"Євреї на Україні" - читать интересную книгу автора (Матвій Шестопал)

РОЗДІЛ ІV

Єврейський чинник української економіки був настільки настирливий, всюдисущий і невтомний у досягненні своєї мети, що робилися неодноразові спроби стримати його агресивну активність, оту нахабну “єврейську влізливість”, як дуже влучно висловився письменник.

Уже відзначалося, що давньоруські князі, на видубицькому з’їзді в Києві 1113 р. постановили: аби позбутися нестерпного єврейського лихварства — вигнати євреїв за межі українських земель зовсім.

У ті далекі часи єврейську проблему подібним чином “вирішували” не тільки наші предки. В ряді країн євреїв також виганяли поголовно: з Англії в XІІІ ст., з Франції в XІV, з Німеччини, Іспанії, Португалії наприкінці XV ст. і т. д.

Вигнані в 1290 р. за указом Едуарда І, всі євреї Англії повернулися туди лише через 350 р. з дозволу Кромвеля, сучасника Б.Хмельницького. Вигнані з Німеччини внаслідок розпорядження імператора Максиміліана, євреї знайшли собі притулок у Польщі, Литві, на Україні. “Основной причиною этих преследований, — пояснює історична енциклопедія, — было противоречие интересов христианских и еврейских купцов и ремесленников”.²³⁰ У чому полягало це “противоречие”, ми бачили на прикладі України.

У 1096 р. Бржетіслав Чеський розпочав антиєврейську акцію, в ході якої забирав у євреїв майно і різні багатства. При цьому він підносив той виправдальний мотив, що єврейські багатства награбовані у християн. Мовляв, предки євреїв вийшли з Єрусалима ні з чим і навіть продавалися тоді по 30 душ за динар.²³¹

Однією з причин вигнання євреїв з Іспанії були інтереси національної єдності в боротьбі проти загарбників. Протягом VІІІ-ХV століть народи Піренейського півострова вели збройну боротьбу за відвоювання (т. зв. реконкіста) територій, захоплених арабами і берберами (ті й другі дістали загальну назву маврів). У ході боротьби були вигнані з Іспанії не тільки маври, а й євреї, які проживали тут з давніх часів. За королівським указом від 31 березня 1492 р. всі іудеї протягом трьох місяців повинні були прийняти католицьку віру або залишити Іспанію. Причому в останньому випадку все їхнє майно підлягало конфіскації на користь іспанської корони. Рятуючи свої багатства, частина євреїв перейшла в католицтво (цих вихрестів звали маррани, або “нові християни”). Запідозрені в “нещирому” ставленні до нової віри, вони стали потім жертвами інквізиції. Інша частина (сефарди) змушена була покинути країну і переселитися на Балкани. Таких нараховують, за різними даними, від 100 до 300 тисяч чоловік.²³²

У 1495 р. великий князь литовський Олександр Ягайло з причин, досі не з’ясованих, як каже Грушевський, наказав “жидову з земли нашоє вон вибити”. Вигнані з Литви, євреї переселилися частково у Крим, а частково в Польщу. Правда, вже в перших роках XVІ ст. Олександр, ставши королем польським, знову дозволив євреям вертатися назад у землі В. кн. Литовського.

У другій пол. XVІ ст. при завоюванні Полоцька російськими військами були взяті в полон місцеві євреї. На запитання, що з ними робити, Іван Грозний, великий князь і перший цар російський, відповів:

За Петра І євреям дозволявся приїзд на короткий час для торгівлі на українських ярмарках.

За царювання Катерини І, жінки Петра, і Єлизавети Петрівни, дочки його, були видані укази про вигнання євреїв за межі Росії і недопущення їх туди знову. В указі Єлизавети від 2 грудня 1742 р. цей захід мотивується таким чином:

Після опублікування цього указу з різних місць імперії стали надходити клопотання на користь євреїв. Українська генеральна військова канцелярія, напр., просила дозволити євреям приїздити, як і раніше, на українські ярмарки і торгувати в слобідських полках. Але на всі ці клопотання і відповідне подання Сенату імператриця категорично відповіла:

З переходом Галичини під владу Австрії галицькі українці зробили спробу захиститися од конкуренції євреїв. Сподіваючись на підтримку нової влади, делегація львівських міщан звернулася до губернатора Галичини графа Пергена з проханням, щоб він заборонив євреям “всяку торгівлю”.²³⁴ Прохання було залишене без уваги.

