Сафронов ЮЛямбда 0,76-420 (на украинском языке)

Сафронов Юрий Павлович

Лямбда 0,76-420

"Невже я заблукав?" - промайнула в головi думка, яка здалася менi спершу смiховинною. Справдi -заблукати в пiдмосковному лiсi за два кроки вiд велетенського мiста вдасться, либонь, далеко не кожному. Моє триразове "Аго-о-ов!" завмерло за кiлька сотень метрiв, загубившись у листi дерев. Я прислухався. Вiдповiдi не було. Видно, я справдi вiдiйшов досить далеко вiд своїх.

"Шукатимуть. Будуть кепкувати. Миколка не промине, щоб не вмiстити карикатури в чергову стiнгазету Або ще й блискавку випустять - один у джунглях Пiдмосков'я чи ще якось. Безглуздо отак заблукати. Треба неодмiнно зорiєнтуватись i йти напрямцем, не звертаючи уваги нi на що".

Я озирнувся, Нiч була безмiсячна Як на лихо, небо затягло хмарами. Зiрки не проглядали Треба було шукати орiєнтири в самому лiсi. Та спробуй їх знайди в цьому iскристому морi барв, яскравих вогнiв i блискотливих цяток. Стовбури дерев, їхнi сучки, листки, стебельця травинок, дрiбнi краплинки вечiрньої роси, опале листя i навiть сама земля - все це сяяло й переливалося всiма кольорами веселки.

З чим можна було порiвняти цю чарiвну пишноту? Мабуть, лишень з казковим царством якогось лiсовика, що обернув кожну билинку i дерево свого царства на самоцвiт та примусив свiтитися його зсередини своїм власним, неповторним свiтлом

Грубi стовбури дубiв i лип внизу, бiля товстих окоренкiв, сяяли золотим промiнням Цей колiр вгору по стовбуру поступово переходив у нiжний рожевий, наче в уральського аметиста; його химерний малюнок змiнював рубiновий, а ще вище, вже мiж сучками, стовбур здавався темно-вишневим. Сучки, темно-вишневi бiля стовбура, ставали синiми, сапфiровими бiля кiнцiв, тонкi брунатнi гiлки були всiянi тисячами аквамаринових листкiв, що безперервно переливались нiжно-голубим сяйвом при кожному подиху вiтерця Важко було повiрити, що цей тонкий напiвпрозорий листок можна зiрвати з дерева i що при цьому вiн не задзвенить нiжним дзвоном та не розiб'ється на тисячi дрiбних скалок. I ця казкова краса була повсюдно навкруги, куди не повернеш голови.

Де ж було не заблукати. Але краса красою, а робити все-таки щось треба. "Якi орiєнтири я знаю в лiсi?" - спитав я сам себе, намагаючись зосередитись лише на цiй думцi.

"Камiння обростає мохом i лишайником з пiвнiчного боку",- спливла iз закапелкiв пам'ятi давно забута iстина. Я пошукав очима великого валуна. Як завжди в таких випадках, його поблизу не виявилось.

"Мурашники завжди розташовуються тiльки з пiвденного боку пенькiв або дерев. Так мурахам теплiше жити",- пригадалась ще одна надiйна прикмета, яку я знав ще з далекого дитинства. Я зовсiм недавно проходив повз один великий мурашник. Але тодi я не скористався з нього як з компаса, замилувавшись самими мурахами, що, як i всi в цьому лiсi предмети довкола мене, дивно змiнилися. От i зараз у мене пiд ногами в густiй синiй травi, покритiй iскристими жовтими намистинками нiчної роси, були добре помiтнi двi здоровi мурахи, що лiниво тягли за обидва кiнцi невелику фiолетову гусеницю. Черевце в кожної з комах свiтилося яскраво-смарагдовим свiтлом, осяюючи поряд з собою крихiтний клаптик жовтогарячої землi, наче мiнiатюрний лiхтарик. Груди й голова мурахи свiтилися тьмянiше. Шiсть нiжок i пара ламаних вусикiв, що увiнчували голову, горiли яскраво-червоним вогнем, мов живi неоновi трубки, зменшенi до невпiзнанностi. Коли мураха наближала вуса до якогось предмета, вiн освiтлювався гарним червоним кольором.

