Небувальщина

…Диво дивне трапилося зі мною. Саме тому я й вирішила віднині записувати все, що стосуватиметься сьогоднішньої ночі: роздуми, зустрічі, бесіди в людьми, міркування мислителів.

Надвечір я повернулася зі школи, несучи атестат зрілості, а на додачу — золоту медаль. Прадід Василь завжди застерігав мене від марнослав’я, а все ж таки приємно: не соромно глянути у очі батькам і друзям. Дома вітали мене бабуся Олена і дідусь Микола Горенко, вони приїхали з Києва, щоб відзначити цей день. Від мами й тата — телеграма з Делі: щиро вітають і бажають обрати шлях єдино правильний, неповторний, радісний. «Щоб при завершенні життя не було сумніву у власній стежині», — так завершувалася телеграма.

Уже в сутінках я відвідала прадіда Василя в землянці. Похвалилася золотою медаллю, жартома вимагаючи подарунка. Він уважно подивився мені в очі, сказав:

— Буде тобі подарунок. Підеш зі мною.

— Куди?

— До лісу.

— Вже сутінки, нічого не побачимо…

— Те, що треба, ми побачимо…

Заінтригована словами прадіда, я слухняно пішла за ним. Він провів мене ледь помітною стежкою поміж чагарями до малесенької річечки Вити. Продирався крізь терни й кущі глоду, розгортав буйнотрав’я чортополоху, визначаючи напрямок за якимись ознаками, відомими лише йому. Під ногами захлюпала вода. Прадід звелів зняти туфлі. Далі ми йшли босоніж під мерехтінням зірок, намацуючи стежку поміж купинами. Нарешті зупинилися. Довкола стояла суцільна стіна вікових дубів. Один з них вирізнявся товстелезним стовбуром, що біля кореня сягав у діаметрі не менше п’яти метрів, і височів, як мінарет, метрів на п’ятдесят вгору.

Я обійшла довкола велетня, торкаючись до звивин вузлуватого коріння, котре потужно занурювалося в землю, ніби обіймало її надійно і вмиротворено. Дідусь поклав долоню на моє плече і, ніби нас хтось міг підслухати в сутінках ночі, шепнув:

— Ну що?

— Це диво. Чому ніколи не показував мені? Скільки йому літ?

— Півтори тисячі. А може, й більше. Він уже був патріархом лісу, коли Русь приймала хрещення. Він пам’ятає всіх князів, він живий свідок нашої історії.

— Ти так про нього кажеш, ніби це якийсь літописець…

— Більше, доню, більше…

— Чому про нього не писали? Хіба вченим не цікавий такий феномен?

— Це не феномен, — докірливо сказав прадід. — Це один з вартових нашого краю. Затямила? У лісників є мовчазна домовленість — жодного слова про нього нікому. Ні пари з вуст! Хтось із лісогосподарників пронюхав про гіганта, розшукав його і навіть спробував пильгучити бензопилою.

— Який ідіотизм, — жахнулася я.

— Отож! Наспіли лісники, зупинили злочин. Як вони там гомоніли з тим заготівельником — не знаю. Відомо лише, що той чолов’яга забув про цього дуба і навіть перевівся з нашого району в інше місце.

— То оце і є… твій подарунок для мене?

— А хіба мало? — обережно перепитав прадід, ніби прислухався до нечутного голосу.

— Аж надто багато. І ти ж недарма привів мене сюди…

— Недарма, доню.

— Щось хочеш сказати мені, познайомивши з цим дивом?

— Хочу.

— Що ж саме?

— Не поспішай. Відповідь має дозріти в твоєму серці. Я лише натякну. Скажу ось що: дещо запитаю тебе в присутності оцього вартового, і хай він теж послухає.

— Хіба він нас чує?

— Чує, — серйозно запевнив прадід. — І в цьому теж частка мого подарунка.

— Чує так, як ми — люди? — наполягала я. — Розуміє нас?

— Глибше. Всеосяжніше, доню. Але про це пізніше. Дозволь запитати тебе: який шлях обираєш після школи?

— Я вже казала тобі, дідусю, що мрію стати лікарем-психіатром.

— Що спонукало тебе до цього вибору?

— Я випадково зустріла біля Павлівської лікарні в Києві божевільних. Мене це жахнуло. Очі, в яких не світиться розум, безладні рухи, повний розрив з реальним світом, де сяє сонце і буяють квіти, де лунає прекрасна музика і співи пташок…

— І тобі захотілося…

— Так, дідусю, мені захотілося вивести їх на стежку радості й творчості. Хай буде боляче, хай буде тяжко, бунтівливо, але осмислено, усвідомлено. Я тоді ще в глибині душі вирішила допомагати людям, позбавленим радості. Ти ж знаєш, як багато книг я вже простудіювала в цьому питанні. Та справа ж не лише в клінічно недужих, в таких, котрі явно хворі. Багато й так званих «нормальних» людей поневолені забобонами, дикими традиціями, мізерними уподобаннями й звичками, і весь цей чорний потік заважає їм бачити правдиву радість життя.

— І як же ти волієш лікувати їх? Мікстурами? Таблетками? Чи травами?

— Я розумію твою іронію. Справді, хіміотерапія, навіть найвишуканіша фітотерапія, не повернуть радості тому, хто втратив її. Все це тимчасово, і не вирішує проблеми по-справжньому. Хоч я ще й дилетант, але догадуюся, що треба шукати несподіваних шляхів, бо якби традиційні шляхи були достатні, світ давно вже став би радісним садом. Соціальні умови — то передумова для пошуку, але сам пошук має бути індивідуальним. Розуміння — в серці…

— Гарно, доню, гарно, — прошепотів прадід. — Саме так, в серці. Отже, ти бажаєш повертати людям радість. Чудово. Тільки, вирушаючи в таку далеку й тривожну дорогу, треба знати, де основне джерело радості.

— Покажи мені те джерело.

— Ти п’єш з нього. То скарби Зелен-Дива. Поза квіткою марно шукати радості.

— А зорі, дідусю? Глянь — вони сміються у небі. Зірки одвіку дарували нашим пращурам радість і спокій.

— Зорі й квіти — одне й те ж явище, — загадково мовив прадід. — Але про це ти згодом будеш знати сама. Квітка — лише посланець Сонця й зірок на Землі. І вона кличе людей туди, звідки прийшла сама. Збагнула?

— Казкові слова. В мені будяться якісь нові відчуття. Сутінки розтають… Дерева якісь живі…

— Джерело радості завирувало в тобі. Радісній людині відкривається все, що втаємничено від сірого ока. Запам’ятай же: доки будеш другом рослинного світу, доки нестимеш квітку в серці, радість не залишить тебе. І ти справді матимеш силу — повертати недужим щастя свідомого буття. Зажди хвильку — я запитаю Зелен-Дива: може, він з’явиться тобі…

Прадід припав до стовбура широко розпростертими руками, ніби хотів зануритися в потужну, поорану глибоченними рівчаками кору. Я тремтіла від хвилювання, чи, може, тіло проймала нічна прохолода.

— Іде, — прошепотів прадід.

— Хто?

— Зелен-Див. Господар квіткового царства. Він вітає тебе і віщує стежку радості.

— Дідусю, ти правду кажеш?

— Готуйся.

Він узяв мене за руку, міцно стис, і дивний спокій прокотився в грудях. Стало тепло й затишно. Настало якесь тривожне мовчання, дерева й віття на них опромінилися зеленкувато-блакитним сяйвом. Зненацька стовбур багатовікового дуба запульсував прозорими хвилями, і з того мерехтіння виявилася гармонійна постать юнака у заквітчаних шатах. Він торкнувся рукою мого чола. Блискавиця вдарила в серце, і колючі удари відгукнулися в найвіддаленіших закутках тіла. Нестерпно запекло вуста, затьмарило свідомість. Млість знемогла тіло, дідусь підтримав мене. А коли я вернулася до тями, він вів мене вже сухою стежиною поміж сосновими посадками.

— Що це було? — озвалася я.

— Радій, доню. Квіти благословили тебе, — прошепотів прадід. — Віднині ти рідна їм. Чуєш? Все, що в їхній силі, буде служити тобі. Не дивуйся. Все приймай так, як воно є. Введи в сучасне розуміння. Хіба важливі формули? Важлива суть реальності. Ти ступила тільки перший крок по стежині, а вона — безмежна. І ще одне застереження: відкривай зелену браму лише тому, хто прагне чистої радості, хто віддає себе людям і квітці.

…І ось я за своїм столом. Все ще дивуюся, радію, запитую сама себе — чи було це? Чи не примарилося?

Знаю одне: навіки йду по стежині квітки, разом з нею сплітатиму вінок радості для прийдешнього світу щастя й любові. Дякую тобі, прадіде, за такий казковий подарунок!

…Не спала всю ніч. У окремі хвилини забуття марилися мені танцюючі квіти, хороводи троянд, щось промовляв до мене тисячолітній дуб, і луна тої мови котилася понад лісами. Я все хотіла відтворити зміст і значення тих слів, та видіння випаровувалися в пам’яті, мов ранкова роса.

Дідусь Микола з бабусею Оленою поїхали на світанку до Києва, а я, не очікуючи сходу сонця, кинулася до землянки прадіда. Він сидів на лавці, тримаючи на колінах стародавню кобзу, і щось лагодив у ній. Побачивши моє стривожене обличчя, ласкаво усміхнувся, привітно кивнув.

— Не спалося, доню?

— Ані годиночки.

— Не дивно. Хто торкнувся серцем найглибшої тайни життя, тому вже не судилося забуття.

Речення, промовлене прадідом, було якесь загадкове, і воно перегукувалося з моїм настроєм. Я одразу приступила до старого зі своїми сумнівами:

— Дідусю, це було чи ні?

— Що, доню?

— Ну… нічне побачення з дубом?

— Хіба ти вже така безпам’ятна, доню? — засміявся прадід.

— Та ні. Я не про те. Я добре знаю, що ми були біля правічного дуба, і знаю, про що ти мені казав. Але пізніше… коли мені з’явився…

— Хто?

— Ти назвав його Зелен-Дивом… заквітчаний Юнак… Мене вразило це видіння. І я не можу збагнути, що це таке? Я ж готуюся вчитися на психіатра. Розумію, що в глибинах людської свідомості і підсвідомості приховано безліч таємниць. Адже це явище може бути навіяне твоєю переконаністю, твоєю гіпнотичною впевненістю…

— Ти хочеш сказати, що бачила примару? — обережно запитав прадід. — Галюцинацію?

— Може, не примару, а сон наяву. Розумієш, мій інтелект буде бунтувати. З одного боку — мавки, лісовики, диви… все це казково, приємно, романтично. А з іншого — раціональна епоха, котра вимагає, щоб все було введено в природні закономірності…

— Гм… Раціональна епоха, — іронічно буркнув прадід. Провів пальцями по струнах кобзи, і мені здалося, ніби той акорд пробудив світанок зі сну: у віконце землянки бризнули райдужні краплі сонця, заграли на стінах. — Я не розумію, що таке раціональна епоха, доню. Яка раціональність в тому, що земні кораблі вже летять за межі Сонячної Системи? А хіба раціональне сучасне наукове бачення структури мікросвіту з усіма отими кварками, глюонами та гіперонами? А Чорні Діри, куди провалюються цілі всесвіти, десятикілометрові зірки, тяжчі від Сонця в тисячі разів, — хіба раціонально щось тут поясниш? Вчені вже просто приймають реалії довколишнього світу, як вони виявляють себе, і намагаються осмислити їх з допомогою певних аксіом. Але ж ті аксіоми не доведені. Ми їх приймаємо по-дитячому: віримо, й все? Головне, щоб наш досвід збігався з суспільною практикою.

— Саме про це я й турбуюся, — схопилася я за останню фразу.

— Чи моє видіння може збігатися з суспільною практикою? Чи таке саме відчують, побачать інші люди?

— А хіба вчені «бачать» оті гіпотетичні кварки? — ласкаво зауважив прадід. — Вони лише відзначають при своїх експериментах, що при ядерних процесах наявна сила, котра діє так, як це передбачає теорія кварків. А що вона насправді — ота сила, — хто скаже? І чи не буде вона невпинно видозмінюватися, модифікуватися відповідно до осягнення нових обріїв знання? Те ж саме, доню, з нашою нічною розмовою, з твоїм видінням. Ти ввійшла в контакт з тією силою природи, що творить світ рослин і квітів. Той світ такий багатомірний, що марні старання впхати його в мережу класифікації й статистики. Подумай сама: якщо навіть частки мікросвіту змушують учених творити легендарні образи, то наскільки ж глибший, незміряно глибший світ зеленого дива планети?!

— Ти хочеш сказати, що моє видіння відповідає якомусь аспектові реальності природи?

— Ой, навіщо такі слова? «Аспект реальності»! Приймай усе так, як це вміли робити наші пращури. Хоча б так, як у «Лісовій пісні» Лесі Українки.

— Моя улюблена річ.

— Тим більше. Гадаєш, геніальна Леся просто бавилася образами фольклору? Вона жила в тому казковому світі, бо інакше не змогла б написати так достовірно. Запевняю тебе: хто не побачить всіх тих мавок і русалок наяву, той не змусить хвилюватися їхньою долею.

— Дідусю, як добре ти сказав. Я збагнула. Кожен черпатиме з живої криниці природи стільки, скільки зуміє, і те, що здатний побачити. Хто бачить у лісі лише матеріал для палива або будівництва, для того все життя вимірюватиметься кубометрами дров або тоннами м’яса. А хто відчує, що життя єдине…

— Тому світ Зелен-Дива відкриє своє потаємне серце, — підхопив прадід.

— І ти вважаєш, що рослини мають розум і можна з ними розмовляти? — хвилюючись, запитала я. — Чи це лише уявна розмова… ну, така собі поетична вільність душі?

— Світ рослин має розум, серйозно відповів прадід. І розум неймовірно високого рівня. Є у планетарної флори і сукупний розум, ніби загальноприродний мозок, а є й розуми тих чи інших родів, рослинних груп, асоціацій. Є й розуми окремих дерев чи квітів. А відносно розмови з ними скажу таке: природа відповідає людині на будь-яке запитання, якщо воно поставлене коректно й осмислено. Людина навіть силою, знущанням вириває у природи ті чи інші відповіді, але можна збагнути, чого варті такі здобутки! А рослинний світ з давніх давен промовляє до нас. Я б сказав, що він народив нас, виліпив тип мислячої людини, істоти естетичної, етичної, прагнучої краси. Без такого впливу ми були б лише троглодитами, зграями диких приматів. Квітка сотворила людину люблячу, бо вона перемогла нашу звірячу сутність і сформувала трударя, шукача тайни, мандрівника у незримість…

— Ой, дідусю, твої слова, ніби казка.

— Бо життя і є вічна казка, доню. Отож затям собі: «балакати з квітками — марна справа. Їм далекі й чужі наші балачки, наше порожнє базікання. Згадай, що вони розмовляють з самим Сонцем, з далекими зірками. Вони п’ють молоко з грудей самої Матері-Землі. Які всеосяжні обійми, котрі охоплюють в єдину мить найменше і найбільше, землю й небо, краплину води і Всесвіт. Щоб вступити з ними в контакт, треба забути про себе, віддати себе квітам повністю й назавжди. Стати їхнім індивідуальним розумом, їхнім побратимом, посестрою. Піднятися до масштабності їхнього спілкування… такого спілкування, де відсутні будуть мізерії повсякдення, спопелена павутина банальних стосунків, турботи про необов’язкове. Залишиться тільки вічне прагнення до краси, осмисленості, самовідданості. Не будемо нагромаджувати слів, доню, бо вони мають сенс лише для того, хто вкладає в них достойний зміст. Для мізерної душі великі слова здаються смішними, такій душі нічим наповнити урочисту чашу вічності. А квіти роблять це просто й звично: навіть в найбруднішому місці розквітає їхня краса, і ми відчуваємо, що це — абсолютне явище. Викінчене, довершене, унікальне.

— Дідусю, навчи мене спілкуватися з квітами. Я збагнула те, що ти сказав, ще глибше відчула потребу повертати людям радість здоров’я й свідомості. А цього, справді, не досягти без квітів, без живої природи.

— Добре, доню, — трохи подумавши, озвався прадід. — Зроблю тобі ще один подарунок. Тільки приготуйся до нього, виладуй струни душі, як оце я ладую кобзу, щоб звучали вони цілковитим співзвуччям з квітами.

— Що? Що ти мені подаруєш?

— Попливемо нині з тобою на Дивич-гору.

— На Правобережжя? Туди, де ти казав, колись збиралися Диви?

— Для них нема «колись», доню. Природа цільна понад часом, понад нашими поділками й вимірами.

— А що ми там будемо робити?

— Ти відпочинеш там, — загадково мовив прадід. — Адже не спала цілу ніч? Потерпи ще, доки я перевезу тебе. Все інше побачиш сама. І тоді остаточно збагнеш, куди тобі йти…

…Ми повернулися. Тривога переповнює мене. І радість. Будь-які сумніви залишили розум, свідомість розширилася за незримі стіни, котрі ще вчора заступали виднокіл. Важко висловити цей стан. Здається, тільки що перед тобою стояли декорації, ти їх сприймала природно й спокійно, як частку реальності, і ось зненацька дмухнув вітерець, і вони впали, мов картковий будиночок. Залишився тільки подив: невже я була така обмежена й консервативна? Адже все так просто й зрозуміло!

Опишу все, як було.

Прадід переправив мене човном під Дивич-гору. Зробив знак іти за ним. Покрученою яругою, поміж густючими чагарями, ми вибралися на галявинку. Звідси видно було широке плесо Дніпра, блакитну смужку лівобережних лісів, довкола — стіна квітучих шипшин і глоду. Поміж розкішним зелом галявини там і сям сонечками зоріли рідкісні квіти горицвіту, яскравими зірками жовтіла кульбаба. У повітрі плив ніжний трояндовий запах.

Прадід провів рукою довкола.

— На цій галявині, — прошепотів він, — справіку дівчата питали про свою долю у Зелен-Дива. І хто щиро питав, тому відкривалося у сні прийдешнє. Як саме — того не скажу. Сама побачиш. Ляж на цю зачаровану постелю, задрімай… А все інше — залежить від твого серця, від глибини твоєї душі. Зачекаю тебе внизу, біля Дніпра. Не бійся нічого, квіти захистять тебе.

— Я не боюся, дідусю, — теж пошепки відповіла я, хоч несподіване тремтіння виникло в тілі, тривожно віддалося в серці. — Я зроблю так, як ти сказав…

— Гаразд, доню. Ляж і спочинь…

Прадід зник між кущами. Я лишилась сама. Не довго роздумуючи, лягла на розкішну траву, бо сон таки знемагав мене. Хвиля млості заколисала, понесла у марення, у небувалість. Ще мить чути було далекі гудки теплоходів, а потім настала тиша. І привидівся мені химерний спектакль. Саме спектакль, бо все бачилося, ніби на сцені, у вузькому прямокутнику. Своєрідна телепередача понад часом і простором. Навіть мова дійових осіб була ритмізована, віршована, як у драматичних поемах.

…Спочатку я побачила гурт прадавніх дівчат у довгих полотняних сорочках, прегарно вигаптуваних на рукавах, грудях і на подолі. Всі були у віночках і водили хоровод над Дніпром, а ріка — не така, як тепер. Прозора, могутня течія, потужні водокрути, чисті-пречисті піски край берега. Дівчата співали пісню, і я запам’ятала її слово в слово.

Ланцюжок хороводу розпався, і дівчата з радісним гомоном кинулися до Дніпра, кидаючи в потік свої вінки. Хвиля підхопила їх, понесла. А потім все розтануло. Я відчула, що лежу на галявині, в густій траві, але не можу поворухнутися. Зненацька відкрилося в мені внутрішнє бачення, і стіна чагарів та квітів довкола стала прозорою. Почулися ніжні мелодії, пісні, і я збагнула, що то співають квіти й трави, святкуючи прихід літа і буйносилля землі. Теперішня моя свідомість теж зберігалася, тому що я знала: все це діється в минулому — може, в дев’ятнадцятому, а може, у вісімнадцятому сторіччі. Звідки прийшла та певність — не відаю. Знання було притаманне тому станові.

Мені здавалося, що я навіть чую слова квіткових пісень, у кожної рослини була своя пісня, свої слова, але зміст їх чітко не вхоплювався, не осідав у пам’яті, залишилися хіба що окремі строфи, та й ті, мабуть, домислені мною пізніше. Щось таке на кшталт: «Звіробій, злотовій, дивний воїн-вихровій!». Або: «У шалений танець пішов юний чебрець! Ну й чебрець, ну й митець, синьобровий молодець!».

Раптово квіти завмерли. На галявину вийшов юнак — високий, гінкий, як лозина, загорнутий в стародавній гіматій. Скорботне обличчя, чорні густі брови зсунуті до перенісся, на чолі залягла глибока вертикальна зморшка. Я знала, що це поет, бачила, що він в полоні глибокої трагедії. Юнак довго дивився на Дніпро, аж доки посутеніло, і в дивоколі спалахнули зірки. На плесі ріки засріблилися відблиски місяця, а я не мала сили поворухнутися, щоб дати поетові знак: окрім нього, тут є живі люди. Він підняв руки вгору, ніби безмовно звертався до всесвіту, і зірки над ним зажевріли під подихом вітру вічності. Обриси сузір’їв здавалися не такими, як я сприймала завжди. Світила горнулися докупи, вимальовувалися мерехтливими пунктирами образи й форми тварин, птахів, казкових квітів. Поет глибоко вдихнув запашне повітря вечора і почав промовляти. Я записую його декламацію слово в слово, бо вона врізалась у душу. Саме декламацію, хоч там, у сні, вона здавалася мені природнішою, ніж звична «прозова» мова.

Я відчула, що він самогубець, збирається покінчити з собою. Захотілося скинути з себе мару безсилля, підвестися з трави, зупинити його. Сказати йому, що трагедія минулого подолана, що люди вже починають розуміти красу поезії й любові, що вони ступили на стежку зірок, долають відчуженість і ненависть. Дарма! Моє палке бажання не могло перейти в дію, я лежала, мов кам’яна.

Він ступив до кручі й кинувся у Дніпро. Тоді я отямилася від забуття, подолала знемогу. Де взялися сили: стрибнула у воду, розшукала на дні знетямленого поета. Він плив у течії безвільно, і довгі пасма водорості сповивали його блакитне тіло. Я винесла його на берег, поклала на траву. І сталося диво: тіло його опадало клаптями на землю, випаровувалося, а замість нього виникла ніжно-зелена постать, вся в квітах. Вуста, ніби пелюстки троянди, волосся подібне до сиво-зеленої трави ковили, очі, як блакитні незабудки. Галявина радісно загомоніла: «Він наш, він тепер наш!».

Поет, підвівшись з трави, звернув погляд до мене.

— Сестро Русаліє, — ласкаво сказав він, — ти врятувала душу мою, слово моє. Тепер я стану серцем квітів, ждатиму суджених друзів, котрі зуміють почути поклик ніжності й краси. З тобою ми зустрінемось у прийдешньому, і ти знову впізнаєш мене. І стежка квітів простеле нам килим. Не забудь… Не забудь… Не забудь…

Я отямилася, а його слова ще відлунювали в мені, і були вони такі ж реальні, як спів птахів у гущавині, і дзижчання джмелів над квітами, і далекий гук теплоходів.

Прадід, який чекав мене біля човна, ні про що не питав, лише пильно глянув у очі, вдоволено кивнув. Вже пристаючи до протилежного берега, скупо сказав:

— Бачу — прийняла мій подарунок, доню.

— Прийняла, дідусю. Тепер уже навіки.

І ось я наодинці з моїм зошитом. Що можу передати білому аркушику? Хіба спроможні темні закарлючки літер відтворити таємничу реальність дива? Хіба вогонь втримається в паперовій посудинці? Правду сказав ти, дідусю: основне в тому, що з нами відбувається, — нове народження. Тільки той, кому відкрилися небувалі очі здатен збагнути новий обрій. Передати в словах чи якось інакше таємницю — марна справа! Можна тільки покликати друга до зачарованої криниці і, якщо він відчує спрагу, запросити ковтнути живлючої вологи…

…Здала документи до медичного інституту. Є надія, що мене приймуть поза конкурсом. Це залежить від того, скільки медалістів претендуватиме на вступ до цього вузу. Та все це байки! Я ходжу вулицями Києва, мов сновида: не бачу людей, не помічаю машин. Дивуюся лише деревам і квітам, яких зустрічаю тут, в урбаністичному лабіринті. Як все в мені змінилося після чаклунського подарунка прадіда Василя! Недавно зустріла у підземному переході на Хрещатику жінку в кошиком волошок. Жахнулася. Якимсь глибинним зором побачила все, що відбувалося з бідолашними квітами: насильне висмикування з рідного грунту, мученицька поїздка в задушливому автобусі, спрага й знемога на вулицях міста в очікуванні миті, коли хтось купить їх і напоїть хлорованою водою перед остаточною смертю.