З аналогічним клопотанням звернулися до свого уряду московські і смоленські купці. У своєму листі вони скаржилися, що євреї “производят розничную торговлю ввозимыми самими ими из-за границы иностранными товарами с уменьшением против настоящих цен, тем самым здешней всеобщей торговле причиняют весьма чувствительный вред и помешательство. И сия против всех российских купцов дешевая товаров продажа явно доказывает не иное что, как тайный через границы провоз и совершенную утайку пошлин”.²³⁵

Московські купці не вважали навіть за потрібне прикриватися фразами про захист релігії. Навпаки, вони підкреслювали, що “отнюдь не из какого-либо к ним, в рассуждении их религии, отвращения и ненависти”, а винятково через матеріальні збитки, вони просять заборони євреям торгувати, вигнання тих, що вже оселилися, й виключення тих, хто таємно записався в московське купецтво.

Катерина ІІ задовольнила це прохання. В указі від 23 грудня 1791 р. говориться: “Евреи не имеют никакого права записываться в купечество во внутренние российские города и порты, а только по указам нашим дозволено им пользоваться правом гражданства и мещанства в Белоруссии. Подтверждая о точном наблюдении изданных о сем постановлений, мы признали за благо распространить такое право гражданства, сверх Белорусских губерний, на Екатеринославское наместничество и область Таврическую”.²³⁶

Цим указом була вперше встановлена так звана смуга єврейської осілості. Указ від 23 червня 1794 р. розширив межі цієї смуги. Євреям дозволялося “отправлять купеческие и мещанские промыслы в Киевской губернии, не исключая г. Киева”. Право проживання в Росії євреї мали таким чином у 15 губерніях: Бессарабській, Віденській, Вітебській, Волинській, Гродненській, Катеринославській, Ковенській, Мінській, Могилівській, Подільській, Полтавській, Таврійській, Херсонській, Чернігівській і Київській.

Маючи на увазі заходи, спрямовані на захист матеріальних інтересів російського купецтва, С.Подолинський відзначав, що “й тут зроблено не по правді з нашою Україною. До нас московське начальство пустило жидів, а в Московщину й ні. Бачите, московські купці не хотіли баришами ділитися з жидівськими та й впрохали начальство, щоб жидів до них з Польщі та з Литви не пускали”.²³⁷

Царський уряд обстоював інтереси не тільки самих купців. У поміщицькій державі, на чолі якої стояв цар, що сам був перший поміщик імперії, в особливому фаворі перебувало дворянство. Піклуючись про його добробут, Катерина ІІ віддала в розпорядження поміщиків найприбутковішу статтю доходу — винокуріння. Щоб мати уяву, що це значить, нагадаємо, що доход казни від податку шинків у 1859 р. становив 128 млн. крб., або 40 % усіх надходжень державного бюджету. Міністр фінансів називав цей податок перлиною імперських прибутків.²³⁸

Однак на заваді до монопольного права “пользоваться исключительно перед другими винокурением” стояли євреї. Щоб усунути цю перешкоду, в 1804 р., уже за Олександра І, онука Катерини, вийшло спеціальне “Положення”, яке забороняло євреям займатися горілчаним промислом.²³⁹

Головним мотивом, точніше приводом для появи цього “Положення”, було, зрозуміло, “піклування” про українських селян, яких споювали євреї. За цим приховувалося не що інше, як охорона поміщицьких привілеїв. Йшлося тільки про те, щоб споювання селянства залишилося монополією “благородного стану”.

Незважаючи на грізні вимоги “Положення”, повністю “викурити” євреїв зі сфери винокуріння так і не вдалося. Та це й не входило в розрахунки уряду, який, крім економічних, мав ще й політичні цілі.