"Так нiколи не зорiєнтуюсь,- подумав я, зловивши себе на тому, що знову роздивляюсь мурах.- Самоконтроль! Самоконтроль! На чому я зупинився? Ах так, на мурашнику. Його поблизу теж нема. Видно, я не в той спосiб шукаю орiєнтирiв. Треба почати з зворотнього кiнця. Подивитися, що є довкола, i скористатися з цих речей як з орiєнтирiв".

Нiчого особливого навкруги не було. Великий дуб. Поряд липа. Густий чагарник. Декiлька високих сосон...

"Стривай! Здається, по соснах можна визначити, де пiвнiч, а де пiвдень. Навiть достеменно можна. Пам'ятаю, що колись читав. Але як? Сосна. Хвойне дерево. Довгi шпильки,- перебирав я в пам'ятi прикмети сосни, намагаючись згадати, як по нiй вiдшукати пiвдень. - Вiдшаровується кора. Смолиста! Знайшов, пригадав! Сонце нагрiває дужче сосни з пiвдня, i на цьому боцi стовбура в основному виступає смола. Смола на пiвднi!"

Я бадьоро подався до сосон, певен того, що тепер зможу вiдшукати правильну дорогу. I раптом мене осяяла проста думка. Як я мiг не подумати ранiше про нагрiвання стовбурiв дерев сонцем? Я з моїм зором, здатним бачити власне випромiнювання всiх предметiв, шукаю якiсь сосни, коли стовбур усякого дерева теж дужче нагрiвався вдень з пiвденного боку. Значить, i всi предмети довкола повиннi i випромiнювати дужче з пiвденного боку. Це було просто, як двiчi по два

Справдi, було добре помiтно нерiвномiрне свiтiння всiх предметiв навкруги. Всi свiтили в один бiк сильнiше, анiж у протилежний. Придивившись, я розгледiв на землi слабкi тiнi, що їх вiдкидали всi стовбури в одному й тому ж напрямку - строго на пiвдень. Орiєнтуватись виявилось набагато простiше, нiж я думав. "Не буде Миколчиної карикатури в стiннiвцi!" - з задоволенням подумав я i, вибравши потрiбний напрямок, швидко рушив назад до автобуса.

Тепер нiщо не заважало менi дивитись по боках. Ще здалеку я розрiзнив у густiй травi плямистi капелюшки тугих бiлих грибiв, що свiтилися почергово рiзнобарвними коричневими, червоними, голубими й бiлими кiльцями. Як я шкодував, що не прихопив iз собою кошика! Я мiг назбирати їх стiльки, скiльки зумiв би понести. На щастя, в мене з собою виявилась газета. Я зробив з неї пакета i почав дорогою збирати найвiдбiрнiшi гриби. Найменшу червивину всерединi гриба я добре бачив здалеку. Вона здавалася чорною трубочкою, вставленою всередину цих прозорих красенiв, що свiтилися. Наймолодшi гриби просвiчували крiзь шар опалого листя. Я швидко навчився розрiзняти їх за кольором. Малахiтовим свiтлом горiли пiдберезники. Тьмяним фiолетовим сяйвом видiлялись груздi, веселим рожевим кольором з оранжевими плямами свiтилися на пеньках капелюшки опенькiв. Неприємним синiм кольором вiдсвiчували поганки.

Через годину я вийшов на якусь просiку Тепер, судячи з усього, менi було вже не дуже далеко й до шосе, де стояв наш автобус Було бiля другої години ночi. За пiвгодини всi мали зiбратися до автобуса.

Я пришвидшив ходу. З дерева, потривожене трiском галузок пiд моїми ногами, злетiла нiчна птаха. Мов огненна бiла куля з двома жахаючими крильми, промайнула вона мiж верхiв'ями дерев i з криком зникла у хащах Наче казкова жар-птиця, а не звичайна ворона.

"Добре, що мисливцi не можуть бачити в темрявi, - подумав я. - А то давним-давно всю дичину б перестрiляли. В таку сяючу цiль важко схибити".

Далеко попереду на просiцi я помiтив двох подорожнiх. "Мабуть, нашi",подумав собi i поспiшив їм назустрiч. Але я помилився. Стежиною iшли з кошиками й валiзами чоловiк i жiнка.

Коли ми порiвнялися, нас роздiляв рiдкий чагарник.

- Далеко до шосе? - голосно спитав я.