Тепер мені зривання, квітів здається злочином, жорстокою і невмотивованою акцією. Збирати плоди, вирощувати необхідне зело — то одна річ, а мучити квіти, вважаючи це ознакою естетичності й доброго смаку — дикунство. Адже ми породжені в надрах рослинного світу, є його часткою. Наше тіло єдине з ними, спільний біосферний організм. Чому ж ми так бережемо, пестимо власну частку і так бездушно, байдуже топчемо, нищимо те, що формує нас, дає життя, повітря, красу?

Поїду знову додому. Доки вирішується справа вступу, побуду ще з моїми друзями, побратимами — квітами, травами, гаями. Спробую розгадати для себе найдивовижнішу тайну — тайну нашого співжиття з рослинним царством. Хто ми для квітки? І хто така сама квітка — дивовижне, довершене явище життя?..

Їдучи в автобусі, читала книгу Джордано Бруно «Вигнання торжествуючого звіра». Звернула увагу на глибокозначну фразу: «Реальне буття індивіда витікає з його зв’язку з цілим».

Слово «ціле» в нього підкреслене, мається на увазі універсум, всесвіт, космос, єдине буття. Моя думка потекла далі: адже цілого нема без частки. А ціле — вічне. Отже, індивід вічний? Логічність висновку — безсумнівна. Тоді як саме вічний індивід?

Знову повернулася до роздуму про квітку. Біосфера — це в основному рослинний світ, флора. Фауна і зокрема людина — то лише мізерний відсоток могутньої ріки життя зеленого світу. Якщо допустити, що флора є певний фазовий стан буття самої матерії, тоді життя Зелен-Дива вічне. А оскільки ми виникли з геноглибин квітки, то її вічність є й нашою вічністю. А що коли не ми, люди, є лідерами життя, а вона — квітка? А ми лише її наймолодші діти, виплекані в останні секунди геологічного календаря? Для чого ж ми тоді з’явилися?

Приїхала додому. Прадіда десь нема. Напевне, порається на пасіці в лісі. Я переглянула останні науково-популярні часописи і одразу наткнулася на цікавий матеріал. У журналі «Техника — молодёжи» опубліковано високочастотну фотографію живих листочків дерева з допомогою методу Кірліана. Цей феномен давно відомий, та мене вразило інше: у одного з листочків було одрізано верхівку і після цього поміщено у високочастотне поле; променисте сяйво було відображено не лише довкола залишків листка, а й довкола порожнього місця, де мала бути обрізана верхівка. Як це можливо — такий фантом? Отже, окрім видимої структури (біомаси), очевидно, є енергетичний каркас, по якому будується видимий листок? Чи, може, листок своїм біологічним каркасом витискує «матрицю» в геометричній структурі простору і ця «матриця» ще світиться, хоч тканини вже нема?!

Як мало ми знаємо! А що, коли рослинний світ народився не тут, на планеті, а пронизує собою безліч сфер і просторів, що його енергетична структура багатомірна і вічна, як час, простір, субстанція? Тоді флора лише відображається на планетах типу Земля, як своєрідний негатив, відбиток, і до того ж відбиток збіднений, відносний, частковий. Ну ніби наше власне відображення в дзеркалі — хіба воно може дати уявлення про глибинну суть процесів, що відбуваються в нашому тілі, чуттях, мисленні? Ох ти, як це може бути чудово! Якщо квіти й рослини такі прекрасні в своєму відбитку, у своїх умовних формах з видимої нам речовини, то наскільки вони чудесніші у всеосяжній багатомірності?!

Поговорити б з ними, встановити контакт! Прадід каже, що для цього треба забути себе. Але що означає забути себе? Може, це знайти себе? Правдивого себе…

А чому б не спробувати? Адже бачила я вже чудо. Квіти прийняли мене в свою спілку. Невже я не здатна на прямий контакт?

Піду до правічного дуба. Може, він помітить мене, відкриє своє древнє серце…

Проблукала дві години в лісі, та все марно. Я ж запам’ятала урочище, яким вів мене вночі прадід, і кущі шипшини понад берегом річечки Вити, де ми перебродили, і зарості вільхи та молодого дубняка. Все було так, як і тоді, але тисячолітнього велетня наче хтось прикрив запоною. Втомлена й розчарована, поверталася до села. По дорозі назбирала з десяток прегарних грибів-боровиків. У саду біля хати, мене привітав прадід, ще здалека гукнув:

— Здала документи?

— Атож, дідусю.

— Великий наплив бурсаків?

— Яких бурсаків? — здивувалася я.

— Та абітурієнтів, чи як вас там? — осміхнувся у вуса прадід.

— Абітурієнтів хмара. Тільки медицині від того не легше.

— Чому б то?

— Говорила з багатьма. Цікавилася, чому вони йдуть у медицину. І знаєш — жахнулася.

— Що ж тебе настрахало?

— А те, що майбутні послідовники Ескулапа практично не думають про людину, її здоров’я, покликання, про зв’язок природи і людини…

— Гай-гай, голубонько! Ти дуже багато захотіла. Скажи, чи ти багато думаєш про те, як тобі дихати? Зовсім не думаєш, все це діється машинально, бо легені твої так запрограмовані. Так і вони — оволодівши медичною премудрістю, будуть діяти машинально. Вже одне те, що їх потягло саме в медицину, про щось говорить. Щось в глибині душі чи в сплетінні долі потягнуло їх піти саме по цій стежині. А життя покаже: хто випадково потрапив — відсіється, хто путній — буде добрий плід. А бездари всюди є, то вже справа статистики. Головне — зосередься на собі. Сама досягни найвищого результату. Тоді освітиш дорогу іншим. Древні мудреці казали: «Прекрасна квітка прихорошує весь квітник». Та що це ми з тобою одразу в риторику вдарилися? Чому ти, не встигнувши відпочити, до лісу подалася? Грибків закортіло? А болото на ногах чому? Грибів на горбах повно…

Мені було ніяково, та я призналася прадідові, що шукала прадуба і не знайшла. Він нахмурився і пильно глянув на мене.

— Навіщо це тобі?

— Хотіла… поговорити з ним… Так, як ти…

— Он як! І ти вважаєш, що готова до цього?

— Мене потягло. Здається, що, осягнувши свідомий контакт з деревами й квітами, можна легше знаходити те, для чого ми призначені природою.

— Думка правильна, — задумливо мовив прадід, — тільки ж я повторю своє запитання: ти вважаєш, що готова до такого контакту?

— Не знаю.

— Якби була готова — знала б напевне. Від нас прикрито глибинну тайну життєвої сфери. І недарма. Адже й корінь рослини глибоко занурено в землю. Свиня підриває корінь, а хіба від цього вона стає мудрішою? Свині тайна кореня ні до чого, а дереву таке оголення основи — смертельне. Не ображайся, доню, такими порівняннями. Я дуже серйозно розмовляю з тобою. Недарма ти не знайшла правічного дуба. Це — знак тобі. До нього ти підеш пізніше, коли минеш певну частку стежини. Хіба, прагнучи студіювати математику, неодмінно треба йти до академіка?

— Ти хочеш сказати…

— Вгадала. Перші правила арифметики чи навіть алгебри тобі може роз’яснити навіть шестикласник чи семикласник. Мову має не лише правічний дуб чи якесь інше багатолітнє дерево, а кожне зело, всяка квітка. Весь рослинний світ промовляє, співає, гомонить. Життя — то є співзвучна мелодія. Основне — почути її. Якщо почуєш, є надія, що й тебе почують.

— А там, на Дивич-горі… що було там зі мною? Я ж чула в сновидінні пісні квіток, бачила їхні образи…

— Ти торкнулася їхнього джерела, але олюднюючи його. Є такий термін — антропоморфізм.

— Розумію, дідусю. Треба відсторонитися, забути себе. Ти казав мені про це. Стати самій квіткою.

— Чудово, доню. Це — ідеал. Тільки як же далеко до нього!.. Що ж, пробуй, серце природи відкрите — йди до нього. Тільки ще й ще раз омий душу свою. А тепер ходімо, пополуднуємо. Та засмажимо твої грибочки.

Втомлена, прилягла подрімати. Все не йде з голови думка про всеосяжність живої природи. Якщо це так, і якщо вона має космічні масштаби й виміри, тоді людина повинна змінити сам принцип «вивчення» довколишнього світу. Збагнути, що не лише ми вивчаємо природу, а й природа вивчає нас. Тобто визначає, вимірює наші можливості потенції, здібності, визначає, чи ми відповідаємо її законам і напрямку еволюції. Якщо так — тоді вона оберігає нас і підтримує, а якщо її «експеримент» (котрий може тривати тисячоліттями) покаже, що людина не виправдала надій, щоб покладалися на неї, то природа може повністю трансформувати негідний матеріал і шукати інших помічників у своїй творчій праці. (Так же діємо й ми, люди!). Це треба пам’ятати, щоб не було ілюзій відносно нашої унікальності чи «панування» над природою.

Дивні думки. А може, я вже чую міркування квітів і дерев? Ось вони зазирають у моє вікно, шепочуть щось у подиху вечірнього леготу. Може, радіють, що відкрилося ще одне вухо, здатне почути мову Зелен-Дива?

Задрімала. Приснився хвилюючий сон. Ніби сиджу я на верхів’ї велетенського дерева, горішні віти в нього покалічені, зламані, але воно ще достатньо потужне, буйне, пишне.

Земля далеко внизу, проте мені не страшно, і моє перебування на дереві здається звичним, природним. Знаю, що кудись маю добратися, щось добути. Дерево починав рухатися, звивисті корені-ноги широко ступають понад чагарями, полями, горбами, перестрибують потоки й озера. Я тримаюся легко на товстій гілляці, остраху нема, все довкола миготить, ніби від швидкого польоту. З’являються поселення, люди, хтось дивується, гнівається, кричить, та дерево не звертає уваги на перешкоди — прямує до таємничої мети впевнено, грайливо, урочисто. І мені здається, що сама я вже не людська істота, а пісня, яку співає оця буйна крона, потужний стовбур, невтомне коріння.

Прокинулася, одразу записую сновидіння, щоб не забути.

Тепер уже заснути одразу не зможу. Сад відлунює піснею соловейка, йому відповідають співці з дубового гаю. Надворі парко, десь на обрії миготять грозові зірниці. Вищерблений місяць заглядає у вікно. Духовито віє нічною свіжістю матіола під призьбою. Я перехиляюся через підвіконня, торкаюся пальцями ніжних пелюсток. Які чарівні квіти, які екзотичні! Обрали для розквітання таку виняткову пору…

Подумавши так, я почула переливи срібної мелодії. Чи це ще відгомін сну? Ні, знову чути. Бринить повітря, і пальці мої, торкаючись тендітних пелюсток, відчувають ту ж саму мелодійну вібрацію. А потім слова… Чути слова… Здається, що співає дитя — ніжно-ніжно, але кожне слово западає в душу, зливається з нею.

Радість, яка радість! Я почула пісню матіоли. Нічна квіточка розкрила мені серце, довірилася. Побігти до прадіда? Похвалитися? Ні, зачекаю. Матіола гарно застерігає, що не слід прагнути до видимості, суєтності, хвали. Можна відчувати щастя і в незримості, у творчій самотності…

Заснула пізно вночі. Не запам’ятала жодного сновидіння, бо втомила себе думами й мріями. Прокинулася тоді, коли сонечко заглянуло у вікно. Згадала пісню матіоли, чомусь подумалося, що все те примарилося. Кинулася до записника: все відбулося насправді. Є слова пісні, навіть бігцем накидала ноти мелодії. Треба згодом показати прадідові, попросити, щоб заграв на бандурі. А в Києві похвалюся дідусеві Миколі, він теж любить імпровізації і колись розповідав, що чує пісні квіток. Правда, я була ще мала, дурна і вважала його розповіді лише барвистими казками.

Побігла до річки, викупалася. На піщаному пляжі десятки «дачників» з Києва, з райцентру. Я перепливла на луки, побрела у високих травах. Трохи засумувала, милуючись малиновими смолками, лазурними незабудками: незабаром їх покосять, і стане ця чаклунська краса звичайнісіньким сіном.

Я лягла у зелену колиску трав, ніби відрізавши цілий світ від очей. Тільки стіна зела довкола і небо у безмірності. А по ньому пливуть хмари-кораблі.

Близенько-близенько схилилася до моїх очей квіточка незабудки: мініатюрні пелюсточки, а всередині — золотиста зіниця. Дивиться на мене, чекає.

— Вітаю тебе, — прошепотіла я.

Незабудка мовчить, срібно сміється, як і нічна красуня — матіола. Звідки в них такий сміх? Сент-Екзюпері писав, що так сміявся маленький принц. Мов тисячі дзвіночків. Так сміються й зірки у високості. То, може… може… Чи не відбився зоряний сміх, сонячний сміх на Землі у зачарованому царстві рослин? Чи не породжені квіти зірками? Адже прадід натякнув про це. Ой, Як прекрасно! Кожна зірка породжує свою квітку — блакитну, жовту, білу, багряну. Жива Земля — ніби дзеркало Всесвіту. Грає, виспівує зоряний орган величний хорал вічності, а квітки на планетах вторять ніжними голосочками своїм космічним батькам. Ціла квіткова космогонія, — усміхнулася я сама собі. А чому б і ні? Хіба в малому не відображається велике? І тоді кожна квітка несе тайну свого зоряного двійника. Запитати, зуміти почути її, і тоді наука прадавньої музи Уранії охопить не лише зірки, а чарівний край розмаїтих квіток.

— Захоплюєшся, — продзвеніла незабудка, похитуючись на бадилинці.

— Це ти промовляєш до мене?

— Я, — чути щасливий голос квіточки. — Еж ти віталась до мене.

— То чому ж я захопилася? Чому дорікаєш? Хіба я мислю не так, як є насправді? Хіба ви, квіти, не породжені сонцем і зірками?

— Спробуй обмежитися лише сонцем і зірками, — засміялася квіточка. — Кожна цяточка життя відкриває очі у цілий світ. Хіба це так тяжко втямити? Ось хмари над тобою. Ти думала про них так, як про нас? Полюбивши квітку, ти чуєш її душу, її мову. Гадаєш, хмари не відгукнуться на слово людини?

— Невже й хмари живі? І розуміють мову людей та квітів?

— Спробуй звернутися до них, — забриніла незабудка, — прийми їх у душу. Ти сама знаєш все, що треба, про них. Привітай їх так, як привітала мене, і тоді почуєш…

Що це зі мною? Чари, чари… Вільна розмова з квітами. Вони проникають у мою свідомість, вони відчувають кожен порух душі й сумління. В глибині ворухнулася думка: прагнеш стати психіатром, а сама вже чуєш «голоси» в природі. Як же тоді розпізнаєш правдиву патологію, як відрізниш галюцинації від чогось реального?

Відмахнулася від іронічного двійника, зосередилася на плавному, величному польоті хмаринок. Підняла себе в думці над землею, полинула у височінь. Тиша, урочистий політ у тайну, білосніжна цнотливість. Вітаю вас, хмари! Ви чарівні в своїй стихійній мінливості та вільності, розкованості. Правду сказала незабудка, ми забуваємо про безліч явищ, що живлять нашу уяву, душу, розум, вважаємо їх лише декораціями сцени буття. А хіба це так? Досить відкрити око чутливості, і ми побачимо, які рідні хмари шукаючому духові людини. Вони виявляють у просторах неба весь спектр стану й чуття, яке тільки може бути в глибинах нашого єства: від моторошної гнітючості осінньої сльоти, коли, здається, й сонце вже ніколи не загляне в сірий, понурий світ, — до грозової розкутості у гримлячому, переможному небі, де легіони вершників, гримаючи копитами казкових коней, зустрічаються у веселих поєдинках на майданах зоряної тверді і вимахують мечами-блискавицями над принишклою землею.

А хмаринки «бабиного літа»? Ніби легендарні кораблі з дитячих літ. Куди вони пливуть, які скарби приховують у трюмах пребілих корпусів, зітканих немовби з лебединих крил?

А хмари урочистого заходу, коли день, прощається з землею, даруючи їй бенкетуючі барви своєї творчої наснаги! Лише сіра душа не замре в захопленні перед симфонією щедрих кольорів, які залишають нам свідоцтво невмирущої імпровізації і запоруку скорого повернення. І справді, на світанку ми вже стрічаємо на сході юні, рожеві, новонароджені хмаринки, подібні до немовлят у ніжно-блакитній колисці усміхненого дня.

Що може бути вільніше від хмар?

Хтось заперечить, що вони слухняно біжать, мов отара овець, під деспотичним крилом навіженого вітру?! Це не так! Вітер не тиран, не володар! Він — дух тієї химерної країни, творець цього розкішного світу, суть їхнього руху, прагнення й творчості. Тому вітер і хмари — нерозривна одність, уособлення повної гармонії й найвищої волі — необхідності.

А найвищий вияв свободи хмар у їхній самотворчості: ось летить срібнокрилий журавель у високості, ось він піднімає крила, складає їх, перетворюється у покрите інеєм дерево; невловима мить, і перед тобою на тлі неба предивна дівоча голівка з розпущеними косами; раптом помах незримої руки — і ось уже хижа морда дракона вишкірює зуби на тебе. Так, жартуючи, граючись, дають нам небесні істоти-хмари взірець вільності, не зв’язаної якимись канонами, обов’язками, крім одного — не завмирати в незмінності…

Хмари! Це ви збуджуєте в моїй тямі такі дивні думки? Це я чую ваш голос? Так ви живі! І не лише живі, а й мудрі, щирі, добрі, багаті істоти! Ви — генії повітряного океану, що є вашим рідним краєм, простором життя й радості. І від щирості своєї ви даєте землі, над якою плаваєте, і життю, котре проростає з надрів планети, частку своєї животворної наснаги, щоб запліднити нею парості Зелен-Дива. Правду мовила незабудка: квіти мають багатьох батьків, і одні з найщедріших — сповнені вологою хмари.

Світло й хмари — великі творці, садівники земного зела. Хіба можна уявити проростання бодай однієї бадилини без щедрого дарунка хмар — без дощових потоків? Гляньте на пустелі: там, де нема вологи, земля стає палючим покривалом.

Учені педанти поморщаться: за всіма проявами хмарного світу вони побачать лише хімічні реакції, атмосферну динаміку, перемішування мертвих стихій. «Мертвих? — сміються хмари. — Хіба мертве може породити живе?».

Вітаю вас, браття-хмари! Вітаю вас, прекрасні! Не покидайте Землі, давайте їй життя й силу, тінь і красу, радість прагнення й взірці вічної творчості. Дякую вам, друзі, ви навчили мене розпізнавати життя й мудрість там, де байдужі душі бачили тільки хаотичну метушню. Віднині я відкриваю серце всьому, що існує, — землі, вогню, повітрю, воді, зорям, квітам і тиші невидимих світів. Я ваша, я — з вами. Допоможіть мені ступити на шлях вічної радості…

Довго не спала, мучилася химерним питанням: де центр флори? Якщо, справді, прийняти припущення, висловлене прадідом, що квіткове царство має високий розум, тоді десь в його тканині на планеті має бути своєрідний центр, «мозок», який керує еволюційними процесами, приймає «рішення» про ті чи інші зміни, метаморфози, дії. Де ж може локалізуватися така структура, котра була б стабільна, динамічна, захищена, і разом з тим куди б сходилася вся інформація сукупної флори?

Думала, думала і не могла зупинитися на чомусь певному. Вранці запитала про це прадіда. Він вислухав мої міркування і докірливо сказав:

— Ти, мов дитина, одразу хочеш заглянути всередину ляльки. Пам’ятаєш мудре висловлювання Пришвіна: «В казці прихована правда, але якщо казку зламаєш, як діти ламають ляльку, то жодної правди там не знайдеш». Чудово, адже так?

Я згодилася з ним, проте не могла збагнути, яке це має відношення до мого запитання.

— Прямісіньке, — відповів прадід. — Уяви собі, що можна просто знайти відповідь на твій запит, кожен міг би досягти «центру» квіткового царства і порядкувати там. Хіба ти не бачиш, що може зробити сучасний «культурний» хижак в лісах, на галявинах, в незайманих горах? Купи гидоти, битого шкла, побутових покидьок. Якби в твоєму мозку поселилися юрми таких транзисторних, наркоманних та алкогольних мікроорганізмів, що сталося б з твоєю свідомістю, тілом, рефлексами, фізіологічними процесами, психічною, діяльністю?..

— А може, саме так воно і є? — обережно запитала я. — Може, саме тому природа хворіє, страждає, біснується, знемагає від спеки, ураганів, землетрусів, циклонів, що хтось десь торкається її «нейронів», її найчутливіших клітин?

— Думаю, що це не так, доню. Думка твоя надто прямолінійна. Реальність має бути глибшою й таємничішою. Хіба життя — то лише якийсь біологічний комп’ютер, як гадають механіцисти? Воно сягає корінням у безмірність, у невичерпність буття. Може, його центр у Сонці або ще далі — у галактичному ядрі. А може, його нема взагалі? Чому б і ні? Може, те, що ми називаємо «центром», є сукупна воля всього життя. Синтез діяльності всіх часток і структур. Тоді ворожі, антагоністичні сили не здатні зруйнувати його, бо, доки існує бодай частка живого, існує й сукупна воля, розум, «свідомість». Подумай про це, доню. Але не чекай готових рецептів. Життя, взагалі, якесь диво з див. Порушення всіх норм і законів. Нам лише здається, що ми підійшли до розуміння інтимної тайни живого. Торкаючись до нового ступеня пізнання, ми бачимо, що далі громадяться все нові й нові щаблі, і нема їм кінця, і годі вичерпати океан таємниці життя. Та й добре, що ця таємниця безмірна. Що б діяла наука, вичерпавши імпульс самопізнання?..

Я — студентка медичного інституту. Поїхала до дідуся Миколи та бабусі Олени в Ірпінь, похвалилася своєю радістю. Вирішили відзначити цей день імпровізованим концертом, бесідою про мою майбутню роботу, чаєм. Бабуся напекла смачних пиріжків з вишнями й ожиною. Ми сіли за стіл, згадали маму й тата; дідусь звелів одразу ж послати їм телеграму — хай порадіють. Я похвалилася кількома новими книгами, де викладаються основи індійської йоги. Дідусь уважно глянув на мене, запитав:

— Ти хочеш використати це в майбутній практиці?

— Ще не знаю. Мені треба самій у всьому розібратися, збагнути, що може прижитися на нашому грунті, що — відкинути.

Дідусь помовчав, присьорбуючи чай. Потім зняв зі стіни бандуру і, ладуючи її, дружелюбно сказав:

— Дивися сама, Русалочко, розпізнавай, відрізняй правильну стежку від тупиків, але… чи варто кожній новій земній істоті заново лізти в болото, щоб визначити ступінь його бруду? Дуже немудро. Досвід віків треба шанувати й прикладати до себе. Йога — екзотична штука. Пригадую, як захоплювалися нею мої ровесники в шістдесятих роках…

— Нове ситечко на кілочку, — усміхнулася бабуся Олена. — Навіть на пляжах привселюдно стовбичили на головах ентузіасти, щоб похвастати своєю обізнаністю з древньою мудрістю.

— Те можна зрозуміти, — підхопив дідусь, — людині притаманний вічний інфантилізм, зрештою, великого лиха він не завдає, якщо це стосується зовнішньої моди — вбрання, інтер’єру кімнати абощо. А проблеми психіки й духу — це вже щось інше. Тут страшна небезпека. Скажу відверто, Русалочко: йога в найглибшій основі своїй пов’язана з вірою в ієрархію містичних сил. Пробуджуючи ті чи інші чакрами-центри до дії, ми відкриваємо свій мозок, нервову систему, всю фізіологічну структуру впливу тих втаємничених сил. Хто скаже, як вони діють, в ім’я чого? Прекрасні фрази, гуманістичні ідеї, людяні перспективи — все це слова, які вимагають підтвердження. Ми теж пестимо тварин, яких завтра пускаємо під ніж або довбню…

— Ой, навіщо такі асоціації? — скрикнула бабуся.

