Резонанс еволюції

Після ознайомлення з щоденником Русалії Гриць був сам не свій. Кілька днів підряд перечитував її записи, намагаючись проникнути в прихований зміст її фраз, роздумів. Що це? Фантасмагорія, цікава вигадка, містифікація? В ім’я чого? Для кого?

А що ж тоді його кавказька зустріч? Чи не надто неймовірна узгодженість?

Він знову їздив у Сміяни, зустрічався з прадідом Русалії. Той дивився на хлопця доброзичливо й сумовито, на всі запитання відповідав докірливим похитуванням голови. Зрештою зронив:

— Там все сказано, синку. Якщо її слова тобі нічого не відкрили, то що додам я?

— Я готовий летіти за нею — спалахнув Гриць, підхоплюючись з лавки. — Тільки як? Куди? Де її шукати?

— Ти вже її знайшов, — задумливо мовив старий кобзар. — Суть у тім, щоб утримати птаху. Силою таку не втримаєш. Вона сама прилетить туди, де має бути нова зустріч.

— Я відчуваю, що повинен їхати за нею. Як це зробити?

— Оцього не відаю. Переконаний: якщо зустріч нероздільна з твоєю любов’ю, то вона стане реальністю.

Гриць попрощався з прадідом, окрилений неясною надією. В Києві зустрівся з братом Борисом, напав на нього з вимогою познайомити з доктором Боголо.

— Нащо він тобі? — здивувався Борис, відсторонюючи на хвилину папери з графіками та схемами, які він уважно розглядав. — Що за дивна похапливість? Це несерйозно, брате.

Гриць, ніяковіючи й плутаючись, розповів про зустріч з Русалією, про те, що вона раптово виїхала на Папуа для лікарської практики, що він не зможе чекати так довго, що сама доля підказує використати можливість поїздки, оскільки тут присутній вчений з Папуа, а Борис з ним в тісній дружбі, і отже…

Старший брат зупинив бурхливий потік слововиверження, поплескав Гриця по плечу і поблажливо усміхнувся:

— До чого тут «отже»? Повна відсутність логіки. Тебе ще не навчила попередня пригода? За дівочими очима готовий летіти у безодню. Ти забув, що реальне життя — не казка!

— Казка! Казка, брате! — крикнув Гриць. — Ти не бачив Русалії. Якби бачив, якби знав усе, що знаю я, то…

— Бачу, бачу, — зітхнув Борис, протираючи окуляри. — Може, щось там і є небуденне, але ще більше — фантазії, романтики й звичайнісінької закоханості. Ну, ну, не витріщай на мене страшнющих очей. Те, що ти задумав, — фантасмагорія. Так наче це в Ірпінь підскочити. Близький світ — Папуа!

— А Маклай?

— Що Маклай?

— Він рвався туди, на край світу, ради науки, а це ж…

— Гм. Для тебе дівчина значніше науки?

— Аякже! Аякже, брате! А хіба для тебе не так?

— Гм, гм! — розгублено заморгав очима Борис. — Он воно як! А як у тебе з роботою?

— Звільнився остаточно.

— А в журналі?

— Обіцяв Товкач взяти в штат.

— А суд?

— Днями виступлю свідком. І тоді — вільний. З Товкачем домовлюся.

— Зажди, зажди, божевільний. Я тобі ще нічого не обіцяю. Боголо тепер нема в Києві. Він полетів на батьківщину. Днями я буду в Москві, має бути сеанс зв’язку з Юрієм для серйозного обміну інформацією. Із столиці зв’яжуся з Папуа, викличу Боголо. Дізнаюся, які можливості поїздки, куди поділася твоя пташка. Спокійніше, лобуряко, я ж не дівчина, що ти мене цілуєш. Ще ж нічого не зроблено. Ти зі свого боку пошукай можливостей. Чому б не поговорити з Товкачем? Він дядько впливовий, літературна братія часто мандрує в чужі краї. А раптом допоможе? А я попереджу Боголо про можливий твій приїзд.

Піднімаючись ескалатором нагору в метро «Більшовик», Гриць зустрів Інну. Дівчина радісно кинулася до нього, в її сумних очах блиснули іскорки пожвавлення. Хлопець уважно вдивлявся в помарнілі щоки, в передчасні зморшки на чолі: видно було, що дівчина пережила глибокий струс душі. І ще він з подивом відзначив, що Інна — майже двійник Русалії. Такий же загадковий погляд, крилаті брови, водоспад волосся. Чому такий рідкісний збіг — дві майже тотожні дівчини зустрічаються одному шукачеві на короткому відрізку шляху? Чи це лише дзеркальні відображення тієї ж сутності, яку він так палко прагне бачити? І одразу ж згадалися сни: перший — після поєдинку, коли він був поранений і марив у лікарні: танцююча дівчина, дрімаючі чоловіки, гіпнотичний ритм музики, шарф, який він підпалив сірником, знищивши і оманливу танцюристку, і саме сновидіння, а другий — вже в Сміянах, на березі річища; молодий Гете, циганка, котра виглядала з-за його плеча, семеро чобіт, вставлених один в один, і жартівлива пісня, сповнена загадкового змісту. І там і там — дівчата східного типу, подібні одна до одної. Перша приманює сама, кличе, містифікує, а друга — визирає з-за моноліта мудрості (адже Гете може бути символом великого пошуку й знання), і знайти її можна лише великим подвигом, зносивши сім чобіт у семи світах. Те, що суджене, те, що правдиве, — так просто не дається в руки, легко не проростає в серце…

Він дружелюбно привітав Інну, стримався від розпитувань, очікуючи, щоб вона сама розповіла про себе. Дівчина спостерегла той глибокий спокій хлопця і чомусь посмутніла.

— Мене залишили на волі, — зітхнула вона. — Хоч я й просила, щоб до моєї особи не проявляли ніякого послаблення. Заслужила найсуворішого вироку. Якби не ти, хто зна, чи отямилася б? Взяли підписку про невиїзд. Днями буде суд — ти знаєш? Слідчий запевнив, що мені дадуть умовно. Та хіба в цьому справа? Щасливий випадок, що ти залишився живий. А якби загинув? Я б стала убивцею. Та що я кажу! Я стала нею. У моїм сумлінні я співучасник дикого злочину. Нічим це не можна виправдати. Сон, сон… Якийсь кошмар. Я ж знаю свою душу — вона прагне романтики, радості, незвичайних пригод і пошуків. А потрапила в таку павутину! І хіба я одна? Як пояснити, чому це трапляється? Невже в нашій душі живе такий мізерний звір? Захопившись модою, комфортом, насолодою від наркотиків і алкоголю, модерною музикою і вседозволеністю, він нахабніє й починає диктувати душі, серцю… А вони — тихі, ніжні — не сміють перечити ричанню тої підсвідомої потвори!..

Гриць слухав той хаотичний виплеск дівочого сумління і чомусь радів. Може, тому, що бачив початок рятівного процесу, котрий почався в душі Інни. І ще, мабуть, тому, що зненацька в серці утвердилося остаточне рішення: він будь-що поїде вслід за Русалією. Не має значення, що подумає брат чи Товкач, що скажуть батьки, що, зрештою, бурмотітиме логіка в надрах власного інтелекту: його кличе щось таке, чому нема відповідників у звичних, відомих формах вчинків і рішень. Там, у польоті до неї, у казковому «піди туди — не знаю куди» розшукається нова логіка, новий глузд і розуміння своїх вчинків. Правдива мудрість не може визначатися тільки заздалегідь обгрунтованими програмами. Інакше вона стане сонним автоматизмом.

Заспокоївши Інну, хлопець сказав, що радий за неї. Розповів, що має працювати в гумористичному часописі. Запрошував заходити в гості, твердив, що їй будуть раді. Та вона жіночою інтуїцією відчула те, про що Гриць і не заікнувся. З очей хлюпнула печаль, на чоло набігла хмарка задуми, але рукостискання її було міцне й дружнє. Попрощавшись, вона ступила на східці ескалатора, не оглядаючись. І хлопець знову згадав вогник сірника, що безжально спопеляє розкішний шарф…

Товкач зустрів Гриця радісним вигуком і докором:

— Кочегаре, як тобі не совісно? Я ж тебе чекаю, як прадавні євреї манни з неба, а ти десь повіявся. Знаю, знаю, — амури! Сердечні діла влаштовуєш? Далася тобі та циганочка. Ну, ну, не насуплюйся. Треба приступати до роботи. А у мене, братику, млинець не спікся. Підгорів млинець. Я розповів членам редколегії про поїздку, про новий струмінь сміху, котрий нам вдихнув народ, про задум нової назви — «Самосміх» — з самокритичним першим номером. Похвалили ідею, самовисміювання підтримали, але… розпочинати з себе не рекомен-ду-ва-ли! Який же там авторитет буде в часопису, — сказали мені, — редколегія котрого почне гумористичним стриптизом займатися? Несерйозний буде такий журнал! Так що, кочегаре, нова назва поки що не пройде. «Хроном» були ми, «Хроном» і залишимося! Поки що! Головне, — сказали колеги, — не те, чи ми «Хроном» називаємось чи, може, скажімо, «Голоблею», а щоб нас шанували, любили — і побоювалися! Бо якщо тільки регіт та зубоскальство, то мерзотники осідлають нашу критику і любесенько загортатимуть у сторінки «Хрону» ковбасу для закусону під «сто грамів для трьох». Охо-хо-хо! Тяжка ноша сміху, кочегаре, ой тяжка! Інколи мрію: скоріше б зіграти в ящик, скласти на грудях руки й насупитися, тайком радіючи, що вже не треба надривати кишки людям і собі. Хе-хе! Жартую, звичайно. Хто ступив на гумористичну стежку, тому повороту до серйозності нема! Навіть на тім світі доведеться чортів веселити. А чого — я не заперечую. Рогаті сміятимуться, менше шуруватимуть багаття, грішникам полегшення. Ба, та ти, я бачу, сумненький! Чого б то? Про радість з новими знайомими гомонів, а заразився печаллю? Нелогічно, кочегаре, нелогічно…

