кiлька iндiйських та малайзiйських фiрм уклали з ним угоду, за якою вiн постачатиме їх фармацевтичною iнформацiєю, почерпнутою з рукописiв.

- Дякую, я все зрозумiв. До сьогоднi ви нiколи не бачилися з доктором Крiшною i нiхто не рекомендував його вам. Крiм того, ви не вимагали вiд нього паспорта i навiть не знаєте, громадянином якої країни є ваш гiсть.

- Хiба це так важливо?

Вони були вже бiля ганку, i перед тим, як ступити на першу сходинку, доктор Мiкейрос озирнувся. Кодар зупинився крокiв за два вiд нього i, здавалося, вирiшував: iти йому далi чи нi.

- Слухайте мене уважно, докторе Мiкейрос, - стиха проказав вiн. - Ви певнi, що зараз, у цю мить, доктор Крiшна вiдпочиває?

- Цiлком. А що, зрештою, сталося? Ви знайомi з ним i не хотiли б зустрiчатися пiд одним дахом? Тодi будьте певнi, ми з сеньйорою Олiвейрою помиримо вас. Чи, може, вiн не той, за кого себе видає?

- Куди виходить вiкно його кiмнати? - запитав Кодар, iгноруючи всi його запитання.

- У протилежний бiк. Ця кiмната на другому поверсi. I звiдти добре видно всi плити, - а доктор Крiшна хотiв бачити їх з вiкна, - i кiлька вуличок мiстечка теж видно. Найкрасивiша його частина. Чудовий краєвид, скажу вам.

Доктор Мiкейрос i сам був досить мiцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, вiн майже фiзично вiдчував i силу його тiла, i навiть вольовитiсть цього чоловiка.

- Мене мало цiкавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробiть так, щоб якийсь час доктор Крiшна не знав про мене. Дайте менi якусь кiмнатку на першому поверсi. I накажiть панi Олiвейрi мовчати. Доктору Крiшнi я вiдрекомендуюся сам. Коли настане час, - додав вiн пiсля паузи. I спитав: - Ви можете зробити таку послугу?

- Звичайно, - поспiхом вiдповiв Мiкейрос. - Будете у кiмнатцi поряд з вiтальнею. Там є лiжко i електрокамiн.

- О, у вас тут є навiть електрика?

- Звичайно. I телефон - теж. До найближчого мiського будинку звiдси кiлометр.

- Кабель прокладено по схилу?

- Так, останнi двiстi метрiв - у кам'янiй нiшi, видовбанiй у скельному грунтi. Це має якесь значення?

- Про те, що мене цiкавить, я звик знати все, - загадково вiдповiв Кодар. - А вiд давнiх звичок важко вiдмовитися - ви це вiдчуваєте по собi.

- Скажiть, - майже пошепки запитав Мiкейрос, пропускаючи його повз себе до вiдчинених дверей. - Крiм вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.

- Загалом, може. Нас троє. Мої товаришi тут поблизу. Але ночуватимуть вони в мiстечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мiкейрос. Нi я, нi мої друзi не завдадуть вам нiяких прикрощiв.

- Я звик жити в горах, - буркнув Мiкейрос, якого вiдповiдь гостя анiтрiшки не заспокоїла. - I знаю, що гори мають свої закони. - Якийсь час вiн мовчав, потiм узяв з полички i поклав на стiл перед Кодарем ключ вiд дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: - Усе життя я присвятив науцi. I хочу, щоб ви це знали. Незалежно вiд того, хто ви i з якими намiрами прибули сюди.

- Я пам'ятатиму це, - чемно схилив голову Кодар.

Крiшна спустився вниз, коли вже остаточно звечорiло й Олiвейра запросила його на вечерю. Коли гiсть iшов сходами, доктор Мiкейрос саме був у коридорi.

- Я вдячний вам, докторе Мiкейрос, за те, що ви надали менi притулок i змогу так чудово вiдпочити, - чемно мовив Крiшна замiсть вiтання. I, ввiйшовши слiдом за господарем до вiтальнi, сiв у запропоноване крiсло.

- Можете залишатись у мене скiльки забажається, - дещо запiзнiло вiдповiв Мiкейрос, ледь помiтно вклоняючись. Вiн уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленiшим, нiж тодi, коли той пiднiмався у вiдведену йому кiмнатку. Мiкейросу це видалося пiдозрiлим.

- Злива, напевне, заважала вам? - обережно поцiкавився вiн.

- Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грiм кiлька разiв примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду нiч. До того ж - нiч у горах.

- Так, нiч у горах, - погодився Мiкейрос. I подумав, що кожен iз них вклав у цi слова лише йому вiдомий змiст.

Докторовi Крiшнi було, мабуть, рокiв п'ятдесят. Про це свiдчило сиве, гладенько зачесане волосся i коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрiлостi чи вже й старостi, бо тiло його, худорляве, м'язисте, як у добре тренованого гiмнаста, могло належати i юнаковi, i людинi, не старшiй тридцяти п'яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомiтними зморшками.

- Панi Олiвейра... Пробачте, що питаю про таке... - заговорив Крiшна, дочекавшись, поки господиня поставить на стiл перед ними тарiлки зi смаженою рибою та рисовим гарнiром i вийде. - Ця панi ваша дружина?

"Отже, вiн дещо вже знає, - усмiхнувся про себе Мiкейрос. - Як i Кодар".

- Здебiльшого вона живе в моїй мiськiй квартирi. Але й там, i тут виконує безлiч обов'язкiв: особистого секретаря, помiчницi, iнодi навiть виступає спiвавтором моїх праць, бо за освiтою вона iсторик. Крiм того, з власної iнiцiативи вона прибрала на себе обов'язки покоївки i куховарки - i то лише тому, що не хоче, аби в домi перебувала ще хоча б одна жiнка...

Почувши це, Крiшна розумiюче кивнув, i на обличчi його вималювалося щось схоже на ледь помiтну посмiшку.

- Не приховаю, що i як жiнка вона досить мила, - Доктор Мiкейрос мовив цi слова тiльки iз самолюбства. Вiн бо пам'ятав свою розмову з Кодаром, i тепер цей гiсть уже не дуже тiшив його. Зрештою, як i сам Кодар. - I вона була матiр'ю моєї доньки. Хоча законною дружиною так i не стала. I не намагайтеся з'ясовувати чому. Сам не знаю причини.

На це вже Крiшна нiяк не реагував, i далi, до кiнця вечерi, вони сидiли мовчки. Олiвейра теж з'явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечцi кави, поцiкавилася, чи не бажають iще чогось i, ледь доторкнувшись плеча Мiкейроса - Крiшна уже помiтив, що вона торкалася його так при кожнiй нагодi, - вийшла.

2

Допивши свою каву, Крiшна пiдвiв голову i, чiтко вимовляючи кожне слово, проказав:

- Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?

- Анiтрохи. Я завжди радiю, коли у мене лишаються гостi. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.

- Я багато рокiв прожив у горах. До того ж я давнiй i затятий альпiнiст. Мабуть, як i ви?

- У молодостi, - скромно зауважив Мiкейрос.

- А менi вiдомо, що вiд цього захоплення ви вiдмовилися вже у досить зрiлому вiцi. I я навiть знаю, якi обставини спонукали до цього.

- Дивно, - спохмурнiв Мiкейрос. Вiн не хотiв, щоб Крiшна нагадував йому про цi обставини. - Звiдки такi подробицi?

- Нiчого дивного. Вам час звикнути до своєї популярностi i до того, що подробицями вашого життя цiкавитиметься дедалi бiльше незнайомих вам людей. Що примушує вас залишатися тут, на плато, зараз? Те ж таки захоплення горами?