— Так воно є, якщо оголити проблему. Глянь неупередженим оком на історію Індії або Тібету. Там головні ашрами і центри по вивченню и розповсюдженню йоги, звідти вирушають апологети, щоб посіяти зерна прадавньої «мудрості» в країнах Заходу. Але що вони досягли в себе вдома? Які результати тисячолітньої діяльності безлічі гуру й саньясинів?

— Мені здається, — заперечила я, — що це неправомірний підхід до критики йоги. Вони не ставили завдань соціальної реформи чи осягнення загальної рівності, добробуту тощо. Вони прагнули дати людині радість самодостатності, внутрішньої просвітленості.

— Отут і заритий собака, — осудливо кивнув дідусь. — Ти знаєш, що сталося зі мною? Повна амнезія. Я під час війни втратив пам’ять, забув, хто я, звідки. Був радісний, ясний, веселий, «самодостатній», як ти висловилась. А що далі? Якби всі були такі, як я? Добре, що біля мене була моя подруга Марія, інакше я «блаженствував» би десь у психіатричній лікарні. Хіба не те саме було з Рамакрішною, чи іншими відомими гуру? Що з того, що вони поринали в «самадхі», єдналися з «абсолютом», а животіти могли тільки тому, що поряд були віддані друзі з «нормальною» свідомістю. Без «звичайного» суспільства, складеного в простих трудящих людей, котрі сіють хліб і квіти, прокладають дороги і зводять житлові будівлі, всі йоги світу — ніщо, нуль, мильна бульбашка».

— Дуже різко, — заперечила я.

— Зате своєчасно, Русалочко. Згадай історію, скільки вже було у людей всяких володарів-богів. Багато вони допомогли своїм поклонникам? Сини Адама тільки нищили їхнім ім’ям один одного на вогнищах і хрестах. Ріка мук і страждань — і все заради прославлення небесних диктаторів. Життя офірувалося мертвотності, тіням. Це зловісний факт, його ще й досі ми не осмислили — чому так є? А правдиві наші творці, доню, ті, що справді давали життя, його смисл і радість, перспективу й мету, все, що нам найдорожче, найрідніше, — говорили до нас вічно, говорили громово, в мовчанні, а ми були глухі й сліпі…

— Про кого ти?

— Про сонце, землю, дерева, квіти, тварин, комах, птахів. Всі вони промовляють до нас, спілкуються з нами, дають відповідь на будь-які запити і відповідь праведну й святу. Запитай йога чи «святого» анахорета, як жити, як діяти? Він в більшості випадків спрямує твою психіку до потойбічності. Він назве тутешнє, життя ілюзією, майєю, сатанинським породженням, царством зла, хоч сам вигодуваний земною жінкою, зачатий земною любов’ю, вирощений плодами зримого, сонячного, квіткового царства…

— Не всі такі, — осудливо мовила бабуся. — згадай Вівекананду або Сократа, ще десятки імен. Вони кликали до дії на земному полі, разом з тим вказуючи на зоряну стежку людини…

— Такі гіганти — виняток. Мова не про них, Русалочка добре мене розуміє. Та годі, нащо так багато говорити про те, що лежить на поверхні? Я тобі недарма подарував свою пісню про нове народження. Його можна очікувати, як завжди, тільки від живої природи. Хочеш — подарую ще, одну ідею. Якщо вже захопишся принципом йоги, то прийми єдино правильну й праведну йогу, котра існує вічно.

— Що ти кажеш? Хіба є така?..

— Є, — засміявся дідусь. — Назвати її можна як завгодно: сонячна йога, зоряна йога, йога краси, радості… а ще краще — квіто-йога. Йога квітки. Квітка, як образ викінченості, самовідданості, краси, вічнотворчості, надвмирущості, чистоти, спокою. У квітці зосереджено все, що ми бачимо довкола, — променистість Сонця, щедра сила Землі, буйність грози, життєдайність води. І ця йога — квіто-йога — дає відповідь просту, поза всякими містичними жупелами, зрозумілу кожній дитині. — Запитай: що діяти, як діяти? Квітка відповідає: як Сонце — воно світить всім, без віддачі, вічно в польоті, вічно в сяйві, у радості. Як Земля, котра дарує соки життя, води, руди, вирощує зело, плоди, хліб, красу. Народжує живих істот з лона свого і приймає їх знову до себе. І знову посилає в нові весни, в нові епохи. Як гроза, що оновлює озоном повітря, напоює спраглі поля, ліси, сади, пустелі. Як зірки, що посилають спокій, кличуть до тайни, простеляють шлях у безкрайність. Як дерево, зело, котрі дають їжу, вбрання, будівлі, паливо, повітря, ліки, єднаються з самим Сонцем через променисті артерії і приймають в тих просторових річищах волю таємничого Всесвіту. Оце наші творці, доню, наші батьки. Видимі, терплячі, ніжно промовляючі. А люди: все шукають відповіді у якихось потойбічних сил, у екзотичних «ієрархій» незримих сфер. Коли, кому й де вони допомогли?

Дідусь захопився, його сірі очі палахкотіли іскрами внутрішнього збудження, а бабуся Олена, сміючись, під’юджувала:

— Пізнаю свого Миколку, пізнаю вічного юнака. Коли ти вже вгомонишся, коли спокійно розмовлятимеш про «вічні проблеми»?

— Ніколи, — запевнив дідусь, добуваючи з бандури гармонійний акорд. — Хіба що в домовині. І то навряд!

Я слухала дальші його сентенції на пів-уха. Мені дуже імпонував термін, випадково промовлений дідусем. Квіто-йога! Справді, це може бути універсальна ідея життєрозуміння. Треба над цим думати, поглиблювати. Одне до одного — спочатку казкові подарунки прадіда, а тепер — цілком раціональна ідея, котра дозволяє зв’язати воєдино людину, квітку, Сонце й Всесвіт. Чудово!

А дідусь, добуваючи з струн бандури мелодійні звуки, завершував свої повчання:

— Я хочу, Русалочко, щоб ти затямила основне! все, що нам треба, — з нами. Дарма шукати те, що втікає від очей і слуху. Містичні упирі — лише тіні наших дум і хитань. Ми несемо в собі живоносні іскри Всесвіту, ми дорівнюємо в суті своїй безмірності, а впродовж віків змалюємося до мізерного гнома. Та бачу — ти вже втомилася від мого буркотіння, краще я подарую тобі в такий радісний день пісню про Сонцесміх.

— Сонцесміх? Як гарно! В одному слові — промінь і радість…

— Бо так воно і є. Недарма слово радість несе в собі корінь сонця — ра і давати. Давати ра, давати світло, промінь. Так мудро мислили пращури, творячи основу мови. Ну, то слухай же…

Я подякувала дідусеві за чудовий подарунок, додавши, що його ідея квіто-йоги дала мені набагато більше, ніж читання десятка книжок. Бабуся Олена, вислухавши, мовила:

— Знаємо, що ти зопалу не кинешся на примарні вогні екзотики й обману. Проте обережність не завадить. Ось незабаром, може, наступного року поїдеш в гості до батьків… дивися, щоб не поринути в барвисту павутину східної містики. А разом в тим — не пропусти хвилини прозріння. У них є гарний образ — пройти по лезу меча. На такій стежині кожна мить вирішальна. Комусь здається, що мить — то пусте, іскра. Випустив одну — схопив іншу! Це помилка. Кожна мить неповторна. Пізніше збагнеш, що мить — все! Можливо, у миті — вічність…

— Як це можливо? Якась філософська загадка. Чи іносказання?

— Я ж кажу — пізніше збагнеш. Головне — не пропустити вирішальної миті. Пропущену мить не надолужиш навіть вічністю прагнення й праці.

…Знову гостювала у прадіда в Сміянах. Оповідала йому про бесіду з дідусем Миколою та бабусею Оленою. Він примруженим оком глянув на мене й зауважив:

— Чи не здається тобі, голубонько, що занадто тебе напихають однобічною інформацією, як ковбасу часником? Ти де думаєш жити?

— Вони запрошували до себе, в Ірпінь. Звідти електричкою швидесенько до станції «Святошин», а далі…

— Знаю, знаю. Я не про те. Ти у них будеш, ніби в парнику. В інтелектуальному парнику… А тобі треба суверенність, де будуть і сумніви, й вагання, і ствердження, й боріння. Не приймай нічого просто так, під тиском авторитету.

— Це мені не загрожує. Авторитет у пошуку? Щось химерне. Коли достовірне знання, стверджене — це одне, а пошук…

— Достовірного знання нема. Навіть там, де все здається залізобетонним, нуртують потоки таємниці. Ну, ти як хочеш, а я радив би — найняти кімнатку. Може, вдвох з товаришкою. Буде природніше, веселіше…

— Добре, дідусю, я подумаю.

— Думай, думай. І добре метикуй про те, що я тобі сказав, що ти почула від квітів чи від сумління свого.

Все перевіряй у горнилі сумнівів, як коваль перевіряє крицю. Глянь опівночі на зоряне видноколо і задумайся: чи може бути в такій безмірності однозначна істина?

Почався навчальний рік. Я послухалася прадіда і найняла кімнатку у самотньої бабусі, яка живе в Святошині. Проти цього повстали дідусь з бабусею, та я настояла на своєму. Зі мною живе моя однокурсниця Галя, блакитноока, білокоса мавка з Волині. Тиха, елегійна, небагатослівна. Уміє слухати, все розуміє з півслова. Віриться, що з неї буде прегарний лікар. А втім, прийдешнє покаже. Захоплюватися рано…

…Слухала симфонію дідуся Миколи «Смерті немає». Це його лебедина пісня (так він сам жартома каже). Задумана ще в довоєнні роки, коли вони з бабусею Оленою давали одне одному клятву вірності. Він проніс той задум крізь руїни й смерті, понад забуттям і безтямністю. Було кілька варіантів, всі вони зустріли сувору критику музикознавців. Основна теза критики — відхід від класичних зразків у напрямку безпредметних, безплідних пошуків, космізму, позажиттєвості. Дідусь не вельми непокоївся тими відгуками, працював майже півстоліття, а оце тепер зважився віддати своє перезріле дитя на суд (чи осуд) громадськості…

До речі, торопієш і дивуєшся, як ті ж самі критики захоплено вітають вторгнення в нашу психосферу чужорідних мелодій — наприклад, року і тому подібних музикальних вірусів. Була я кілька разів на дискотеці, спостерігала за біснуванням молоді. Саме — біснування! Я дивилася на вплив року як майбутній психіатр. Ці мелодії (та хіба це мелодії?) — то повний розрив з народними традиціями, з природним мелосом і ритмом. То не веселощі, не стихійне, натхненне буйство, як у найпалкішому народному танці, а наркотичні конвульсії, що збуджують в організмі позаприродні жадання, приглушують мисль і ясне чуття. То спуск у глибини підсвідомого, падіння в ящерне минуле наших звіропращурів. Хто заохочує до такої страшної заміни справжнього на підробне? Чи не є це психологічна диверсія? Кажуть, що більшість молоді полюбляє рок та інші подібні мелодії. Ну то й що? Якщо епідемія чуми захоплює більшість, хіба медики повинні визнати чуму нормою?

Але повернуся до дідуся. Його симфонію виконували в палаці «Україна» при повному залі. Дивне враження: мені здавалося, що в симфонії більше тиші, ніж звуків. Навіть у патетичних місцях, де гуркочуть громи і вогняна лавина змітає все живе з лиця землі, крізь тканину мелодії потужно (ні, це не те слово!) нерушимо, нездоланно, впевнено проходить владична тиша, велике творче мовчання, в якому визріває дерзновенна мисль, зачинається нове життя, пломенить вогник любові. Не знаю, як оцінять твір дідуся музикознавці, але я нічого подібного не чула в своєму житті. Це щось нове, небувале. Я справді відчула, що смерті нема… нема для розуму й чуття людини, яка піднялася над особистим і обняла серцем своїм видимі й невидимі, відчутні й невідчутні (поки що!) сфери буття.

…Прочитала статтю про експерименти Бакстера. Яка жорстокість! Ошпарювати кип’ятком рослину, терзати її, калічити, щоб визначити наявність чутливості й своєрідного розуму, свідомості, пам’яті. Такі «досліди» зайвий раз підтверджують людську нерозумність. Чим Бакстеру може прислужитися такий експеримент? Хіба тут бодай пахне науковою коректністю? Можна уявити собі таке: якийсь високорозвинутий пришелець прибуває на Землю, бачить рухливі біоструктури на двох ногах (людей). Вирішує провести експеримент, щоб визначити ступінь «розумності». Зв’язує пійманий екземпляр, накладає датчики чутливості, потім ошпарює кип’ятком, ріже ножем, б’є молотком по голові. Відзначає, що піддослідний бурхливо реагує на всі ці подразнення. Дають двоногій істоті трохи відпочити. Потім до приміщення входять кілька пришельців, а поміж ними той, хто проводив жорстокий «експеримент». Земна істота тремтить, уздрівши свого мучителя, рветься з пут. Пришельці задоволено роблять висновок: піддослідний екземпляр, безумовно, має не лише високу чутливість, а й пам’ять, свідомість, здатність розпізнавання, своєрідний розум. Хіба це не точна ілюстрація до того, як діють вчені варвари, намагаючись визначити «розумність» рослин? Та й не тільки рослин. Знайомі студенти розповідали, як у кримському океанаріумі академік визначав «розумність» дельфіна. Накладав датчики, а потім бив дерев’яним молотком по голові і записував альфа і бета-ритми мозку тварини. Молодий помічник вченого не витримав і ухнув академіка таким же молотком по голові. Ясна річ, хлопця засудили за хуліганство, та навіть суддя — молода жінка — симпатизувала йому, а не академічному монстру…

Мені до серця припала розповідь про цікаву зустріч Реріха з відомим індійським ученим-біологом Чандра Босом (Бошом?). Бос тоді проводив експерименти для визначення чутливості рослин. Наш великий співвітчизник цікавився проблемою психоконтакту рослини з усім живим світом. Індійський учений продемонстрував Реріху свою оранжерею, де відбувалися досліди. Попросив спостерігати за квіткою, на яку він зосередив психоенергію пригнічення. Квітка повинна була під впливом негативного вольового імпульсу Боса закритися, зав’янути. Та, на превеликий подив індійця, вона не лише відмовилася в’янути, а й радісно затріпотіла, розкрилася, потяглася у бік Реріха. Бос підозріло глянув на російського художника. Той хитро й задоволено всміхався. «Це ви втрутилися?» — спантеличено запитав Бос. Реріх підтвердив і сказав: «Прошу пробачення, пане Бос, але для підтвердження чутливості або розуму квітів хіба неодмінно вживати жорстокі методи? Хіба не краще використати метод любові й доброзичливості? І тоді квіти відкриють нам свої потаємні глибини незрівнянно охочіше, ніж під тиском сили та свавільної зверхності…».

Бос згодився з Реріхом і подякував за прекрасний урок всеохопного співробітництва в живій природі, співробітництва, яке одне лише може дати коректні, точні відповіді про той чи інший бік таємниці.

Знайшла в газеті «Социалистическая индустрия» цікаве інтерв’ю з ученим І. Марченком (він завідує кафедрою лісоводства в Брянському технологічному інституті). Гіпотеза про наявність у рослин специфічного чутливого біополя підтверджується багатьма експериментами. Радісно, що раціональна наука впевнено и сміливо вторгається у ті сфери, де тисячоліттями паразитували шарлатани, шамани, жерці різних релігій, містики, окультисти. Пора звільнити правдиве знання про суть життя і наше людське призначення в біосфері від засилля неуків та духовних упирів.

Як майбутньому лікареві, мені до душі завершальні слова Марченка: «Напевне, не випадково після прогулянки в лісі ми відчуваємо себе так, ніби добре відпочили, отримавши заряд енергії. Можна припустити, що справа не лише в повітрі, а відбувається якась своєрідна взаємодія біополя людини й дерев, котрі її оточують…».

Все це прекрасно, проте навіть такі вчені, як вищеназваний, дозволяють собі жорстоко експериментувати з нашими зеленими друзями, завдаючи їм глибоких ран (буквально!), а потім вивчаючи «реакцію» дерев на ці «подразнення». Досить лише зробити ще один крок далі в тому ж напрямі, допустивши високий розум рослини, і тоді метод контакту з флорою відкриється сам собою. Заважає наш прадавній антропоцентризм, зерна якого закладені ще в «священних писаннях» давнини, а потім культивований сучасною наукою.

Чи правомірні такі висновки? Який у них сенс (якщо не рахувати елементарної зарозумілості й гордині)?

Навіть якщо допустити, що людина — «вінець природи», тобто своєрідний плід, квітка, завершення зусиль еволюції, навіть тоді необхідно визнати, що для появи мислячої істоти потрібна була гігантська піраміда буття (перш за все рослинний світ). Проте подібне припущення вимагає чесної відповіді: навіщо природа формувала нас, людей? Чого вона чекала від гомо сапієнса? Якщо дерево зростило зернятко, плід, то в цьому зернятку вже закладено програму й алгоритм попередніх поколінь дерева і його прийдешність. Чи є в людині така ж програма й алгоритм? Хто дав бодай приблизні відповіді на такий запит, що вже віками вирує в душі людини?

А якщо припустити (поки що бодай припустити) інший підхід до розуміння людського призначення. Якщо прийняти примат, старшинство, першість флори, квітки, рослини! Якщо квітка — то головне у саморозкритті світового життя? Тоді людина виявляє себе (має виявити) лише динамічним агентом квітки, її посланцем, побратимом, уповноваженим.

Ось воно! Нова ступінь людського самоусвідомлення: ми сформовані живою природою, як носії життєвої естафети. Прийнявши таку місію, отримуємо всю потугу біосфери. Воюючи з власним покликанням, паразитуючи на тілі Матері-Природи, ми маємо удар бумеранга, ми самознищуємось.

Лідер життя і садівник Космосу! Чудово! Чи не ляже в цю концепцію вся прийдешня наука про Людину та її покликання? Непроста думка. Віками людину пригнічували, нав’язували ідею нікчемності, гріховності, приреченості, а разом з тим — ідею гордині, винятковості, самовозвеличення. Кому це було потрібно?

Людина почала боятися «вантажу Атласа», боялася взяти на себе космічну місію творця життя. Чи не звідси почалися всі деформації психіки і фізіологічна деградація?

Як сміливо мислять у своїх безстрашних творах Ціолковський, Вернадський, Єфремов, Чижевський. Фантастика й наука йдуть назустріч одна одній. Мрія й точний розрахунок стають двома крилами мудрості.

…Новий рік. Привітала дідуся з бабусею, прадіда, телеграфувала в Делі. Тато з мамою обіцяють прислати на цей рік виклик і візу. Радісно! Побачити, відчути легендарну Індію. Не в книзі, не в уяві, а безпосередньо. Може, пощастить побути в Гімалаях? Хотілося б відвідати долину Кулу, торкнутися тієї землі, де ходили Реріхи, де прекрасна другиня великого художника вимріювала краще прийдешнє для Вітчизни й всього світу. Е, краще не захоплюватися, а то не вийде нічого, ще зурочиш!

Цікаво б поговорити з серйозним знавцем йоги про суть і призначення квітки. Невже в Індії не знають про примат флори?

…Тривожно за прадіда. Тяжкі сни, в яких я його бачила юним хлопцем. Поїду. Хоч і позамітало дороги снігами, побуду на свята з ним, з моїм дорогим правічним другом.

Повернулася до Києва. Прадід, справді, трохи занедужав. Дуже зрадів, коли я зайшла до заваленої снігом землянки, але відверто й просто сказав мені, щоб я не дуже хвилювалася, якщо йому найближчим часом доведеться відпливати. Так і сказав — «відпливати». Каже й усміхається. Я гадала, що він жартує, гнівалася, сердилася, сварилася, та потім спостерегла, що поза тим усміхом, у глибині зіниць, проглядають у ньому серйозна зосередженість, спокій. Знаю, що вже справді він незабаром покине нас, а душа протестує, не хоче визнавати правомірною таку закономірність. Вічна розлука? Навіщо ж ми тоді будуємо грандіозну споруду цивілізації, якщо апофеоз всього — вічна розлука?

Прадід дивився на мене ласкаво й мудро, ніби читав мої думки. Підморгнув жартівливо:

— Не турбуйся. Я ще пострибаю трохи. Зажду, доки ти закінчиш інститут. Доки станеш на ноги. Бо на твоїх бродячих батьків надії мало. Ось тобі моя обіцянка й пророцтво: житиму доти, доки стрінеться тобі твій суджений…

Я мимоволі засміялася, жартома погрозила:

— Тоді — ніколи не одружуся. Щоб ти жив вічно. У всякому разі, доки стану бабусею.

— Хіба справа в одруженні, доню? Я ж не сказав, доки ти одружишся, а — доки стрінеться твій суджений. А цього ти не зупиниш.

— Це тобі правічний дуб нашептав? — все ще намагалася я звести розмову на жарт.

— Є таке місце на життєвій стежині, — серйозно відповів прадід, — звідки просто видно багато такого, що людям, котрі бредуть в долині, здається дивом, неймовірністю, таємницею. А воно — лише погляд з вершини віку. Головне — зберегти ясність духовного ока.

Галя десь познайомилася з «екстрасенсами». Запросила й мене на бесіду з ними. Ясно, що я охоче відгукнулася на запрошення. Лідер в тій компанії — молода жінка, котра нібито має потужне біополе, здатне лікувати різні недуги «накладанням» рук, пасами і навіть безконтактно.

Зустрілися. Велика кімната на Подолі. Сутінки, благовонні куріння з Індії (до речі, я не люблю ті запахи, мені незрівнянно приємніші аромати наших трав — полину, м’яти, чебрецю). Біля десяти присутніх. Більшість — імпульсивні хлопці й дівчата, безсистемно нашпиговані різними «йогами» та «окультними» манускриптами — від «одкровень» Рамачараки (Актінсона) до, безумовно, серйозних праць Шрі Ауробіндо. Проте мене цікавлять не їхні знання (то просто «обізнаність», а не знання), а психічний стан. У перший же вечір спостерігала у багатьох з них наявність «зацикленості» на тих чи інших містичних стереотипах: вони неспроможні ставитися до власного психостану самокритично. Більшість з них невдахи у «звичайному» житті, і прагнення до містики, окультизму, парапсихології тощо — не потреба самопізнання чи пізнання взагалі, а компенсаторна акція, спроба усунути комплекс неповноцінності, взяти реванш у сфері таємниці за поразки в сфері буденної реальності.

Жінка-екстрасенс мене зацікавила. Молода, енергійна, з божевільними очима (божевільними не в розумінні патологічності, а якоїсь відчуженості, заглибленості в світ внутрішнього). Вона демонструвала потужність свого біополя, спрямовуючи потік психоенергії на бажаючого. Справді, на відстані відчувається тепло, поколювання в нервових центрах. Вона нібито теж «лікує» знайомих, знімає головні болі, допомагає ліквідувати патологічні наслідки інсульту, відновлює нормальний тиск при гіпертонії чи гіпотонії.

— Як ви це робите? — запитала я. — Що саме відбувається при ваших «сеансах», коли ви «опромінюєте» хворого?

— Не знаю, — самовпевнено відповіла вона. — Яке це має значення? Хіба ви задумуєтесь над тим, що відбувається з водою у організмі спраглого чоловіка, котрому ви дали напитися? Тіло вимагає: дай мені аш два о, тобто — банальної водички. А воно вже саме знає, куди її рознести, що з нею робити. Хіба не те саме з психоенергією, котрої у мене надмір, а у когось нема?! Обмаль психоенергії породжує ту чи іншу недугу, хворий бере її від мене, «ковтає», організм розносить її туди, де потрібна термінова реконструкція, оновлення, лагодження. Ось і вся механіка. Деякі екстрасенси запевняють, що вони свідомо спрямовують енергію туди, куди треба, що вони нібито «бачать», де й що відбувається. Я думаю, що це так, для психотерапії, звичайнісіньке медичне, псевдонаукове шаманство. Я неук, то й не претендую на знання сучасної медицини. Я лікую психічну істоту, а вона вже лікує власне тіло, ліквідує недугу.