Справа в тому, що євреїв скрізь панівні нації використовували як знаряддя для придушення націй залежних і поневолених. Проповідуючи космополітизм, євреї тим охочіше топталися по чужих національних ідеалах, що не мали своїх. Це, звичайно, викликало спротив з боку тих, по кому вони топталися. Але незручності від ненависті гноблених сторицею окупалися привілеями і підтримкою гнобителів.

“В Галиции, — пише енциклопедія, — представители еврейской буржуазии называли себя “поляками Моисеева закона”, навлекая на себя этим вражду боровшейся с поляками украинской буржуазии Галиции, а в Богемии — “немцами Моисеева закона”, что восстанавливало против них чехов, в Венгрии они оказывались “мадьярами Моисеева закона”.²⁴⁰

В дійсності ж, як відзначав Енгельс, у Польщі та Чехословаччині принаймні євреї, “коли вони взагалі належать до якої-небудь національності, в цих країнах є, безперечно, скоріше німцями, ніж слов’янами”.²⁴¹

Угорська буржуазія щодо євреїв була поблажлива, бо вона потребувала союзника в боротьбі проти сильної української меншості (закарпатських українців), і “поскольку євреи отказывались от всяких притязаний на особое национальное бытие и соглашались быть лишь “мадьярами Моисеева закона”.²⁴²

Угорський письменник Бела Іллеш (за походженням єврей) у романі “Карпатська рапсодія” писав: “В Угорщині євреї, які розмовляють угорською мовою, вважалися за угорців. Під Карпатами за угорців вважали навіть тих євреїв, які не вміли говорити по-угорському. Вони потрібні були угорцям — у противагу русинам”.²⁴³

Один із персонажів роману, український священик Дудич, у розмові зі своїм сусідом євреєм-лікарем Севеллою робить слушний закид:

Таку “любов” до батьківщини євреї підтримували скрізь. У Росії вони видавали себе за “росіян Мойсеевого закону”. Випасаючись головним чином на українських та білоруських хлібах, вони всіляко ігнорували й висміювали українське та білоруське слово, топтали й принижували національну гідність цих народів, були знаряддям їх денаціоналізації й русифікації. Не кому іншому, як саме євреям належить “честь” першим кинути проти українців провокаційне звинувачення в сепаратизмі.

Оскільки це давня історія і її мало хто знає, нагадаємо коротко суть справи.

До петербурзького журналу “Основа”, редагованого П.Кулішем, надійшов анонімний лист, автор якого незаслужено дорікав редакції, що вона на означення євреїв вживає слово “жид”. Мовляв, це ім’я “сделалось нарицательным словом вообще всякого плута и мошенника”, а тому його вживанням робиться нібито спроба “пробудить средневековую вражду к еврейскому племени, вернуть свой народ ко временам Богдана”.

У червневій книжці “Основи” за 1861 р. редакція опублікувала цей лист під назвою “Недоразумение по поводу слова “жид”. Від себе вона пояснювала, що українці “называют евреев жидами не в презрительном, бранном, оскорбительном смысле”, а за традицією, яка існує давно і в багатьох країнах. Інша річ, що слово “жид” в устах українців “означает и человека, о котором народ невысокого мнения, — известный нравственный образ которого не возбуждает к себе особенной расположенности”. Але в цьому немає вини українців. Те, що український народ “смотрит на евреев не совсем дружелюбно”, є результатом “тех притеснений которые он когда-то вытерпел от них”.²⁴⁵

“Основа” у свою чергу висловила цілком слушний докір євреям. Вона писала, що епоха Богдана давно минула, але єврейське плем’я живе й досі особняком серед українського населення.

На це місце статті, що й сьогодні звучить так актуально і злободенно, посипалися звинувачення. Єврейська газета “Сион”, що виходила в Одесі, в статті десятого номера (“Основа” и вопрос национальностей”) погодилася, що в слові “жид” справді немає нічого образливого. Але з вищенаведених слів робила несподіваний висновок, що “Основа” нібито проповідує “истребление и изгнание” євреїв. А в 21-му номері, відійшовши зовсім від теми полеміки, стала говорити про шкідливість української національної справи і небезпеку сепаратизму. Газета твердила:

При цьому газета зверталася з закликом до російської громадськості “вынести свой приговор относительно спора “Основы” и “Сиона”.