Гриць терпляче дослухав до кінця теревені Товкача, а потім розповів про свої наміри, відверто и щиро сказавши, що від поїздки на Папуа залежить його доля, щастя, що, може, його намір у когось викликатиме лише скептичну посмішку, але, знаючи Саливона Оверковича як людину великодушну й мудру, котра на всяких таких ситуаціях зуби з’їла і може збагнути всю складність і незвичайність його задуму, він просить…

Товкач перебив Грицеве мекання й бекання рішучим жестом:

— Не будь гімназистом, кочегаре! Їй-богу, гумор — то одне, а патока — цілком інше. Навіщо так багато розпатякування? За такою дівкою можна, братику, не лише на Папуа летіти, а в Туманність Андромеди! Хіба не так? Згадай Івана Єфремова: у нього герої проривають час і простір, щоб кохатися з червоношкірими красунями планети, що кружляє біля Епсилон Тукана. Хе-хе! Така наша чоловіча планида! — Товкач удавано занепокоєно пошкрябав лисину. — Вічно мчатися за жіночою спідницею, а потім переконатися, що там всього-на-всього відьма в ступі! Ну, ну! Я не про твою Русалію. Твоя, безумовно, поза всякими сумнівами. Так от, не треба додаткових психологічних викрутасів, я тебе люблю і все, що можна, зроблю. А може старий, лисий Товкач досить багато. До речі, я вже цікавився твоєю відьмочкою, дуже хвалять її спеціалісти. Кажуть, Русалія Чандра — геніальний інтуїтивіст в царині психіатрії та психології. Учений з великими перспективами. Нетрадиційні умовиводи, надзвичайна комунікабельність з хворими. Ти, правда, це й сам відчув, хе-хе! Так от, слухай далі. Я оце подумав, і блиснула в мене геніальна ідея. Днями в Полінезію відлетіла наша антропологічна експедиція для вивчення тамошніх звичаїв та іншої мури в царині етнографії тощо. Там вони розіб’ються на групи: частина в Індонезію, дехто на Папуа, ще хтось на якісь там острови. Я погомоню з компетентними людьми, можна буде тебе пристебнути навздогін до цієї експедиції і зорієнтувати на Папуа. О, ясно?

— А як? З якими повноваженнями?

— Ага! Загорілося? Ич, припекло! Повноваження йому подавай. Розшукати Аеліту в джунглях Нової Гвінеї — хіба маленьке повноваження? Капітана Гранта ціла банда розшукувала на чолі з лордом, а ти — сам, однісінький. Жартую, жартую. Так слухай… Ти будеш представником нашого часопису, але не липовим. Чуєш? Ганяйся там за своєю коханою, зустрічайся, милуйся чи кам’яній, тремти, але роби й нашу кровну справу. Знайомся з гумором тих країв, вивчай їхні сатиричні традиції, всі нюанси сміху й веселощів. Та ти сам знаєш, що і як! До речі, ти ж знаєш, що твоя Русалія Чандра поїхала вивчати екзотичну хворобу, при якій від сміху вмирають люди. Чув?

— Знаю, знаю…

— Та це ж і до нашої парафії відноситься. А що — треба й з цього боку підійти. Хе-хе! А хіба наші бюрократи від гумору та сатири не врізують дуба? Ще й як! Може, й там всякі полінезійські бюрократи не можуть перенести сміху. Отака проста розгадка. Хе-хе! Жартую. Отож домовилися: я гомоню з компетентними людьми, а ти — будь готовий, як піонер! Хоч ти ще й не заслужив такого славного відрядження, але благословляю. З бандитами ти справився, отож за твою емоційну сферу можна не боятися, в аборигенок не закохаєшся, оскільки твій об’єкт притягує тебе непереможно, англійську мову, здаться, знаєш пристойно…

— В дорозі ще надолужу…

— Тоді — готуйся! Що? Сумніваєшся? Клянуся «Хроном» — ти зустрінешся із своєю циганкою на Папуа. Ага, ледве не забув: я тобі, ти — мені! Захопи мені гарненьку мартишку, мавпочку, як будеш вертатися назад. Сувенір. Хе-хе! Жартую. Нащо вона мені? Досить глянути в дзеркало — і маєш безплатного шимпанзе. Хіба неправда? Але жарти по боку, маю до тебе сурйозне прохання: дізнайся все, що можна, про отих самих «вогнеходців», чи як там їх називають. Не міфи, кочегаре, а суворі факти. Якщо щось серйозне і варте уваги — хай вчені публікують. А якщо містифікація — в «Хрін» помістимо. Чудово — хіба не так? Ось тобі й спецзавдання. З Боголо зустрінешся, він все зробить, аби ти потрапив куди слід. Цей учений і Русалію опікає, то й тебе не залишить напризволяще. Може, й сам по вогню походиш? А що — можна буде таку прес-конференцію провернути, що аж завидки всіх візьмуть. Ага, ти ж іще суду не відбув. Підганяй діла, а я тим часом прокручу в ОВІРі та в інших місцях. Ну, кочегаре, хіба думали ми, що із сміху отаке серйозне діло вигорить?

На станції «Мир» — час відпочинку. Чуров і Марусишин сплять, а Юрій не може навіть задрімати всупереч суворій інструкції: навала нової інформації, яку вони здобули в двотижневому польоті, розпирає свідомість, вимагає осмислення. І тривога, тривога, тривога! Останнє відкриття, інтегрований підсумок якого здійснила ЕОМ кілька годин тому, хоч він теоретично й був готовий до нього, потрясло й збентежило: чи стане тривожна вість для мислячих істот сигналом до глобального пробудження?

Юрій поглянув в ілюмінатор. Станція пропливала над затемненою Західною півкулею, видно було мерехтіння щупалець нью-йоркського спрута, далеку заграву Чікаго, ланцюжки прибережних міст та промислових комплексів. Внизу — Атлантика. Незабаром Європа, а потім — рідний край. Черговий зв’язок з Космоцентром. Нині його чекає розмова з братами: повідомлено, що для бесіди приїхали Іван і Борис. Брата-кібернетика він сам кликав, а чому прилетів землелюб, що його зацікавило? Той чорноземний мовчун так просто від ріллі не одірветься.

А свідомість розгортає свою паралельну стрічку, і на сторінки блокнота лягають похапливі рядки:

«Настала пора термінового перегляду більшості «очевидних» істин. Ми загіпнотизовані об’єктивним потоком наукової інформації і потрапили в полон тунелю, котрий запланували в перші дні народження позитивної науки, дитячого матеріалізму. Інструмент діалектики, якою вчені клянуться й божаться, насправді не став для багатьох дослідників скальпелем пізнання, і «очевидізм» застилає обрій досліджень. Наука заповнена безліччю міфів і аксіом, прийнятих апріорі. Це було б не страшно, хай би люди бавилися тими чи іншими уподобаннями, бо силою істину не нав’яжеш, але… Але тепер, коли планета, а може, й цілий космічний регіон постали перед загрозою катастрофи, ми не маємо права на псевдонаукову гру. Кожне твердження, гіпотеза, кожна ідея повинні перевірятися суворо й безкомпромісно. Не зручні теоретичні жупели, до яких легко можна підганяти ті чи інші факти, а безстрашні висновки пробуджених мандрівників Космосу. Ми не в затишній домівці, під кришталевим склепінням деміурга, як гадали древні, а під ураганом таємничої реальності, що несе планету у безодню.

Багато вчених вважають свою справу такою ж рутиною, як випікання хліба, чи пошиття одягу, або копання силосної ями. Мають за своє перемішування грішного з праведним якусь зарплатню та чергові наукові звання — і гаразд! Та це страшна помилка! Кожен правдивий учений — вартовий на фок-мачті земного корабля. Ні день, ні година, ні навіть найменша мить не мають бути віддані марнотратству антимислення в той час, коли на обрії вимальовуються грізні пороги. Тому перегляд всього інформаційного багажа назрів, як рятівна дія перед катастрофою на кораблі, або ще точніше — на аеростаті: весь баласт має полетіти вниз…

Леле, скільки такого інформаційного сміття в наших бібліотеках та інших інформтеках? Як захаращена планетна ноосфера! Чи можливо пробитися крізь мури псевдознань і оптильйони рядків порожніх, ідіотичних, сміттєвих, марновірних, містичних, поверхових, брехливих містифікаційних текстів до дверей правдивого пізнання?

Згадати хоча б гумористичні факти недавнього минулого: довгі століття багато вчених вважало, що у мухи вісім ніг. Так сказав Арістотель, так і відпечатано було в умах сотень поколінь. Досить було спіймати муху і порахувати кінцівки, котрих всього шість, і все стало б на свої місця, і не довелося б сміятися над власним консерватизмом і рабським схилянням перед «авторитетами». Але ортодокси вважали неможливим сумніватися в правоті «геніїв»! Або ще й досі побутує (навіть на рівні серйозної науки) віра в те, що сонях обертається за Сонцем. З цього навіть роблять далекосяжні висновки. А правда — проста й звичайна, її знає кожен селянин. Сонях дивиться лише на схід, зустрічаючи ранкове сонце. Це теж дивовижний феномен, котрий вимагає роздумів і висновків, але вже цілком інших, ніж раніше. І вже не містифікація «сонячної динаміки» квітки буде водієм ученого, а факт кореляції голівки соняшника з потоком космоенергетики, яка обмиває планету в результаті її обертання. Не сонце цікавить дивну квітку, а вся зоряна ріка!

Отак можна перебирати тисячі загальноприйнятих «істин», переглядати їх, відкидати стереотипи і пусті твердження, псевдонаукові забобони й ортодоксальні риштування, за якими нема жодних будівель, «аксіоми», прийняті по інерції.

Якщо врахувати, що наука йде «по писаному», то стане ясно, що багато наших зусиль витрачаються для марності, для тупикових тунелей, для честолюбних прославлень, котрі вельми дорого нам коштуватимуть і, як каже народ, згодом вилізуть боком.