Що ж, віддаю їй належне, язик у неї підвішено дай боже всім, базікати вона вміє, але дрімуче невігластво аж світиться. Порівняння психоенергії, в якій буцімто мав потребу хворий організм, з водою — дуже ризиковане: адже й вода може бути різна! Якщо людина відчуває спрагу й жадібно шукає, де б напитися, — хіба вона п’є будь-яку воду? Ясно, що в пустелі, під палючим сонцем, людина може напитися навіть з конячого сліду, з болота, з смердючого бурдюка. Можна зрозуміти, що деяка вода не лише лікує, а й отруює, може стати причиною смерті, каліцтва, хвороби, інфекції. Хіба не те саме з психоенергією? Адже наше «біополе», наша духодинаміка має конкретне підгрунтя, суворо обумовлене джерело. Це джерело — життя, суспільні стосунки, індивідуальна генетика, спадковість, рівень громадської чи духовної свідомості, досвід, морально-етичний стан, спрямованість особи в еволюційній течії, її покликання і ще багато інших чинників, про які ми й не здогадуємося. Добре, коли все це у «екстрасенса» високого гатунку, ідеальної чистоти. А як це визначити? Де критерій? При такому психічному допінгові недужий може відчути тимчасове полегшення (спраглий ковтнув водички), а потім настає непередбачена реакція — психоотруєння, деградація. Можливо, навіть організм втрачає власну захисну потенцію, жадаючи отримати її збоку, імунне поле послаблюється, і таке екстрасенсорне лікування замість користі принесе падіння…

Саме таке відчуття було в мене, коли я слухала повчання жінки-екстрасенса. На мої сумніви вона реагувала бурхливо й агресивно. Навіть вороже. Це було для мене підтвердженням, що жінка ця далека від самовідданості, альтруїзму, від любові до страждаючої людини. Певно, для неї важливий не результат зцілення, одужання, а містерія власної значимості, неповторна мить учительства. Отже, знову спроба якось компенсувати прихований комплекс неповноцінності.

Ми розійшлися холоднувато. Я сказала Галі, що більше сюди не піду. Їй теж не раджу. Подруга вибачливо усміхалася, перепрошувала, умовляла, щоб я не поспішала робити рішучі кроки й висновки. Що ж, сама вона хай діє як хоче, а для мене, справді, будь-які струмочки не придатні. Краще перетерпіти спрагу, але не пити з першого-ліпшого потоку, а тим більше з кепсько помитих склянок. Шукати, шукати втаємничені джерела пречистої води, як би далеко вони не були від мене! Душу не обманить підробний фонтан, якщо навіть він виграє райдужними бризками. Десь шепоче, кличе, жебонить моя криничка, моя рнучка, моє джерельце, мій потічок. Там солодка, блакитна, прозора, прохолодна, ніжна, ласкава водичка, котра прояснить розум, втішить серце, омиє тіло й душу.

Прочитала англомовне видання експрес-інформації (ботанічна серія). Надибала там суперфантастичну гіпотезу. Аж дух забиває. Матеріал повністю лягає в мою програму пошуку місця людини в еволюції. Може, все надто категорично, але інакше гіпотеза не була б така оригінальна й вражаюча. Називається стаття «Містерія еволюції». Автор — професор Дональд Грін, спеціаліст по синьо-зелених водоростях.

Суть гіпотези коротко ось в чім…

Спочатку на Першогеї-Праземлі виникають зелені мікророслини, енергетично зв’язані з Сонцем, рухливі, пластичні. В них закладено програму розгортання, розквітання, співпраці з косною речовиною, динамізації планет, позбавлених життя, введення їх у потік вселенської вітальності, розповсюдження в інші світи.

Генетична програма Першоклітин передбачає появу «Зелених Мислячих», тобто своєрідних Квіто-Людей, котрі стають інструментом інтродукції, розповсюдження флори у далекі світи. Вся еволюція, лінія розвитку, розкриття, механізми для долання відстаней між світами — все це притаманне життєвим формам, виявляється в них і через них. Відчуженої техніки не передбачається, еволюціонує безпосередньо сама тканина життя.

Та зокрема на Першоземлі (ще в архейській ері, а може, й раніше) сталася катастрофа, порушення еволюції. В надрах хаосу (в глибинах першостихій) виникли дзеркальні форми «тіньового життя», першоклітини фауни. Вони використали геноблоки флори, уподібнилися їм в своїй структурності, та були неспроможні безпосередньо живитися енергією Світила, а паразитували на «зелених», поїдаючи їхню плоть, засвоюючи їхню динаміку. Почався еволюційний герць, страшне протистояння. В таких умовах життєві форми «зелених» не здатні були повністю розкрити свою програму, самореалізуватися. Треба було прийняти тактику й стратегію боротьби з паразитами, з першофауною. Флора почала виділяти надмір кисню, в якому «мікрозвірі» самоспопелялися. Але паразити дуже швидко модифікувалися, організували «дихання», як ритмічне засвоєння кисневого потоку, сформували силові органи, почали вирощувати потужні тіла. Наростала організація складних структур, які поїдали «зелених» в масових масштабах. Флора протистояла цьому розмноженням, освоєнням все нових екологічних ніш, пластичністю, творенням різноманітних форм, введенням фауни у екологічний обмін, використанням її для власного розмноження, насичення гумусу мертвими тілами тварин. Поява гігантських рептилій стала страшною загрозою для рослинного світу: це були титанічні фабрики для тотального винищення флори. Об’єднаний «розум» планетарної квітки готує грандіозну мутацію: з’являються покритонасінні, принципово нова ступінь зеленого життя, яка, очевидно, вводить у обіг біосфери потік ферментів і речовин, неприйнятних для ящерів. Рептилії отруюються, деградують, щезають. Екологічні ніші заповнюються теплокровними, пластичнішими, динамічнішими, здатними до співпраці з флорою. Виникають примати, квітка готує появу на планетній сцені мислячої істоти, котра здатна була б прийняти еволюційне веління біосфери: стати лідером світового життя. Рослинна їжа і мед бджіл (так вважає професор Грін) були реактивом мутації, яку «запланувала» флора. Оскільки для переселення на інші планети потрібна була суверенна мисляча істота, а рослинний світ, виснажений поєдинком з фауною, вже не спроможний був сформувати такого виконавця з своєї тканини, то залишалася одна-єдина можливість — «виліпити» такого агента-інтродуктора з підходящого звіра. Вибір впав на примата…

Першолюдина сприйняла в свою глибинну суть ідею краси й вічної динаміки, притаманну квітці. Але поряд з цим залишилася сутність звірячості, нищення, антагонізму, антиеволюційності, хаотичності. Звір в людині творить технологію, з допомогою якої можна і знищити рослинний світ повністю, а можна й розповсюдити його на інші планети. Тепер все залежить від того, чи збагне людина свою місію, чи стане свідомо співпрацювати з квіткою? Це — завершальний бій Квітки й Звіра, в якому поразку можуть потерпіти обоє, а можуть і перемогти обоє. Оквітчана Людина — то апофеоз мільйоннолітньої містерії еволюції…

Такий короткий виклад божевільної гіпотези (в експрес-інформації так і написано — «божевільна гіпотеза») професора Гріна. Він твердить, що всі «прокляті вічні проблеми» людства мають лише одну причину: нерозуміння своєї місії, свідоме протистояння їй. Якщо розповсюдити земне життя на багато планет, а таким чином розширити еволюційне біополе в космос, тоді й наша ноосфера, сфера розуму людини, ввійде гармонійним чинником у таку масштабну діяльність галактичної біосфери й ноосфери, що всі лиха й страждання минулих темних віків розтануть в динаміці нового, осмисленого буття, як сутінки перед наступом світанкового сонця…

Радісно й тривожно. Чи є раціональне зерно у гіпотезі англійського вченого, чи є наукова основа? Безумовно. Всі натяки прадіда з приводу цього, весь мій «казковий» досвід, інтуїція, вся динаміка суспільної боротьби за збереження здорової, придатної до еволюційних видозмін, біосфери, підтверджують, що ми підходимо до розуміння глибокої таємниці світового життя, його призначення, і нашої, людської, місії в цьому радісному потоці самореалізації.

Цілу ніч не спала, думала про гіпотезу Гріна. Якщо взяти ключ цього припущення, то що тоді означатиме поняття «нормальна людина» або «хвора людина»? Нормальна — це така, котра повністю віддала себе зростанню й поширенню рослинного світу, його динаміці й розквіту. В такій діяльності людина природно здобуває радість творчості, відчуття повновартісності, цілковите саморозкриття. Всі патологічні ухили, все психічне марення віків, весь маскарад потойбічних пошуків зникають, мисляча істота діє тотожно своєму покликанню. А всі недуги, а особливо психічні, виявляться лише результатом загубленості людини у лабіринті блукань, забобонів, одірваності від рідної Матері-Природи.

Вранці не стрималася, розповіла про гіпотезу Гріна Галі. Вона дивилася на мене ошелешено, розгублено кліпаючи блакитними очицями.

— Хіба таке можливе? Щоб флора володіла розумом? І свідомо формувала мислячу істоту — людину? Ми б уже давно знали про такий розум і ввійшли з ним в контакт.

— Хто сказав тобі, що такого контакту нема? Згадай казки. В багатьох легендах твердиться, що люди знали мову рослин і тварин, чули їх, спілкувалися.

Галя задумалася. Потім радісно підскочила, заторсала мене.

— А у нас на Волині є й тепер один дід, котрий — мені бабуся розповідала — уміє розмовляти з деревами й квітами. Його відьмаком називають.

— Ти бачила його?

— Не довелося, — призналася Галя. — Він проживав у пущі, на хуторі Ведуни. Там, окрім нього, мешкав тільки лісник з двома дітьми. Інші хати покинуті, люди перебираються до міста, до райцентру. Дражнять того діда Редьком. Так і кажуть — дід Редько. Або відьмак.

— А що він робить? Якого віку?

— Хтозна. Може, сімдесят. А може, й сто. Збирає трави, здає заготівельнику. Колись до нього рвалося безліч людей, благали, щоб лікував. Декому він помагав, а потім припинив лікування. Його попередили з району, щоб не смів цього робити. Правда, інколи вчені до нього приїжджають, начальство велике. Так ото він буцімто знає мову рослин. Тільки я гадала, що то бабські плітки.

Я попросила Галю, щоб вона при оказії розпитала про діда Редька все, що можна, а якщо вдасться, то хай сама поговорить з ним, домовиться про зустріч зі мною. Так і так, мовляв, є майбутні лікарі, котрі дуже шанують прадавню мудрість і хотіли б взяти від нього все, що він бажає передати нащадкам.

— Дуже помпезно, — сміялася Галя. — Ніби на сцені. Кажуть, що дід Редько мовчун. І що він читає думки. Може, він уже чує нас?

Ми потішилися таким припущенням, але твердо вирішили так чи інакше зв’язатися з волинським відлюдником.

Побувала в Сміянах. Прадідові стало легше, він знову жвавий, веселий, насмішкуватий. Зрадів мені, глянувши у очі, підморгнув:

— Знову щось одкопала? Бачу — переливається через край, охота похвалитися. Еге?

— Вгадав, — згодилася я. І розповіла йому про гіпотезу Гріна. Згадала й про діда Редька. Запитала, що він думає про все це.

— Природно, — сказав прадід. — Ти відкрила очі на цю проблему, і кожне слово, кожна думка й зустріч тепер вибиратимуть з потоку життя те, що тебе цікавить. З маленької сніжки нагромаджується велика снігова баба. Тільки дивися, щоб не опинитися під сніговим… чи то пак інформаційним обвалом. Уже й тепер ти надто захоплюєшся механізмом згаданої гіпотези.

— Не розумію…

— Ти жадаєш все узгодити, все пояснити, звести до причинного ланцюжка. Розумію — логічний метод вимагає цього. Проте коли шукаєш небувальщини, то й методологія повинна бути небувала, парадоксальна, несподівана. Те, про що натякнув Нільс Бор, кажучи, що всяка путня гіпотеза має бути божевільна. Бо якщо вона надто ясна й логічна, то не виходить за межі відомого, загальноприйнятого, а отже — не відкриває нових шляхів.

— А до чого тут гіпотеза Гріна? Вона аж надто божевільна!

— Я цього не бачу. Гіпотеза тривіальна. Вона вся лежить на поверхні, побудована з відомих стереотипів мислення. В ній відсутні парадоксальні, божевільні припущення. Достатньо розкласти її на полички логіки, і кожен школяр згодиться з нею і почне байдуже повторювати. Масштаби гіпотези грандіозні, тут я згоден, але відсутня тайна. А тайна — свідоцтво правдивості, істинності.

— Не розумію. Завдання науки — розвіювати тайну, знімати її покривала…

— Це помилка. Дуже древня. Пізнання повинне оберігати тайну, як основний рушій будь-якого прагнення, руху, смислу, доцільності. Позбавлення тайни — то шлях у тупик, де вже нічого нема. Саме життя є вічна тайна, котра вічно наростатиме. Чим глибше копнеш його, тим глибше воно поринатиме в таємничість. В цьому радість буття. Пригадуєш притчу про патріарха Ноя та його трьох синів?

— Це той, що пережив потоп?

— Еге ж. Біблія розповідає, що патріарх приготував вино з винограду, гарненько напився і з веселим настроєм ліг спочивати у шатрі. Наймолодший син Хам побачив голого батька і, зустрівши братів, почав насміхатися над Ноєм. Брати Сім і Яфет не підтримали його, а взяли покривало і, задкуючи, щоб випадково не узріти дітородні органи, які дали їм життя, вкрили батька. Патріарх, дізнавшись про те, що сталося, благословив старших Синів і прокляв Хама. Вся ця притча розглядається більшістю людей, як морально-етична сентенція. Шануйте, мовляв, батьків і тоді матимете їхнє благословення. Хам, хамський — стало синонімом підлості, мізерності, неуцтва, навіть хуліганства. Це — примітивний варіант трактовки. А ти, доню, вхоплюєш глибинний смисл легенди?

— Здається, розумію. Ти вже натякнув. Хам побачив лише зовнішнє, оголене, банальне, поверхове, смішне, п’яне. Тому й таємницю своєї появи на світ він неодмінно зведе до грубого акту. А старші сини відмовляються прийняти той рівень розуміння, котрий очевидний, відкритий, загальнодоступний. Їм імпонує більше легенда, духовність, глибинність. Навіть примітивний батько (а він символ видимої природи) для них лише зовнішня плівка вічної тайни, тільки інструмент життя, котре не вичерпується очевидністю…

— Гарно, доню, гарно, — зрадів прадід. — Молодець! Тоді й гіпотезу Гріна ти проаналізуєш правильно: вона надто очевидна, в ній відсутні парадокси. Відбулася тільки інверсія: замість примату людини — примат квітки. Система аксіом не змінилася, ми лише переставляємо місцями ті самі конструктивні деталі.

— Що ж тоді ти пропонуєш? Адже думки Гріна дуже близькі твоїм про розум квітів…

— Не заганяй мислі у готову форму. Мабуть, Грін має слушність, малюючи космічну стежку для місії людини. Та чи вичерпується цим наше призначення? Чим масштабніший стереотип, тим довше ми будемо сидіти в ньому. Може, нам треба йти одразу по кількох напрямках? Згадай казку: «Піди туди, не знаю куди…».

— Це страшно, дідусю. Брати на себе безмірний тягар і всеохопну мету? Хто витримає?

— У всякому разі, не Хам, — засміявся прадід. — А лише той, хто рушив на пошуки тайни. Згадай, доню, наших бійців, котрі загинули в дні революції або на фронті Вітчизняної війни. Як ти думаєш, вони згодяться, щоб їхні нащадки обмежилися куцою метою ситості й комфорту?

— Нізащо!

— Правильно мислиш.

— Дідусю, ти нічого не сказав про діда Редька.

— Може, там ти знайдеш більше, ніж в гіпотезі Гріна. Тільки не забувай ключик розуміння. Будь щира й доброзичлива, то й відповідь буде така ж…

Перечитую Вернадського. Який геніальний ум, який потужний прожектор передбачення, сміливості, безстрашності припущень. Ось лише абзац, а скільки дум він породжує: «Можна навіть припустити, враховуючи слабкий розвиток наших знань в цій області, що земне і навіть планетне життя є частинний випадок прояву життя, як частинним випадком прояву електричних явищ будуть північне сяйво чи грози земної атмосфери. Ми перебуваємо тут в майже чужій для науки області наукових гіпотез і навіть наукової фантазії, якими можна вважати міркування про життя в областях незвичайних для Землі температур і тяжіння.

Науково відкинути навіть таке припущення ми не можемо. Так далеко ми від наукового розуміння життя».

І далі він каже про необхідність розглядати життя як один із найголовніших проявів реальності. Тобто питання ставиться про вічність життя як особливої форми буття матерії.

Я розумію Вернадського так, що наше земне життя є лише ланка, мозаїчний елемент грандіозної космічної картини таємничого життя Всесвіту, про яке ми ще нічого не відаємо, але зобов’язані шукати своє призначення, щоб утвердити смисл власного існування.

Якби було десять голів, двадцять рук, триста годин у добі, щоб охопити всю мудрість світу швидше, повніше, глибше. Щоб наблизитися найтісніше до дверей правди, істини. А вже там…

У спогадах Горького прочитала його бесіду з Блоком. Поет чомусь пригнічений, заглиблений у себе, він хоче знати думку письменника про смисл буття людини. Горький напівжартома (чи серйозно?) говорить: «Особисто мені більше, подобається уявляти людину апаратом, котрий перетворює так звану «мертву матерію» в психічну енергію і колись, в незмірно віддаленому прийдешньому, перетворить весь «світ» у чисту психіку… нічого, крім думки, не буде, все щезне, перетвориться у чисту мисль; існуватиме лише вона, втілюючи в собі все мислення людства від перших проблисків до моменту останнього вибуху думки… Я дозволяю собі думати, що колись вся «матерія», поглинута людиною, перетвориться її мозком у єдину енергію — психічну. Вона сама в собі віднайде гармонію і замре в самоспогляданні — в спогляданні прихованих у ній, безмежно розмаїтих можливостей…».

Блок, з подивом глянувши на Горького, запитує: «Ви це серйозно?». І, не очікуючи відповіді, з гіркотою зауважує, що мозок йому ввижається пухлиною, своєрідним зобом, що гарно було б не мислити, спочинути від невпинного думання.

Наткнувшись на цей уривок, я не лише здивувалася міркуванням Блока про патологічність мозку, про біль самого процесу думання, а й згадала багато подібних тенденцій у міркуваннях світових філософів, біологів, фантастів, мислителів. Навіть народ відзначив це у мові, породивши поняття «гадати», «гадка», як синоніми слів «мислити», «мисль». Пращури порівнювали думку, мисль із незримим «гадом», «змією»; котра отруює душу, свідомість, змушує мучитись. У більшості космогоній та антропогоній світу розум, інтелект, ум символізуються змією. Отже, тут наявна глобальна кореляція. В чому ж річ? Чим завинив мозок, основний орган мислення, що ним бідкаються, із-за його діяльності сохнуть, згорають, хворіють?

Тут я згадала химерну гіпотезу одного скандинавського фізіолога, прочитану років два тому в науково-популярному часописі. Я вже забула прізвище вченого, не можу згадати навіть назви журналу (чи то «Знание-сила», чи то «Химия и жизнь», а може, це було в газеті?), проте пам’ятаю, що сприйняла цю гіпотезу як жарт ученого, як наукову пародію. Він висловлював думку про те, що мозок людини в процесі формування мислячого примата отримав надмірні можливості і деспотично захопив у організмі всі віжки управління. Він планувався еволюцією, як аналізатор, як орган розпізнавання й інтеграції тих чи інших вражень. Проте рішення мала приймати психічна сукупність всього організму, так би мовити, собор всіх органів, всіх автономних структур, віче організму. Пронизавши нервовою структурою все тіло, отримавши доступ до найменшої групи клітин, мозок підпорядкував усе собі, замість того, щоб віддати себе всьому. Далі все йшло як по маслу: самодержавне визначення того, що можна, а що не можна, формування забобонних традицій і звичок, табу й упереджень, котрі були прямо ворожі тілу. Сукупна мудрість організму вимагала, наприклад, сну або їжі, води чи спокою, а мозок, отримавши певний соціальний імператив, диктував тілу безсоння, піст, злочин, бузувірство, утримання від тієї чи іншої потреби (або надмір потреб). І все це в ім’я умовних суспільних, релігійних, расових чи національних алгоритмів і програм. Тоді, справді, про яку мудрість мозку можна говорити? Може, він і не призначений для продукування «мудрості»? Може, він взявся до тієї праці, на яку не планувався? Автор гіпотези нагадував відомі факти, коли медицина лікувала ту чи іншу хворобу, периферійна група клітин справлялася з недугою, а потім зненацька мозок, який зберігав алгоритм патології, знову «запускав» хвороботворчий процес всупереч інтересам свого носія. Доводилося навіть вводити в мозок електроди, щоб «випалити», так би мовити, шкідливу програму, усунути алгоритм недуги. Ось тобі й розум, мудрість! Та це ж стосується примітивних проблем, механізму фізіології, де все лежить на поверхні. А що говорити про «інтелектуальну» діяльність, що формується мільйонами тенденцій, клаптями знань, традицій, осколками слів, понять, фрагментами приказок, пісень, модних анекдотів, звичних стереотипів думки тощо?! Тут мозок безсилий навести порядок, сформувати алгоритм синтезу, цільності, бо критерію в нього нема. Є лише зарозумілість деспота, котрий всівся на владичному місці керівника і тримає стерно організму й психіки.

Диво дивне! Знову все зводиться до пошуку призначення людини. До визначення критерію життя. Мозок самостійно не може розшукати такого критерію. А може, й не захоче. Чому? Бо тоді він перестане бути основним. Він стане рядовим учасником віча…

Напрошується висновок: навчити мислити все тіло. Згармонізувати всі автономні структури, від периферійних клітин шкіри до нейронів, від серця до мізинця. Щоб весь організм діяв, як співзвуччя, як ідеальний і симфонічний оркестр. Чи залишилася у нас можливість такого всетілесного мислення? Мені здається, що залишилася. Інтуїція — то релікт цієї здатності. Осяяння, інстинктивна героїчна дія, віщі сни — все це прориви крізь деспотизм мозку, крізь його консерватизм. Безумовно, у бій веде не мозок (скоріше всього мозок шукає варіантів рятунку, аж до дезертирства), а сукупна воля й мудрість організму, як представника цільності. В наших глибинах ще живе дитя, здатне здійснити метаморфоз, наступну еволюційну модифікацію, щоб відновити справедливість у власному тілі, а отже — в бутті взагалі.

Скільки дивовижних можливостей відкриваються перед дослідниками? Тільки не спи, шукай, дерзай! Не муруй в’язниці з тих чудових матеріалів, які для тебе приніс потік пізнання! Бо хіба не все одно, в якій темниці сидіти — кам’яній чи золотій, релігійній чи супернауковій? Лабіринт залишається лабіринтом, навіть наймодерніший, бо в центрі його завжди — Мінотавр, чудисько, що пожре тебе, якщо ти не вб’єш його. І те чудисько ти сам породив, бо ж Мінос — батько потвори, а Мінос — це лабіринт мозку, в самому корені слова чується зміст (Мінос-Манас — розум). Чи не попереджували елліни в цьому міфі нащадків про небезпеку інтелектуальної лабіринтності?

Любий прадіде, я, здається, починаю розуміти твоє застереження — не захоплюватися жодною моделлю, якщо вона прив’язує тебе до консервативного мислення й статики…

Були в психолікарні. Гнітюче враження. Яке падіння людини, які катастрофи долі! Інколи здається, що ми діємо, як страус: ховаємося від жахливої реальності за барвистими лахміттями вигадки, романтизму. Але іншого шляху нема. Знижувати рівень соціального оптимізму злочинно, інакше ми ніколи не здолаємо наступ безумства — і в суспільстві, і в індивідуальній психіці.

Але як багато ступенів психіки людей! Нічого подібного нема в світі фауни. Там є здібніші, сильніші представники роду чи сім’ї, але градації незначні. А в людини мислячої діапазон — від ідеалів кам’яного віку до космосвідомості, від ніжного романтизму до патологічної злочинності, від забобонів до відчуття спів’єдності сущого. Як же нам сукупно прийти до синтезу? Всім — і божевільним і геніям, бездарним і суперталантам? І чи є прогрес, поступ, як шлях у небувальщину, у неможливість? Що ж воно таке — тайна, яку ми штурмуємо? Синтез випадковостей, конструювання з елементів, про які ми нічого не можемо сказати, а завтра повинні взяти їх до творчої дії… чи просто розгортання зерна, котре вже несе в собі все, але проявляється відповідно до умов?!