- Тьху, сатана! - аж пiдстрибнула з несподiванки жiнка i шарпнулася вбiк. - Звiдки ти взявся?

- Пробачте, я налякав вас?

- Не дуже, - посмiхнувся чоловiк. - Станцiя прямо по просiцi. Метрiв за п'ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, - вiн махнув рукою в iнший бiк. Iдiть прямо.

Вони подалися далi зi своєю ношею.

- Ходять тут усякi сновиди... - долетiло до мене невдоволене бурмотiння переляканої жiнки, що вiддалялася просiкою разом зi своїм супутником.

"Залiзниця? Станцiя? - мiркував я сам про себе, намагаючись згадати деталi багатомасштабної карти, що її наш керiвник показував нам перед початком роботи. - Але ж це зовсiм в iнший бiк вiд шосе. Можливо, перехожi пожартували? Тiльки нi, не схоже. Начебто iз станцiї. З речами".

Що ближче я пiдходив до залiзницi, то бiльшi сумнiви охоплювали мене.

"Не мiг же я помилитись в орiєнтацiї за сонячним нагрiвом. Вже в чому, в чому, а в сонцi можна бути впевненим завжди", - заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишнi дерева, якi своїм випромiнюванням показували, що я йду правильно.

На платформi було безлюдно в цю нiчну годину. Здалеку я вздрiв слiпуче свiтло електричних ламп, що рiзало очi, i одягнув щiльну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для пiдводного полювання. Тiльки переднє скло було в неї не прозоре, як у тiєї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променiв спецiальної полiрованої смоли, яка добре пропускала iнфрачервону частину спектра. В нiй я був схожий на героя мушкетерських часiв, що зiйшов з кону провiнцiального театру. Чорнi фiльтри захисної маски нiтрохи не шкодили зоровi. Я так само чiтко розрiзняв усе довкола, як i без неї.

Спершу я не повiрив власним очам, коли прочитав назву станцiї. Проте жодних сумнiвiв бути не могло. Я був зовсiм по iнший бiк вiд свого автобуса. До призначеного часу зустрiчi залишались лiченi хвилини. Про вчасне повернення годi було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочiсувати лiс, хвилюватись, гукати. Потiм, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами...

З гiркоти менi захотiлося пожбурити на рейки свiй газетний пакунок з бiлими грибами, але тут я помiтив самотню постать мiлiцiонера, що походжав по платформi.

В мене з'явилась надiя. Я поспiшив до нього. Вiн ввiчливо козирнув, але дещо недовiрливо оглянув мою маску, змiряв швидким поглядом пакунок з грибами i трохи вiдступив назад.

- Допоможiть менi, товаришу мiлiцiонер! - почав я зразу по-дiловому, не гаючи часу.

- А що сталося?

- На п'ятдесят восьмому кiлометрi стоїть автобус Академiї наук. Ми проводимо винятково важливi для держави (я не скупився на гiперболи) дослiди по посиленню нiчного зору людини. Я один iз таких пiддослiдних кроликiв. Але я заблукав у лiсi i вийшов не до п'ятдесят восьмого кiлометра, а на вашу станцiю. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможiть менi дiстатися до п'ятдесят восьмого кiлометра.

- Але ж туди кiлометрiв з п'ятнадцять, якщо не бiльше.

- Ось тому я й прошу вас допомогти менi!

- Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цiй платформi. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через пiвтори години, та й зупиняється вiн осторонь п'ятдесят восьмого. Години двi з половиною або й три доведеться затратити.

- Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?

- Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рiдко хто їздить уночi. Це ж убiк вiд основного шосе. Не знаю, як вам i допомогти.

Ми помовчали.

- А ви що, таки справдi можете вночi бачити? - поцiкавився мiлiцiонер.

- Так, ось гриби зараз у лiсi збирав. Спецiально тiльки бiлi, - я розгорнув пакунок i простяг йому.

Вiн зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його i тоном знавця сказав:

- Зрiзаний недавно. Гарнi гриби. Тiльки як же ви в своїй чорнiй масцi можете вгледiти їх? Я ось ваших очей зовсiм не бачу.

- А я от вашi бачу. I ще дещо.

- Що саме?

- Ви правої щоки випадково не вдарили?

Мiлiцiонер мимоволi пiдняв руку i помацав свою праву щоку. Потiм сторожко подивився на мене.