Один з експериментів, проведених нами на станції «Мир», підтвердив підозру, що так званий «променевий тиск» — науковий міф ХІХ–ХХ віків. Нас загіпнотизувала «вертушка Лебедєва», де у вакуумі під тиском сонячних променів обертається млиночок. Але кожен міг би відзначити, що рухатися млиночок починає у бік затемненого крила, отже, тут ми маємо справу з реактивним рухом: нагрівається зачорнена поверхня, молекули вириваються з металу, а далі — виникає ефект відштовхування. «Тиском променів» тут і не пахне, бо якби так було, млиночок мав би обертатися у бік дзеркального крила, адже там кванти радіації повністю відбиваються. А на основі цієї містифікації побудовано безліч наукових та фантастичних проектів: споряджалися фотонні кораблі до далеких світів, творилися сонячні вітрила, які під «вітром» променів світила мандрували у просторі. А виявляється, що все це — пшик! Більше того, відсутні самі фотони як корпускули. Таємниця квантів радіації виявляється незмірно глибшою, ніж гадали. Відсутній сам рух світла, котрий нібито переносить енергію джерела радіації, відсутня й «константа» — 300000 км/сек., і означає вона зовсім не те, що ми гадали, а динаміку нашого людського світоконструювання. Це — ефект кореляції космічної динаміки і психодинаміки спостерігача. Ми поки що перебуваємо в полоні саме цієї «константної» шкаралупи, котра не дає змоги рухатися швидше. Поки що! А як тільки збагнемо самообмеження, як тільки переступимо променевий бар’єр, так і оволодіємо вищою динамікою, при якій далекі метагалактики будуть на відстані простягнутої руки.

Доведеться переглянути містифікаційні гіпотези про «термояд», що буцімто вирує у надрах Сонця й зірок. Доведеться по-новому розглянути парадокс самого життя, мислення, слова, історії, часу й простору. Діалектичний матеріалізм достатній для найнесподіваніших відкриттів і висновків.

Наше прагнення до нагромадження енергопотужностей може виявитися самогубством. Проникнення в тканину універсуму повинне бути спокійним, природнім, простим. Насилля — то збурення цілості, то бандитизм у безмежжі…

І тут ми підходимо до грізної й прекрасної загадки вакууму, того таємничого НІЩО, про котре тисячоліттями натякали мудреці й філософи, символізуючи його фантастичними, міфічними, містичними образами. Двадцятий вік збагнув, що загадка вселенської порожнечі — то загадка самого Буття у всій його глибинній стихійності та масштабності.

Відкриті нами віртуальні ниті вакууму — то лише перше торкання до нового всеосяжного гнозису грядущого. Холодок творчої тривоги пронизує серце, проте ця тривога — радісна. Для байдужого погляду космічна пустеля мертва. Та для птахів невпинного наукового пошуку — це всеосяжне, всеможливе поле, де нашим спадкоємцям належить сіяти зерна дерзновенних мрій і казкових прагнень.

Головне — осмислити проблему вакууму якнайглибше. Адже наука сучасності лише торкається піни космічного океану, шкаралупи вселенських явищ. Основні відкриття — за порогом. Ми тільки ставимо ногу на той поріг.

Земне життя — зародок, ембріон вакуумного яйця. Відома нам біосфера і її мислячі істоти — основа прийдешнього зростання, розквітання, проломлювання очевидних, зримих бар’єрів, мурів для прориву до нових орбіт ще не усвідомлюваного буття.

Як тяжко доведеться вводити нові поняття у ноосферу планети. Консерватизм мільйонноліть жахливий, і це — закономірно. Шкаралупа яйця повинна бути достатньо міцна, щоб викохати птаха, достойного всеосяжності.

І все-таки… все-таки… Чому така страхітлива інерція псевдопізнання? Де її корені? Чи не в самій динаміці вихору, що створюється Чорною Дірою? Тоді нові щаблі пізнання, оволодіння небувалими обріями буттєвості є подолання драматичного «космоспаду», рятунок від зоряних порогів. Оволодівши знанням вакуумного океану, ми станемо його моряками, плавцями, жителями, і тоді — жодні зорекрути нас не злякають, люди народяться радісними журавлями часу й простору…

Нас звинуватять у казковості, ненауковості, в суперфантастичності. Проте все те — відлуння давніх страхів і упереджень. Практично вже відома нам інформація про світобудову дає змогу достатньо зрозуміти найглибшу спорідненість видимого світу, і зокрема біосфери, з вакуумною безоднею. Ми живемо в цій таємничій субстанції, пливемо в її глибинах, насичуємося нею. Речовина, що тче нашу тілесність, лише ледь помітний пунктир на хвилях зоряної пустелі. Кожен рух, вся енергетика космосу, вся галактична й метагалактична динаміка збуджуються таємничим життям світлоносного вакууму. Справді світлоносного, бо відоме нам світло — лише радісне, творче тремтіння того, що ми невігласно звемо «порожнечею».

Що ж далі? Які підходи до цієї легендарної тайни? Безумовно, наскоком таку твердиню не візьмеш! Це завдання для збратаного людства, для об’єднаної науки грядущого.

Нова мегафізика повинна осмислити космічну структуру вакууму, як основну підвалину буття: речовинні, видимі форми підпорядковані вакуумним структурам, ареалам, що формують ще не усвідомлені пізнанням тіла Мегасвіту. Відкриття «спокійних» нейтрино й фотонів — лише перші кроки в такому ознайомленні з материнським тілом Всесвіту…

Відкинути страх вчорашнього дня, не боятися порушити частоколи догм і ортодоксальних катехізисів, котрих достатньо не лише у віруючих різних релігій, а й у безлічі прагматичних відгілків світової науки.

Взяти хоч би й ідею «розбігання» Всесвіту після вибуху первісної сингулярності, котра являла собою позавимірну точку з нульовим радіусом, а згодом — має знову повернутися до першостану. Всесвіт, що має тепер діаметр біля сорока мільярдів світових літ, після колосальних періодів розширення збіжиться в цятку, де щезне час, простір і будь-які міри. Де еталон для всіх цих теоретичних метаморфоз? Порівняно з чим — нульовий радіус? Порівняно з чим — мільярди світлових літ? З мірами Землі? Але ж Земля входить в цілість Всесвіту, котрий не має еталона! Бо де для Всесвіту первісна міра? Ми потрапила в зачароване коло, ми кусаємо власний хвіст. Чи не буде наше тривожне відкриття тим ударом, що поверне земну свідомість до переосмислення всіх марних інформаційних нагромаджень і поставить нас перед вибором: задихнутися під обвалом власних міфів або викохати крила розуму й полетіти до нового обрію свободи. Космос ставить нас на край прірви, як дорослі птахи своє пташеня на край гнізда: пересиль страх і стрибай! Ти повинен полетіти, бо інакше — розіб’єшся…».

Гарячкові записи Юрія Гука перебив сигнал чергового зв’язку. Спалахнув екран. Пробуджуючись, солодко позіхнули Чуров і Марусишин. Почувся голос генерала — керівника польоту:

— Вітання, «Соколи»!

Після взаємних привітань Юрій запитав, чи все готово для «летючого симпозіуму», бо інтегральні дані бортової ЕОМ дуже серйозні і вимагають всебічної перевірки на Землі. Генерал відповів, що керівна група Космоцентру готова для діалогу, що брати Юрія, Борис та Іван, теж присутні. Їхні усміхнені лиця з’явилися поряд з керівником польоту. Юрій зрадів, кілька хвилин розпитував про батьків та близьких. Потім рішуче обірвав інтимну розмову.

— Пора до справи. Інформація надто серйозна. Звичайно, це наша суб’єктивна думка, але все, що ми тепер знаємо, вимагає переосмислення всього комплексу космічних планів.

— Підтверджується твоя гіпотеза? — запитав генерал.

— Так. З високим ступенем достовірності. Записи ЕОМ передаються на Землю, а тепер — коротко про те, що нам відкрилося в результаті комплексних досліджень.

— Ми слухаємо…

— Перше: рентген-телескопи і гравідатчики визначили локалізацію другої компоненти сонячної пари — Чорної Діри; ми її умовно назвали Тартаром, вважаючи, що прадавня ідея Тартару, страхітливої безодні, яка проковтнула предковічних богів і титанів, зловіщої бездонної ями, з якої нема виходу, породжена саме реальністю сколапсованої зірки. Об’єкт знайдено в напрямку сузір’я Геркулеса. Звичайний телескоп його не може відзначити, він оточений потужною спіраллю високоенергетичних часток і хмарою водню.

Друге: підтверджено також наявність гігантської Чорної Діри в центрі Галактики.

Третє: нейтрино-датчики підтверджують припущення про спіральну структуру «моря Дірака» — вакуумного тла віртуальних часток, в яке занурено наш Космос. Поки що висновок однозначний: в нашому регіоні наявний суперпотужний вихор, котрий формує часово-просторову спіраль псевдоконтинууму…

— Чому псевдоконтинууму? — нетерпляче перебив генерал, нахмурившись. — Поясни свою думку.

— Я гадаю, що всеохопний принцип спінарності (обертання всіх тіл — від корпускул до квазарів) є результат космоситуації — падіння в Чорну Діру. Ми буквально «провалилися» з «нормального» Всесвіту у гравітаційну лійку-спіраль і поступово наближаємося до її центру, до Тартару, котрий — це треба визнати з усією серйозністю! — поглине Сонячну Систему, якщо розум не знайде виходу з пастки. Вакуумна космічна тканина, що оточує нас, а також всі тіла, об’єкти, котрі з нею поєднані, підпорядкована закономірностям згаданого спірального падіння, а звідси — гносеологічна цільність, яку ми намагаємося знайти для світобудови в філософських та астрофізичних схемах, завжди буде спотворена, деформована впливом Чорної Діри. Воістину — князь пітьми, що сприяє деградації будь-якої істини! Просте порівняння: спокійна вода точно відображає зірки в небі, схвильована — деформує їх. Всяка спроба відтворити істинну цільність, континуальність того, що відбивається у вируючій воді, марна: ми завжди матимемо інформацію, далеку від реальності. Те саме й тут: наш космічний регіон, висловлюючись образною мовою, звихрено, скручено, в тугу спіраль, і на всю інформацію, що приходить до нас, накладено печать цієї деформації.

Із Землі долинув схвильований гомін, заперечливі репліки:

— Надто скороспілі висновки!

— Це космічний апокаліпсис!