Від цього залежить наше прийдешнє (в тому числі й прорив у зоряну глибінь). Що нас (чи хто?) змушує прагнути далі й далі? Або невичерпна потенція зерна, або наказ когось. Це треба збагнути! Якщо зерно — тоді це іманентна воля нашої суті, наші природні глибини. А якщо наказ? Це може бути наказ паразита у психосфері (або ще десь). Адже виконує людство впродовж тисячоліть містичні, релігійні та інші програми, що йдуть всупереч волі живої природи?!

Для мене — майбутнього психіатра — ця проблема найкардинальніша. Тайна формування психосфери, ноосфери зловісна. Адже в психосфері кожен бачить те, що хоче бачити (або що його навчили бачити). Образи свого мислення, віри, прагнення: християни, аскети, святі бачили чортів або ангелів, індуїсти — девів, ракшасів, Мару, атеїсти — не бачать нічого або хаотичні інтегральні образи власного досвіду. Отже, психосфера, ноосфера — поле, нива, яка вирощує ті зерна, що посіяні соціальною практикою. В цьому надія й печаль! Надія втому, що ми спроможні здійснити прекрасний посів, а печаль при думці про те, який страшний чортополох сіявся віками в свідомість народів. Як же його виполоти?

Відвідали анатомічний музей. Я відзначила в собі дивний психологічний стан: майже нічого не чула, що розповідав професор, а бачила тільки розтерзану людину. Тисячі уламків, шматків, бризок цілого. Цілого! Пронизала яскрава думка: вивчення цілого на основі аналізу дискретних часток — марне. Такий шлях безперспективний. Треба вивчати не те, що складає мене, — органи, клітини, — те, в що входжу я, в чому маю життя, смисл, мету. Лише так можна віднайти правдивий принцип здоров’я. Здорова людина — це така людина, котра перебуває в потоці свого призначення, саморозквітає. Інакше кажучи — радісна людина. Треба медикам, спадкоємцям Ескулапа, шукати джерело радості. Це, основний критерій зцілення!

Чому ж наша медицина так драматизована? Навіть сам антураж поліклінік, лікарень, амбулаторій дуже далекий від творчого принципу зцілення. Щось церковне, щось тривожне й трагічне панує в храмі Медицини. Неприродна тиша, мертвотні кольори, настрій приреченості. «Хворий, як себе почуваєте?». А чому не інакше: «Одужуючий, як себе почуваєте?». Одне слово, а психорізниця буде вражаюча.

Мені ввижаються храми зцілення, як весняна майстерня Матері-Природи, де вільно, стихійно, щасливо, сміливо міняються й відновлюються живі форми, заміняються ущербні органи, генетично вирощуються нові, динамічніші, еволюційніші. І все це — з піснею, з любов’ю, з колосальною вірою в невмирущість пластичної субстанції життя, а отже — з вірою в те, що кожен хворий повернеться до радісної цільності.

Лікар — поет радості. Ось покликання медицини. Кожне кисле обличчя вже неприйнятне в лікарнях і поліклініках. Втратив радість — кидай медицину, бо твоя діяльність, всупереч твоєму формальному знанню й досвідові, матиме руйнівний характер. Багато лікарів розуміють це, але ще більше сіють на ниві медицини драконячі зерна приреченості й відчаю. Чи не тому тисячі недужих кидаються в пошуках чуда й зцілення до будь-якого шарлатана, до легендарних бабок-шептух і архаїчних знахарів? Тисячі й тисячі таблеток, ін’єкцій, припарок лише умножать явища руйнації здоров’я, якщо рука, котра їх виписує й подає, не стала рукою друга й носія радості.

Була на концерті Ніни Матвієнко. Мене пронизала проста думка: життя — пісня.

Людина може стати радісним і прекрасним виконавцем (або творцем) тієї пісні. Злитися з життям воєдино. Не брати від життя, як мріють прагматисти, все, що можна урвати, а віддавати в його плин свою творчу думку, дію, радість.

Як з кількох модуляцій композитор творить чарівні симфонії та ораторії, так і творці суспільства можуть сотворити унікальні, щасливі мелодії життя — радісні й сповнені любові.

…Повертаюся до гіпотези про еволюційну незавершеність мозку. Відчуваю, що в цьому припущенні — глибока слушність. Мозок лише частка єдиного організму, до того ж наймолодша частка в історичному плані. Істинне мислення, тобто всеосяжне відображення взаємозв’язку індивіда на всіх рівнях організму з космічним цілим, може відбуватися лише при участі всього тіла (від мозку до периферії).

Такий підхід дасть змогу одухотворити, орозумити весь організм. Бо коли якісь проблеми мислячої істоти вирішує лише мозок, все тіло сліпне, воно байдуже підкоряється велінню деспота. При екстремальних ситуаціях реакція тіла запізнюється, отримуючи директиву мозку. Те, що мозку може бути «цікаве», тілу байдуже. І навпаки — тілу хотілося б радісної гри в природі, мандрів, любові, динаміки, а мозок прикипів до якоїсь програми або книги, кіно, наркотиків, віровчення… і тоді — прощай, єдність! Мозковий спрут в ім’я якоїсь інтелектуальної химери або умовного суспільного алгоритму поневолює тіло, змушує його деградувати, розривати природну цілість. Достатньо згадати віковічну практику релігій, сектантських груп, бузувірських псевдодуховних течій, соціальних та національних деформацій.

Ця гіпотеза має прямісіньке відношення до мого майбутнього фаху. Божевілля — це ж перш за все полон у вузької розумової програми, до того ж патологічної програми. Зацикленість на обмежену ідею, якщо вона має навіть космічні масштаби (паранойя тощо). При такій ситуації все тіло перебуває в своєрідній келії самітника, дивлячись у віконце божевільного ченця-мозку на піщані дюни пустелі, чи безлюдні гори, або у вольєри звіринця. Конфлікт мозку й тіла непростий. Відчуваю, що тут — гордіїв вузол проблеми психічних захворювань. І розрубати його можна лише мечем радості. Яка ж є ще енергія в світі, здатна збудити скам’янілий розум і серце до дії, до життя?..

Вважається, що чуття оформляються мозком (все — через нього!). Все — централізовано. Але досвід показує, що кожна частина тіла мислить і відчуває автономно, самостійно. Самодержавство мозку якраз і приведе до того, що людина часто робить те, що гидке або вороже тілу. Смакові, інтелектуальні, сексуальні та інші викривлення вироблені мозком, сформованим патологічними суспільними традиціями. Тіло завжди діє помірно — це показує природа. Щоб повернутися до міри, треба «кооперувати» мислення кожного органу (шкіри, вуха, носа, ока, язика, внутрішніх органів) з мисленням мозку, щоб він не змушував робити те, що тілу шкідливе або що воно заперечує.

Виховати право «вето» кожного органу. Всяка дія людини має бути монолітна. Все освячено кожною клітиною. Хай радіє все тіло. Досвід показує, що навіть жертовні дії, при яких людина може втратити здоров’я, чи багатство, або суспільне становище, викликають радість всього організму: тіло несе в своїх генетичних і психічних глибинах розуміння праведності тієї чи іншої дії…

«Тілесне мислення» — у дітей, у тварин. Тварини й діти відчувають хорошу людину.

Гарний термін у Реріха: чуттєзнання… Синтез знання й почуття… Знак радісної людини, бо хіба може осягнути чуттєзнання людина, позбавлена радості?

Життя — це гранична пластичність. Минулі геологічні ери підтверджують це. Чи не законсервував цю пластичність нервовий апарат, особливо мозок? Боявся, щоб не втратити себе. А насправді засудив себе й тіло до інволюції, до вічного страху за збереження обмеженого щабля буття.

Шлях до нової пластичності, напевно, лежить через повне розкріпачення думки, а далі — тіла… осягнення тієї всеможливості, котра ембріонально зберігається в мрії, в сновиді, фантазії… Смілива руйнація штампів думки відкриє шлях до всеможливості. Хіба не для цього ми, люди, отримали широку й глибоку свободу дії?..

Знайшла у Гегеля: «Чуттєвість — це незріла думка».

Старий ідеаліст надто обоготворював думку, тим самим возвеличуючи себе, свій грандіозний синтез сучасних йому знань. А мені здається, що все навпаки: думка — це звужене, спеціалізоване почуття…

Саме інструментом почуття твориться еволюція, вся краса природи і сама людина. Любов, якою зачинаються і творяться живі істоти й світи, — це повнокровне почуття; хіба можна уявити раціональну любов?

А мисль дуже часто — це спекуляція, прагнення до логізації, до вияснення причинності, сумніви, вагання, непевність, схематичність, пунктирність, відсутність викінченості.

Тут ламали ногу багато мислителів. Їм здавалося, що «стерильність» мислі — свідоцтво її «висоти» й «божественності». Але ж ця «чистота» складалася лише з анемічних пунктирів, в суті своїй була мізерністю, антижиттєвістю. Можна згадати безліч філософів — від Канта до К’єркегора, від Шопенгауера до російських екзистенціалістів, — всі вони були далекі від радісного таїнства життя, всі живилися «мудрістю» інтелектуальних сутінок. Діалектикою живої природи тут і не пахло.

Це треба збагнути глибоко. Особливо нам, майбутнім лікарям, котрі бажають знайти причини багатьох психічних зрушень і патологій. Ідеалізм обезкровив природу, побудував містичні лаштунки «богів», «девів», трансцендентності, потойбічності, алгоритм «втечі в свободу», в «ніщо», в «осягнення абсолюта». Механічний матеріалізм кинувся у протилежний бік, освятив форму, забувши про духовний плід, про таємничу квітку буття. Треба діалектично (навіть полілектично, як каже прадід!) злити все воєдино, синтезувати в одності суб’єкта й об’єкта, відтворити радісне життя цільності.

…Сміх — радість! Я відчула це дуже на вечорі гумору. Читали жартівливі вірші популярного сатирика. Грубувато, але в дусі народних традицій. Спостерігала, як поволі в залі створювався заряд (психозаряд!) сміху, акумулювався, громадився, перехлюпував через край. Дуже реальний енергопроцес. Жаль, нема таких приладів, що фіксували б психоенергію (а тим більше — енергію сміху-радості).

Навіть мізерні, гидкі людці, сколихнуті сміхом, відчувають доторк радості. Але істоти, тотожні радості, сміються щасливо, а істоти, ворожі радості, — істерично трясуться. Це — пароксизми сміху. Та в будь-якому випадку сміх є оновлення, оздоровлення. Можна радити хворим більше сміятися, більше прагнути до радості, уникати печалі, песимізму, гнітючих думок…

Жаль, але треба визнати, що більшість сучасних гумористичних творів — лушпиння. Так — гигикання! Хочеться олімпійського сміху, гомеричного реготу, який трясе небо й переплавлює плоть!..

Такий сміх, котрий воскрешає з мертвих!..

…Знайшла в міфах прадавньої Індії чудовий твір. Там розповідається, як Вішну втілився на Землі вепром, щоб змагатися з драконами. Перемігши потвор, верховний бог одружився з дикою свинею і, наплодивши поросят, розкошував дружньою сім’єю, рохкаючи в болоті.

На небі сполошилися: чому Вішну не повертається?

Послали вісників, вимагали: вернися на небесний трон!

Вішну-вепр завжди відповідав: «Дайте мені спокій. Мені гарно з моїми поросятами. Не хочу знати якогось неба».

Тоді на Землю зійшов сам Шіва, ударив тризубцем у бік Вішну-вепра. Дух бога вийшов з поверженого тіла, поглянув на труп кабана, в якому був поселений, засміявся і піднявся в небо…

Чудово! Тільки індуси так іронічно можуть трактувати найвищі духовні проблеми. Цей міф стверджує, що лише погляд сміху, радісний погляд самооновлення, погляд парадоксу може спонукати, змусити інерційну структуру самоліквідуватися. Навіть божественна сила, замкнена у якійсь узгодженій, обмеженій структурі, самозберігається і самовихваляється. Отож, щоб її творчі сили могли саморозкритися, рушити до іншого вияву, потрібен потужний сміх, необхідно збагнути абсурдність того, що є, і потребу того, що визріло. Сміх дає вибір радості. Мені здається, що хворий, який гумористично ставиться до своєї недуги, який може сміятися, — уже на шляху одужання, зцілення…

Можна згадати, що кати й мучителі всіх часів були дуже пісними, печальними й злобними людьми. Страх і сміх — несумісні!..

…Прочитала цікаві легенди про Січ. В тих оповідях славетне козацьке побратимство визначається, як вияв стихії сміху-радості. То був історичний феномен радості буття, його динамічної веселої сили. Тим і велике це явище — щирим віковим сміхом, хоч він і йшов поряд з мороком, полоном, нападами, боями. Старий характерник говорить козакові, який сумує за своєю дівчиною, захопленою в полон татарами:

— Допустивши сум до серця, ти сієш в ньому слабість! Сміх — то сила. А печаль — пече! Якщо ти в бій ідеш із злом, для помсти, щоб вдовольнити свою ненависть, — то й сам загинеш! А підеш для радості, щоб визволяти друзів і сміятися смерті в лице, — тоді, вона тебе обмине, бо як же можна знищити козака, котрий сміється в бою? Сміх — то насамперед життя! Хто вічно сміється — той вічноживущий…

Чудово, чудово! Може, воно й «ненауково», може, критики й піднімуть довбні над такими твердженнями, але я, майбутній лікар, обома руками голосую за такі твердження, за таке розуміння сміху-радості.

Від ніжного сміху зірок, який чув маленький принц Сент-Екзюпері, — до реготу громів і водоспадів, від поетичного «плач буде, сміх буде перламутровий» — до тихої усмішки немовляти…

Печаль — то втрата енергії сміху. То — рутина, болото. Сміх — водограй сили!..

У природі можна спостерігати сміх як концентровану гру. Токування у птахів, сексуальна гра, жирування у тварин, у риб, любов комах і квітів, буяння, розквітання зела, дитячі буйнощі, а в людей — свята, містерії, колядки, танці, весілля, жарти.

Сміх — вибух таємничої сили життя.

Навіть образно можна сказати, що світ твориться сміхом природи — радісним сміхом, бо всі його їдкі видозміни — то вже підробки мороку, обману, песимізму, озлоблення. Це вже псевдосміх! Це вже на-смішка, як, наприклад, на-силля! Сила — це чудово, а на-силля — то вже мерзота!

Згадується вислів Достоєвського: «Краса врятує світ».

Реріх: «Усвідомлення краси врятує світ»…

Безумовно, великий художник точніше висловив рятівну динаміку краси: щоб вона подіяла, її треба усвідомити.

Але я (хай пробачать мені великі творці!) хочу додати, що краса нікого не зворушить, не здійснить перевороту в душі, якщо до неї підходить свідомість холодна, сумна, злобна, ненависна, байдужа. Щоб усвідомити рятівну функцію краси, треба до неї підійти з радісним серцем, з веселим дитячим сміхом, який введе красу в чудову еволюційну гру.

…Перечитую свої записи. Задумалася. Щось мене тривожить у всіх цих визначеннях — радість, краса, любов! «Краса врятує світ», «усвідомлення краси врятує», «радість — це життя» і так далі… Чи не шкодять словесні формули розумінню того, що потрібно нам тепер? Тут проситься щось таке, що мовчить про себе, але необхідне, як повітря, вода, їжа. Ми називаємо це необхідне «любов’ю», «щастям», «радістю», «красою», «правдою» і так далі, все великі, гучні слова, урочисті визначення. Але, давши такі визначення, акцентуючи їх, як щось надзвичайне, святкове, ми змушуємо свою свідомість ставати на котурни, напружуватися, втомлюватися…

Уявити собі, що дихати треба урочисто, святково, напружуючись і молитовно роблячи кожен вдих і видих? Жити б перехотілося від такої священної процедури!

Найпотрібніше повинне бути звичайним. Утвердивши молитовне ставлення до високих понять та ідей, люди віддалили від себе духовний світ, почали тікати від урочистих понять, як від чогось набридливого, що змушує напружуватись і тріпотіти. Лише окремі подвижники та мислителі розуміли, що найсвятіше перебуває у найпростішому, у повсякденному, що найвищі ідеали треба ввести в життя з такою необхідністю, як повітря, воду, щоб вони були в серці, в кожному помислі і стали долею і водієм, а не ритуальністю, не холодною вправою на лояльність у храмі чи на трибуні…

Йога квітки. Квіто-йога.

Вона мені мариться у снах, в уяві. Найприродніший метод самолікування, самозцілення, саморозкриття. Донести до людини думку про те, що все необхідне нам уже є, воно оточує нас, треба лише побачити, збагнути, усвідомити. Квіти однією лише присутністю уже лікують нас, оздоровлюють, роблять кращими. І все це — поза свідомістю. А якщо збагнути всю грандіозність проблеми свідомо?

У шумерському епосі знайшла фразу: «Життя вічне тому, що уникає повторень».

Мабуть, і прекрасне вічне тому, що його неможливо повторити. Квітку можна скопіювати, але це вже не та квітка! На широкому полі мільйони квіток — волошок, маків, сокирок, але кожна з них унікальна.

Ось тобі й початок для усвідомлення Квіто-Йоги.

Прекрасне лише те, що з’являється один раз. Те, що існує мить. І воно — вічне. Бо вічність — то мить.

Те, що повторюється, щезає. Повторення — хвиля. Хвиля смертна.

Вічне — цільне, монолітне, унікальне, отже — миттєве.

Життя — це унікальна мить. Воно уникає повторень, тому воно вічне.

Те, що відбулося раз, уже вічне. Плаче за ним лише плинна свідомість, котра хоче повторень. Пам’ять — зброя свідомості, але навіщо життю пам’ять, коли воно вічне? Мить — єдина, всебуттєва — охоплює космос. Ти завжди з нею, бо ти, твоє життя — це вічна мить радості…

Саме в унікальності тайна життя. Чи не марні наші спроби відтворити його, пізнати? Що означає пізнати? Мати можливість порівняти з чимось і відтворити: а відтворення — вже смерть! Відтворити унікальність — абсурд. Розкрити тайну, яка виходить за межі штампу, стереотипу, шаблону, повтору.

Кожна билинка, клітина, комаха, а тим більше кожна людина — вічна мить в індивідуальному вияві, в особистому згущенні, концентрації. Саме життєвість, унікальність дає вияв особистості. І це є основа краси. Повторене вже позбавляється особистості. Отже, воно позбавлене краси. А відтак — смертне…

Мені здається, що всі мрії кібернетиків про творення, «штучного розуму», а тим більше особи — марні: можна створити механізм для прискорення інтелектуальних операцій, які марудно виконувати людині, але відтворити свідомість індивідуального живого вияву — даремний намір. Особа — то мить, котра зв’язує вічність минулого з вічністю прийдешнього. Вона вже є, тому відтворити її — то сотворити з нічого, як це робив біблійний деміург.

Ура! Чудові новини. Повернулася з рідного села Галя, розповідає, що відвідала на хуторі Ведуни діда Редька. До речі, він не Редько, а Радько. Химерне перекручення, започатковане ще в дитинстві. Сам дід розповів Галі, що був він дитям веселим, буйним, вертким, непосидющим, радісним. Тому й назвала його рідна бабуся Радьком, тобто таким, що вічно радіє. Але дітвора, а згодом і дорослі, переробили Радька на Редька. Так те прізвисько й прилипло. «Редька ближча душі людей від радості», — сміявся дід.

Галя ходила в пущу з своїм троюрідним братом. В лісі ще не зійшли сніги, їм довелося шурхати по цільному насту. Хатинка дідова схожа на грибок-боровичок, сам він подібний до кульбаби — таке веселе сиве сонечко, їжакуватий лісовичок. Випромінює усмішку і доброзичливість, як трояндова квітка ніжний запах. Тільки встигла Галя ступити через поріг, як дід Радько, котрий розтоплював маленьку піч, не обертаючись до гостей, запитав:

— Чому ж подруга не приїхала?

— Яка подруга? — здивувалася Галя.

— А та, котра послала тебе сюди…

— Звідки вам відомо, що мене послала подруга, а не друг? А може, я сама вирішила до вас навідатись?

— Ото загадка, — хитренько сміявся дід, повертаючи до гостей приязне волохате личко. — Невже для цього слідчого треба? Ти ж із сусіднього села, якби хотіла — давно б сама прийшла. Похвалилася в Києві, що є в наших пущах унікум, от і загорілося твоїй подрузі: поїдь та взнай! Подрузі, подрузі, дівчино, бо друг сам би приїхав. Ну що — одгадав? Хе-хе! Сідайте проти вогню та грійтеся. А подрузі можеш передати: хай приїжджає, я вже давно чекаю її.

— Як то чекаєте? — сторопіла Галя. — Хіба ви її знаєте?

— А хто чекає лише те, що знає? — радісно запитав дід. — Навпаки, ми ждемо несподіваного. От вона й буде такою несподіванкою. Хай тільки дивиться не дивлячись і слухає не прислухаючись…

— А що це означає? — збентежилася Галя.

— Те ж саме, що і в казці: піди туди, не знаю куди…

Галин супутник сидів на лавці, старався збагнути суть химерної розмови, дурнувато усміхався. Дід Радько витягнув з печі горщик з пахучим трав’яним настоєм, розлив у череп’яні чашки, поставив на стіл довбанку з медом. Гості випили напій, ніби зарядилися легкістю, радістю, спокоєм.

— Може, розказати, чому подруга хоче зустрітися з вами? — запитала Галя.

— Не треба. Ти вже мені все сказала про себе. А подруга скаже сама.

— Я ж про себе мовчала…

— Говорила, говорила, доню. Людина кожної миті щось промовляє.

— А коли їй можна приїхати?

— Тому, хто приїхав, нащо питати — коли? — засміявся дід. — Він завсіди тут. Так і скажи подрузі: вона давно приїхала. А інше додумає сама.

Не спалося, думала про діда Радька, про його таємничі натяки. Чи справді він така мудра істота, чи такий собі лісовик-балагур, котрий в самотині та відлюдді виробив оригінальний метод єднання з людьми? В душі тривожно й радісно. Серце віщує щось небувале. Як гарно сказано: дивитися не дивлячись, слухати не прислухаючись. Саме так: дивитися не оком фізичним, а всім єством, всією сутністю, бо таємниця не відкрита оку.

Мама прислала виклик і візу. В червні полечу до Індії. Чи пощастить мені за два тижні бодай вдихнути аромату тайни, що сповиває чарівну Аріаварту? Треба подумати, куди поїхати, бо можна віддати час перегляду тривіальних речей, а до головного навіть не торкнутися.

Підганятиму знайомство з хінді, повторю англійську. Переглядатиму фільми, озвучені цими мовами, щоб відчути природність, органічність вимови, ввести їх у свідомість…

А як же поїздка на Волинь?

Доведеться це зробити влітку, після повернення з Індії. До діда Радька треба їхати в цілковитому спокої, без сум’яття й непевності.

Знову були в психіатричній лікарні. Особливо цього разу вразив лемент у палатах. Божевілля — це лемент, відсутність спокою, тиші. Лікар повинен повернути хворого в тишу, в мовчання. Надмір слів та імен, покликів і суджень, багатослів’я й хаотичність програм — все це непомірний тягар для багатьох психік, не загартованих тренуванням мозку, напруженим мисленням.

Лікарю, сотвори тишу, першородне мовчання. І в тиші хай пролунає твоє творче слово: бути світлу! І з хаосу божевілля ти виліпиш нову істоту — радісну, дитинну, довірливу. І поведеш її до нового світу. Тільки не провокуй зціленого друга заборонами, бо тоді знову настане мить розділення на «добро» й «зло» і знову безумство падіння кине душу, яка довірилася тобі, у пекло мук і страждань.

Сиджу в літаку Москва-Делі. Більшість пасажирів сплять. Ззовні — шістдесятиградусний мороз і ніч. А внизу — суцільна пелена хмар. Під ними — Гімалаї. Все так просто, навіть тривіально: зручні крісла, пригашене світло, далекий гул моторів. Тисячі кілометрів простору і віки найдивовижнішої історії під крилами нашого лайнера, а пасажирам до всього того байдуже! Якби існували легендарні рай і пекло, невже вони спали б у мандрівці до них? Зовнішні, поверхові, повсякденні програми й уподобання володіють психікою людей, а значуще, глибинне, парадоксальне, унікальне залишається непоміченим. Як сказав дід Радько? «Дивитися не дивлячись». Багато людей дивляться лише на поверхню речей, а те, що за стінкою амфори віків, залишається в самотині й таємничості. Хто розпечатає ті амфори, хто ковтне вина тисячоліть?