Гідну відсіч “Сиону” дав М.Костомаров. У грунтовній, глибоко аргументованій статті “Іудеям” він показав провокаторський характер виступу газети. Іудеї з “Сиона”, писав він, “возбуждают против нас негодование великорусского патриотизма и даже, если можно, нерасположение правительства, выставив нас тайными зложелателями и разъединителями отечественной целости”. Подібну заяву він назвав доносом. “Иудеи теперь любимцы современной передовой России. Рассчитавши на это, они смело подают на “Основу” жалобу русской литературе”. “А что, если на этих евреев подал бы жалобу литературе простой малороссийский народ и представил бы во всех подробностях ту картину многовековых страданий, где евреи были вернейшими помощниками, слугами и нередко откупщиками прав его недругов?”²⁴⁷

Костомаров процитував слова Куліша з його відповіді “Сиону”, які дуже не сподобалися як самому “Сиону”, так і деяким органам російської охоронної преси: “Не восхищаемся тем, что делали предки их (євреїв) на украинской почве, и не видим благословения небесного в том, что делают вообще Жиды в наше время везде, где им дозволено и не дозволено жить”.

Після цих слів учений зауважує: “Все это совершенная правда: не один г. Кулиш, вся Малороссия в один голос скажет то же, не по одним умозрительным теориям о равноправности человеческого рода, а по житейскому опыту; а что истинно, то и разумно, и справедливо”.²⁴⁸

Але справу було зроблено. Донос “Сиона” почуто. Одразу ж підняли голови пси великодержавництва й україножерства. Перші удари впали на саму “Основу” та пропаговану нею ідею українських народних шкіл. “Наступившая реакция, — писала згодом О.Єфименко, — в зародыше прервала начавшееся движение: после всего лишь двух лет существования “Основа” прекратилась; издательская деятельность для народа подверглась стеснениям; воскресные школы закрыты; местный язык, безусловно, изгнан из школ”.²⁴⁹

Звинувачення в сепаратизмі було підхоплене відомим монархістом Михайлом Катковим, який у газеті “Московские ведомости” підказав Валуеву сумнозвісну формулу: “не было, нет и быть не может”. Іван Аксаков, видавець газети “День”, висловив гасло: “малорусское наречие — для домашнего обихода”. Сучасна мовна політика в УРСР обома ногами стоїть на грунті цієї чорносотенної концепції. Тільки в 1905 р. Імператорська академія наук у відомій записці на ім’я царського уряду про скасування обмежень українського друкованого слова засудила позицію “Сиона” як ганебну.²⁵⁰

Не можна не відзначити, що тоді як українське слово всіляко душили репресіями, євреї мали значні можливості для задоволення своїх національно-культурних потреб. Принаймні набагато більші, ніж у наші дні в СРСР. Ще з сорокових років у головних містах єврейської осілості існували, створені спеціально для євреїв, казенні нижчі училища, а також училища для підготовки рабинів. Мовою викладання в цих закладах до середини 60-х років була німецька, близька і зрозуміла тим, хто розмовляв на жаргоні. У Житомирі, Одесі, Вільні, Шклові, Варшаві існували єврейські друкарні, які друкували книги, підручники. Євреї мали свої газети й журнали: “Рассвет”, “Сион”, “Гамелиц”, “Гакармель”, “Гацефира”, “Кол-Мевасер”, “День”, “Вестник русских евреев”, “Заря” та ін.