- Та ще кам'янi плити.

- Їх можна перевезти до мiстечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навiть до столицi. Не така вже й проблема.

- То лиш так здається. Насправдi ж це неможливо.

- Чому?

- Менi чомусь здається, що всi цi плити повиннi лишитися тут. Бо тiльки тут, у своїй стихiї, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагнiть змiст того, що закодовано у цих криптограмах та пiктограмах людьми старожитнiми, якi були, мабуть, мудрiшими за вас.

- Менi сказали, що збирати це камiння почали не ви. I взагалi, нiбито це не ваша iдея, - делiкатно зауважив Крiшна.

- Так, вiллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У мiстечку про нього вам мiг розповiсти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тiбетцем, а мати iндiанкою з якогось iз мiсцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар'єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потiм повернувся на батькiвщину, захопився альпiнiзмом i тривалий час водив в Анди багатих туристiв. От, власне, i все. Важко сказати, звiдки у нього взялося стiльки грошей, що їх вистачило на будiвництво цiєї вiлли. Ходять рiзнi чутки. Вважають, що вiн убив кiлькох багатих американцiв з Пiвночi i заволодiв їхнiми грошима та коштовностями. Словом, рiзне кажуть. Для мене лишається достовiрним фактом тiльки те, що Команес збудував тут вiллу i завiз сюди щось зо двi сотнi кам'яних плит, якi вiн зiбрав на той час.

- А ви були одним iз перших учених, хто зацiкавився цими плитами, i дуже зрадiли, коли сеньйор Команес погодився продати вам досить дешево i будиночок, i колекцiю?

- От бачите, все, що можна знати про мене, ви вже знаєте, мовивши це, Мiкейрос пригадав, що годин зо двi тому вiн щось подiбне вже розповiдав iншому несподiваному гостевi, який сидить зараз у кiмнатцi за стiною. I вiд цього Мiкейросу стало якось незатишно на душi.

- Я тiльки висловив припущення, з яким ви люб'язно погодилися. - Мiкейрос вiдчув, що Крiшна каже неправду. Просто йому не хочеться, щоб господар вважав нiби вiн дуже цiкавиться ним. - Досi вченим i мандрiвникам вдавалося знаходити чимало всiляких наскельних малюнкiв та пiктограм. Сцени полювання, зображення тварин i рослин... Але нiхто й нiколи не надавав цим малюнкам такого значення i не висував таких теорiй, як ви. Ну, а тепер уже - й вашi послiдовники, яких поки що не так багато, як би вам хотiлося.

- Маєте рацiю, - буркнув Мiкейрос. - Не так багато.

- То чим ви мотивуєте таку увагу саме до цих зображень? Менi цiкаво знати вашу думку.

- Пробачте, це цiкавить саме вас i тiльки вас особисто чи, можливо, за вами стоять iще люди, i їм справдi небайдуже, в який спосiб буде витлумачено тексти цих плит? Я маю на увазi професiйний iнтерес.

На якусь мить вони зустрiлися поглядами, i Мiкейрос вiдчув, що, напевне, вперше за весь вечiр вiн припустився помилки. I то досить серйозної. Не слiд було питати про це, не слiд...

- Усе, про що я запитую, цiкавить тiльки мене особисто, - досить твердо сказав Крiшна. - Якщо вам щось не подобається в моєму запитаннi, можете й не вiдповiдати. Але чому б двом ученим, альпiнiстам i археологам, яких доля звела пiд одним дахом у цих святих горах, не поговорити про такi речi?

Минуло кiлька хвилин, перш нiж Мiкейросовi вдалося опанувати себе i вiн змiг досить вимушено всмiхнутися.

- По-перше, досi я навiть не здогадувався, що ви не тiльки альпiнiст, а й археолог. А по-друге, як учений ви могли репрезентувати тут певну наукову установу, фiрму, компанiю... Наприклад, телевiзiйну чи радiокорпорацiю... Отож у моєму запитаннi нема нiчого особливого. Що ж до кам'яних плит, то ви могли б знати: вони не мають нiчого спiльного з наскельними малюнками первiсних людей, якi ми час вiд часу знаходимо по iнших континентах, особливо в Азiї i, зокрема, в Сибiру. Цi плити залишено нам у спадок людьми надзвичайно високої культури. У своєму науковому й технiчному розвитку тi люди безсумнiвно стояли на вищому щаблi розвитку, нiж стоїть нинi наша цивiлiзацiя. Поки що не вдалося розшифрувати й чвертi того, що ми маємо. Але плити цi - точнiше, значна частина їх - були залишенi в культових центрах i потiм оберiгалися iнками як послання до нас, у двадцятий чи навiть двадцять перший вiк. Так, справдi, досi не розшифровано й чвертi того, що знайдено, а знайдено ж iще далеко не всi кам'янi "листи". В моїй колекцiї майже три тисячi плит...

- Майже три тисячi? - аж подався вперед Крiшна. - Ви називаєте реальну цифру?

- Можете полiчити, якщо не вiрите. На вулицi, на отому плато за будинком, виставлено найбiльшi плити. Чимало їх, менших, є в кiмнатах, у двох майстернях, прибудованих до вiлли, та в пiдвалi. Зо три сотнi - у моєму будиночку в мiстечку.

- Тодi ви навiть не уявляєте, яким багатством володiєте.

- Я живу досить скромно, як бачите... А багатством цим володiє моя країна, людство. Я тiльки сторож та ще трiшки... дослiдник. Головне, що хоч цю кiлькiсть плит знайдено, що вони не знищенi, не попали до рук якихось невiгласiв чи просто випадкових людей, якi розкидали б їх по приватних колекцiях. Досi багато вчених має мене за дивака, вони скептично ставляться до моєї теорiї походження цих плит, а уряд не поспiшає iз створенням спецiальної комiсiї. Вдаючись до найновiших методiв i засобiв дослiдження, така комiсiя могла б узятися до вивчення цього кам'яного лiтопису... Ну що ж, мене це засмучує. Але не пригнiчує. Певен, що рано чи пiзно, а плити дочекаються свого часу.

- Безсумнiвно. I все-таки, навiть не маючи пiдтримки уряду, ви зумiли прочитати деякi послання. Про це не раз писалось у латиноамериканськiй пресi, яка останнiм часом виявляє дедалi бiльший iнтерес до колекцiї сеньйора Мiкейроса. Та й телебачення теж. Здається, у вас нещодавно побував навiть якийсь болгарський кiнооператор, який зняв двi стрiчки про вашi плити.

- Про це теж писали газети.

- Так, - кинув Крiшна. - А цiкаво, що пишуть нам люди тiєї високорозвиненої цивiлiзацiї? Якщо це, звичайно, не державна чи ваша, суто наукова, таємниця.

Мiкейрос якусь мить сидiв мовчки, потiм, зiтхнувши, пiдвiвся з-за столу i пiдiйшов до камiна.

- Давайте помiркуємо разом, - задумливо мовив вiн. - Вам, напевне, краще, нiж менi вiдомо, чого досягла наша цивiлiзацiя в розвитку науки, культури, технiки, природознавства. Але, досягаючи всього цього, ми водночас чимраз ближче пiдступаємо до тiєї межi, коли, захопившись одним iз воєнних конфлiктiв, можемо знищити якщо не планету загалом, то принаймнi ту частину людства, що рухає нинi науково-технiчний розвиток суспiльства. Говоритимемо конкретнiше... Чи подбали ми про те, щоб у разi якоїсь суперкатастрофи - чи то ядерної вiйни, чи якогось природного катаклiзму - залишити по собi вiдомостi про нашi досягнення, словом, передати щось у спадок тим, хто лишиться пiсля нас i, можливо, знову змушений буде починати з кам'яної сокири? А таке не виключено. У чому, власне, зберiгаються нашi знання, нашi науковi досягнення, закодованi в теореми, формули, схеми, теорiї? Книжки, фiльми, магнiтофоннi плiвки... Але ж неважко припустити, що за будь-якої катастрофи все це загине разом з нами, а може, ще й ранiше вiд нас. А уявiть собi становище людей, якi вцiлiють пiсля ядерної вiйни, однак лишаться без бiблiотек... Чого ми вартi без них? Що вмiє робити кожен з нас, якщо загине оцей "колективний мозок" - бiблiотеки?