— Гук забуває «бритву Оккама» — не нагромаджувати зайвих сутностей. Можливо, всі ці факти спокійно ляжуть у традиційний космогенез!

— Спокійно, товариші й панове! — розсудливо озвався генерал. — Бачте, як вас зачепило! Певно, питання справді надто серйозне. Ми не можемо прикласти до нього мірку буденності. Уявіть, що все уже підтверджено і Гук повністю правий: ми — Земля, планети, Сонце — падаємо в Чорну Діру! Хіба доречно буде тоді займатися схоластичними міркуваннями? Коли в домі пожежа — єдине прийнятне рішення: гасити полум’я і виносити цінні речі!..

— Саме це я й хотів сказати, — згодився Юрій. — В своїх тезах, котрі готую, я відзначаю саме оцей стержневий момент: необхідність відсікати зайву інформацію, будь-який експеримент, що не входить в актуальне завдання — збагнути своє космічне становище, визначити ступінь загрози і знайти шляхи її відвернення. Буду щасливий, якщо наші прогнози не підтвердяться. Проте політика страуса не для серйозної науки. Мені здається, що інтенсифікація науки й техніки в напрямку космізації теж є свідоцтво грізності моменту, бо, окрім свідомого знання конкретних учених, є ще й колективне підсвідоме (чи позасвідоме) знання ноосфери, котре, безумовно, стукає в наші серця, в наші розуми…

— Треба попередньо обговорити варіанти того, що сталося, — сказав генерал. — Необхідна реконструкція послідовності подій, що привели до катастрофи. Спостерігач від французької академії наук бажає висловитись. Прошу вас, мсьє Мішель Бурше…

Космонавти побачили на екрані худорляве обличчя відомого французького космолога, схожого на Ромена Роллана: прозорі очі дивилися на Юрія Гука привітно й серйозно. Він почав швидко говорити, палко жестикулюючи (синхронний переклад російською мовою накладався на його мову):

— Ваша гіпотеза, мсьє Гук, викладена в «Роздумах космобіолога», достатня для визначення нашої астроситуації. Футурологія та фантастика світу також переповнена подібними припущеннями. Отже, факти, що відкриваються тепер, не є для нас чимось екзотичним, небувалим. Зрештою, всі апокаліпсиси, всі попередження минулого, всі алгоритми релігій та містичних концепцій висували ідею «рятунку», «звільнення», «виходу» і так далі. В чому справа? Як могло таке статися в світі «нормальному», де нікому ніщо не загрожує? Як могли б виникнути ідеї «рятунку» там, де буття розвивається спокійно, у відповідності з велінням універсуму? Тому є сенс не відкидати навіть символічних тверджень міфічної психології древніх, бо в них могло зберегтися зерно прадавнього знання, спотвореного віками хаотичної історії. Спробуємо відтворити космогенетичну картину минулого…

Легенди народів світу твердять про прадавню титанічну епоху, про так званий Золотий Вік. В перекладі на сучасні наукові поняття це було цільне буття, континуальне буття, розкішне мегакосмічне древо, де все у всьому розвивалося гармонійно й нормально. Це була своєрідна парникова ситуація, в якій виникло і саме життя, і зародився розум, сягнувши титанічного рівня. Ми не можемо знати подробиць тієї цільності, бо вже сформовані у дискретному світі, у світі вібрацій, ритмів, ущербності, неповноти, розірваності, хвильовості, спіральності. Ми — і це гарно сьогодні ілюстрував мсьє Гук — знаходимося у космічній каруселі, тому — ясна річ! — неспроможні чітко визначити реальність континууму, що лишається поза «межами» гравітаційної спіралі падіння. Так — відбулася ще не відома нам катастрофа, і далі — відрив від материнського прабуття.

У мене виникає дивна думка, що Мегакосмос перевіряє нас на зрілість. Вся ця ситуація — екзамен, іспит. Або знайти рятунок — або пропасти. Ми — в течії вражаючого масштабного експерименту. Мізерні життєві, розумові парості буттю не потрібні, життєва динаміка відбирає всеперемагаюче зело, здатне прорости навіть у якійсь щілині на прямовисній стіні. Ілюструю свою думку: на дубі виростає жолудь, він розкошує в повному єднанні з батьківським стовбуром, листям, гіллям, коренем — це і є повноцінне буття, де відсутні катастрофи і сумніви. Потім — пора дозрівання й падіння жолудя, відрив від материнського лона. Відчуття покинутості, самотності, відчаю. Довкола вітри, дощі, може, безводдя, може, кам’янистий грунт, може, свині, котрі прагнуть з’їсти жолудь, або птахи, які загрожують його склювати, і так далі. Треба збагнути всі ці умови і відтворити з себе прасвіт батьківського дуба.

Ось ситуація Землі: ми — носії титанічної програми колишньої континуальної суперцивілізації. Вона — в нас, в наших генетичних глибинах. Ми відірвалися від «стовбура» цільного буття і «падаємо» у незбагненне поле, в якусь яму, де можемо прорости або загинути — залежно від того, що нас очікує. Падіння в інферно Чорної Діри — це ефект відриву, котрий має стати новим початком, новою космічною весною, якщо ми самі собі підготуємо добрий грунт для проростання.

Головне — усвідомити, як це сталося, що ми несемо в собі, як в цих умовах знайти шлях до самореалізації. Згоден з попередніми думками про те, що пращури знали про космічну загрозу спопелення планети. Саме про вогняну смерть говорили древні мудреці: можливо, то був відгомін ще титанічного знання, спотвореного релігійними культами і апологіями жерців.

— Дякую, мсьє Бурше, — озвався генерал. — Ваша натурфілософічна картина дуже цікава. Це –наближає нас до змалювання більш раціональної картини ситуації. Ставиться питання: чи є якісь конкретні докази на користь гіпотези про ущербність планетарного життя? І ще: які можуть бути варіанти «виходу» з «спіралі падіння»?

— Дозвольте мені, — раптово обізвався Іван Гук. Його сива кучма з’явилася на екрані. — Ми маємо таку лавину інформації, що з неї можна конструктивно ліпити безліч варіантів та моделей космоситуації. Але це означає — гратися в примарами, тут я згоден в тобою, Юрку. До речі, я прибув на розмову з тобою не випадково: ми з Борисом вже обговорювали деякі цікаві факти, тривіальні факти, треба сказати, але вони залишилися поза увагою дослідників.

— Це так, — підсунувся до екрана Борис Гук, і Юрій побачив його глибоко запалі очі під кущиками передчасно посивілих брів. — Робота над формуванням першого варіанту «Резева» завершується, тому потрібне відповідальне осмислення всієї глобальної й космічної ситуації. Безумовно, що визначальним для «Резонансу Еволюції» має бути таке завдання, такий алгоритм, який ляже основою всеохопної творчості для ХХІ віку. Промоделювати грядуще сторіччя з високим ступенем тотожності можна лише тоді, коли евристичний алгоритм нової ЕОМ вбере в себе найголовніше річище буття. Нам здається, що таким завданням і має бути усвідомлення та відвернення космічної загрози, яка вимальовується…

Знову залунали скептичні вигуки:

— Ідея приреченості — не для серйозної науки!

— Це — прерогативи фантастів. Хай вони займаються моделюванням таких екзотичних ситуацій.

— Світова думка не сприйме таких песимістичних прогнозів. До того ж інформація про загрозу падіння в Чорну Діру може породити небажані наслідки — фанатизм, зневір’я у цінності життя, лавину самогубств і так далі.

— Не згоден! — рішуче відповів на ті репліки Юрій, і його супутники — Марусишин та Чуров — схвальними кивками підтримали його. — Якщо капітан визначив, що корабель мчить на рифи, на дороги, у небезпечне місце, його місія — знайти найкращий варіант рятунку, попередивши екіпаж про загрозу. Таке попередження хіба песимізм? Це ознака довір’я до всіх пасажирів корабля, до моряків, вияв відповідальності й турботи за життя кожного учасника плавання. Ми на такому кораблі, друзі, і довкола — таємничий океан безмірності, про який ми практично нічого не знаємо. Та ми ухилилися вбік, у марну суперечку. Іване, ти не закінчив своєї думки… які тривіальні факти, за твоїм переконанням, варті такої пильної уваги?

— Ви знаєте, — повів далі Іван, — що я не космолог, не астрофізик, не філософ. Я — хлібороб, знавець землі, тієї її важливої частки, котра зветься гумусом. Практично гумус концентрує в собі левову частку життєвої потенції біосфери: гадаю, що цього доводити не варто. Та ось парадокс — товщина гумусу, навіть у найкращих місцях планети, наприклад, у степах України, дуже мізерна порівняно з геологічною історією Землі, як її малюють сучасні дослідники. Підрахунки показують, що той шар гумусу, котрий ми маємо і яким користуємося, нагромадився всього-на-всього за десять — дванадцять тисяч літ…

— Катастрофа Атлантиди, — озвався хтось у тиші, що запала після паузи. — А що до того?

— Так, — згодився Іван. — Я запитую: де гумус попередніх мільярдів літ? Саме — мільярдів. Мені можуть заперечити — геологічні катаклізми, опускання та підйоми континентів, наступ морів тощо. Але є такі континентальні брили, котрі не були під водами впродовж сотень мільйонів років. Наприклад, Український щит. Я роблю попередній висновок, хай це буде висновок дилетанта, але над цим треба задуматися. Біля дванадцяти тисяч літ тому планета й Сонячна Система пережили грандіозну катастрофу. Можливо, до цього спричинився колапс другого сонця, про яке писав у своїх роздумах Юрій Гук, можливо, саме тоді навіки пропали основні досягнення титанічної еволюції. Планету потрясло, багатокілометрові хвилі змили з усіх континентів розкішний мільйоннолітній гумус. Я навіть гадаю, що це був не гумус у нашому розумінні, а якась таємнича вітальна сфера, що об’єднувала кожну частку буття життєвим океаном. У мене є думка, що навіть звичайне харчування було зайвим у тих умовах, бо обмін відбувався автоматично, як тепер дихання. Тобто повна автотрофність. Далі… Ми почали падати в інферно, в пастку Чорної Діри. Рештки титанів, котрим пощастило врятуватися десь в космосі, згодом відновили реліктове життя, засіяли ним Землю. Але це вже була не та розкішна Гея, що народжувала «богів» і «титанів», а уламок колишньої величі. Нащадки титанів деградували, їхнє знання стало міфами й легендами. Наша епоха повинна відтворити картину катастрофи точно й тотожно. Кожна, навіть найтривіальніша, інформація має лягти в мозаїку такої картини. Ось на які думки, товариство, наштовхнуло мене довголітнє дослідження земельки, по якій ми ходимо і з якої харчуємося…

— Прекрасний роздум, Іване Васильовичу, — сказав генерал. — Він повністю лягає в гіпотезу, яку ми обговорюємо. Борисе Васильовичу, ви вже вводили ці ідеї в «Резев»?