- Звiдки ви знаєте? Ви що, вчора були присутнi при цьому? Так i скажiть, i нiчого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.

- При чому я був присутнiй?

- Вчора менi довелося тут хулiганiв угамовувати. Трьох у вiддiлення доправив. Ну, трохи й менi перепало. Але ж зовнi нiчого нема. Адже я сьогоднi уважно дивився в дзеркало.

- Зовнi нiчого не видно, а я бачу, як ваша права щока свiтиться сильнiше за лiву. Iнфрачервонi променi. Температура щоки на сотi частки градуса пiдвищена. Жоден термометр не розрiзнить, а я бачу. Я й судини пiд шкiрою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.

- Здорово! - у захватi вигукнув мiлiцiонер. - А чого ж ви маски не скинете?

- Не можна. Очi можуть ослiпнути вiд свiтла електричних ламп.

- Що ж, тепер усе життя так i ходитимете в цiй масцi?

- Нi. Години через три-чотири препарат перестане дiяти i маску можна скинути. Нам спецiальний препарат дають на час дослiду. Вiдтак знову бачиш, як усi люди.

- I кожна людина так може бачити з вашим препаратом?

- Кожна.

- Здорово! - знову вигукнув мiлiцiонер. - А чому ж вас не супроводжують, коли дослiд такий важливий?

Видно було, що його зацiкавила незвичайна наукова розмова з самотнiм нiчним перехожим.

- На перших дослiдах супроводжували. А зараз провадиться серiя завершальних експериментiв. Оператори повиннi дiяти самостiйно. Без супровiдникiв.

- А хто винайшов цей препарат?

- Академiк Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволi суворий чоловiк. Вiн зараз на п'ятдесят восьмому кiлометрi в автобусi сидить. На мене чекає. Решта операторiв, певно, повернулась.

- Як же ви заблукали?

Мiлiцiонеровi очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цiкавiй розмовi. Але в мене було зовсiм iнше на метi - за всяку цiну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далi вiдповiдати на його запитання i сам перейшов у наступ.

- Як я заблукав - це довга iсторiя. А от ви менi краще скажiть, чи далеко ваше вiддiлення вiд станцiї?

- Он за тим будинком. Зовсiм поряд. А що?

Я вже звик i не звертав на те, що тепле повiтря, яке виходило з рота людини пiд час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у вiдомому цирковому фокусi, коли з рота видувають запалений спирт. Пiсля кожної фрази смолоскип поволi згасав, холонув i розчинявся в нiчному повiтрi, пiдiймаючись угору.

- Чи не могли б ви вiдвести мене у вiддiлення?

- Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її вiдвели у вiддiлення. Можу, звичайно, але навiщо це вам?

- Хочу побалакати з вашим начальником, може, вiн дозволить скористатися службовим мiлiцейським мотоциклом. У вас, напевне, є мотоцикл у вiддiленнi?

- Звiсно, є. Але ж i в нас начальник суворий. Хоч i не академiк. Може й не дати.

- Та вже кат iз ним, спробувати ж не штука. Ходiмте?

- Ходiмо.

- Ви посидьте тут, - сказав вiн менi, коли ми зайшли у вiддiлення. - Я доповiм про вас начальниковi.

Крiзь нещiльно причиненi дверi до мене долинали окремi слова мiлiцiонера, який пояснював начальству мету мого вiзиту: "З Академiї наук... iнфрачервонi променi. . вночi бачить, як удень. . грибiв назбирав... крiзь шкiру дивиться...".

Потiм вiн запросив мене увiйти. Старший лейтенант мiлiцiї, що сидiв за столом, пiдвiвся менi назустрiч i, простягнувши руку, привiтався. Такий люб'язний прийом менi сподобався. Але старший лейтенант тут же перейшов на офiцiйний тон.

- Якi-небудь документи у вас iз собою є?

Я простяг йому своє службове посвiдчення. Вiн уважно оглянув його i повернув менi.

- Сержант Остапенков доповiв про суть вашої справи. Виходить, iнфрачервонi променi?

Я кивнув головою:

- Атож, саме вони.

- Авжеж, авжеж, чував. Нам в управлiннi недавно лекцiю читали з кримiналiстики. Лектор, мiж iншим, i про вашi iнфрачервонi променi розповiдав. Казав, що неабияк допомагають вони кримiналiстам злочини розкривати.