- Я розумiю вас. I згоден: ви маєте рацiю.

- Отож я припускаю, що колись тут, на цьому континентi або на землi, яка прилягала до Пiвденної Америки (можливо то й була легендарна Атлантида), людство досягало досить високого розвитку цивiлiзацiї. Такого, що змогло передбачити загибель свого континенту. I цi люди замислились: а як же зберегти знання, якi вони набули, для поколiнь прийдешнiх, для цивiлiзацiї, що вiдродиться пiсля них? Нехай навiть на iнших материках? На чому описати свою спадщину? На паперi, якщо вони знали його? На пергаментi? I знайшли єдино правильний вихiд: закодувати все це пiктограмами на кам'яних плитах. Тiльки камiнь змiг пережити всi катастрофи, пережити вiки й донести до нас усе, що зашифрували на ньому нашi далекi предки.

- А вони самi, автори цих послань, загинули?

- Я вважаю, що велика група вчених тiєї цивiлiзацiї зумiла врятуватися на космiчних кораблях, якi стартували з космодрому на плато Наска. Ви чули про нього?

- Нiхто не може сказати що це був саме космодром.

- Так, нiхто. Але я глибоко переконаний у цьому. Передбачаючи загибель Атлантиди, називатимемо її умовно так, цi вченi разом з тисячами своїх землякiв перебралися сюди, на американський континент, де жили тодi ще дуже слабо розвиненi племена (порiвняймо для прикладу сучасний розвиток суспiльства у Сполучених Штатах i Європi з розвитком племен, що проживають на Папуа - Новiй Гвiнеї), i збудували тут космодром. А в слушний час їхнi кораблi вирушали до однiєї з планет, яка вже була їм вiдомою i на якiй встигли побувати їхнi астронавти. Але перед тим як. полетiти, вченi намовили тисячi своїх побратимiв день при дневi висiкати на кам'яних плитах малюнки, схеми та всiлякi зображення, смислу яких тi рiзьбярi, можливо, й не розумiли. I рiзьбярi "списали" пiктограмами п'ять, шiсть, а може, й десять тисяч плит, розкидавши їх по континенту. Цi послання не могла "написати" одна людина чи навiть невеличка групка людей. Зображення на них, так само, як i гiгантськi зображення на плато Наска, могли створювати лише тисячi людей, якi вже не дбали про свiй прожиток. Адже не стане проста людина, яка дбає про щоденний шматок хлiба, ось так, знiчев'я, марудитись над якимись там плитами. I оцей космодром на плато Наска, то, власне, теж велетенська плита, гiгантський лист iз минувшини.

- Логiчно, пане Мiкейрос, логiчно.

- Ясна рiч, я не здатний зараз сказати з певнiстю, що саме вiдбувалося в тi часи. Припускаю лише, що вся науково-технiчна елiта або загинула, або подалась у космос, а тут залишилися тiльки представники нижчих верств, серед яких було надзвичайно мало високоосвiчених людей. Так само може iснувати кiлька версiй щодо того, який вплив тiєї цивiлiзацiї зазнали мiсцевi iндiанськi племена. Але те, що iнки успадкували вiд тiєї цивiлiзацiї культуру i деякi науковi досягнення, то це безсумнiвно. Хоч, на жаль, далеко не вся iнформацiя була доступною навiть їм.

- А не могла технiчна елiта навмисне приховувати вiд тубiльцiв певну науково-технiчну iнформацiю, щоб спрямувати їхнiй розвиток на спiвiснування з природою, на виявлення власних бiологiчних можливостей? Вам нiколи не спадало таке на думку, пане Мiкейрос?

- Чесно кажучи, я припускаю, що могло статись i таке. Але є в цiй версiї щось... Щось антигуманне. Це все одно, що ми, розвинутi країни, раптом вирiшили б iзолювати африканський континент чи країни Океанiї вiд технiчного прогресу, примусивши їх i далi залишатися десь там, на рiвнi кам'яного вiку. Невже таке рiшення мало б якесь виправдання?

- Тут я з вами не згоден, - твердо вiдповiв Крiшна. - Те, що людство пiшло по шляху технiчного розвитку суспiльства, а не власного фiзичного й духовного вдосконалення, є, на наш погляд, фатальною помилкою.

- На наш? - перепитав доктор Мiкейрос. - Отже, ви все-таки не однi. Ви когось представляєте. Що це за органiзацiя? Ну кажiть уже, кажiть...

- Звичайно, представляю, - стенув плечима Крiшна. - I взагалi, час вiдкривати карти. Все одно наша розмова i нашi взаємини складатимуться так, що я змушений буду говорити правду. Ясна рiч, я репрезентую цiлу мiжнародну органiзацiю...

Мiкейрос пiдвiвся, взяв iз журнального столика запальничку i, присiвши бiля камiна, пiдпалив жмутки сухої гiрської трави, на якi було покладено дрова. Крiшна уважно стежив за кожним його рухом. Кiлька хвилин вони сидiли мовчки, i лише коли в камiнi зародилося благеньке вогнище, Мiкейрос заговорив:

- I що ж ви тепер пропонуєте людству? Я маю на увазi - ваша мiжнародна органiзацiя? Знищити всю технiку, зректися набутих знань i повертатись у лiси та до печер, братися за кам'янi сокири? - Зараз, при вогнi, вiн вiдчув себе впевненiше. - Як це, по-вашому, може виглядати в реальному життi?

- Так, ми радили б людству вдатися навiть до таких крайнощiв. Задля його ж таки спасiння, задля врятування планети, яка, на наш погляд, є живою iстотою, а отже, головним витвором природи. Оскiльки ми, люди, руйнуємо свою екологiчну нiшу, згубно впливаємо на структуру самої планети, то нам уже тепер слiд замислитися i над тим, як зупинити це руйнування, рятуючи i Землю, i рiд людський. А для цього треба повернутися до первiсного способу життя, як одного разу ми вже поверталися - ви самi стверджуєте це своєю гiпотезою. От тiльки навряд чи ми можемо розрахувати на те, що людство послухається нас. Вiд технiчного прогресу воно не вiдмовиться i технiку не знищуватиме. Але загальмувати процес технократизацiї планети, розповсюдження технiчного прогресу на Африку, Азiю й Океанiю, припинити польоти в космос, якими ми "продiрявлюємо" атмосферу, завдаючи планетi великої шкоди - це ми в змозi зробити, це не виходить за межi наших реальних можливостей. З часом прихильникiв нашої фiлософiї ставатиме все бiльше, ми будемо всемогутньою мiжнародною органiзацiєю, яка, регулюючи численнiсть населення Землi i пiдтримуючи певний рiвень технiчного розвитку суспiльства, водночас спрямує всi його зусилля на розвиток психофiзiологiчних можливостей кожної особи, як це роблять, наприклад, йоги.

- Он воно що! - похитав головою Мiкейрос. Увесь цей час господар "гiрського гнiзда" дивився на вогонь, i могло здатися, що вiн просто забув про свого спiвбесiдника. Проте доктора Крiшну це анiтрохи не турбувало.