— Поки що ні. Вся наша група, в тому числі й доктор Боголо, має намір вводити до евристичної програми ЕОМ лише інформацію, перевірену багатократно. Звичайно, це стосується кореневої, фундаментальної основи алгоритму, бо побічних відгілків може бути сотні, тисячі — від романтичних снів та мрій — до найкарколомніших гіпотез. Ми чекали результату досліджень на станції «Мир», щоб визначити головне завдання ХХІ віку. Тепер ця думка кристалізується: важливішого завдання, ніж рятунок цивілізації та планети, нема. Його ми й поставимо на чільне місце в алгоритмі…

— Який же вихід малюється, бодай орієнтовно, з цього «вихору падіння»? — запитав генерал, глянувши на Юру. — Чи «Соколи» вже обговорювали це?

— Попередньо, — сказав Гук Юрій. — Лише в першому наближенні. Проте мені здається, що для ЕОМ такі версії «рятунку» підійдуть. Поки що… Перше: виведення Землі й, можливо, інших заселених планет регіону з гравітаційної пастки у континуальне буття…

— Яка ж для цього потрібна енергія? — скептично озвався хтось у Космоцентрі.

— Суперпотужна, — згодився Юрій. — Така, про яку ми ще й не мріяли. Можливо, така, що перевершує енергію анігіляції. Тепер не про це річ. Вирішується питання в принципі. Другий варіант — подібний до першого: побудова суперкосмічних лайнерів для евакуації із спіралі падіння всіх мислячих істот, можливо, їхніх геноблоків, як і геноблоків всіх представників тваринного й рослинного світу для відтворення земної біосфери в безпечних світах. Це — проект «Ковчег». Можливо, він колись уже був реалізований в далекому минулому, ось чому древні народи зберегли для нас символічну легенду. Перший варіант прийнятніший — виведення з небезпечного регіону всієї планети або й всієї Сонячної Системи. Для цього потрібна енергія, як слушно зауважили друзі в Космоцентрі, на кілька порядків вища від теперішньої. А можливо, щось цілком інше… Можливо, деенергетичний принцип для просочування в «спокійний» світ крізь бар’єри часово-просторової пастки. Це стосується третього варіанту: формування альтернативного буття, формування життєвих вмістилищ у інформсфері — психічній, розумовій, чуттєвій, духовній — на всіх орбітах буттєвості. Гадаю, що багатогранні йогічні пошуки «мокші», «спасіння», «звільнення» є реліктовою програмою виходу з небезпечного регіону космосу. При відсутності глобальної науки і технічної озброєності могла реалізуватися лише така програма, розрахована на індивідуальні виходи у континуальність. Можливо, комусь з мудреців щастило вирватися за межі пастки. Але який сенс у цьому для спільноти? Серйозно можна ставити питання лише про загальний рятунок. Відкидати, навіть такі екзотичні варіанти виходу, як метаморфоз у тонкі градації матерії-енергії, не варто: можливо, там буде знайдено щось путнє й достойне. Та я думаю про те, що недарма природа через нас вийшла до науково-технічного ступеня пізнання. Такий щабель дає важелі для раціонального пошуку рятівної ідеї. Крім вищеназваних варіантів наша група пропонує ввести до алгоритму «Резонансу Еволюції» ще один: ліквідацію Чорної Діри накладанням своєрідного пластиру, введенням у пащу космічного монстра невеликої зірки або крупної планети, маса яких спроможна перекрити гравітаційний радіус, сингулярну пору континууму, куди ми всі провалюємося. Тоді спалахне знову прадавній Озіріс, Рах, Люцифер, відтвориться цілість системи, загоїться пробоїна в космічному тілі, заспокоїться континуум. Це буде всекосмічний метаморфоз. Повне преображення. Щезне хвильовість, всі форми буття відтворять свою правдиву суть. Можливо, навіть обрій дискретного буття розшириться неймовірно і ми ввійдемо в площину цільності та одності. Гадаю, достатньо фантазування: все інше вималюється під час практичних розробок цієї ідеї. На завершення ще одне відкриття: нейтринні та вітальні датчики дали достатню інформацію для формування цільної механіки. Це вже, Борисе, ваша з Боголо парафія, оскільки «Резев» грунтується на математиці повноти…

— Що ти маєш на увазі? — схвильовано запитав Борис, схиляючись вперед. — Безперервність нейтрино й фотонів?

— Так. Датчики змалювали часово-просторову картину нейтрино-фотонного тла вакууму. Універсум, виткано буквально світлоносними нитками, жмутами шнурів субстанційної основи. Збудження цих цільних шнурів ми вивчаємо, сприймаємо як електромагнітні та інші коливання; в обмеженому часовому кадрі сприйняття вони бачаться нам корпускулами, хвилями, квантами, дискретностями. Квантова механіка тепер стане лише частинним випадком механіки цільності. Далі: всесвіт наповнений фотонами з масою спокою. Це — фундаментальне відкриття. Динамічне світло (промінь) — лише мізерний аспект світла статичного, «спокійного», в котрому ми «купаємося», з котрого зіткані.

Радісно-здивований гомін Космоцентру був відповіддю на несподівану інформацію. А Юрій, втомлено потираючи очі долонею, завершив розмову так:

— Обгрунтовані тези всіх наших висновків передаємо негайно для реалізації в «Резеві». Дослідження, уточнення триватимуть. Можливо, знову відкриється щось несподіване. Дякую, друзі, браття, за чудову дискусію. Звідси, з космічної орбіти, особливо ясно видно грандіозність завдань, що постали перед нами. Хіба ми зможемо одвернутися від них? І в ім’я чого?

Гриць поспішав до брата Бориса, радісний і окрилений. Тяжке враження від судового процесу випарувалося, здавалося, що все те сталося в маренні, в моторошному сновидінні: вовчий погляд Марика з під насупленого надбрів’я, закрижанілі зелені очі Віолети, втуплені в простір понад головами присутніх, змарніле личко Інни. Старший бандит у останньому слові не говорив, а сичав:

— Знав би, що так все обернеться, не розводив би сиропу. Тут треба, як на фронті: не помилятися! Без всяких там спектаклів — бити без промаху.

Суддя позбавив його слова, і багрові шрами на щоці, знаки далеких громовиць війни, підтверджували правомірність такого рішення: в устах убивці сентенції про фронт були блюзнірські. Вирок прозвучав суворий, проте іншого й чекати не можна було. Марика засуджено до розстрілу, Віолету та Едю, — до п’ятнадцяти літ ув’язнення, Інну — умовно до семи років, її звільнили з-під варти у залі суду. Віолета ніби прокинулася і злісно плювалася вслід колишній подрузі гидкою лайкою, але Гриць вже не слухав нічого, метнувшись геть від тяжкого видовища. Майже біг вулицею, намагався знайти відповідь на запитання, так чітко и однозначно поставлене життям: як можна згармонізувати інтереси членів суспільства, котрі стоять на цілком протилежних полюсах? Це ж єдина сім’я, її шлях має бути теж спільний, єдиний, а реальність демонструє вибухи такої неконтрольованої енергії злоби, злочинності, егоїзму, цинізму, брехливості, байдужості, жорстокості, що віднайти гармонію тих розмаїтих елементів марно й думати. Насилля державної машини покарання? Це не вихід, це — лише передишка для того, щоб знайти достойне рішення. Де воно? І чи шукаємо його ми?

Жовте листя каштанів та лип малювало килими на вулицях Києва, хлопець ступав по тих примхливих візерунках, ніби вбираючи кожним кроком заспокійливу силу природи, і та втихомирююча містерія осені незабаром розтопила сумне враження, повернувши до радісного сюрпризу, що його нинішнього ранку приготував Товкач. В кишені Гриця — документи на поїздку до Папуа і квитки на рейс Київ-Москва-Делі-Джакарта-Порт Морсбі. Гриць, отримавши все те з рук редактора, схопив його у ведмежі обійми і ледве не задушив. Товкач відбивався від очманілого хлопця, гукав:

— Ти що — хріну наївся, кочегаре? Їй богу, збожеволів! Тоді, справді, жінку з перспективою вибрав — психіатра. Не заздрю я їй, не заздрю! Хіба так можна? Ніби з-за рогу мішком намаханий. Та воно й не дивно — мчатися за спідницею на край світу! Тут і комп’ютерний розум звихнеться!

Гриць згадував ту комічну ситуацію, як найприємніший подарунок. Оповивав сам себе серпанком радості, і до під’їзду Борисового будинку прийшов — не прийшов, а прилетів! — з широченною усмішкою па обличчі.

Старший брат, відчинивши Грицеві, одразу відзначив саме ту еманацію радості, що випромінювалася вродливим обличчям хлопця, і догадливо запитав:

— Пощастило?

— Ще й як! — у захваті вигукнув Гриць, обнімаючи брата. — Завтра лечу до Москви, а там…

— Гм, — здивувався Борис, рішуче звільняючись від Грицевих обіймів, — тобі, видно, сам Ерос допомагає. Я з свого боку теж приготував сюрприз: розмовляв по каналу космічного зв’язку з Порт-Морсбі, Боголо ще кілька тижнів буде там, тебе зустрінуть і зроблять все необхідне. Проходь до кабінету, в квартирі нікого нема. Тобі кави зробити?

— Давай, а то в голові наче хтось ложечкою помішав.

— Від тієї хвороби кава не поможе, — сміявся Борис, лаштуючи на столі, поміж купами паперів та книг, автоматичну кавоварку. — А з судом як — відбувся?