- Ще й як допомагають! - радiсно пiдтвердив я, згадавши численнi приклади застосування iнфрачервоної технiки по розшифруванню документiв. Адже ми кiнець кiнцем i для вас стараємось, щоб вам легше було працювати.

Цiєї хвилини я ладний був сказати йому, що академiк Кащеєв нi про що iнше й знати не хоче, як тiльки про застосування iнфрачервоних променiв на службi нашої мiлiцiї. Ладний був висловити все, що завгодно, тiльки б вiн наказав дати менi мотоцикл. Але брехати я не вмiв, i досвiдчений старший лейтенант одразу ж вiдчув це й посмiхнувся.

- Нi, таки справдi. Таж ви повиннi знати, що за допомогою iнфрачервоних променiв виявляють плями кровi на темному одязi, слiди пороху i межi обпаленого мiсця на темнiй тканинi, а це дозволяє судити про вiдстань, з якої було зроблено пострiл. Iнфрачервонi променi дозволяють виявляти татуїровку, яка стала невидимою пiсля спецiальної обробки шкiри, а це дозволяє затримати злочинця, коли нема iнших його прикмет. В таємному листуваннi текст листа може бути спецiально написаний двома сортами чорнила, що їх годi розрiзнити у видимих променях, але якi мають зовсiм iншi характеристики в iнфрачервоних променях. Iнфрачервонi променi дозволяють видiлити з тексту тiльки тi слова, якi складають потаємний змiст листа...

Я ввiйшов в азарт i мiг би прочитати у вiддiленнi мiлiцiї цiлу лекцiю на тему "Iнфрачервонi променi на службi кримiналiстiв", але вчасно згадав про Кащеєва i вирiшив бути небагатослiвним.

- Досi всi цi документи розшифровували за допомогою iнфрачервоної фотографiї. Процес цей забарний. Самi знаєте. А тепер? Глянув - i годi. Вся експертиза.

Старший лейтенант уважно слухав, розумiюче кивав головою.

- Я вже не кажу про використання iнфрачервоних променiв мистецтвознавцями при встановленнi автентичностi старовинних картин. Коли пам'ятаєте, в шiстдесят четвертому роцi Мусiєнко знайшов у фондах Києво-Печерської лаври давнiй портрет i за допомогою iнфрачервоної фотографiї з'ясував, що це оригiнал Рембрандта?.. А застосування їх у технiцi? Коли б у вас у вiддiленнi був радiоприймач, то, глянувши на його схему, я цiлком точно сказав би наперед, яка деталь першою вийде з ладу... А використання цих променiв у вiйськовiй справi? В космiчнiй технiцi? Я мiг би говорити про це годинами, тiльки я поспiшаю...

Старший лейтенант взяв зi столу чистий аркуш паперу.

- Багато з того, що ви розповiли, менi вже доводилось чути. Але зiзнаюся вам чесно, я нiколи не бачив, як робиться експертиза за допомогою iнфрачервоних променiв. Ну, скажiмо, як читають документи, що їх умисне залили чорнилом. Чи не могли б ви нам iз сержантом продемонструвати цього? Мотоцикл зараз пiдготують. Я дам команду.

- З превеликим задоволенням! - зрадiв я.

- Остапенков, - звернувся старший лейтенант до сержанта, - принесiть iз сусiдньої кiмнати чорнило.

- Я чував, - вiв далi старший лейтенант, - що найкраще читаються документи, написанi одним сортом чорнила, а залитi iншим.

- Так, - ствердив я.

- У нас лише один сорт чорнила Якщо ви не заперечуєте, то текст, який ви маєте прочитати, я ледь помiтно напишу простим олiвцем.

- Будь ласка.

- Вiдвернiться!

Поки старший лейтенант писав олiвцем, сержант Остапенков пильно стежив за мною, щоб я не пiдглядав. Ясно було, що цей маленький експеримент дає йому велике задоволення i що вже сьогоднi вiн буде дуже детально розповiдати про нього своїм спiвробiтникам.

- Готово! Остапенков, я триматиму аркуш над кошиком для смiття, а ви заливайте текст чорнилом. Акуратнiше! На руки менi лляти не обов'язково! Все. Здається, у вас здорово вийшло! Ви що-небудь зможете прочитати, Остапенков?