Сотні вчителів, тисячі святих і адептів, махатм і архатів, йогів і шукачів істини виходили з лона великої Індії, терзали своє серце недосконалістю буття, мурували духовні підвалини для нового світу, для творення казкової країни Шамбали, де зосередиться потужність еволюційної блискавиці, здатної спопелити морок віків! Які реалії лягли в основу таких сподівань? Чи є центр, де зосереджено таку концентровану силу мрійників та сіячів радості?

Треба попросити маму й тата, щоб повезли мене в Пондишері, в Ауровіль, до ашраму Ауробіндо. Великий мислитель віддав усе своє життя, щоб розгадати тайну людської свідомості та її призначення: це те, що мене цікавить насамперед. Всі проблеми людства — то проблеми свідомості, бо хто за межами свідомості, тому вже нема потреби розв’язувати будь-яку проблему…

Дивна знемога. Потік ласкавої енергії. Подих невідомих квітів. Вітання незнайомого друга, але в чомусь близького й рідного. Що це?..

Задрімала. І привидівся цікавий сон. Ніби стою я на березі Дніпра, бачу Дивич-гору, правобережні кручі. Все так, як завжди. Раптом кручі починають рости, сягають неба, пірнають у хмари. Чути потужний голос (поза мною чи в мені?): «Ось твої Гімалаї».

Прокинулася від того голосу. Щасливо засміялася. Справді, який чудовий символ! Ми шукаємо за морями, в піднебессі, у глибинах віків, а розгадка ж, мабуть, там, де ти народився й зріс. Адже світ єдиний, і якщо Гімалаї знають таємницю буття, то її неодмінно знають і дніпровські гори. Радісно!..

Позаду — щастя зустрічі з батьками, відвідування делійських музеїв, архітектурних комплексів. Чомусь все те для мене — ніби миготіння тіньових зображень на стіні. Здавалося, що все це давно було. Мама гнівалася, спостерігаючи мою байдужість, та її втішила тим, що приготувала комплімент:

— Моя старша Русаліє, ти — найкращий храм у Всесвіті. Хто бачив тебе, а тим більше, хто народився від тебе, той байдуже обмине найхимерніші храми Землі!

Тато, слухаючи мою тираду, сміявся до сліз, його смагляве обличчя сяяло іронією й захватом:

— Ну лисиця! Ну донька прадавньої Майї! Справжня міфічна апсара. Отаке породження циганської й хіндустанської крові. Спробуй їй щось заперечити!..

— Цигани та індійці — то струмки однієї ріки, — зауважила я. — Я тільки синтезувала краплі, котрі колись роз’єдналися. А якщо взяти до уваги гіпотезу, по якій арії прийшли з Подніпров’я, тоді, справді, Гімалаї і дніпровські кручі — одне ціле…

І я розповіла їм про свій сон під час перельоту.

Мама пропустила мою розповідь мимо вух, а тато чомусь поглянув на мене уважно й тривожно, проте нічого не сказав. Тільки обняв мене і ніжно поцілував у чоло.

Побувала в Пондишері. Поклонилася праху Шрі Ауробіндо й Матері — засновників ашраму. Говорила з літнім гуру, одним з тих, хто слухав учителя, знав його особисто, брав участь у трансформації, що була основною турботою мислителя та його супутниці.

Гуру коротко виклав мені основні тези ідей Ауробіндо (взагалі це не практикується, бо все, що треба, надруковано і брошури та книги можна придбати в необмеженій кількості; проте чомусь до мене поставилися винятково чутливо). Коротко це формулюється так: людина перебуває на складному перехресті, де їй треба правильно (і в короткий час) вибрати напрямок дальшої еволюції. Помилка у виборі означатиме катастрофу. Точний вибір — інтенсифікує саморозкриття людини й підніме її до висот суперсвідомості, надрозумності. Це буде побудова нового неба й нової землі, навіть формування нових законів природи, оволодіння пластичнішою матерією прояву. Ауробіндо планував особисто здійснити трансформацію, щоб ввести в історичний процес нове тіло, взірець нової людини.

— Чому ж цього не сталося? — запитала я обережно.

— Загальний психічний стан вітальності й ментальності недостатньої висоти, щоб підтримати трансформацію, — відповів гуру, спостерігаючи за виразом мого обличчя. — Це можна ілюструвати такою картиною: йог заліз у асенізаційну яму і, вібруючи всім тілом, хоче створити довкола себе такий проміжок, щоб шкіра його була чиста. Як гадаєте, легко цього досягти?

Уявивши те, про що він сказав, я здивувалася:

— Навіщо ж тоді цілі трактати для опанування такою «вібрацією»? Може, краще спочатку очистити яму, вигребти її. А ще краще — не лізти в неї…

— Земля хвора, — суворо відповів гуру, хоч з обличчя його не сходила усмішка. — Її треба лікувати, вернути до нормального еволюційного стану. Справа в тому, що панацея для одужання ще нікому не відома, хоч безліч святих та адептів хвалилося, що знають ліки для зцілення земної сфери. Ми шукаємо майже наосліп. Ваша країна пішла шляхом зовнішнього пошуку. Ви хочете сформувати новий тип людини через ліквідацію класових, національних та расових антагонізмів. Ауробіндо ж хотів оволодіти вищим ступенем свідомості, при якому людині-деміургу буде підвладна сама основа матерії. Ми не можемо чекати милості від інших світів, а час не жде!

— Учитель не досягнув мети, його супутниця, обіцяючи завершити завдання, теж покинула цей світ. Де ж гарантія того, що вони обрали правильний напрям? А тисячі послідовників будуть «трястися» у асенізаційній ямі, як ви кажете, і від цього світові анітрохи не полегшає.

— Гарантії у вічності нема, — скупо всміхнувся гуру, довірливо поклавши суху долоню на моє плече. — Та й нащо шукачеві гарантія? Хто йде у бій, знаючи наперед, що залишиться живий і неушкоджений, той уже не має права називатися воїном. Це просто блазень. Таких блазнів багато в історії. У ваших очах, дівчино, я бачу вогонь вічного пошуку. Це буває не часто. Багато птахів посилає Велика Матір увсібіч, щоб несли вони вістку про наявність острова, де можна посіяти нову ниву життя. Може, вам пощастить принести таку вістку? Вірте в таку можливість…

Прощаюся з батьками. Мама плаче, сумує за Дніпром, за Україною, за прадідом. Каже, що не простить собі, якщо ще раз не побачить його. Обіцяє, що приїде з татом найближчим часом.

Знову літак Делі-Москва. Поруч зі мною сидить учений з Папуа, доктор математики Боголо. Розговорилися, він добре знає російську мову. Каже, що років двадцять тому був у Києві, виступав у Інституті кібернетики з доповіддю про альтернативну математику. Тоді його майже не зрозуміли, хоч і було віддруковано препринт, а основні ідеї мають своїх апологетів у Радянському Союзі. Боголо вже давно приятелює з українським ученим Борисом Гуком (я чула про нього), разом вони готують революційний переворот у кібернетиці та математиці. Тепер настає час конкретного втілення ідей Боголо-Гука в нові комп’ютерні системи.

Я дуже далека від точної науки, але те, що папуас розповідав, мене заінтригувало й схвилювало. Відчула, що «математика любові», як назвав її Боголо, має якесь безпосереднє відношення до моїх пошуків і проблем. Хотілося знати, як він прийшов до таких парадоксальних висновків, де вчився, хто його батьки. Мені було незручно розпитувати про це, та Боголо легко й весело згодився задовольнити мою цікавість. Ось що він оповів…

«…Я народився й виростав у джунглях Нової Гвінеї; сучасна назва — Папуа. Моє плем’я називає цю землю інакше, і передати назву вашою мовою або мовою інших європейських народів неможливо. Вас це дивує? Справа в тому, що назва міняється в залежності від настрою і духовного стану того, хто вживає це поняття. Грубо це можна ілюструвати так: ви кохаєте жінку або чоловіка, називаючи об’єкт свого почуття найніжнішими словами; збайдужівши, звертаєтеся до нього спокійно і коректно або, в крайньому випадку, холодно; зненавидівши, вигадуєте найдошкульніші епітети, лайливі прізвиська, і всі ці три стани стосуються однієї й тієї ж особи. Те саме в нашій мові: ми називаємо рідну землю доброю сотнею імен, залежно від свого сюхвилинного ставлення до неї…

Мій рід етнічно споріднений з племенем фору. Можливо, ви чули що-небудь про нього. Це плем’я прославилося унікальною хворобою куру: хто захворює нею, той починає невпинно сміятися, шалено реготати, і цей сміх неможливо припинити. Такі недужі підлягають табу, вони ізолюються і в конвульсіях сміху помирають у гущавині джунглів. Дивна патологія, навіть з огляду на те, що наше плем’я відзначається глибоким оптимізмом і життєрадісністю. Ви читали про цей феномен? Ах, ви майбутній лікар? Тоді така інформація вам, безумовно, цікава. Проте я ухиляюся вбік, повернуся до розповіді про себе…

Мій рід обнімає певний ареал джунглів і гір у верхів’ях ріки Сепіх (в нашому наріччі назва теж інакша). Ви знаєте географію нашого острова? Це північна сторона, східніше лежить берег Миклухо-Маклая, вашого знаменитого земляка. Хоч наш рід і мешкає в глибині джунглів, але слава великого вченого й друга нашого народу докотилася й туди, для нього у нас є навіть кілька специфічних імен, котрі можна було б перекласти як «великий дух», «людинотворець», «мандрівник над віками» і багато інших. Коли я пізніше познайомився з повною біографією Маклая, то зрозумів, що він справді є одним з найщиріших людей планети, бо, перебуваючи в антагоністичному середовищі, зумів прорвати шкаралупу психічних трафаретів і відчув спів’єдність роду людського. Вперше ступивши на вашу землю, я відчував вдячність до народу, котрий народив нашого вічного друга; у мене було відчуття, що замикається якесь титанічне коло єднання…

Так от, мій рід живе відокремлено від інших родів племені. Тут кілька причин: по-перше, старійшини передають з покоління в покоління легенди про особливе походження нашого роду від зоряних патріархів; по-друге, всі чоловіки роду належать культу вогню. Ви здивувалися? Я коротко поясню. В науково-популярній, а інколи і в науковій літературі зустрічаються описи так званого «феномену вогнеходіння». Все це релікти прадавнього знання, котрі залишилися навіть у Європі. Ви, напевне, читали про «нестинарів» Болгарії? Отож всі чоловіки нашого роду — вогнеходці. Проте цей феномен лише невелика частка всеосяжного культу вогню. О, бачу, що ваші очі загорілися! Це означає, що ваша духовна стихія — полум’я. Та і весь ваш етнотип — сонячний, вогняний. Слухайте ж далі. Коли настає статева зрілість, хлопчиків ізолюють у джунглях і посвячують у таємницю вогняного знання. З вогнем єднаються, спілкуються, розмовляють. Ви вражені? Так, так, у нашого роду є знання мови вогню. Ні, ні, це не символічний ритуал, це справді визнання того, що вогонь, як сутність, наділений розумом, свідомістю, що він діє цілеспрямовано й суверенно. Для нас це поза всякими сумнівами й науковими спекуляціями. Адже ви не сперечаєтесь про необхідність води, повітря, не заперечуєте цілковитої необхідності рослинного світу для життя людей, не повстаєте супроти твердження про центральність Сонця у нашій системі. Так і для нас знання про мудрість вогню, про його примат у бутті світу є вродженим знанням, котре свято оберігається.

Після ритуалу ініціації хлопчиків починають навчати мови вогню. Бувають випадки, коли полум’яна стихія не приймає психічної суті того чи іншого кандидата: старійшини визначають це з допомогою лише їм відомих знаків, і такого хлопчика назавжди відправляють до інших родів. Вважається, що вогненна психосфера роду повинна оберігати монолітність. Такий хлопчик не є ущербний, просто він належить іншій стихії — може, воді, може, повітрю чи землі: в інших родах йому знаходять достойне місце.

Відчуваю ваше недовір’я. Ви не збагнете, що означає «розмовляти з вогнем»? Постараюся пояснити. Мова вогню передбачає опанування таким психостаном, який відповідає цій стихії. Специфіки всього процесу посвячення я не відкрию, це — таємниця роду, і порушити заборону — означає одне: загинути страшною полум’яною смертю. Гине і той, хто зрадив, і той, хто незаконно дізнався про секрети вогнеспілкування. Тут відсутня містика. Просто ви входите до порохового погреба з смолоскипом: про результати можна догадатися. Щоб діяти вміло з високими електронапругами, треба знати техніку безпеки. Така техніка безпеки є і в огнезнанні. А її передають лише око до ока, від учителя до учня. Посвячені впродовж певного періоду привчають свою свідомість до вогненного стану. Тут і зосередження на полум’ї, і вивчення безлічі градацій багаття, і вироблення в собі тотожності цій творящій та руйнівній стихії. Учні осягають такий стан, коли все земне, водне, повітряне, буттєве, тілесне забуте, відтіснене за межі усвідомлення, і тоді вогонь стає дзеркалом душі й розуму і налагоджується обопільна вібрація взаєморозуміння. Тоді можна почути полум’яне слово, і пломінь відповість на твої запитання. Тільки рівень спілкування передбачає такий зміст, котрий не має відповідників у повсякденних інтересах звичайних людей. Ви не подумайте, що посвячені стають особливими знавцями таємниць неба і землі. Оволодіти вогняною стихією може й примітивна сутність, але, як я вже сказав, вона повинна опломінитись…

Тепер про себе. Коли наша група хлопчаків скінчила цикл посвячення, настала пора для завершального ритуалу — вогнеходіння. Це мало відбутися на одному з численних островів архіпелагу Папуа, що лежить на північ, в Новогвінейському морі. Кілька днів нас готували, розмальовували спеціальними барвниками, одягли у балахони, виткані з лика рідкісного дерева чуру. В дорозі ніхто не смів глянути на обличчя учнів.

Протягом тижня ми добиралися до моря, потім пірогами пливли до священного острова. Там проживали тільки хранителі вічного вогню і з десяток воїнів-охоронців ритуального комплексу. Острів всуціль заріс джунглями, лише в центрі його, поміж скелями, викладено велетенське коло з плоских каменів, а довкола — побудовано кілька священних куренів, де мешкають старійшини і учні готуються до вогнеходіння.

Шість днів тривала підготовка. В цей час ми нічого не їли, не розмовляли, повністю поринувши у стан відстороненості від усього побутового, у мрію про вогнекрилість. Так, так, я недарма вжив цей вираз. У нашій мові цей стан називається ще химерніше, але ваше поняття вогнекрилості дуже близьке до того відчуття, котрим повинен опанувати кандидат на вогнедруга. Вогнедруг — ще один специфічний вираз…

Тим часом старійшини розпалили велетенське багаття, що горіло шість днів і ночей. Коли його розгорнули, каміння було розпечене до білого кольору. Самі можете зрозуміти, яка це температура. Звичайні люди неспроможні наблизитися до полум’яного кола навіть на п’ять метрів.

Ми всі перебували в своєрідній дрімоті, з неї нас вивели звуки барабанів і мелодія ритуальної пісні. Найстаріший вогнеходець патріарх Догало звелів учням узятися за руки; танцюючи й співаючи, ми поволі наблизилися до сліпучого кола. Я відчував наростання напруги в усьому тілі, в кожній клітині. Незбагненна сила витискувала з мене страх, хитання, природний інстинкт самозбереження. Натомість вливалося почуття відчайдушності, радості, окриляючої веселості. Полум’яний круг став калейдоскопічно мінитися різними барвами, і я відзначив, що то вже не розпечене каміння, а титанічний вінок з білих лотосів. На пелюстках квітів мерехтіли прозорі, прохолодні росинки, хвилі ніжного запаху сповивали свідомість втіхою й спокоєм. Я взявся за руку Догало і ступив слідом за ним на квіткове поле, ведучи за собою інших учнів. Ми танцювали в потоці ейфоричного фіміаму і приємної прохолоди. Зупинився час, зник довколишній світ. Був лише священний танець, щастя окриленості, радість дивної невагомості, при якій розтає тіло і ти відчуваєш себе вільним. Вільним не від когось чи для чогось, а просто — вільним…

Під час танцю мені було видіння. В центрі квіткового кола виник полум’яний юнак і наблизився до мене. Я збагнув, що це — персоніфікація вогню, бо й раніше таке траплялося зі мною при психоконцентрації. Він сказав… ні, ні, це не були звичайні слова… я просто зрозумів те, що вогонь мені передавав…

— Приготуйся до далекої мандрівки, — промовляв він. — Ти станеш моїм посланцем у світ, здійсниш моє веління. І хай моя воля і твоя будуть нероздільною волею.

— Куди я маю пливти? — Моє запитання викликало у вогню вибух веселощів. — І хто мені скаже, в чому твоє веління?

— Для вогню відсутні поняття — куди й навіщо! Я просто спопеляю те, що горить. Правдиве не згорає, бо вогонь не спалює лише вогню. Чуєш? Поглянь довкола — ти танцюєш на пелюстках лотоса: якого ще веління треба? Вогонь твого розуму й серця стане пахучими квітами для людей. Іди й відкинь страх…

Юнак зник. Потроху затихали барабани. Ми, танцюючи, зійшли з розпеченого каміння. Вслід нам дихнуло нестерпним жаром. Вже за колом пекучості я жахнувся: як моє тіло витримало таке пекло?

Старійшини оглядали наші підошви, обмацували тіла. Догало пильно зазирнув мені в очі, ніби відчував, що я був свідком видіння. Проте промовчав. Ще кілька днів ми проходили завершальний цикл вогняних повчань, про них я не маю права говорити, бо це — таємниця роду.

Потім ми вирушили назад. В морі Папуа нас застала буря. Смерч підняв пірогу в небо, закрутив. Я втратив свідомість і отямився лише у воді. В небі мерехтіли вогні блискавиць, високі, як гори, хвилі кидали мене з гребеня на гребінь. Довкола не було жодного уламка піроги, жодного учасника священної церемонії. Загинули вони чи ні — хто міг мені сказати? І тут я згадав слова полум’яного юнака, котрий привидівся у вогненному колі. Невже таким страшним чином я маю виконати його веління? І в чому воно полягає, якщо наді мною нависає щохвилинна смерть?

Та довго мені не доводилося думати. Я повинен був змагатися з безжалісною стихією води. Плавав я, мов риба, без їжі й води ми при тренуваннях обходилися впродовж двох тижнів. Тому страху не було. Так носила мене негода кілька діб. Свідомість затьмарювалася, я почав знемагати.

Не стану втомлювати вас описом моїх тортур і психопереживань. Незабаром мене підібрала шлюпка з англійського корабля. Кілька тижнів я перебував у шоковому стані. Повністю прийшов до тями в Лондоні. Врятував мене лікар корабля, який був людиною чуйною і гуманною, до речі, він прекрасно знає історію пригод Маклая і глибоко шанує вашого земляка.

Спочатку хотілося повернутися додому, у рідні джунглі та гори. Сум душив мене. Потім згадалося видіння, сумління підказувало, що недарма доля привела мене в західний світ. Мій рятівник почав навчати мене мові, потім запропонував учитися. Минули роки. Коледж, університет. Ще в коледжі професор математики Коуел звернув увагу на моє дивне мислення при засвоєнні його науки. Суть в тім, що я глибоко здивувався, коли дізнався, що європейська наука, та й звичайна повсякденна свідомість, оперують з так званими «множинами», а отже — з числом. Для моєї свідомості, вихованої традиціями ізольованого роду папуаського плем’я, світ був єдиний, нерозірваний, цільний. Все переходило у все, грані розмивалися, я підсвідомо бачив цей одвічний взаємоперехід, а там, де його не було видно, такий процес домислювався як цілком природний і необхідний.

Окремість для мене була відсутня. Отже, відсутні й числа.. Кожна річ, явище, істота — унікальні. Абсурдно говорити — 3, 4, 20 чи 100 людей. Для мене кожна людина з гурту була конкретним іксом, ігреком чи зетом. Якщо ви запитаєте людину з нашого роду, скільки вона знає родичів, ви отримаєте дуже деталізовану відповідь, з якої дізнаєтесь ім’я кожного родича, його характеристику, звичаї, наявність у його сім’ї тих чи інших дітей, предметів, житла, вміння полювати чи збирати плоди у джунглях. Але жужмом рахувати кількість людей нам і на ум не спаде. Це — страшне збіднення реальності. По-моєму, у ваших дітей ще залишається ця реліктова звичка: знати точно назви ляльок, іграшок, їхні характеристики, абсолютно ігноруючи кількість. Вже пізніше мозок поклоняється числу, бо цей шлях набагато простіший: він дає змогу підмінити глибинне розуміння реальності його обмеженою числовою моделлю.

Професор все допитувався, як ми долаємо труднощі, коли треба щось сказати про велику групу людей, воїнів; предметів, наприклад, — 300, 500, 1000? Або про купу плодів — 10000? Чи про сотні списів, пірог, ножів?

Я пояснював, що у нас відсутній кількісний аналіз цілості, а є стан, рівень, ритм, аналогія, тотожність, уподібнення. Наприклад, в Європі кажуть: така-то година ранку, дня, ночі. В цьому визначенні відсутня конкретна характеристика ситуації. У нас є безліч визначень ритму пори року або доби, зоряної, місячної, сонячної ситуації. Наприклад, сонцеокорозплющеність, тобто пора, коли світило прокидається зі сну. Для вас це комічно, а для нас природно й лірично. Або зітхання сонця, розчісування золотого волосся, райдужнопісенність (коли пташки зустрічають світило на світанку), танець сонця, сніданок сонця, вихід в небесну дорогу і багато, багато інших понять. Одне таке поняття дає точну характеристику, де сонце перебуває на небосхилі, який саме це пункт добового ритму, чи гаряче надворі чи прохолодно, прогноз погоди і безліч інших визначень, і все це не абстраговано, відчужено, а в повному злитті з світилом.

Те, що у вас виявляється в числі, в кількості, — у нас може бути характеризоване аналогією, скажімо, з ритмом розгортання бруньки, квітки: дрімота, розгортання, перші пелюстки, одцвітання, зав’язь плоду, дозрівання, завершений плід. Якщо це прикласти до конкретної життєвої ситуації, то, скажімо, назвавши дівчинку «квіткобруньковою», ми точно знаємо не лише її вік, а й норов, поведінку, здібності, наявність або відсутність тих чи інших талантів. Тобто те, що ви визначаєте в кількості, ми знаємо, але воно для нас не мертве, не абстрактне, а живе, інтуїтивне, включене в цілість, пластичне, поза механічним переліком. Європейська юстиція притягує до відповідальності окремого злочинця, руки якого вчинили вбивство, чи крадіжку, чи пограбування. У нас це неможливо. Нашим суддям-старійшинам відкривається цільний ланцюжок події, при аналізі якої може виявитися, що правдивий злочинець навіть не підозрює про те, що був причиною правопорушення. Зерно злочину було посіяно давно, а тепер воно дало чорний врожай.

Всі представники нашого Роду Вогню відчувають ритм природи як свій власний, тому я й сприймав спочатку число, як своєрідну січкарню, котра шматує, вбиває цілість…

Мене дуже дивувало, що вся наука й техніка Заходу побудована штампами, стереотипами, на однозначності, на константах, стандартах, законах! Це — протиприродно. Так, так, навіть закон — для природи — абсурд! Те, що ми називаємо «законом», лише зовнішня грань багатомірних взаємозв’язків цільної природи. Точнісінько так і число: поверхова очевидність реальності. Згадуєте птолемеєву схему нашої системи? У центрі — Земля, а Сонце й планети бігають довкола нашої планети. Повсякденність підтверджує цей канон, кожна людина бачить, як Сонце справді встає на сході і заходить на заході. Яких ще доказів треба? Так і число не вимагає доказів при погляді очевидності. Всім легко збагнути й завчити: ось один, ось два, три, чотири і так далі. Надзвичайно просто! Навіть можна жужмом визначити «масу» Всесвіту, як це роблять сучасні космологи та астрофізики: 10 помножене на, скажімо, 36, піднесене в п’ятдесят шосту ступінь. А можна й у дев’яносто сьому чи ще якусь! Все це не має значення і стало порожнім науковим шаманством. І вся потужність наукової динаміки кинута на підтвердження космогонічної моделі, побудованої на засадах множинності, дискретності, розірваності. Великі вчені гарячково шукають різні варіанти теорії єдиного поля, теорії цілості, але не хочуть збагнути, що математичний апарат «множинності» безсилий обгрунтувати таку теорію, такий погляд. Тут повинен бути синтез Природи, Мислителя і динамічної теорії цілості…

Природа заперечує стандарт, у неї найменша частка, кожне зернятко — унікальні. Ваша наука, користуючись математикою числа, навіть поєднуючи явища, речі, атоми, світи в інтегральну спільноту, нівелює унікальність, винятковість часток, що входять до того чи іншого цілого, а таким чином формує спотворений погляд на Всесвіт, що породив нас. Людина стає руйнатором унікальності, творить науково-технічний каток який розплющує всю багатомірність універсуму, розфасовує її в клітинки статистичності, класифікації, порядковості, «зрозумілості». Щедрість, безоглядність життя, в якому для проростання одного зернятка тратяться сотні и тисячі інших зерен, ваші наукові педанти називають механічною статистичністю, позбавляючи Природу розуму. А суть в тім, що для неї все єдино, тому байдуже, де саме вибуяє парость — адже це та ж сама парость єдиного життя.