— Так. Тільки ти не нагадуй мені про те, Борисе. То — марення, хай воно і йде у марення.

— Даремно так гадаєш. Від реальності долонею не затулишся. Все це не абстрактні люди, від яких можна спекатися забуттям. Діє закон сполучених посудин: ми й вони — одне й те ж! Юридичні розв’язки всіх конфліктів несумісності — лише найприблизніше, найпримітивніше рішення. Абсолютне рішення має бути глобальним, космічним. А до цього рішення — безліч пошуків і творчих зусиль. Наш «Резонанс Еволюції» — один з таких пошуків. Позавчора ми з Іваном були у космоцентрі, проводився летючий симпозіум з космонавтами, поговорили з Юрком. У них — вражаючі відкриття, незабаром наукові часописи опублікують суть нової космогонічної картини світу.

— Ой, Борисе, мій розум тепер не сприйме жодної космогонії…

— Даремно, — сердито сказав Борис, добуваючи із серванта на кухні чашечки для кави. — Даремно, — повторив він, входячи знову до кабінету. — Якраз те, що малюється нині нашому розуму, має безпосереднє відношення до кожної нормальної психіки. Це — проблема номер один: де пливе наш космічний корабель Земля, що його чекає, як можна врятуватися від загрози, котра вимальовується?

— Навіть так? — здивувався Гриць. — Загроза? Звідки?

— Нові експерименти, проведені на станції «Мир», показали, що вся Сонячна Система, а може й більший регіон, втягуються у Чорну Діру, яка є супутником нашого світила (точніше, вона є центральним тілом об’єднання, бо маса в неї — в десятки разів більша від сонячної).

— І ця загроза актуальна? Уже відомо термін?

— Лише попередні дані. Проте актуальність загрози, як ти висловився, поняття дуже слизьке. Якщо небезпека постає для ХХІ віку, або ХХХІ, хіба в такому випадку вона для нас неважлива? Хто скаже, який день стане вирішальним для рятівної дії, — нинішній, в якому живемо ми, чи якийсь день із ХХV віку? Для того, хто падає в яму, вже нема «актуальної» миті чи «неактуальної». Весь процес падіння — від першої миті до останньої — важливий, і треба не просто спокійно падати, розважаючись та насолоджуючись, а напружено шукати методів рятунку. Прошу, це дуже смачно. По-турецькому. Ти вмієш варити каву по-турецькому?

— Справді, смачна, — сьорбнувши напою, кивнув Гриць. — Спасибі. Але що можна вдіяти, якщо таке космічне страховисько всмоктує нас в апокаліпсичну пащу? Яку силу протиставити? Чи є така сила?

— Якщо є загроза, то є й методи її усунення. Це — закон, — твердо сказав Борис. — Наша цивілізація недарма так блискавично опановує новими ступенями енергетики та витонченої технології. Гадаю, що це мудрість всієї ноосфери штовхає нас до цього. За попередніми розрахунками нам лишилося максимум півтори тисячі літ, мінімум — сімсот, вісімсот. За цей час має бути підготовлено оптимальний варіант рятунку. Або прорив за межі гравітаційної пастки на ескадрі суперкораблів, куди можна було б взяти всіх мислячих істот (земних і позаземних), або виведення всієї Сонячної Системи у спокійний регіон Мегакосмосу, або ліквідація Чорної Діри, перетворення її в нове сонце, при цьому певна загроза цивілізації залишається, бо ми пройдемо дуже близько від полум’яного гіганта, але надійний захист від радіації при проходженні афелію наука грядущого зможе знайти, в цьому можна не сумніватися… Як би там не було, але ситуація, про яку я тобі кажу, ставить нас перед найвідповідальнішим космічним екзаменом…

— Послухай, Борисе, — задумливо озвався Гриць, відставляючи чашечку вбік, — а де ж напророчені «брати по розуму»? Якщо єдине тіло Космосу потрясається отакими катаклізмами, якщо небезпека нависає над всім людством, то хіба в рятунку не мають допомогти наші сусіди, котрі, можливо, володіють суперенергетикою? Може, для них це те саме, що нам витягти з ставка потопаюче кошеня!..

— Гадаю, що ні, — серйозно поглянув на брата Борис. — Ти, очевидно, не задумався над висновками релятивістських теорій. Якщо ми справді падаємо у безодню Чорної Діри, якщо час є породження цього падіння, то послати «навздогін» нам навіть суперпотужного корабля чи ескадру — означатиме лише одне: стати такими ж полоненими локальної часово-просторової пастки, як і всі ми, жителі Сонячного регіону. Втямив, про що я кажу?

— Здається, розумію…

— Отже, ніхто цього не зробить. І ще: який смисл «рятувати» істот, котрі самі не приклали сил для власного рятунку? Може, саме в цьому смисл нашого життя — самореалізуватися у такій колосальній боротьбі з загрозою? Добрі дяді з космосу — це гарно для казки. А в реальному житті — це було б наївно й абсурдно. Ось чому ми свідки «порожнього» космосу. Якщо нова інформація буде підтверджена багатократно, можна поки що попрощатися з ідеєю міжзоряного контакту: ніхто з Гіперкосмосу, з регіонів, що лежать поза межами нашого колапсу, не пірне сюди у речовинних кораблях.

— Ти сказав — у речовинних! — зацікавився Гриць. — Отже, можливо це зробити якось інакше?

— Безумовно. Доки ми повністю не пірнули за певний релятивний обрій, за яким щезне видимий Космос, є ще можливість енергоконтактів між нами й вільними регіонами — радіо, гамма, рентген, нейтрино та інші методи зв’язку. Можливо, нас навіть опромінюють такими сигналами, можливо, ми використовуємо таку інформацію, гадаючи, що вона — виключно наша. Я припускаю навіть можливість «втілення» на Землі інформаційних психокомплексів з далеких світів. Але таке «пірнання» в глибину нашої спіралі падіння — велика жертва, бо повернутися до себе ці істоти зможуть лише разом з усім людством. Та ти, я бачу, десь витаєш думкою? Тобі нецікаво?

— Навпаки, — заперечив Гриць, повертаючись із стану задумливості. — Навпаки, Борисе! Тепер мені багато чого стає яснішим, зрозумілішим. Сама ідея «чужого світу», гностичні ідеї космічної пастки, з якої треба вириватися, все це, певно, відгомін давнього знання.

— Безумовно. Ми про це говорили у Космоцентрі. Інтуїція людей працювала впродовж віків, шукаючи виходу, смисл котрого ще не сформулювався у раціональному знанні. А тепер… Ось один з цілком наукових варіантів: експерименти на станції «Мир» відкрили існування цільних потоків світлоносного моря вакууму. Виникає божевільна ідея — перейти у це море, стати його жителями, як риби ставали жителями землі, суші. І тоді загроза грядущого знищення стане привидом, ефемерою. Риби далеких геологічних епох теж мали загинути на мілинах під палючим сонцем або оволодіти новою стихією. Вакуум не чужий нам. Ми пронизані ним. Ми — діти світоносного океану, ми дихаємо світлом, ми ним мислимо, діємо, змагаємося. Навіть наші кораблі та пристрої — лише оболонки, риштування світлоносної думки, котра рветься у нове народження. Чого ти так дивишся? Ніби вперше бачиш?

— Справді, ніби вперше, — засміявся Гриць. — Я вважав тебе сухарем, ученим педантом. А ти — поет!

— Таке скажеш, — зніяковів Борис, шкрябаючи потилицю. — Просто мені нема коли виплескувати емоції назовні, доводиться зосереджуватися на конкретній роботі, а тут… понесло… До речі, ти не дуже цікавився моєю роботою по створенню альтернативної математики, а в ній — одне з рішень метаморфозу.

— Я вже догадуюся. Я читав щоденники Русалії, а там дещо було про ідеї Боголо-Гука. Химерно переплітаються долі всіх, хто шукає стежки до небувалого.

— Це — закономірно. Їх притягує той же магніт тайни. Ось візьми. Це — верстка часопису «Вирій». Тут є наша з Боголо стаття про альтернативну математику, точніше — популярні роздуми про неї. Крім того, тези метаморфоз ХХІ віку. Мрії школярів, академіків, хліборобів, фантастів — незалежно від освітнього рівня. Нас цікавив сам футурологічний рівень психосфери, бо це — ніби зерна того, що має завтра прорости. Нова ЕОМ — «Резев» — має все це перепрацювати і створити реалістичний аналог подій ХХІ віку.

— А як це буде? У якому вигляді? Есе? Формули? Припущення? Художні фрагменти?

— Бач, загорівся! Навіть не догадаєшся, як це має бути. Повна ілюзія реальності — своєрідний психокінематограф. Проекція ЕОМ безпосередньо до свідомості спостерігача. Обіцяю, що ти теж будеш учасником першого перегляду. Повертайся хутчіше з твого вояжу до Полінезії. Правду кажучи, я б тобі всипав порцію березової каші за такий авантюризм. За дівчиною мчатися у безвість!

— Борисе, — попросив брата Гриць, — не треба жартувати з цим, хай уже Товкач залишається в своєму амплуа. Для мене це таке, що неможливо висловити раціонально. Хай для когось — божевілля, а мені — єдино прийнятний шлях… Як у казці: підеш прямо — з конем загинеш. Я йду туди, де духовні міщани бачать лише загибель вершника і коня. «Принеси те — не знаю що». Давай сюди твій «Вирій», перегляну в польоті. Подумаю…

«Вирій» № 1, Часопис «Резонансу Еволюції». Орган учених і мрійників, фантастів і романтиків, шукачів тайни і безстрашних моряків безмірності.

Що таке вирій? Таємнича далина, куди відлітають птахи і думки дослідників, щоб, збагатившись досвідом інших країв, принести рідній Землі, вітчизні, друзям нетлінні скарби розуму й духу, чуття й творчості.

Не бійтеся глибин непізнанного. Не бійтеся вирію. Вільно прагніть у буряний політ пошуку. Космічна глибінь відповість чудовими відкриттями на кожну спробу співробітництва з Матір’ю-Природою. Діти Революційної Вітчизни, сміючись, відкидають покривало страху — спадок минулих темних віків. Не страхайтеся, що духовні буржуа назовуть вас божевільними — то ознака правильності шляху. Безодня вирію відкрита, світлоносні крила розуму куються подвигом кожного дня.