Сержант уважно розглядав мокрий аркуш

- Залито високоякiсно, - авторитетно мовив вiн, - нiчого не можна розiбрати.

- Тепер ваша черга, - звернувся до мене старший лейтенант, поклавши аркуш на газету. - Покажiть своє мистецтво.

[Image08.tif]

Я пiдсунув аркуш ближче до настiльної лампи. Iнфрачервонi променi вiд неї проходили наскрiзь через шар чорнила, вiдбивалися вiд напису олiвцем i повертались назад без найменшого напруження я прочитав уголос напис:

"Ми вдячнi вам за цiкаву розповiдь. Мотоцикл чекає на вас. Щасливої дороги!"

- Оце так так!- вигукнув старший лейтенант.

- Правильно прочитав? - поцiкавився Остапенков.

- Слово в слово. Цей аркуш я лишу собi на пам'ять. А то ще й не повiрять, якщо кому-небудь розповiм! Ну що ж, на все краще!

На мотоциклi мене доправили на п'ятдесят восьмий кiлометр за пiвгодини. Автобуса на мiсцi не було.

- Невже поїхали, не почекали вас? - спитав мiлiцiонер, котрий привiз мене. - Чи мiсце неточно визначили?

- I мiсце точно знали, i не поїхали без мене, - впевнено вiдповiв я.

- Звiдки ви знаєте?

- Бачу його тепловий вiдбиток на асфальтi шосе.

Мiлiцiонер, якому Остапенков уже розповiв про мене, дорогою встиг розпитати досить глибоко про iнфрачервонi променi i тепер цiкавився деталями.

- Добре видно? - Чудово.

Я вилiз з коляски мотоцикла i ногами показував йому обриси автобуса.

- Тут двигун. Тут випускна труба. Судячи з яскравостi вiдбитка, вiн стояв досить довго з включеним мотором. Немов чекав на когось, а потiм поїхав у той же бiк, як i стояв. Коли б вiн розвертався, то на цiй вузькiй дiлянцi шосе мусив би кiлька разiв подаватись назад i вперед, роблячи зупинки. Шосе було б усе в його теплових вiдбитках. їх нема. Значить, вiн поїхав уперед, а там кiлометрiв через п'ять глухий кут. Виходить, ми його знайдемо, якщо поїдемо далi.

- Шерлок Холмс! - захоплено вигукнув мiлiцiонер.

Автобус ми наздогнали за два кiлометри. Вiн повiльно їхав по шосе з увiмкненими фарами i час од часу подавав гучнi звуковi сигнали.

- А чому препарат Кащеєва назвали "лямбда 0,76-420"? - спитав на прощання мiлiцiонер.

- Лямбда - грецька лiтера. Нею звичайно позначають довжину хвилi. А цифри - це початок i кiнець iнфрачервоного дiапазону спектра в мiкронах, вiдповiв я.

Виявилося, що з семи операторiв в автобусi тiльки троє. Я повернувся четвертим. Кащеєв нервував.

- Скiльки разiв випробовували, i на останньому етапi всi неначе змовились i втратили орiєнтування!

- Я орiєнтувався за нагрiвом дерев, - почав було виправдовуватись я.

- Хiба й ви теж? - здивувався Кащеєв. - Та невже ж нiхто з вас не звернув уваги, що опiвднi, коли сонце стояло високо, небо затягло хмарами. Отже, сьогоднi опiвднi дерева з пiвденного боку нагрiвались слабко. У другiй половинi дня, коли сонце було в захiднiй частинi небосхилу, погода прояснилася. Хмари розвiялись. Стовбури дерев добре прогрiлися з захiдного боку. Невже ви цього не помiтили?

- Нi, - сказав хтось з операторiв.

- Чому?

- З вашого наказу ми всi вдень спали, готуючись до нiчного експерименту

Кащеєв весело зареготав.

- Ви маєте рацiю. Провина моя. Треба було зробити коротеньке роз'яснення. Ну що ж: як кажуть, вiк живи, вiк учись!

За кiлька годин розвиднилось. Вдалося розшукати ще двох операторiв. Не було одного. Вiн вийшов до залiзницi i вранцi електричкою повернувся в Москву. Це був Миколка. Ми оформили на честь цiєї подiї зворушливу блискавку з карикатурою i пiдписом: "Миколка в джунглях Пiдмосков'я".