- До речi, ви замислювалися над таким дивним явищем: по всьому свiту розкидано племена чи просто групи людей - залишки древнiх племен i народiв, якi самим своїм iснуванням нiби проводять певний експеримент. Мета цього гiгантського експерименту - виявити й показати людинi, якi безмежнi можливостi для виживання в мудрому спiвiснуваннi з навколишнiм свiтом, вона має. Ми певнi, що врештi, грунтуючись на цих досягненнях, людство створить якiсно нове суспiльство суспiльство титанiв фiзичної сили i духу, здатне виживати за будь-яких катастроф, катаклiзмiв i природних аномалiй, а головне, як я вже казав, воно мудро спiвiснуватиме з самою природою планети.

- Усе це декларацiї, докторе Крiшна. А декларацiями мене не здивуєш. Хоча, чесно кажучи, про товариство, яке ви репрезентуєте, я чую вперше. Хто ж його заснував, де воно, так би мовити, базується, що спричинилося до його появи? Коли це, звичайно, не таємниця, яку не можна розголошувати пiд страхом жахливої смертної кари.

- Авжеж, таємниця. Принаймнi вiдповiсти на бiльшу частину вашого запитання я не зможу. Але дещо все ж таки поясню. Тому що ви - вчений, в iменi якого ми дуже зацiкавленi. Нам хотiлося б, щоб ви були з нами - ось що ви повиннi усвiдомити передусiм, докторе Мiкейрос. Ви, певне, чули, що колись, у давнi часи, в свiтi було товариство, яке ставило своїм завданням знищувати й руйнувати всi види зброї?

- Так, дещо чув. Здається, до нього належали навiть декотрi європейськi монархи, якi намагалися не допустити розповсюдження алебарди, а згодом кулемета... Ось, власне, все, що я знаю.

- Уже немало, - пiдбадьорливо мовив доктор Крiшна. - А заснували це товариство тiбетськi монахи. I ми, вихованцi монастирiв, пам'ятаємо про це. Багато древнiх рукописiв, чи їхнiх копiй з описами технiчних досягнень минулих цивiлiзацiй, досi лежать у пiдземеллях гiрських монастирiв. Час вiд часу в пресi з'являються повiдомлення про те, що в древнiх вавiлонських, арабських, персидських манускриптах є описи повiтряних боїв на лiтальних апаратах, запуску ракет i таке iнше. Але ми робимо все можливе, щоб таких публiкацiй з'явилось якомога менше, аби не привертати уваги до наших рукописiв.

- Не бачу причини, щоб не сказати людям правду, докторе Крiшна. Якщо вже ми не здатнi передбачити свого майбутнього, то принаймнi повиннi мати уявлення про те, що дiялося з родом людським у минулому. I якщо в монастирських сховках справдi припадають пилом древнi книги, в яких iдеться про розвиток загиблих цивiлiзацiй, то люди, котрi приховують їх, чинять страшний злочин.

- Шкода.

- Чого вам шкода? - досить рiзко перепитав Мiкейрос.

- Що не вдалося переконати вас.

- Не варто шкодувати, докторе Крiшна чи хто ви там є насправдi. Все одно переконати мене в доцiльностi такого пiдходу до нашої спадщини неможливо. Навiть якби до цього взялися ченцi всiх монастирiв Тiбету. I щоб уже все остаточно з'ясувати... Ви прийшли, точнiше, вас прислано сюди, аби переконати доктора Мiкейроса знищити цi плити чи хоча б бiльшiсть iз них?

Крiшна якусь мить сидiв нерухомо, не вiдводячи погляду вiд вогню, потiм повiльно, нiби скрадаючись до жертви, пройшовся кiмнатою.

- В iнтерв'ю однiй iз паризьких газет ви заявили, що на цих плитах уже виявлено схеми переливання кровi, малюнки, де зображено, як з одного велетенського суперконтиненту, що розломився, утворилися Пiвнiчна й Пiвденна Америка. Сказали ви й те, що, розшифрувавши пiктограми, людство дiзнається про новий вид палива, енергiя якого дала можливiсть древнiм астронавтам переселитися на iншу планету, матиме вiдомостi про iнопланетян, дiстане чимало нової iнформацiї про будову всесвiту. Ви й досi певнi, що там справдi зашифровано всi цi вiдомостi?

- Безсумнiвно. Менi й моїм колегам уже вдалося дещо розшифрувати. Я навiть певен, що цi плити мають такi вiдомостi, про якi ми й не здогадуємося.

- Ну що ж, нашi думки про значення цих плит збiгаються. У нас теж є фотографiї багатьох iз них. - Крiшна знову вiдiйшов до вiкна i тепер стояв спиною до господаря "гiрського гнiзда". - Менi доручено запропонувати вам цiкаву угоду, пане Мiкейрос. В яку суму ви оцiнюєте свою колекцiю?

- Хочете купити її? - досить спокiйно запитав Мiкейрос. Хоча навряд чи Крiшна здогадався, чого коштував йому цей спокiй.

- Вважатимемо, що так. Ми могли б просто купити всi цi плити й вивезти в невiдомому напрямку. Але ж учений свiт Латинської Америки i Європи не пробачить вам цiєї операцiї, не пробачить зникнення таких релiквiй. Та й сумнiвно, що уряд дозволить провезти їх через кордон. Проте ми передбачили це. Тому пропоную ось що: ви з панi Олiвейрою на тиждень-два переберетесь до мiстечка. Або ще краще - iдете до столицi. А сторож, який живе тут коли вас немає, на той час мiг би захворiти й поїхати до родичiв у селище Чепчано. Вiн же звiдти родом, правда?

Доктор Мiкейрос не вiдповiв. Проте Крiшна не дуже й чекав його вiдповiдi, вiн провадив далi.

- А за цей час якiсь невiдомi люди напали б на вашу замiську вiллу, порозтрощували б плити, i поскидали, їх у рiчку. Одначе не всi, частину - менш значущi - вони все-таки лишили б. Отож вашi гостi й туристи, котрим ви дозволяли б навiдуватися сюди, як i ранiше, могли б милуватися колекцiєю сеньйора Мiкейроса. Тим часом на вашому рахунку з'явилася б чимала сума в доларах. Ясна рiч, ви не жебрак. Але й до сильних свiту цього не належите. А за кошти, якi вам перерахують, можна придбати акцiї кiлькох пiдприємств, зробити так, щоб поряд iз вiллою з'явився готелик для туристiв, який давав би вам певнi прибутки - i ваш приватний музей став би рентабельним.

- Зупинiться, докторе Крiшна. I водночас схаменiться. Я справдi не мiльйонер. Але я - вчений, а не покидьок, який погодиться спiвробiтничати з негiдниками, що грабуватимуть його вiллу i знищуватимуть безцiннi плити. Так i повiдомте свого шефа: я не пристану на жодну з умов, якi вiн висуває.

- Менi здається, що ви погарячкували, пане Мiкейрос. Або ж не зрозумiли сутi нашої пропозицiї.

- Навпаки, я все чудово зрозумiв. I це моє останнє слово.

- Бачите, досi ми тiльки обмiнювалися думками. А тепер це вже серйозна розмова. Наше товариство не так часто й не так активно втручається у громадське життя, як би цього хотiлося. I якщо воно не таке вже й вiдоме, щоб самою назвою своєю наганяти жах, то це не означає, що нашими пропозицiями можна легковажно нехтувати. Адже ваша колекцiя, ваш будинок та й ви самi, пробачте за одвертiсть, можете зникнути i без будь-яких угод. I в цьому нам допоможе перша-лiпша гангстерська банда.

Вислухавши це, Мiкейрос рiзко пiдвiвся. Спокiйно, з пiдкресленою лiнькуватiстю пiдвiвся й Крiшна.