«Тези для алгоритму «Резонансу Еволюції» (вік ХХІ, роки вісімдесяті, планета Земля й довколишній простір):

соціальний устрій;

наукові тенденції, гносеологія;

технологія;

біологія, медицина;

антропологія, смисл буття, мета;

космічна ситуація;

творчість і любов.

Академік Терен М.І., відомий послідовник видатного педагога Сухомлинського, стверджує:

Епоха соціальних та національно-визвольних революцій за прийдешні сто років повністю змітає експлуатацію й рабство. Планета вступає в Комуністичну Еру, хоч ще й зберігаються в окремих регіонах архаїчні структури з приватною власністю. Проте вони не визначають основної історичної тенденції поступу.

Грядущий соціум розв’язує безліч економічних, етично-моральних, побутових та інших дилем. Проте виникають інші проблеми, котрі раніше не проявлялися. Настає ера нових революцій — внутрішніх. Сили духу, що тисячоліттями заганялися в алгоритми приреченості, війни, приниження, безвиході, воскресають і вимагають дії, росту. Для них необхідні канали прояву. Стихія духовності — вражаюча за потенцією (незміряно масштабнішою, ніж ядерна чи анігіляційна енергія) — повинна мати свідоме застосування. Безумовно, наступне століття ще не розв’яже всіх проблем виховання й самореалізації. Тому можливі вибухи неконтрольованої психоенергії: наприклад, втеча дітей у далекий космос, спонуканих романтикою мандрів та неузгодженістю з архаїчними традиціями батьків; пробудження правічної спадщини звірячості в геномах грядущих поколінь і необхідність її гармонізації; ревнощі й комплекси неповноцінності, заздрість і відчай; відчуття ущербності й спроби подолати цей стан тими чи іншими аналогами повноцінної дії — розмаїтими ілюзіонами, для яких буде використана потужність тодішньої технології та науки (щось подібне до наркоманства, тільки сублімоване до інтелектуальної висоти).

Планетарна педагогіка прийдешнього зустрінеться з такими патологічними та парадоксальними фактами, тому що нагромадження потенціалу загальної освіти й інформативності, розширення духовно-інтелектуального обрію, психонапруга творчої стихії сягне небувалого рівня, а застосування, можливості вияву будуть доступні ще не для всіх. І тоді визріє проблема, яку умовно можна було б назвати «нооштурм прийдешнього», тобто інтенсифікація всіх розумових сил для атаки на стіну часу й простору для прориву в нову сутність буття.

Які проблеми та завдання розв’язуватимуться науковою думкою і творчою потенцією кінця ХХІ віку?

Проблема альтернативного математичного апарату, котрий нині започаткований, як «математика цілості» Боголо-Гука.

Проблема довголіття.

Проблема смерті й безсмертя. Чи можливе безсмертя особи? Дилема Фауста. Загадка народження й смерті: можливо, це фази єдиного життя, котре пронизує буття цільною ниттю.

Проблема штучних організмів (біороботів, кіборгів тощо).

Проблема телепатії (передачі думки), телекінезу (використання психоенергетики для кооперації з стихіями природи), телепортації (передачі тіла на відстань) тощо.

Проблема орозумлення тварин. Розкриття потенційності їх геномів, інтенсифікація звіроеволюції.

Свідомі контакти з флорою. Спроби налагодити спілкування з рослинним світом, як з інтегральним цілим. Мудрість Квітки, як безмежний склад досвіду тисячоліть, мільярдоліть.

Проблема космічних мандрів. Необхідність усунення суперенергетики, знаходження можливостей природного, вільного мандрування в часі-просторі.

Оживотворення Місяця, Венери, Меркурія, Марса, супутників Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна (там, де життя не виникло самостійно). Дослідження великих планет для виявлення там специфічного, унікального життя. Якщо такого не виявиться, розробка проектів для посіву життєвих форм в атмосфері вищеназваних світів.

Проблема геліоенергетики. Таємниця горіння Сонця й зірок. Сонце як висока ступінь організованості, а отже — своєрідного розуму.

Розширення знання про Сонячну Систему. Знаходження сонячної пари (якщо ідеї про наявність в нашому регіоні згаслої зірки підтвердиться).

Проблеми розселення людства у простір. «Ефірні міста» Ціолковського. Проблема мутацій для життя в штучних міжзоряних колоніях.

Проблема створення нових, пластичних тіл для грядущої людини. Організми, які можуть самооновлюватися, самоеволюціонувати, модифікуватися відповідно до зміни космічних умов проживання.

Проблема паралельних сфер-мірностей, часів-просторів. Дослідження Всесвіту, як всеосяжного, багатогіллястого древа вічності, гілкою або листком якого ми можемо бути. Можливість свідомих контактів з розумами таких сусідніх світів. Перспективи таких контактів, як небувале розширення «обрію буття».

Перенесення свідомості й пам’яті на інші субстрати (екстериорізація): в біологічні комп’ютери, в психіку інших людей, в психіку тварин, рослин, комплексів комах.

Проблема пам’яті. Пам’ять як благо і як гальмо поступу. Звідси — необхідність очищення ноосфери від баластної інформації віків (традиції жорстокості, рабства, злоби, ненависті, ліні, песимізму, злочинності, цинізму тощо).

Проблема болю. Трансформація болю в зм’якшений «стоп-сигнал». Звідси — інтенсифікація безстрашності та творчої активності.

Проблема любові. Любов як самозречення. Подолання стереотипів любові патологічної, як, наприклад, жадання оволодіти обраним об’єктом.

Подолання «закону дзеркала» як причин відчуженості особи від Цілого.

Проблема радості й оптимізму як кореня буття й творчості.

Любов і радість як невичерпне джерело психічної енергії, а звідси — самодостатність життя, котре живиться любов’ю й радістю.

РЕЗЮМЕ:

Алгоритм ХХІ віку для «Резонансу Еволюції» необхідно формувати за найоптимістичнішими ідеалами прогресивних соціумів, щоб отримати повноцінний прогноз.

Чому різні західні «клуби» та «футурологічні інститути» отримують апокаліпсичні висновки, які ставлять людство перед крахом? Тому, що грунтують алгоритми й програми футурологічних аналізів на ідеалах і традиціях історично приреченого суспільства, в котрому відсутні перспективи еволюційного метаморфозу. Хто куди прямує — той там і буде! Ми повинні опиратися виключно на моноліт оптимізму й творчої радості. Такий вектор викличе до дії потужність втаємничених сил Матері-Природи…

Кандидат філософських наук Рудько М.С. (м. Київ) стверджує, що інтенсифікація потоку пізнання за наступні сто років приведе до примату (першості) розуму людини, як генератора й приймача вселенської інформації. Це дасть змогу вступити в свідомий контакт з інформаційною сферою Мегабуття (Рудько М.С. вважає, що така сфера функціонує впродовж вічностей і є запорукою нерушимості життя). Такий контакт означатиме наше вростання в моноліт титанічного інтелектуального Кільця Космосу. Звідси — всі проблеми технізації, енергоозброєння, оволодіння простором і часом відпадуть, мов риштування довкола побудованої споруди, щоб виявити головний плід Еволюції — прекрасну істоту безмірності, котра дрімає в наших глибинах, як метелик у надрах гусені.

Основне — берегти й плекати розум. Ясний, як кришталь, радісний, як весняна веселка у грозовій хмарі. Такий розум буде гідно зустрінутий мислячим братерством Космосу. Яка мета такої зустрічі? Контакт з іншими ступенями розуму — це не просто нащупування можливостей взаєморозуміння на основі єдиної природи та її універсальних законів: це — місток для небувалого творення, для оволодіння принципово іншими потоками буття та його розуміння. Це можливість збагнути життя не лише як придбання, розтрати, засвоєння, насолоду, експлуатацію, вимогу, насилля, самоствердження, а й як самозаперечення, самовіддачу, самоусунення, самодостатність, розлиття у всеохопності, навіть прийняття позабуттєвості, якщо цього потребує цілість…

Агроном Луцківський Г.Р. з Полтавщини критикує проект «Резонанс Еволюції» за волюнтаризм і авантюрність. Він вважає, що мірність природних, еволюційних ритмів неможливо прискорити, тому сама ідея «Резонансу» порочна. Всесвіт має нерушимі закони циклів, як, наприклад, Земля свої суворо обумовлені пори року. Підігріти якийсь клапоть мерзлого грунту можна, щоб хутчіше отримати на нім огірки чи пір’ясту цибулю, але загалом таке «підігрівання» погоди не змінить.

Якщо навіть «Резонанс Еволюції» нагромадить надзвичайний інформаційний потенціал в сфері розумовій, то чуттєва сфера відстане, бо її інтенсифікувати — зась! Тут жоден «резонанс» не допоможе. Отже, будь-яке висмикування себе з болота сьогодення за волосся, як це робив шановний барон Мюнхгаузен, — абсурдне. Треба поволеньки самоочищатися, багатіти, розвиватися, розквітати, виходити на вищі шаблі еволюційності, як це діється в природі, а всі претензії на те, щоб випередити самих себе, анекдотичні.

Луцківський Г.Р. завершує свої розгромні тези ліричною ілюстрацією:

Група учнів середніх шкіл Москви, Києва, Новосибірська, Алма-Ати, Ашхабада, Талліна, Полтавщини, Закарпаття пропонує «Резонансу Еволюції» особливу увагу звернути на проекти інтродукції рослинного світу в інші світи. Розширення біосфери з материнської Землі до кордонів Сонячної Системи небувало інтенсифікує життєвий тонус мислячих істот, відкриє нові канали прикладення творчості й мислення, розв’яже ті завдання, котрі тепер здаються нерозв’язними.

Студенти київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка Положій Н.М. та Соколенко Т.Р. твердять, що без грунтовної розробки проблеми часу «Резонанс Еволюції» не спрацює. Вони вважають, що сучасні наукові уявлення про суть і структуру часу, як форми буття матерії, далекі від реальності і являються архаїчними стереотипами минулих віків, подібними до геоцентризму тощо.