Ви бажаєте зробити з таємниці ясність, зрозумілість. Природа прагне навпаки: із звичайного, зрозумілого творить таємницю. Унікальність — це і є таємниця. Те, що розгадане, — вже банальне! Саме життя є вічна таємниця. Розгадане життя щезне…

У мене виникла ідея формування математики цілості, яка могла б замінити «птолемеєвську» математику числа. Професор все допитувався, як я собі мислю цей процес, які основи хочу закласти в побудову такої теорії?

Я ще губився в пошуках. Треба було переварити те, що я збагнув у західній науці, і розробити на рівні світової теорії поняття альтернативної математики.

Було розуміння, що тисячолітні традиції, які відлилися в плоть і споруду планетарного пізнання, похитнути важно. Пізніше збагнув, що й хитати їх не треба. Просто треба поряд з традиційною математикою числа розробляти математику одності, альтернативний апарат синтезу й зцілення розірваної космогонії.

І я заглибився в складну розробку основних концепцій альтернативи, визначаючи основні принципи нового бачення світу:

Принцип спільноти — все у всьому.

Принцип Протея (вічної втечі, вічної текучості, те, що сучасні теоретики визначають як принцип неозначеності).

Принцип вічного метаморфозу.

Принцип аналогії, тотожності.

Принцип кореляції (миттєвої взаємодії у Всесвіті).

Принцип насиченості (повності чи ущербності).

Принцип призначення (все в бутті «призначено» для чогось, як в будь-якому організмі; багато катастроф і непорозумінь від порушення цього принципу).

Виникали обриси нової кібернетики, в якій було відсутнє так чи ні. Нова кібернетика мала вводити у єдність все. Геть так чи ні, все так, тільки альтернативна математика визначала, що, куди, навіщо. Це давало змогу побудувати евристичну ЕОМ, яка б виявила віяло можливостей для тих елементів інформації, що закладаються в неї. Така ЕОМ повинна моделювати альтернативні варіанти кращих еволюційних шляхів, бо в природі експерименти тривають віками (і часто не здійснюються через ущербність можливостей або повільність геологічних процесів), і евристичні комп’ютерні комплекси математики повноти дадуть змогу визначити найоптимальніші можливості за мінімальні відрізки часу (практично — миттєво).

Закінчивши університет, я отримав диплом доктора математики і повернувся додому. Можете вірити чи ні, але на аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрічав гурт вогнеходців на чолі з старим Догалою, хоч я й не повідомляв про свій виліт. Виявилося, що жоден з учасників церемонії не загинув, всі щасливо дісталися берега. Родичі вважали мене навіки втраченим, тільки Догала знав, що я живий і згодом повернуся до рідного краю.

Трохи побувши в рідних горах, давши звіт патріархам про своє перебування в Англії та Америці, я отримав від них дозвіл розробляти математику повноти. Почав вводити основи нової теорії в університеті. Опублікував кілька книг, монографій. До мене почали надходити листи з Києва, від математика Бориса Гука. Двадцять років тому я вперше прочитав у Києві доповідь на симпозіумі. Всі ці роки йшов обопільний напружений пошук реалізації наших задумів. Настав наш зоряний час. У Кіберцентрі вашого міста готується побудова нової ЕОМ, названої «Резонансом Еволюції». Вона твориться повністю на засадах альтернативної математики. Завдання «Резева» — ввійти в течію цільного сприйняття світу, побачити минуле-сучасне-грядуще, як монолітність, як нерозірваність. Коротко кажучи, людина здатна стати володарем часу, панувати над Кроносом, який здавна пожирає дітей своїх…».

Я слухала розповідь доктора Боголо, тамуючи подих, ніби чарівну наукову казку. Здивувало мене ще й те, що прадід Василь висловлював такі ж самі думки, коли казав про «метод Хама» в сучасній науці, жадаючий зірвати покривало з таємниці, а таким чином оголити і вбити живий корінь буття. Однаковий у обох і сумнів щодо можливості повністю сягнути тайни життя. Описане в формулах дискретності, розділеності, воно щезне, випарується.

На прощання папуаський учений дав мені адреси — домашню, в Папуа, і київську — в готелі «Україна». «Завжди будете дорогим гостем, — сказав він. Схилившись до вуха, прошепотів: — Це не проста люб’язність. Я знаю, що ви будете на Папуа, і я вас поведу в рідні місця. Можете прийняти це, як жарт… а можете згадати пророцтво полум’яного юнака для мене у вогняному колі…».

І весело засміявся, блиснувши разком пребілих зубів. До речі, він дуже відрізняється обличчям, поставою і ще чимсь невловимим від знайомих мені антропологічних типів Папуа. Лише густа кучма волосся, ніби чорна кульбаба, споріднює його з ними, а очі скоріше монголоїдного типу, золотисто-медового кольору, обличчя оливково-блакитне, ніс орлиний, як у кавказьких народів. Може, він справді потомок зоряних пришельців?..

Ми розлучилися з Боголо в аеропорту Внуково: у нього в Москві якісь справи. Наступного тижня учений мав бути в Києві. Запрошував відвідати Кіберцентр, але я не обіцяла, — моє серце й душа вже там, у волинських пущах. Та й своїх треба відвідати…

Летіла до Києва в аеробусі, все думала про фантасмагоричну розповідь папуаса. Дивувалася: які сили й закономірності з’єднують таких різних людей, такі віддалені події і долі? Боголо й Гук, папуас і українець: де причина їх спорідненості, психічної, а відтак — соціальної гравітації? Чи не подвиг Маклая був тим зерном, з якого тепер виростає дерево дружності й спільної наукової дії?

Подумала «закономірності» і всміхнулася сама собі. Мислення пливе давно проробленим річищем, а пора б уже мислити інакше, імпровізаційно, багатопланово. Саме в цьому кредо папуаса — спроба розірвати чаклунство давнього деспота — «закону». Чи не тиранія мозку стає причиною всіх ущербностей пізнання? Сам він лабіринтний і проводить всю вервечку асоціацій заздалегідь приготовленим шляхом: які ж можуть бути оригінальні висновки у того, хто не шукає суверенної стежки розуміння, а слухає гіда, котрий вже закостенів у своїй набридливій одноманітності?

Найбільше мене вразило твердження Боголо, що закон, перед яким схиляється вся наукова думка, тисячолітня релігійна традиція, містика, весь життєвий уклад народів планети, — це свідоцтво нашої ембріональності, інтелектуального самообмеження, своєрідного «птолемеїзму» у мисленні. Подумалося: якби риби могли мислити й підпорядковувати свої дії «закону», хіба вони завоювали б сушу? Хіба інтелект дозволив би їм переступити кордони антагоністичних сфер?

Консерватизм «закону» — це, мабуть, те, що елліни символізували в міфології розбійником Прокрустом, котрий клав мандрівників на ліжко і коротких — витягував, а довгих — обрубував, знищуючи тих і сих. Чи не те саме робить «закон»? Підпорядковує нововідкриті факти, потік інформації заздалегідь приготовленим константам, твердженням, аксіомам, переконанням, а часто — просто суб’єктивним уподобанням…

Замість цілого ми в більшості випадків маємо лише обрубок, а по уламку хіба можна судити про динаміку загального? Вивчаючи трупи, хіба можна збагнути таємничі процеси життя? А більшість біологічних «законів» виведені саме з вивчення мертвих тіл!..

Мабуть, те саме й з математикою, про яку піклується Боголо. Хоч вона й вироблена, і точна, і філігранно відрихтована, але, безумовно, обмежена, поверхова. Колись читала фразу Ейнштейна про те, що математика — млин: що засиплеш в неї, не має значення, бо отримуєш борошно певної кондиції і подрібненості. Реальність, напевне, треба осягати якось інакше, понад звичкою «перемелювання» на жорнах аналізу, бо буття — надмірне, а всяка математична модель убога й плоска.

Знаходити інші тотожності. Це мені ясно, хоч я й не математик. У кожної науки свої «млини». І всім дослідникам пора вивчати життя у стихійності, цілості, не шматуючи пелюстки троянд для гістологічних зрізів. Квітку можна збагнути лише тоді, коли вона жива. Чи не те саме і в фізиці, котра атакує речовину потоками частинок, вивчаючи бризки від ударів?..

Моє повернення з Індії вітали в Ірпені не лише дідусь Микола з бабусею Оленою, а й дядько Євген, тітка Оксана та прадід Василь, котрий не полінився приїхати з Сміянів, захопивши свою древню кобзу. У відкриті вікна заглядає літній сад, яблуні пишаються буйною зав’яззю плодів, щасливо заливаються птахи в гущавині. Рідні розпитують мене про враження від поїздки, а я, ніби в сновидінні, прислухаюся до гомону материнської землі, потай дивуючись, що людина прагне кудись у екзотичні краї, не вичерпавши скарбів батьківського краю.

Прадід хитро усміхається, покручує довжелезного сивого вуса.

— Очманіла, Русалочко, очманіла. Не чуєш, про що тебе запитують.

— Мені здається, що це давно вже було. Я не знаю, про що оповідати…

— Ясна річ, — кивав мені дядько Євген, — теперішнє покоління отримує ріку інформації по безлічі каналів, їх уже нічим не здивуєш. Дивитимуться на Тадж-Махал і позіхатимуть…

— Хто сліпий серцем, той позіхатиме й на квітку троянди, — зауважив дідусь Микола. — А все-таки, Русалочко, що тобі найбільше сподобалося в Індії?

— Оптимізм простих людей. Я ніде не бачила такого потоку внутрішньої радості. Там неможливо довго сумувати: відчуваєш, як індукція радісної енергії захоплює тебе, збуджує, заряджає бадьорістю.

— Гарно, — задумливо сказав прадід. — Такому народові суджено велике прийдешнє. Найбільша цінність народу — віковий заряд радості. А що тобі не сподобалося?

— Може, ви не зрозумієте мене, але мені не по душі їхня традиція буквально топтатися по квітах. Вони ніби не відчувають, що квіти — то найвища абсолютність краси. Над квітами глумляться тотально, ними встеляється шлях наречених, політичних діячів, вінками обвішують гостей, пелюстками буквально завалюють свята й урочистості. Мені чомусь боляче дивитися на таке священне марнотратство. Це все одно що мостити брук іконами Рубльова. Адже квітка незмірно викінченіша від найвищих людських творень.

— Твої почування — не для сучасної психіки, — серйозно зауважила тітка Оксана, цілуючи мене в щоку. — Немовля може завдати болю матері, котра породила його, та хіба мати гнівається тим пустощам?

— Інколи треба й нагримати, — заперечив прадід, — а то немовля ніколи не переросте своєї деспотичної наївності та духовної сліпоти. Гарно, доню, сказала, гарно, Русалочко! Стереотипи духовності теж треба ламати, а то ми надто абсолютизували духовні скарби Сходу. Європа теж уміла ім’ям любові та правди палити на вогнищах геніїв і мрійників.

Ми ще довго розмовляли про маму й тата, про мою подорож до ашраму Ауробіндо, про цікаву зустріч в папуаським вченим. А коли ва вікнами попливли вечірні сутінки і почулися далекі трелі соловейка, прадід подарував мені нову імпровізацію, сказавши, що ця пісня — напуття і пророцтво.

Дякую тобі, мій зоряний прадіде! Ти, як завжди, знайшов найкращі слова, щоб вселити в мою душу радість таємничої стежки вічного пошуку. Справді, геть примари і порохняву ветхих «законів» і табу! Очі героїчних бійців революції та розстріляних батьків дивляться в наше сумління, вимагають: не смійте спати на гірських стежинах, де кожен крок може бути катастрофічним. Тебе послали недарма на стежку пошуку. Тисячі немовлят в сповитку чекають скарбів, що їх ти маєш добути в далекому, у вічному польоті. Якщо не ти — то хто ж?..

Знову не спала аж до світанку. Чомусь згадалася розповідь Боголо про химерну хворобу куру, при якій сміх убиває того, хто занедужає. Як це можливо? Що за дивна винятковість? Чому ніде в світі нема такої патології?

А з підсвідомості пливе обережний натяк: чому ж нема? Адже є в нас легенди про русалок, котрі залоскочують людей! Що породило таку химерну казку? Може, справді були випадки екзотичного захворювання, спостерігали людей, котрі судорожно реготали, а потім їх знаходили мертвими десь на березі ріки або в пущі. Так виникла легенда про русалок, які лоскочуть перехожих.

Дивна патологія. Можливо, теж психічне захворювання, котре не має розгадки. Чи не взяти цю тему для дипломної роботи? Скажуть, дуже екзотично… Ну й хай! Ще до закінчення інституту далеко, встигну підготуватися серйозно й грунтовно.

А тепер — на Волинь. Галя нетерпляче жде мене в своєму селі, а вже там — зустріч з таємничим дідом Радьком. Чи не занадто багато я очікую? А втім, хто зна, може, мої Гімалаї дійсно тут, а не за морями й горами?

Сталося!

Ми зустрілися. Все просто, а разом з тим і тепер здається, що я мандрую в казку. А може, все життя казка, тільки ми одягли його в дрантя Попелюшки-Золушки, забувши, що воно царського роду.

Галине село Вівдюхи розташоване в долині невеликої річечки. Довкола — ліси, нетрі, болота, озера. Асфальтової дороги нема, автобуси ходять лише тоді, коли підсохне грунтівка. Я добиралася від райцентру підводою, балакучий дідок розповідав, що привозив з Вівдюхів до лікарні свою невістку, котра зненацька заслабла на ноги. Я ніби знічев’я запитала його, чому він не звернувся до відомого знавця народної медицини діда Редька (навмисно сказала «Редька», а не «Радька», щоб не збудити підозрінь).

— Знавець? — хмикнув візник, іронічно примруживши око. — Який він знавець? Мо’, колись щось і знав, а тепер — як пень. Нікого не хоче лікувати. Хто приїде до нього — вилає, вибатькує, велить їхати додому та звертатися до лікарів. Оце недавно приїжджали до нього дві, звиняйте, дами — товстелезні, як жлукта. Кілограмів так по сто п’ятдесят, а то й більше. Просять — поможіть та й поможіть! Так він затупав ногами, розгнівався, кричить (чули наші пастухи): «Все життя об’їдалися, обжиралися, набивали кендюхи чортзна-чим, а тоді — вилікуйте?! Куди я подіну ваше лайно, ваші потрухи? Їдьте к бісовій матері та спробуйте втихомирити вашу жеретію бодай наполовину, тоді всі ваші болячки самі собою відпадуть! Щезніть з очей і не псуйте хорошого настрою!..». Отак відчитав благородних дам, що вони не знали куди очі подіти від сорому й образи. Поплакали, поплакали, та й потягли до райцентру. Жалілися в райкомі на діда, а там тільки посміялися: «Правильно, — кажуть, — діє дід Редько! Не його це компетенція — кендюхи товсті розвантажувати!».

Я ледве стримувалася від реготу, слухаючи своєрідну характеристику славетного цілителя. І подумалося, що, напевне, він повністю правий, бо, дійсно, що можуть допомогти людині будь-які ліки чи трави, якщо сама собі вона власний ворог і, як говорить древня народна мудрість, «копає собі могилу власними зубами»?!

— А ви ж до кого у Вівдюхи? — цікавився балакучий дідок.

Я скупо відповіла, що знайома однокурсниця Галя запросила до себе в гості, що мені дуже хочеться познайомитися з волинськими лісами, бо ще ніколи тут не була.

— А, то ви теж на лікаря готуєтесь? — зрадів візник. — Гарне діло! Більше буде лікарів — менше забобонів. А то слави на весь Союз — знавець, знавець, а знання у нього — як кіт наплакав! Хе-хе!

Мені здавалося дивним, що близькі люди відчувають якусь неприязнь до старого цілителя. В чому тут справа? Заздрість чи якась психічна несумісність, а може, діє одвічне правило — «нема пророка в своїм краю»? Треба в цьому розібратися.

Галині батьки й родичі зустріли мене ласкаво й гостинно. Я попросила подругу, щоб не говорила про мою цікавість до діда Радька. Вона хотіла супроводжувати мене в пущу, до хутора Ведуни, та я вирішила йти на зустріч сама.

— Може, повідомити? — занепокоїлася Галя.

— Нащо? Так буде краще. Лиш покажеш стежку, а там, неподалік від хатки, залишиш мене.

— Вовків не боїшся?

— Шукачів вовки не їдять, — пожартувала я, — у них м’ясо отруйне. Хижаки полюють на дачників.

Посміявшись, спочинувши, ми вирушили до лісу. Був прозорий літній ранок, на травах блищала роса, день видався погідний, бездощовий. Я вирішила одягнутися в заяложену туристичну форму — штормівку, джинси. Тривожилася: чи пізнає мене дід у «хіповім» вбранні, чи не одвернеться?

Дорога, густо встелена споришем, привела нас до озера. На тім боці в дзеркалі вод відбивалася стіна ялин і беріз, в спокійнім плесі купалися цнотливі лілеї. Сонячні промені мерехтіли в просвітах поміж стовбурами дерев, здавалося, ніби вогняний човник переплітав їх золотими нитками наступаючого дня. Було святково, урочисто, легко.

— Дивне відчуття, — шепнула Галя, обнімаючи мене, — ніби ліс приготувався зустрінути нас.

— Так воно і є, — відповіла я, бо серце тріпотіло такою ж певністю.

Ми ще трохи пройшли й зупинилися. Подруга пояснила, що дорога, яка повертає ліворуч, веде до хатини лісника, а гарно втоптана стежина праворуч — то слід багатьох тисяч відвідувачів, котрі жадали зцілення від діда Радька. Я попросила, щоб вона поверталася додому і не боялася, коли я затримаюся. Зі мною нічого злого не трапиться — інтуїція підказувала це впевнено й твердо.

Галя неохоче попрямувала назад, кілька разів оглянулася, і я бачила, як світилися тривогою й любов’ю її сині очі.

Ліс дихав прохолодою, грибами, ніжною прілістю. У хащах стоголосо відлунювала пташина хвала новому дню. Мені хотілося йти покрученою стежиною вічно, здавалося, що це і є радість, втілена в дію та життя: тихе прямування до таємничого притулку дива в супроводі сонячної пісні.

Незчулася, коли вийшла до маленької галявини. Крізь чагарі поблискували води озера. Під правічною грушею блимала невеликими віконцями хатка, вкрита соломою, подвір’я оточувала стіна полину й коноплі. Від цієї своєрідної зеленої варти дихало певністю й запаморочливим духом владності. Мені подумалося, що недарма люди в давнину сіяли довкола обійстя полин і коноплю для захисту від «нечистої сили». Тепер легко збагнути, що потужний потік фітонцидів створює цілющий заслон супроти будь-якої інфекції.

Я підійшла до дверей хатинки, постукала. Ніхто не відповів. Потім помітила, що клямка накинута на скобу і приткнута кілочком. Отже, господар кудись пішов, доведеться зачекати.

Зненацька вгорі щось залопотіло, і хрипкий, гаркавий голос закричав:

— Добргий день! Добргий день! Добргий день!

Від несподіванки я сахнулася, поза шкірою прокотився мороз. Глипнувши вгору, побачила на гілляці столітньої груші старезного ворона-крука. Він вимахував крильми і, дивлячись одним оком на мене згори вниз, дружелюбно кивав дзьобатою головою. «Невже цей чорний птах уміє розмовляти? — подумалося мені. — А чому б і ні? Ворони легко піддаються вихованню, про це повідомляють багато джерел. Мабуть, цей птах належить старому цілителю, ось він і навчив його окремим словам».

Ніби стверджуючи мої думки, ворон ніжно забурмотів:

— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!

Я засміялася і сказала йому:

— Розумний птах! Молодець! Дід Радько — це твій господар. А як звати тебе?

— Кагра! Кагра! Кагра! — замахав крилами ворон.

— Кара? Чудово. Кара — мудрий птах. А я — Русалія.

— Ргусалія! Ргусалія! Ргусалія! — радісно загомонів птах, пританцьовуючи на гіллі.

Я оглянулася довкола. Тиша, казкова хатка, стіна конопель та сивого полину, віщий ворон на груші. Може, це сниться? Хіба таке буває?

Птах злетів з дерева, піднявся над хаткою, зробивши кілька широких кіл над обійстям. Потім різко спланував униз, майже торкнувся мене крильми, знову свічкою піднявся вгору. І урочисто загорлав:

— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!

Потім метнувся до лісу і пропав за деревами. Деякий час його не було видно й чути. Я прислухалася, ждала. Сонце піднялося над хащами, почало припікати. Я обійшла довкола хатинки, відзначила, що городу у господаря лісового обійстя практично нема. Під вікнами кілька кущів шипшини, черемхи, біля десятка яблунь та груш, три рядочки порічок, агрусу, смородина, чималий клапоть малини. І неторкане буйнотрав’я довкола, ніби в дикому полі, а поміж ним — кілька стежечок. Я зауважила, що в тих заростях був певний порядок, помітила з десяток реліктових рослин, внесених до Червоної книги: з них найбільше мене зацікавив горицвіт — вогниста велика квіточка привітно пломеніла в густій траві.

Зненацька знову над хатою закричав Кара, шугнув до мене, затріпотівши крильми, і, низько плануючи поміж деревами саду, полетів до лісу. Повернувся назад і ще раз проробив те саме, вигукуючи:

— Ргусалія! Ргусалія! Дід Ргадько! Дід Ргадько!

«Невже він кличе мене? — похололо в грудях. — Хіба ворон здатний до осмислених дій? А чому б ні? Якщо він знає, де господар, то може провести до нього. Як він це робить — машинально, інстинктивно чи свідомо — хіба це має значення?

Я рушила до лісу, зупинилася під сосною, на яку сів Кара. Він зірвався з дерева, полетів далі в гущавину, сів метрів за двісті на гіллястого дуба. Я нишком усміхалася сама до себе, долаючи й ту відстань. Ворон, побачивши мене під дубом, повторив ще свої перельоти. І так багато разів. Захопившись грою з птахом, я не дивилася, куди йду, що довкола мене. Отямилася тоді, коли вигулькнула з чагарів на узлісся, всуціль укрите смарагдовою зеленню і квітами. Далі блищало невеличке озерце, оточене стіною ситнику та чар-зілля, а за ним — знову стіна дубового лісу. Над берегом квітували кущі глоду й шипшини, під ними я помітила постать людини, котра сиділа на траві, підібгавши ноги під себе, як Мамай на відомих давніх зображеннях. Сонячні промені висріблювали його сиве волосся і уподібнювали гному чи лісовику з народних казок. Я згадала характеристику Галі: срібне сонечко; і догадалася, що це, безумовно, і є дід Радько. Дивилася на нього здалека і відчувала, що цю мить вже колись переживала. Коли, як? Не мало значення. Було гарно, легко, тривожно, якась урочистість сповнювала душу. І ледь чутна незручність, що грубо вторгаюся в ніжне співзвуччя природи й цієї сивої людини.

Попід кущами почала просуватися ближче. І завмерла: побачила біля самого діда з десяток гадюк, що плавно звивалися у своєрідному танці. На голові заворушилося волосся, поза спиною прокотився холодок: чомусь це траплялося завжди, коли я бачила гадюку, вужа або навіть їхнє зображення. Закортіло навіть дременути звідси, та пересилила себе, вилаявши в думці: шукаєш нових знань і відчуттів, а піддаєшся реліктовому остраху перед плазунами!

З-за кущів шипшини вискочив заєць, пострибав до діда, понюхав гадюку: та лизнула його роздвоєним язичком. Старий щось прогомонів до них. Змії і заєць щезли в густій траві. З неба різко шугнув Кара, сів на дідове плече, радісно закричав:

— Ргусалія! Ргусалія!