- Я володiю двадцятьма способами вбити людину одним-двома ударами, - насмiшкувато мовив вiн, пильно дивлячись на доктора Мiкейроса, який аж тремтiв од лютi. - Двадцятьма. Проте сьогоднi не скористаюся жодним. Тiльки сьогоднi, тому що ви дали менi притулок i нагодували. Ночувати у вас я, звичайно, не залишусь. Але ми ще побачимось. Раджу добряче подумати над нашою пропозицiєю. I даю для цього вам рiвно, - вiн глянув на годинник, - шiсть годин. Тобто, до свiтанку. На бiльше у мене просто нема часу. Нами вже цiкавиться полiцiя. Якщо ви згоднi, то кам'яний iдол, що стоїть бiля ваших ворiт, має бути повернений обличчям до будiвлi - це означатиме, що ви погодились на нашу пропозицiю. Тодi ми вже й продовжимо цю розмову. А поки що проведiть мене. I, до речi, згадайте - у вас уже були неприємностi. Адже хтось уже знищив кiлька ваших плит, чи не так?

- То якийсь божевiльний, - вiдказав доктор Мiкейрос. - Не вiрю, щоб здорова, нормальна людина могла вдатися до такої ганебної акцiї. До речi, той чоловiк наклав на себе руки. Кинувся услiд за плитами.

Коли Мiкейрос проводжав Крiшну до ворiт, йому раптом здалося, що над краєм урвища промайнула i зникла за виступом скелi людська постать. "Невже Кодар? - подумав вiн, зиркаючи на Крiшну. - Але як вiн мiг вислизнути з будинку? Нi, це якась мiстика". Мiкейрос зупинився, промовив:

- Скажiть, який сенс вашому товариству витрачати стiльки грошей, щоб викупити цi плити, коли ви можете просто знищити i їх, i цей будинок? "I мене", - додав уже подумки.

- Я чекав на це запитання. I добре, що ви його поставили. Почувши мою вiдповiдь, ви, напевне, пройметеся бiльшою довiрою i до людей, що висувають вам цi умови. Так, ми повиннi витратити чималi грошi. Але не тому, що наше товариство - клуб мiльярдерiв-марнотратцiв, хоча зараз у нас є прихильники й серед дуже багатих та впливових людей навiть вашої країни. Не кажучи вже про країни Близького Сходу. Рiч у тому, що досi ми тримались у затiнку. В якiйсь там Iталiї чи Голландiї є зовсiм маленькi органiзацiї, але вони здiймають такий галас, що про них негайно дiзнається весь свiт. Ми ж досi вважали за краще вести з людьми, якi нас цiкавлять, суто приватнi розмови. Однак часи мiняються. I вища рада нашого товариства вирiшила: пора виходити з пiдпiлля i заявити про себе як значнiй соцiально-полiтичнiй силi, що згодом може мати вплив на рiшення окремих урядiв i навiть ООН. А хiба переполох, який здiйметься пiсля зникнення плит, - не чудова прелюдiя до вiдкритого обговорення нашої програми? Ясна рiч, ми заявимо про неї, коли пристрастi трохи вляжуться i цивiлiзований свiт зможе спокiйно подумати над тим, що йому пропонують. Тому ми й зацiкавленi, щоб нi ви особисто, нi ваша вiлла при цьому не постраждали. Нехай свiт знає, що ми все-таки не мафiя i що знищення плит було вимушеною акцiєю, однiєю з форм iдейного протесту...

3

Доктор Мiкейрос довго дивився вслiд Крiшнi, аж поки той не зник за виступом скелi. Невдовзi почувся звук мотора автомашини, яка, мабуть, чекала цього несподiваного гостя. Коли знову стало тихо, Мiкейрос побрiв назад до будинку.

Сталося те, чого вiн так побоювався: його колекцiєю i ним зацiкавилися якiсь людцi, котрi хочуть використати кам'янi плити в своїх iнтересах. Вiн давно побоювався цього, бо знав, що останнiми роками пiвнiчноамериканська мафiя i мiжнароднi гангстерськi синдикати почали викрадати твори народного мистецтва з усiх континентiв i спекулювати археологiчними знахiдками, живописом, антикварiатом. Ясна рiч, його кам'янi плити - не ритуальнi африканськi маски i не коштовностi королiвської родини часiв Людовика XIV, ними не прикрасиш розкiшної вiлли i не похвалишся перед багатими знайомими. Та все ж є плити, якi становлять iнтерес для кожного, хто знається на старовинi. Отож рано чи пiзно людцi з того нiкчемного свiту мали б зацiкавитися ними. Його навiть попереджали про це i полiцiя, i колеги. Однак те, що вiн почув зараз вiд Крiшни, перевершувало найгiршi сподiвання.

Перед тим як повернутися до будинку, доктор Мiкейрос ще пiднявся на узвишшя бiля урвища i постояв на ньому, замислено вдивляючись в освiтленi мiсячним свiтлом хмарки над перевалом. Скiльки разiв удень i вночi вiн зупинявся тут серед плит i зачудовано вдивлявся в гiрське небо, намагаючись вiднайти хоч якусь ознаку того зв'язку, що повинен бути мiж небом i горами, космосом i землею, "галактичним розумом", що функцiонує (а вiн був впевнений у цьому) десь у безмежжях галактики i "розумом", i "iнтелектом" його рiдної планети, а значить i його власним розумом. Стоячи тут, вiн нiби сподiвався дива, чекав "небесного одкровення", яке дасть йому можливiсть розгадати iсторiю появи кам'яних плит, iсторiю походження земних цивiлiзацiй i їхнi зв'язки з цивiлiзацiями трансгалактичними. I хто посмiє докоряти йому за те, що вiн вiрив у вiдвiдини iнопланетянами Землi й чекав появи бiля свого "гiрського гнiзда" одного з космiчних кораблiв? Бо звiдти, з кораблiв, а отже, i з планети, яка їх запустила i на якiй, за його переконаннями, знають практично все, що дiється на Землi, вже не могли не помiтити: їхнi древнi "забутi письмена" нарештi знайдено. А цi плити ще раз мають утвердити людство в думцi, що своїм злетом воно зобов'язано ще й попереднiм цивiлiзацiям, привчити його до вiри уже не в бога, а в силу i могутнiсть своїх братiв по розуму, якi освоїли iншi планети.

"Ти, старий i немiчний фантазере... - дорiкнув собi в душi Мiкейрос, насилу вiдриваючи погляд вiд осяйної хмарки, яка все виразнiше набувала форми човна, хiба що добряче потрощеного крижинами. - Скiльки можна?.. Зiзнайся собi, що стомився. Ти зiбрав тисячi плит... Хто зробив бiльше, нiж ти? I годi. Продай цю вiллу, продай чи подаруй такому ж фанатичному мрiйниковi, як ти сам, колекцiю плит, i доживай свого вiку, порпаючись на присадибнiй дiляночцi бiля свого мiського будинку. Свiт незбагненний. I в цьому вiн може зрiвнятися лише з незбагненнiстю людської душi. Але ти стомився вiд усього i вiд незбагненностi, що все життя тяжiє над тобою, теж..."

Мiкейрос намагався не думати нi про розмову з доктором Крiшною, нi про таємничу тiнь, що майнула попiд скелею, коли вiн проводжав свого запiзнiлого гостя, нi про не менш таємничого чоловiка на iм'я Кодар, що сидить у своїй потаємнiй кiмнатцi, вхiд до якої замасковано пiд шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мiкейрос уважно придивився до вузесенького вiконця кiмнатки, в якiй оселився Кодар. Вона були на першому поверсi над пiдвальним примiщенням. У вiконцi не свiтилося. Нiяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бiк темних шибок, стежить за ним?