ХХІ вік здійснить «коперниканську» революцію в розумінні часу, як розгортання актуального зерна «миті» у тканину історичного універсуму, котрий має не один напрямок космоісторичного формування (минуле — майбутнє), а безліч. Мить генерує потенційні можливості будь-якого вибору (праворуч підеш — ось що буде, ліворуч — отаке-то станеться, прямо — має відбутися так і отак), і ми вибираємо з того віяла можливостей найархаїчніший, найпримітивніший (вчора — сьогодні — завтра), не розуміючи, що такий «вибір» є приреченою згодою з диктатом очевидності, а не глибоким знанням. Навіть древні догадувалися, що час (Хронос) є еквівалентом вічності (Урана), бо породжений нею, але якщо прийняти його аспект всепожирання (поява — розгортання — щезання, народження — життя — смерть), то нам доведеться вічно бути його жертвами. Вихід з потоку всепожирання полягає в пізнанні всеосяжності часу. Наприклад, правомірна концепція стріли часу, оберненої в минуле: там ідуть наші лідери — батьки, діди, пращури, вони щезли за обрієм часу, але якщо цей обрій розширити, то пропащі епохи знову «оживуть», тобто синтезуються із сьогоденням і прийдешнім. Ідеї «цільної механіки», котра йде на зміну квантовій механіці, ідеї монізму матерії, часу, простору, розуму, життя допоможуть розірвати закляте кільце приреченості в односпрямованій течії часу і виведуть нас на небувалі площини можливостей, про які тепер навіть тяжко міркувати, бо псевдонаукові, релігійні та психологічні рептилії минулих віків темряви й неуцтва гребенем своїм закривають від очей шукачів світоносні простори багатомірного життя.

Прийнятна ідея випромінення «стріл часу» одноразово, одномоментно в сотні, тисячі, мільйони альтернативних напрямків. Це реально означає те, що із стартового майданчика Землі, з її інкубаційного лона проляже не однозначна дорога в суворо обумовлене прийдешнє, а безліч шляхів до нових, експериментальних всесвітів по віялу векторів часу. Це вирішує — просто й природно — дилему перенаселення і неможливості гармонізації несумісних тенденцій. (Чи не тому Всесвіт нам здається пустельним, що цей обрій буття, незважаючи на його метагалактичні масштаби, є виключно нашим, людським Всесвітом, нашим буттєвим «яйцем», котре ми повинні асимілювати, засвоїти і проломити його «шкаралупу» для польоту у нову таємничу глибінь поза його межами?).

ХХІ вік очікує мандрівників у океани часу. Така головна проблема «Резонансу Еволюції». Всі інші проблеми — лише стартовий майданчик, як ми вже відзначили, для стрибка у нове поле. Маківка планети прагне розсіяти виплекані нею зерна розуму й творчої дії у позавимірність, щоб таким чином реалізувати свою всеосяжну потенцію життєвості.

Група молодих вчених з Московського університету ім. М. Ломоносова пропонує уважно розглянути всі міфічні, казкові, легендарні перекази давнини в ключі об’єктивного наукового аналізу з тим, щоб ХХІ вік міг реалізувати це інтелектуальне багатство пращурів, закодоване в символічній формі.

Наприклад, піфагорейська ідея Антихтона (Протиземлі). Що може означати цей символ? Він приймається буквально: буцімто піфагорейці вірили в існування ще однієї фізичної Землі, котра обертається На цій же (земній) орбіті довкола «Центрального вогню». Насправді питання стояло про існування паралельної Землі, енергодвійника нашої планети, антипланети, подібно до того, як ми тепер визначили наявність античасток та антисвітів. Можливо, така антипланета (Антихтон ) є і якимось чином впливає, діє на нашу ноосферу і психосферу.

А що таке «Центральний вогонь»? Невже достатньо обвинуватити піфагорейську групу в неуцтві, забобонах, примітивізмі? Філігранна розробка геоцентричної системи свідчить лише про схиляння перед очевидністю, але далеко не про невігластво її творців. Скоріше навпаки!

Так і «Центральний вогонь» міг перейти до еллінських космогонічних систем від прадавнього гнозису, від цивілізацій, котрі знали про наявність у системі другої зірки і про обертання її разом з нашим Сонцем та планетами довкола спільного центра мас. Пращури, можливо, ще не відали про закон тяжіння, а відзначили тільки одне: Сонце «ходить» довкола певної ділянки простору, де нічого нема, і ця ділянка природно була ототожнена з невидимим вогнем.

Отак, переглядаючи всю «казкову» спадщину віків, ми можемо знайти для творців ХХІ віку реліктові зерна розуму, вартість яких важко переоцінити.

Ужгородський психолог Троян С.М. вважає, що вже тепер варто розширювати обрій чуттєвого сприйняття людини, викохуючи, тренуючи нові, небувалі органи, нові, так би мовити, очі. Прилади, яким ми передоручили справу аналізу глибин світобудови, є спадщиною одномірної свідомості, котра зародилася у сфері видимого світла (люциферіанський гнозис). Безмірні глибини невидимого, «пітьми» приховують таємничі скарби буття, котрі жоден прилад не намацає, не проаналізує. Генна інженерія, йогічні традиції, психотренування, мутагенез, кооперація з природою — все це допоможе людині ХХІ віку оволодіти течією власної еволюції і розпочати еру самотворення.

Пора розвіяти страх перед пітьмою, навіяний ще прадавніми жерцями, містиками, містифікаторами, шарлатанами, забобонними традиціями.

Кілька популярних пояснень для читачів, котрі цікавляться математикою цілості. (Для науковців та спеціалістів видається додаток — препринт тиражем 5000 прим.).

Походження (і розвиток) нинішнього розуміння «числа», як елемента математичних дій, — є, безумовно, результат очевидності і первісного дитячого світосприймання людини: довкола багато речей і явищ (тьма тьмуща), що їх треба розглядати окремо і ними треба маніпулювати, механічно складаючи або віднімаючи.

Цей архаїчний інструмент пізнання, відточений, відшліфований стараннями сотень геніїв, став нині диктатором, як в недалекому минулому ним був світогляд Арістотеля, і вже накладає табу і виголошує анафему багатьом альтернативним векторам наукового пошуку.

Життя вносить корективи й показує, що множинності нема, що вона — мара архаїчного мислення, фантом. Множинність, а отже і число, існує лише для дискретного ума, обмеженого обрієм очевидності й прагматизму. В глибинній реальності завжди наявна єдність і цілісність.

Грядуща математика повноти оперуватиме не множествами, не «тьмами», не дробленням чи додаванням, не діленням або множенням, бо, власне, число як елемент математичних операцій не є реальність, а умовність, абстракція; математика цілості матиме справу з тотожними мікромоделями станів, явищ, істот, подій, тіл, асоціацій, комплексів, ситуацій в їхній динаміці, поєднанні, розвитку, саморозкритті, зіткненні, еволюції чи інволюції, революції чи занепаді, щезанні чи появі.

Що таке дріб? Як може бути 0,5 або 0,02? Хіба в пів-людини? Або пів-яблука? Це вже не яблуко, розділене на половини, а фабрикат для вживання, розгризена цілість. А півлюдини — це вже труп. Що б ми не взяли — часток нема, вони умовність, психологічний фантом.

Є лише ціле. Ціла людина. Цілий народ. Ціла планета. Ціла сонячна система. Цілий Всесвіт.

У кожній цілості є підряди глибших цілостей, котрі входять у Макроцілість. Якщо оперувати тими мікроцілостями, то лише в єдності, в розумінні ВСЕОДНОСТІ (і без жодних дробів, а тим більше — від’ємних чи мнимих чисел). Що таке від’ємне число, наприклад, — 3? Навіщо нагромаджувати психічні антисвіти і засмічувати ними ноосферу? Це руйнівні демонічні образи, які виснажують реалії життя, котре діє не математично, не числово, а цільно, всеохопно, любовно…

У зосередження й самозаглибленість Гриця вдерлися відчайдушні крики й лемент. Він одірвався від читання верстки «Вирію» і жахнувся: в салоні авіалайнера панували хаос і паніка. За ілюмінаторами вирувало багряно-чорне полум’я, літак круто падав униз, пронизуючи товщу кучерявих хмар.

Обруч раптового страху й приреченості стис розум і чуття: ось вона — реальність! Найбарвистіші мрії перекреслюються тривіальною катастрофою. З глибин тіла рвався страхопудливий звір, вимагав рішучої дії, рятунку. Гриць надзвичайним зусиллям стримав панічний імпульс, гарячково перебираючи варіанти виходу з смертельної ситуації. І з холодним відчаєм збагнув, що всі важелі можливостей у руках пілотів… і долі.

Біля його крісла з’явилася молоденька стюардеса-таїландка. Личко в неї посіріло. З чорних очей рвався жах, але почуття обов’язку пересилювало, вона тицяла в руки Грицеві аварійний пакет, бурмотіла:

— Ось тут смикнути… наповнюється повітрям… запас продуктів і води на тиждень… Бажаю успішного приводнення… Гуд бай!

Вигляд героїчної дівчини присоромив хлопця, і дивний спокій, аж до байдужості, сповнив його єство. Він узяв пакет, подякував стюардесі, і вона кинулася далі, несучи з собою хвилю заспокоєння.

Вуха заклало, подих перехопило. Корпус літака потрясали страхітливі вібрації. Блискавично наближалася чорно-сіро-зелена поверхня моря. Пілотам пощастило вирівняти криву падінням, і лайнер, збиваючи гребені збурунених хвиль, у хмарі бризок рухнув у воду. Крики й відчайдушні благання пасажирів злилися в страшну какофонію. Гриць боковим зором відзначив напис: «При аварії — розбити». Схопив молоточок, прив’язаний на стіні, вдарив по склу. І відчайдушно натиснув червону кнопку. Цілий сектор борта відлетів убік, грім грози і шквал ураганної хвилі вдерлися до салону. Хлопець ринувся до рятівного отвору, за ним ще хтось. Височенний вал підняв розтерзаний літак угору, потім кинув униз, у темно-зелену безодню.