— Добре, добре, Кара, — почувся ласкавий, на диво молодий голос. — Ти все зробив, як треба. — І, не обертаючись до мене, він гостинно, якось буденно додав:

— Підходь, дівчино, не сумнівайся. Ти вернулася додому…

Я наблизилася, спантеличена його словами, не відаючи, як діяти, що сказати чи робити. Сіла перед ним на траву, і наші погляди зустрілися.

Де я бачила його? Чому знайоме опромінене сіточкою зморщок обличчя, сива кучма на голові, пухнаста борода? І кришталево-блакитні очі світяться з-під сивої стріхи брів доброзичливістю, спокоєм, гумором. Раптом згадалося: врубелівський «Пан». Сама ніжна сутність природи, її певність і доброта. І споконвічна терпеливість…

— З глибокої криниці плинеш, доню — ворухнулися вуста діда, а очі почали мінитися — від синьої барви до аквамаринової і густо-зеленої. — І далекий шлях попереду… аж до моря-океану.

«А ти не простий дід, — подумалося мені, бо одразу починаєш про те, що має бути завершенням…». Вголос промовила:

— Як вітати вас? Як звертатися? Мені якось незручно. Прийшла з кущів, перебила ваші заняття.

— Пусте. — Дід тихенько засміявся. — Невже ми з тобою почнемо згадувати правила етикету? Хіба ти питаєш дозволу у грозової хмари вискочити під її громовиці та прийняти від неї сили? Або напитися у струмку водиці чи понюхати квітку троянди? Ми всі свої, ми одної матері діти. Бачу — сама вже наближаєшся до цього розуміння, твої пуп’янки розкриваються…

— Які пуп’янки? — спантеличено запитала я.

— Ті, що мають дати плід. Для того, хто розплющив очі, все це лежить на поверхні. Не станемо марнувати часу на незначущі слова, доню. Що привело тебе сюди? Відповідай одразу.

— Скажу щиро — не відаю. — Випаливши ці слова, я захвилювалася, подумавши, що дід розгнівається і не захоче мати зі мною справи. Щиро глянула в його очі. — Річ у тім, що моє прагнення тяжко вкласти у готові словесні формули. Якщо поверхово — то все дуже просто: я майбутній лікар-психіатр, і мене цікавить все, що стане в пригоді для зцілення недужих. Давно вже я мрію про розгадку прадавніх таємниць ведунів та знахарів, адже народ упродовж тисячоліть нагромаджував досвід лікування, спілкування з природою… і мені думається, що багато тих зерен мають в собі вартості куди значніші, аніж деякі сучасні скороспілі відкриття. Мабуть, я кажу дуже кучеряво… і заплутано?

Дід Радько слухав мене уважно, спокійно, дружелюбно. Відчувалося, що його душа, ніби гладеньке дзеркало, в котрому відображається кожна найменша рисочка того, хто дивиться туди. Коли я, зніяковівши, замовкла, він підбадьорливо кивнув:

— Перші кілька слів і є правдива відповідь. Про те, що ти не відаєш, чого прагнула сюди. Розумієш? Пояснити можна все, тільки то буде порожня тріскотнява. Це заважає збагнути глибоку суть сили, котра нас кудись веде. Подруга передала тобі мої слова — піди туди, не знаю куди? Гаразд, гаразд… Прадавня казочка не ради жарту чи химерії зберегла ту фразу: в ній велика тайна і рішення.

— Поясніть…

— Пояснювати марно тому, хто спить, — заслав утіхою дід Радько, — а хто прокинувся, той збагне на льоту. Скажу для роздуму таке… Уяви собі, що зерно у землі почне міркувати, що йому робити, як діяти? Або паросток, вигулькнувши із зерна, шукатиме тайну свого походження чи розпитуватиме, куди треба рости?

— Розумію, розумію, — вихопилося у мене. — Правдива відповідь завжди поза однозначним формулюванням. Може виявитися, що, пристаючи до берега якогось острова, куди ми вперто прагнули, треба бути готовим блискавично відчалити і пливти назад, або вбік, або летіти вгору, або зануритися під воду… Ми маємо слухати волю природи, а вона… не завжди однозначна…

— Багато слів… проте все гарно сказано. — Дід ласкаво поклав сухорляву засмаглу руку на моє плече, ніби передаючи свою щирість. — А тепер скажи: чому обрала стежку лікаря?

Згадалося, що я вже чула таке запитання від прадіда, відчула, що відповідь має бути стихійна, без інтелектуальної гри і хитросплетінь. В уяві виникла картина дворища психіатричної лікарні, куди ми ходили всім курсом для практики, потім зненацька в свідомість врізалися кадри фашистської кінохроніки, в яких зображено біснуватого фюрера і колони штурмовиків з смолоскипами в руках, божевільні захоплені вигуки… Море палаючого напалму в джунглях В’єтнаму… Обгорілі трупи дітей і жінок… Чому сплітаються в єдиний клубок ці розрізнені образи з віддалених у просторі й часі подій та країн?

— Здавна у мене відчуття, що вся земля — хвора. Мені тяжко пояснити це чітко, але душа не приймає історичне божевілля минулих епох і сучасну загрозу для всього життя. Навіть багато з того, що діється в самій природі, викликає подив, нерозуміння. Вся планета просить лікаря, цілителя. Людина повинна стати таким лікарем. Якщо не ми — то хто ж? Мені радісно було ще в дитинстві бачити веселих людей, тварин, птахів, квітучу природу. Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце відає — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх…

Довго мовчав дід Радько, заплющивши очі. Усміхався невидимим думам. Провівши долонею понад квітами, ніби приймаючи від них цілющу силу, якось легко зітхнув.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитав так, мовби й не було попереднього запитання.

— Субота, — здивовано відповіла я. — Шосте липня! А хіба що? — Несподівано прийшло осяяння. — А, ось воно що… Нині — вечір на Купала…

— Гарно, доню, гарно. Не думала про таке, а прибула вчасно. Це ще один знак, що тебе давно чекають…

— Хто?

— Знову ветхі запитання. Забудь, хто та що. Хіба знаєш про себе — хто ти?

— Трохи знаю.

— Те, що знаєш, лише вивіски, написані родичами, а потім тобою. А глибока суть людини — за сімдесят сімома замками. Археологи розкопують глибоченні товщі, щоб торкнутися черепків наших пращурів. Коренева суть людини незміряно глибше похована в надрах душі.

— Ніч на Купала… Хіба це не забобон? Хіба не казочки минулого?

— Що саме забобон? — жартівливо перепитав дід Радько, і ворон на його плечі розплющив око, замахав крильми. — Тихо, Кара, заспокойся… Незабаром дамо тобі кашки…

— Дід Ргадько! Кашки, кашки! — втішно забурмотів птах, знову заплющивши очі.

— Квітка папороті, скарби під землею… всяка чортівня, — перераховувала я подробиці народних переказів та легенд. — Чи в цьому є якесь раціональне зерно? І чому ви кажете, що я прибула вчасно? Хіба ця ніч особлива?

— Особлива, доню. Кожен день особливий. Навіть кожна мить — неповторна.

Дивина! З пам’яті зринули слова пісні дідуся Миколи: «Горить, ряхтить таємна мить, у всеосяжність пломенить…».

— Чим же особлива ця ніч? Чому її так шанували пращури?

— Рівновага ночі й дня. Космічні терези. Особлива точка бігу землі довкола Сонця. Прадіди спостерігали, що в цю ніч відбуваються великі зміни в силовій напрузі рослинного світу, міняється їхня енергетика, як сказали б сучасні дослідники. Це ніби гребінь сонячної хвилі, найвищий підйом зусиль природи. Зумієш зачерпнути в цю ніч згущеної сили — матимеш захист на цілий рік.

— А день? Хіба є різниця — в цей день чи вночі?

— День — теж особливий. А ніч — незамінна. Вночі тисячі зірок дають свою силу. І відкривається те, що закрите при сонці. Побачиш сама…

— А квітка? Невже є квітка папороті? Або щось таке… якесь явище, котре породило чудову легенду?

— Приходь увечері, доню. Все побачиш сама. Сходи до села. Заспокой подругу, батьків. Скажи, що дід «Редько» (хай кличуть, як знають, хоч і горшком, аби в піч не саджали), що химерний відлюдник обіцяв тобі відкрити секрети деяких трав і квітів. Що ти переночуєш у мене. Все буде добре, вони знають, що я не кидаю слів на вітер. Про наші розмови краще мовчати. Розумієш сама…

— Розумію, діду Радько. Можна вас так називати?

— До вподоби Радько — клич так. Моє діло привести тебе до криниці, де ти нап’єшся водиці. Хе-хе! Я вже починаю віршами гуторити. А тепер — бувай. До вечора. Кара, проведи гостю до хатки. Йди за ним, доню. Відчиниш двері, на столі знайдеш яблука. Білий налив. Поласуй, доки дійдеш до села. А Карі даси кашки, у печі в горщику упріває. Відхилиш заслінку — побачиш. Увечері, після десятої, будь біля хати. Прийдеш сама.

— Ргусалія, кашки! — загорлав крук, зриваючись з дідового плеча. — Ргусалія, кашки!..

Галя та її батьки зацікавлено розпитували мене про зустріч, я ухильно сказала, що знайшла діда в лісі, що він обіцяв мені оповісти про таємниці трав, запросив на вечір для розмови. Подруга — я це бачила — була розчарована, проте нічого не сказала.

Коли сонце сідало за обрій, я була біля дідової хатки. Він стояв на порозі в чорному бавовняному піджаку, в полатаних штанях, босий. Призахідні промені багрянили дідову сивину, і він був святковий, урочистий, не дивлячись на убоге вбрання. Ворон сидів на груші, вспокоєний, задоволений, переступав з ноги на ногу.

— Вчасно прийшла, доню, — сказав дід. — Ходімо. Квітка-цариця чекає тебе.

Він сказав це просто, буденно, але в мені щось колихнулося, ніби в грудях запекла гаряча хвиля, зануртувала. Задихнувшись від хвилювання, запитала:

— Яка… цариця? Я не чула про таку квітку.

— Не чула, а мріяла зустрітися з нею, — пояснив дід.

— Коли?

— Еж хотіла знати, де «центр» рослинного світу? — Дід Радько по-змовницькому підморгнув, задоволено засміявся. — Хіба не так?

— Ви й це знаєте?

— Чому ж не знати?

Думка металася в пошуках раціональної відповіді — як він міг знати про мої бесіди з прадідом? Звідки в мене враження, що знайомство з лісовим характерником давно відома подія, котра відбувалася вже не один раз?

— Ходімо, доню, — заспокійливо мовив дід, беручи мене за руку. — Нащо шукати відповіді на кожне явище? Тріпатися в павутині думок, ніби знесилений метелик. Невже так цікаво, чому приємно пахне троянда і огидно блощиця? Мільйон життів не вистачить, щоб розгадати всі ребуси життя. Йди до основи. До того, без чого дихати неможливо.

Ми рушили лісовою стежиною. Хутко спадали сутінки, поміж чагарями котилася темно-синя імла. Хащі дихали теплом і тонкими пахощами суниць та грибів. Радько повернув зі стежини вбік, впевнено ступаючи босими ногами по глиці й шишках, ніби й не відчував від того жодної незручності.

Йшли довго, та час для мене зупинився. Ліс прозорішав, поміж стовбурами заблимали окремі зорі. Куди він мене веде?

Нарешті стіна лісу залишилася позаду, ми вийшли до болота: у спокійних водах колихалися зірки. На сході жевріла жовтогаряча заграва.

— Що там? — пошепки запитала я.

— Місяць. Незабаром зійде. Він тепер вповні, — скупо одвітив дід. — Сідаймо ось тут, на кручі. — Він показав мені місце, сам вмостився поруч. — Не боїшся?

— А чого боятися? — тихенько мовила я, хоч насправді відчувала тремтіння в тілі й душі.

— Люди бояться того провалля, котре в їхньому серці. Провалля між їхнім незнанням і таємницею. Бояться переступити те провалля, бо там можна загубити оцей-го щабель, на якому нині стоїш. Затямила? Цей втратиш, а хто скаже — чи є інший в сутінках тайни? Знаєш, що було ось тут, де ми сидимо, літ з тисячу тому? — Він зненацька повернув розмову в інший бік, і я розгубилася. Не очікуючи моєї відповіді, Радько тихенько вів далі: — Тут жили відлюдники-ведуни. Наш хутір прадавній, назва йде ще з тих дохристиянських літ. Коли князі почали мечем і вогнем прищеплювати чужинецьку віру, найстарші ведуни відійшли в пущу, зберігаючи давні сонячні звичаї. Не перечили попам, але навчали молодих юнаків та дівчат, котрі мали нахил до ведунства, лікувати людей. Візантійці не стерпіли цього, одного вечора на лісовий скит налетіло кілька сот дружинників. Пощастило врятуватися лише одному, найстарішому ведунові. Це був мій пращур…

Дід замовк. А в моїй уяві палахкотіла заграва далеких років, чулися передсмертні зойки мудреців, котрі не воліли зігнути шию під ярмо чужинецької віри. Чому вони не зуміли використати досвід і знання для захисту й перемоги? Адже вони були дома, в спільноті з народом, котрий поважав їх, в єдності з природою. Яким чином їхня мудрість знічевіла перед натиском чужоземних догм і забобонів? Чи, може, й мудрості якоїсь особливої не було?

— Все було, доню, — звільна озвався дід, і я вражено відзначила, що він відповідає на мої роздуми. — І мудрість була, і сила була. Та недуга виявилася сильнішою. Хіба це диво? Хіба здоровенні хлопаки не хворіють, не згинаються від мізерних бактерій чи вірусів? Прадавні ведуни й старійшини народу не готові були до підступу й дворушності чужих зайд, щирість і довірливість привели до поразки…

Над обрієм викотився багряний місяць. У водах болота заграла іскриста доріжка. Гучно заспівали багатоголосу симфонію жаби.

— Північ, — шепнув дід. — Уважно стеж перед собою. Бачиш ось тут зарості папороті?

— Бачу.

— Там з’явиться цариця-квітка.

— Невже правда, що папороть…

— Тихо. Не карайся запитаннями, доню. Цариця-квітка живе в кожній найдрібнішій рослині, як і в кожній клітинці нашого тіла живе повна людина. Збагнула? То й гаразд. Цариця зберігає в собі всю мудрість мільйонів літ. Згадай, що рослини живуть практично вічно. Який же у них має бути досвід! Та ти й сама вже підійшла до такого розуміння. Наступний крок — торкання до квітки-цариці. Дивися не дивлячись… Слухай не слухаючи…

— Чаклунське проміння місяця ткало мерехтливе мереживо, понад болотом попливли ніжні, ледь помітні тумани. Під широкими листками папороті блукали тіні, іскрилися розмаїті вогники — іскорки роси чи, може, світлячки?

— Квітка-цариця прокидається, — почулося зітхання діда. — Зосередься, забудь себе…

Із сутінок поміж травою проклюнувся блакитний паросток, замиготів, запалав, роздвоївся, розтроївся, шугнув угору. В цілковитій тиші викинув сім пелюсток, а поміж ними — віяло золотистих і сріблистих тичинок. Квітка похитувалася, пульсувала, хвилювалася, ніби язичок полум’я над горючою нафтою або спиртом. Дід Радько потис мені руку.

— Бачиш?

— Бачу, — ледь чутно прошепотіла я.

— Якщо вирішила стати вогняною, — суворо проказав дід, — торкнися цариці-квітки. Вона передасть тобі свою силу і право діяти, як квітка. Тобі відкриється все, що знають квіти, все, що вони можуть і хочуть. Торкнися її. І тоді ти вічно йтимеш до неї… Вічно йтимеш до неї… Крізь кільце вогню… І кожен — хто з тобою — теж має пройти цю дорогу…

І я в забутті торкнулася пелюсток квітки-цариці…

Із сутінок, із мерехтіння зірок та іскринок виникає легка постать юнака, ніби зіткана з місячних променів. Тіло не прикрите жодним вбранням, лише квітки — ніжно-червоні, рожеві, блакитні, білі, золотисті, багряні, бузкові, ніжно-фіолетові — виникають і тануть на його чолі, щоках, грудях, руках. Він став по той бік цариці-квітки, простягнув руки до мене, і запахи літнього степу прокотилися, війнули понад нами.

— Вітаю тебе, батьку, — почувся тихий вібруючий голос, ніби скрипка заспівала у просторі. — Вітаю тебе, дівчино.

— Радуйся, синку, — розчулено сказав дід Радько. — Привів тобі подругу. Вона теж піде стежиною вогню.

Мовчить заквітчаний, дивиться. З очей зоріють сині фіалки, тремтить струна серця, намагається сприйняти чаклунське ладування ночі, збагнути звичним розумом і буденним чуттям. Дарма, дарма! Вже розхлюпано потік раціональності, райдужний водограй небувалого бризкає через край.

— Хто ти? — питаю того, хто подарований сутінками, місяцем, квітами.

— А ти хто? — чується ніжний сміх. — Хіба можеш сказати — хто ти?

— Я людина. Дівчина. Я — Русалія…

— Це лише слова. За ними — безмірність. Ти можеш охопити її в слові?

— Я не збагну тебе…

— Людина, — задумливо-радісно сказав юнак, купаючи зеленкуваті долоні в полум’ї цариці-квітки, — всеосяжна глибінь. Як мало ми знаємо самі себе. Втома й обман гнітить нас. Досить переступити межу — і виростають крила, і всесвіт стеле міріади небувалих доріг. Чому ж заростають ті стежки травою забуття й непам’яті?

— Ти говориш так, ніби й сам людина…

Поруч мене засміявся дід Радько. Торкнувся плеча.

— Такий же відчайдух, як і ти, доню. Такий же звичайнісінький хлопак. Прибув до мене два роки тому. Каже, що покинув минулі шляхи. Питає шлях у казку. Чуєш — у казку? Ніби я ключар до того краю, хе-хе! Як апостол Петро. Я йому кажу: хто вийшов з казки — той і вернеться до неї. Уявляєш собі, що буде, коли сила зможе свавільно проломлювати двері до казки? Де тоді заховатися красі? В якому притулку?

— І що ви йому відкрили?

— Не я. Сам він відкрив ці двері. Квіти допомогли. Придивися до них пильненько, там є все, що можна вимріяти і бажати. Зумій збагнути, що ти волієш, влий те воління у спільний з квітами потік і змалюй барвами квітів те, в що хочеш перелитися.

— І ти збагнув? — зачаровано глянула я на юнака.

— Збагнув, — кивнув заквітчаний. — Квіти й радість — сутність нової людини. Потік життя прагне у зоряну глибінь, — хіба достатньо для цього лише — машин і ракет?

— Розумію. Але невже все так просто?

— Хто це сказав? Немислимо тяжко. Вся інерція віків зупиняє метаморфоз. І не лише та, що в тобі. Психосфера єдина, і всі тягарі минулих віків, вся мерзота вчорашнього дня, весь страх рептилій ворожого світу стає на заваді появи нової, радісної людини, котра має вивести квітку в безмірність, засіяти життям далекі світи…

Я задихнулася від його мови. Ніч, місяць у небі, вогник пломінної квітки. Сон, сон, мені мариться прегарне видіння. Ось зараз прокинуся і…

— Не смій допускати думки марності й сумніву, — прошепотів юнак і в його очах запломеніли пелюстки горицвіту. — Ти торкнулася цариці-квітки, спопеляй чуття втоми й недовір’я до всемогутності життя. Знай — все можливе для людини, котра свідомо віддасть себе всепроникаючому вогню життя. Тільки збагни основне: куди кличе тебе той вогонь?

— Ти допоможеш мені пройти цей шлях?

— Ти йдеш, — просто сказав заквітчаний. — Проте стежина в тебе інша, ніж у мене. Прийдемо туди ж, робимо спільне, але тобі ще довго йти гірськими скелями, долати прірви, зустрічати друзів, викохувати крила. Ми — не містики. Ми — садівники Природи. Наступна епоха має бути така ж радісна й бажана, як проростання парості, як розпукування квітки. Я прийшов до свого рішення через відчай і недугу. Мені втрачати було нічого. Смерть, деградація або небувалість! Це був додатковий стимул для метаморфозу. А тобі треба осягти такі ж вершини у несхитному спокої, радості і — співаючи. Це — незміряно важче. Крок за кроком витискувати із себе вчорашній тип ветхої людини, переливаючись у квітковість і радість.

— Де ти тепер?

— Скрізь, де є квітка, трава, рослина. Я став їхнім. Ти лікар? Майбутній лікар? Тоді збагнеш те, що скажу: я віддав квітам свою тілесність, свою долю, історію свого минулого й прийдешнього. Я залишив собі лише пам’ять. Я взяв лотерейний квиток з безмірного стосу…

— Ти виграв? — з острахом запитала я.

— Виграв чи програв — це поняття минулої людини. Я ринувся у вічний політ. Мені самотньо тут, бо ще вирує пам’ять минулих поколінь, пам’ять, котра для квітів несуттєва. Я чекаю, кого можна буде покликати у мій Едем, розділити радість. Нове народження — це нелегко. Ти будеш чути мене, можеш покликати мене. Я чекаю. Не забувай — я чекаю…

Я вдома, в Сміянах. Парка серпнева ніч. Сміються срібними голосами зірки, співає пісеньку моя сестриця матіола.

Спогади жбухають потужними хвилями в свідомість, звихрюють розум, бентежать чуття. Фіалкові очі дивляться в душу, плине понад віками самотній голос: «Я чекаю… Чекаю… Чекаю…».

Більше не писатиму. Небувальщина не для паперу. Достатньо казкарів і фантастів без мене.

Треба діяти. Пройти ту тяжку дорогу, про котру сказав Заквітчаний. Людина-Вінок. Фітогомо. Мрія поколінь. Чи вирішить поява такої істоти загадку віків, чи розрубає вузли протиріч та антагонізму? Куди веде шлях метаморфозу? Чи зможуть по ньому пройти всі? І не лише люди, а все життя? Химерний експеримент чи суджена стежка саморозкриття, — що таке феномен Людини-Вінка, істоти, котра органічно поєднала свою генетику з генетикою рослинного океану?

Він розкрив мені секрети такого симбіозу, він змалював запаморочливі обрії грядущого розселення Квіто-Людей у Всесвіті, можливості нових, тонких технологій, опертих на знання динаміки вселенського життя. Проте просив не розголошувати поки що того, що довірено мені. Квітку та її тайни треба берегти, доки людство стане єдиним, збратаним. Коли цього пощастить досягти? Чи зусилля нашої країни увінчаються всепланетним миром?

Що ж гадання, як писав Маяковський. Уподібнюватися спіритам та ворожбитам не станемо. Ми — трударі Природи, сказав Заквітчаний. Ходімо далі, моє серце. Ходімо далі, моя сестрице Матіоло, мої друзі — зірки!

Відкриваю свою душу всьому, що вічно прагне вперед і вгору: вогню, зеленій парості, райдузі, метеликам, птахам, зореносним світам, мріям людських дітей. Ми разом, ми — на спільній стежці Радості.

Минуло п’ять літ. І ось я знову схиляюся до сторінок цих прадавніх, майже забутих роздумів. Ціла вічність клекоче в моїй душі. Хіба передаси її статичними знаками літер?

З’явився той, про кого казав Заквітчаний. Суджений супутник. Він схитнувся перед полум’яним колом, йому ще треба пройти багато стежок, доки вогонь прийме нас у спільне кільце.

Мій шлях на Папуа. Там чекає мене давня загадка, що тривожить душу, вимагає вирішення: чому вмирають від сміху, від радості люди?

Боголо допоміг добути дозвіл — побувати в джунглях Папуа, познайомитися з життям його співвітчизників. Відчуваю, що ця поїздка буде вирішальна в житті. Що, як — не знаю! Певна лиш того, що наближається моя зоряна година.

Нічна пригода — казкова. Полум’яні очі пропекли моє серце, але ступити на стежину тривіальної, буденної розв’язки? Нізащо!

Краще хай мрія залишиться вічно живим спогадом, ніж потоне в болоті сірої звичайності.

Прощай, відчайдушний хлопче! Якщо ти той — вірю, що збагнеш кожне слово моє і проломиш мури неможливості.

До зустрічі… До зустрічі в полум’яному колі.

Не забувай — Заквітчаний уже здійснив пролом у легенду. Ти зустрічав його на гірській стежині.

Шлях відкрито тому, хто не зупиняється…