- Я носила йому каву, - зустрiла його на порозi Олiвейра. - Тобто, хотiла занести. Вiн не озивається. Дивно. Я стукала, i то досить гучно.

- Мабуть, спить.

- Надто рано для такого гостя, - якось невпевнено проказала Олiвейра, притишивши голос. - Що це за люди? Вiн i цей Крiшна? Чого вони тут? Що їм потрiбно? Це не звичайнi подорожнi - я зразу вiдчула.

- Не звичайнi, - погодився Мiкейрос. - I нiчого тут не вдiєш.

Вiн пройшов коридором i постукав у дверi маленької кiмнатки:

- Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крiшни вже нема. Вiн пiшов геть...

- Може, вiн вискочив у вiкно? - подала голос Олiвейра, що досi мовчки стежила, як Мiкейрос стукав у дверi. - Адже воно вiдчиняється:

- Все може бути, - стомлено вiдповiв доктор Мiкейрос. - Давай спатимемо сьогоднi у мене в кабiнетi.

Пiднявшись нагору, вiн одразу ж замкнув дверi на защiпку, перевiрив, чи працює телефон, i зарядив рушницю.

- Тут як у середньовiчнiй фортецi, - спокiйно мовив вiн, роздягаючись. - Але я певен, що страхи нашi безпiдставнi. Я завжди вiрив у людську добрiсть, а не в лиховiсництво. До такої вiри мене привчили гори.

"Так, гори", - повторив вiн уже подумки, лягаючи на диван поруч з Олiвейрою. Вона одразу ж скрутилася калачиком i затихла, притиснувшись щокою до його передплiччя. Вона завжди так засинала, але перед тим, як заснути, примудрялася ставити йому силу-силенну всiляких запитань. Iнодi Мiкейросу здавалося, що вiн розмовляє з малесенькою донечкою. З тiєю, що загинула в горах, коли вони з Олiвейрою взяли її з собою.

Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Вiд їхнього табору лишалося ще метрiв п'ятдесят бiльш-менш крутого пiдйому, а далi йшов майже пологий гребiнь. Iди та милуйся горами. I погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олiвейра й Амiка мудрували над вечерею, вiн вирiшив спочатку сам пройти отих п'ятдесят метрiв, пiдготувати їх для сходження дружини й доньки. I пройшов. Досить легко. I, вже помилувавшись краєвидом, що вiдкривався з виступу, на який вiн добувся, почав спускатися вниз... А ще пам'ятає, як з-пiд його ноги зiрвався лише один камiнь. Один-єдиний. Вiн тодi не помiтив, що до схилу пiдiйшла донька й чекає його з бутербродом у руцi - призом за сходження. Боже, який це був жах! Вiн навiть не почув її крику. Та й Олiвейра теж. Потiм вони проплакали над її тiлом усю нiч. Це була найстрашнiша нiч у його життi.

Амiку вони поховали у красивiй долинi одразу за хребтом, який виднiвся з вiкон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось iндiанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну нiч ось уже шiсть рокiв. А прокидається вiн пiсля тих снiв, як пiсля якихось жахливих видiнь.

- Чому ти мовчиш, Олiвейро? Тобi страшно?

- Нi, Мiко, - вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амiкою, що iмена цi були близькими. - З тобою менi нiколи не страшно. Ти ж знаєш... Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Вiн погладив її волосся, поцiлував у щоку. Вiн любив її так само, як i в молодостi. Майже так само. Хоча боявся зiзнаватися у цьому навiть самому собi.

- Усе буде гаразд, - зiтхнув Мiкейрос. - Усi лиха, якi могли спiткати нас, уже спiткали. I залишились вони там, у горах.

- Не треба про гори, Мiко, - прошепотiла вона. - Тiльки не про гори.

- Пробач.

Про гори вiн згадав з необачностi. Не треба було проти ночi...

У вiкно було видно окраєць мiсяця. Сяйво, блiде й холодне, освiтлювало невеличку кiмнату, наповнюючи її якимись химерними тiнями.

- Олi... - покликав вiн, торкнувшись рукою дружини. Вона не вiдповiла, її дихання було рiвне i спокiйне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоцi.

За фахом Мiкейрос був археолог, доктор iсторiї i археологiї. Але ще з першого курсу унiверситету захопився альпiнiзмом. I це захоплення згодом багато в чому визначило i рiд його занять, i спосiб життя. Та й усiх друзiв, справжнiх друзiв, а не тих, кого з чемностi запрошують на чашку кави, вiн набув або ж навiки втратив там, на схилах i вершинах гiр, на перевалах, на берегах рiчок i по гiрських безоднях. Анди, Кордiльєри, Кiлiманджаро, Гiмалаї, Тiбет... Скiльки їх, вiдомих i невiдомих гiр, пiкiв i вершин, на яких побував чи мрiяв побувати? I майже скрiзь його супроводжувала вiрна Олiвейра.

А познайомився вiн з Олiвейрою у Кордiльєрах, в альпiнiстському таборi, до якого з'їжджалися на час канiкул студенти. Була вона тодi студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закiнчив вiн сам.

До столицi вони поверталися разом, Олiвейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирi i вiдтодi була йому i вiдданим другом, i помiчницею, й особистим секретарем. Невдовзi народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб,. стати законною дружиною так i не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Вiн благав її, погрожував покинути, намагався з'ясувати причини, якi спонукають утримуватися вiд шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.

А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: i ранiше, пiд час сходжень на вершини (якби ж тiльки не загибель доньки!), i в науковiй дiяльностi, i в родинному життi.

З цiєю втiшною думкою вiн i заснув.

4

Уранцi Кодар вийшов зi своєї кiмнатки до снiданку. Вiн був неголений i, як здалося Мiкейросу, мав стомлений, навiть трохи змарнiлий вигляд.

- Як вам спалося, докторе Мiкейрос? - привiтав вiн господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.

- Чудово, пане Кодар. Сподiваюсь, i вам теж? Прошу до столу. Чи, може, спершу душ? Знаєте, вiн у нас тут примiтивний. Ми самi грiємо воду.

- Я вже скупався в гiрськiй рiчцi. Вода там, щоправда, крижана, зате бадьорить чудово. Я знаю, що ви, панi Олiвейро, запрошували мене на чашку кави. А потiм, стурбованi моїм мовчанням, стукали в дверi. Але я не мiг вийти, поки ви тут спiлкувалися з доктором Крiшною. А менi конче треба було знати, хто чекає на доктора Крiшну за скелею. I скiльки їх. От я i скористався прочиненим вiкном. Як для першого поверху височенько було, довелося спустити шовкову драбинку.

- I скiльки ж їх? - не втримався вiд цiкавостi Мiкейрос.

- Троє. На щастя, всього троє. Як ми й передбачали. I це вiдповiдає вiдомостям, якi ми мали, починаючи нашу операцiю.

- Отже, я не помилився: ви все ж таки з таємної полiцiї?

- Нi. Здається, я вже казав вам це. Але тепер можу повiдомити, що ми налагодили контакти з вашою полiцiєю, бо сама вона з цiєю справою не впоралася б. Люди Крiшни мають величезний досвiд замахiв i пограбувань. Вiн найняв їх у Гонконзi. Прийомами дзю-до, джiу-джiтсу й карате вони володiють з такою вправнiстю, що нiж чи пiстолет їм практично не потрiбнi.

Пiсля снiданку доктор Мiкейрос запросив Кодара прогулятися.

- Напевне, вас цiкавить, про що ми говорили з Крiшною? - спитав доктор, коли вони вийшли з будинку.

- Я мiг би попросити вас переказати вашу розмову. Однак не буду приховувати: її записано на магнiтну плiвку.

- Навiть так? - вражено зиркнув на нього Мiкейрос. - Ви хочете сказати?..

- Не хвилюйтесь, досi вас нiхто не пiдслуховував. Магнiтофон я встановив тiльки вчора. Вашi особистi таємницi нас не цiкавлять. Та й не в наших це правилах. А от з доктором Крiшною у нас свої рахунки.

- Тодi дозвольте ще одне запитання. Коли ми з Крiшною вийшли на подвiр'я, я помiтив якусь постать, що метнулася попiд скелею. Це були ви?

- Нi, докторе. Можливо, це була людина, яка за iнших обставин повинна була вбити вас.

- Убити?! - нервово сiпнув плечима доктор Мiкейрос. - За що?

- Ви неуважнi. Доктор Крiшна уже все пояснив вам. Вiдмовившись спiвробiтничати з ним, ви пiдписали собi вирок.

- Ага, так, розумiю... - пробурмотiв доктор Мiкейрос. - Знаєте, я альпiнiст i звик до ризику. Але той ризик був завжди пов'язаний з горами, снiговими лавинами, одне слово, з природою, стихiєю. I кожна людина в горах завжди сприймалася як шанс на допомогу, як надiя, порятунок. До речi, що ви мали на увазi, кажучи: "За iнших обставин?"

- От цього я не знаю. Напевне, за якихось iнших, анiж склалися тодi. Можливо, той чоловiк чекав сигналу Крiшни. Або вашої появи на подвiр'ї самого. Хтозна...

- Невже це так важливо для них: знищити плити? Знищити мене? Люди, якi живуть десь у Тiбетi, в Гiмалаях... Що їм до того, що тут лежать "забутi письмена". Та й вам, сеньйоре Кодар, що до цього? Чому ви тут? Що привело вас сюди? Давайте вже вiдверто. Доктор Крiшна, цей гангстер чи хто вiн там, уже висповiдався передi мною. Може, то в них така звичка, така манера: висповiдуватися перед жертвою, а потiм спроваджувати її на той свiт?

- Говорiть тихше, пане Мiкейрос. Он iде панi Олiвейра. Навiщо їй чути про такi страхи? - Мiкейрос озирнувся i побачив дружину, що йшла з глечиком до невеличкого водоспаду неподалiк од вiлли. - Так от, ви вже знаєте про таємне товариство "стражiв Землi", яке представляє доктор Крiшна. Щоб багато не розводитися, скажу: ми, люди, якi прийшли вам на допомогу, займаємо у вже вiдомих вам питаннях протилежну позицiю i тому є найзапеклiшими ворогами "стражiв". Кiлька рокiв тому було засноване товариство "братiв по космосу". Дослiдивши чимало старовинних книг, лiтописiв та легенд, засновники його дiйшли висновку, що практично всi цi джерела в той чи iнший спосiб засвiдчують: Землю вже не раз вiдвiдували посланцi iнших планет, вони мали контакти з землянами i зараз продовжують стежити за розвитком нашої цивiлiзацiї. Але не втручаються у нашi справи, чекаючи такого рiвня технiчного розвитку землян, який дасть змогу вступити в контакт, не боячись негативних наслiдкiв. На жаль, поки що бiльшiсть людства скептично ставиться до цього. Навiть тi факти, що здаються незаперечними, втрачають свою цiннiсть через прагнення газетярiв до сенсацiй, через усiлякi правдивi й неправдивi свiдчення вчених. А от вашi плити - неспростовний доказ того, що на Землi вже iснувала високорозвинена цивiлiзацiя.

I, врештi, не так уже й важливо: є цi, як ви кажете, "забутi письмена" кам'яними вiзитками iнопланетян чи їх слiд вважати заповiтом високорозвиненої цивiлiзацiї землян. Так чи iнакше, ми, члени органiзацiї "космiчних братiв", кровно зацiкавленi в iснуваннi вашої колекцiї, у науково-технiчному прогресi i в пропагандi iдей космiчного братства. Проте ми нiколи не вдавалися нi до яких брудних акцiй, як це роблять члени органiзацiї "стражiв". I прийшли сюди лише тому, що дiзналися: вашим плитам загрожує знищення. Ми не можемо допустити, щоб "стражi" постали перед суспiльством у виглядi принципово нової соцiальної сили. Такої собi полiтичної партiї поза полiтикою.

- Але ж i ви до цього прагнете, - в'їдливо докинув доктор Мiкейрос. йому вже добряче остогидла вся ця гра, в яку його так уперто намагаються втягнути.

- Не заперечую, прагнемо, - стенув плечима Кодар, незворушно дивлячись на Мiкейроса. - Проте, хоч би як ви ставилися до "стражiв Землi" i до нас, допомагати мусите нам. Це у ваших iнтересах. Та й усiєї науки. Розраховуючи на вашу допомогу, ми виходимо саме з цього.

5

Мiкейрос почув цей страшний зойк у напiвснi, впiзнав голос Олiвейри i, вже остаточно прокинувшись, ще якусь мить лежав iз заплющеними очима, вважаючи, що то йому причулося. Невдовзi крик повторився, але то вже кричала не Олiвейра. З подвiр'я, звiдкись вiд ущелини, долинув до нього через вiдчинене вiкно короткий i хрипкий крик, схожий на ричання смертельно пораненого звiра. Пiдхопившись, Мiкейрос кинувся до вiкна, проте нiчого не побачив.

- Ей, хто там?! - крикнув вiн i, не чекаючи вiдповiдi (бо й чи варто було чекати її, стоячи отак бiля вiкна?), зiрвав зi стiни ще звечора заряджену рушницю й кинувся сходами на перший поверх. У будинку було тихо. Рiзким ударом ноги вiн вiдчинив дверi й уже з ганку роззирнувся. Неподалiк вiд водоспаду, над кручею, двоє чоловiкiв люто кидались один на одного. Схоже було, що двобiй iшов не на життя, а на смерть.

Не зводячи погляду з тих двох, що билися над прiрвою, вiн зiйшов з ганку й обережно, пригинаючись, наче мисливець, що пiдкрадається до небезпечного звiра, почав наближатися до них. А вони чи не помiчали його, чи просто не бажали помiчати, навiть якщо вiн з рушницею. I зброя їх не лякала, - обидва так захопилися своїми вбивчими прийомами, що нiяка iнша зброя уже не справляла на них жодного враження.

- Гей, що ви робите? - знову гукнув Мiкейрос i тiєї ж митi помiтив Олiвейру. Вона лежала долiлиць, наче спiткнулася, поспiшаючи, впала й от-от мала пiдвестись.

Забувши про тих, що билися, Мiкейрос кинувся до дружини, перевернув горiлиць, припав до грудей i, вже все зрозумiвши, тремтячою долонею провiв по її обличчi, на якому смерть ще не встигла залишити своєї страшної печатi..

- Олiвейро!.. Що з тобою, Олiвейро? - шепотiв вiн, торсаючи її за плечi, хоча розумiв, що вона пiшла вiд нього назавжди.

- Стрiляй, Мiкейрос! Стрiляй! - почувся голос вiд кручi. - Це вiн убив твою дружину!

Пiдвiвши голову, Мiкейрос упiзнав в одному з чоловiкiв, що билися, Кодара. Вiн стояв край безоднi i, певно, не мiг отямитися пiсля удару ногою, якого завдав йому супротивник, що теж уже знесилiв пiд час бiйки, проте, схоже, готувався до вирiшального стрибка.

Схопивши рушницю, Мiкейрос вистрiлив. Заряд наздогнав нападника уже в момент стрибка. На землi його тiло ще кiлька разiв здригнулось i завмерло. Важко пiдвiвшись, Мiкейрос рушив до Кодара.

- Ви вчасно вистрiлили, докторе, - неголосно проказав Кодар, коли Мiкейрос пiдiйшов до нього. - Я ваш боржник.

Мiкейрос мовчки кивнув. Вiн усе ще не мiг вимовити нi слова.

- Я пропустив його удар, - Кодар досi стояв, зiгнувшись i тримаючись руками за живiт. - Якби не ви...

- Хто цей чоловiк? - перебив його Мiкейрос. - Що тут сталося?

- Вiн iз зграї Крiшни. Один iз "стражiв Землi". Сам Крiшна - за скелею по той бiк водоспаду. З хвилини на хвилину сюди прибуде полiцiя. Ви боїтеся неприємностей?

- Я вже нiчого не боюся, - видихнув Мiкейрос. - Вiдтодi, як через мою необережнiсть загинула моя донька. Якби зараз загинув я - це було б справедливо. Давно шукаю спокути. А от Олiвейра повинна була жити. Три днi тому вона сказала менi, що завагiтнiла.

- Доля, докторе. Ми не суддi над своєю долею, а лише адвокати її. Що б вона не скоїла з нами - завжди знайдемо виправдання. Ми її вiчнi адвокати.

- Лише три днi тому... - прошепотiв Мiкейрос, затуляючи руками обличчя. - Не може однiй людинi так не щастити. Не може!

- Нам усiм занадто багато щастило. Усiм з нашого поколiння, яке не знало свiтової вiйни... А вбив її ваш любий гiсть - Крiшна.

- Крiшна?! А той чоловiк, якого я...

- Убивав не вiн - Крiшна. Вiн там, по той бiк скелi. Я чатував на нього за камiнням. На жаль, трохи спiзнився. Менi й на думку не спадало, що вiн може напасти на жiнку. Потiм вiн кинувся тiкати. Догнав його мiй нiж. Хочете глянути на вбивцю своєї дружини?

Доктор Мiкейрос пiдвiв очi на Кодара. I той прочитав у них одне-єдине, благальне: "Дайте менi спокiй! Залиште мене. Дайте попрощатися з дружиною".

- Я розумiю, - проказав Кодар i вiдiйшов до водоспаду. Скинувши спiтнiлу сорочку, пiдставив голову то, крижаний струмiнь. Нараз десь за поворотом дороги пролунала сирена i до будинку пiдкотили двi полiцейськi машини.

- Що тут у вас сталося? - пiдбiг до Кодара капiтан полiцiї. Кiлька полiцейських кинулися до будинку. Кодар кивнув на Мiкейроса.

- Вони вбили дружину доктора, капiтане. I його теж убили б. Вас повiдомили, про кого йдеться?

- Так. - Офiцер повернувся до Мiкейроса. - Ви можете вiдповiсти на два-три моїх запитання?

- Спробую, - тяжко зiтхнув Мiкейрос. - Запитуйте, капiтане. Та краще поговорiть iз сеньйором Кодаром. Вiн знає все. Я ж не знаю майже нiчого. Не можу збагнути, що тут дiється. - Вiн глянув туди, де шумував водоспад, але Кодара там уже не було.

- Знайдiть пана Кодара, - наказав капiтан полiцейському. - Схоже, що це його робота, - кивнув вiн на "стража Землi", якого вже фотографував судовий експерт.

- Нi, цього застрелив я. Вiн хотiв убити Кодара. До того ж я думав, що саме вiн винуватець смертi моєї дружини.

- Зрозумiло, - кивнув капiтан. - Хоча краще було б, якби ви не мали до цього нiякого вiдношення. А де ж справжнiй убивця вашої дружини? Ми обшукали все довкола i нiяких слiдiв не виявили.

- Вбивця лежить по той бiк скелi, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Вiн запевняє, що вбитий - Крiшна.

- У будинку нiкого немає, - крикнув полiцейський, що з'явився на ганку.

- Кодар утiк, - прокоментував це повiдомлення капiтан. - I добре зробив. Так краще i для нього, й для нас. Як-не-як, вiн теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Нi сьогоднi, нi взагалi. Продайте будiвлю, роздаруйте колекцiю i їдьте звiдси. З мiстечка - теж.

- Дякую за пораду, капiтане, але я зостанусь тут.

- Ви повиннi зрозумiти, що, крiм усього iншого, вам небезпечно тут жити. Хто мiг би подумати, що якимсь iдiотам спаде на думку утворювати таємнi товариства i старатися будь-що знищити кам'янi плити. Адже ви самi запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок вiд давно загиблої цивiлiзацiї? А коли цим людям не шкода таких безцiнних шедеврiв, то що для них людське життя?

- Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олiвейри, у мене й справдi немає нiчого святiшого вiд оцих "кам'яних послань". Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам i цим плитам. I нiхто їх у мене не забере.

* * *

Уже геть споночiло, коли доктор Мiкейрос закiнчив свою розповiдь. Ми так i сидiли у його кабiнетi, не вмикаючи свiтла, мовчали i думали кожен про своє. Нарештi я пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. Хiчканова надворi вже не було. Пiд час розмови вiн зазирнув до кабiнету, але, мабуть, не захотiв перебивати розповiдь доктора. Тепер вiн, певно, сидить у вiдведенiй йому кiмнатцi й мудрує над своїм операторським записником, фiксуючи, де, коли, що i за яких обставин було знято на плiвку. Потiм, коли нам доведеться монтувати фiльми i писати до них тексти, кожен запис у цiй замацьоренiй книжечцi не матиме цiни. Хiчканов знає це, i тому вечiрнє занотовування для нього - щось на зразок щоденного ритуалу.

Просторовисько перед будинком потонуло у блакитнiй мiсячнiй повенi, у якiй зникло все, навiть обриси каньйону, i тепер плато здавалося поєднаним iз горами, що тьмяно сiрiли по той бiк провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволi дрейфував у вкритому тонкою кригою заснiженому морi. I здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.

Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторовi Мiкейросу самотою. Хоча околиця мiстечка зовсiм близько, та все одно воно десь там, в обжитiй, освiтленiй лiхтарями долинi, з якої, як i минулого вечора, долинають мрiйливi мелодiї напiвзабутих нинi аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач цi старi платiвки, жила бiля пiднiжжя узвишшя, тож була найближчим сусiдом Мiкейроса. I, може, програючи цi мелодiї, думала зараз про самотнього удiвця, що не бажає повертатися до своєї домiвки у мiстечку i доживає вiку ось так, одинаком, вiдлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого i всiма забутого гнiзда.

- Розумiєте, - мовив раптом доктор Мiкейрос, - майже половину свого життя я справдi присвятив розгадуванню того, яку науково-технiчну iнформацiю передали нам люди, що вимальовували пiктограми на цих плитах. А тепер усе частiше замислююся: що ж залишимо по собi ми, тi, хто живе на цiй грiшнiй землi у двадцятому столiттi? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й технiки прийдешнiм цивiлiзацiям. А от як заповiсти дану нам природою звичайнiсiньку людську доброту, оту доброту i людянiсть, без якої не може iснувати нi родина, нi держава, нi вся наша цивiлiзацiя? Як по-людському, без упередженостi й братовбивчих воєн спiвiснувати на нашiй планетi? Чому в цих плитах, якими нам заповiдано все, що тiльки могло заповiсти високорозвинене технократичне суспiльство, нi слова не мовиться про щирiсть людську? I чи зумiємо зберегти, передати найсвятiшi, найшляхетнiшi достоїнства людськi ми самi - ось що останнiм часом хвилює мене дужче й дужче...