Майже всі видатні єврейські письменники того часу були одночасно вчителями рабинських або казенних нижчих єврейських училищ. У порядку підтримки таких письменників міністерство освіти закуповувало їхні твори “целыми партиями и распространяло по казенным училищам. Таким образом, приноравливаясь к тенденциям министерства и учебного начальства, любой писатель мог рассчитывать на дополнительный заработок к основному учительскому труду в виде распространения его произведений… Пусть по разным мотивам, но русское правительство, несомненно, шло рука об руку с еврейской интеллигенцией в борьбе против конфессиональной (церковної) устарелой школы во имя светского образования”.²⁵¹

Тоді як по доносу “Сиона” був закритий єдиний український журнал “Основа”, який до того ж видавався російською мовою, уряд брав під захист розмовну єврейську мову, а також літературу, що виходила цією мовою. Так, у 1862 р. “ученый еврей” (як на сучасну термінологію — консультант) при новоросійському і бессарабському генерал-губернаторі вніс пропозицію “о прекращении печатания сочинений на разговорном еврейском языке, в видах распространения между eвреями знания языков русского и немецкого”. З цього приводу виникло листування між міністрами внутрішніх справ і освіти, причому перемогла точка зору останнього, який відхилив пропозицію “ученого eврея”, вважаючи, що “насильственное прекращение печатания книг на еврейском разговорном языке было бы мерою бесполезною и даже вредною”.²⁵²

Ми вже не кажемо, що євреї, крім усього іншого, мали своє самоврядування, тимчасом як українці ще в XVІІІ ст. були позбавлені будь-яких залишків політичної автономії.

Випад “Сиона” проти українців характерний тим, що є зайвим доказом дрібного сервілізму і лакейського угодництва певної частини єврейства перед силою й авторитетом влади. Такі люди не зупиняться перед тим, щоб завдати шкоди навіть власному племені. “Если кто хочет впасть в милость у правительства, путем лести и заискиваний добиться должности и разных отличий, — писала жаргонна газета “Кол Мевасер”, - тот прежде всего доносит на своих братьев и выступает с проектами, как притеснять евреев и издавать ограничительные законы”.²⁵³

Кожний єврей у світі знає, як багато важила в історії єврейської діаспори Польща. Тим часом саме євреї після поразки польського повстання 1863 р. особливо люто цькували не тільки учасників повстання, а й загалом Польщу, свою вчорашню батьківщину.

На сторінках одеської газети “Гамелиц” (видавалася єврейською і німецькою мовами) з ганебною статтею виступив один із найвидатніших представників тогочасної єврейської інтелігенції Л.Леванда. Розвівши густу демагогію, він намагався виправдати злочинну байдужість євреїв до польської революційної справи. Польща, бачте, протягом п’яти сторіч не зуміла справити на євреїв належного впливу, “третировала их, как пасынков”, “довела их до паразитства”, а тому “не вправе требовать от них сыновних чувств”.

“Евреи впечатлительнейший народ в мире: все цивилизации и народности, с которыми они сталкивались на пути своих странствований, оставили на них, их литературе и миросозерцании неизгладимые следы. Одна только Польша пронеслась над ними бесследно, и это потому, что она не хотела или не умела иметь на них влияние. Шляхетская гордость смотрела на евреев как на низких тварей — ну и были они низкими тварями, заботившимися единственно о своем пропитании и ни о чем больше. Встречая в стране только презрение, евреи не могли проникнуться любовью к ней… Вот почему они оставались равнодушными ко всему, что волновало эту страну, которая была для них торговым пунктом, ярмаркой, но не отечеством”.254

У недільному додатку до “Московских ведомостей” Каткова — “Современная Летопись” — за підписом “Русский Еврей” з’явилася стаття, в якій проводилась думка, щоб у школах Царства Польського євреї навчалися не польською, а російською мовою. Вітаючи політику русифікації Привіслянського краю, автор у дусі доносительства застерігав уряд: “При настоящей скрытой борьбе с поляками… опасно оставлять такую многочисленную массу евреев на попечении польских воспитателей”.²⁵⁵

Жаргонна газета “Кол-Мевасер” на початку 1865 р. закликала євреїв

Як бачимо, “в суперечці слов’ян між собою” євреї завжди і без вагань ставали на бік дужчого, в даному разі царизму.

Курс на посилення русифікації національних окраїн, взятий урядом після поразки польського повстання, зустрів повну підтримку з боку єврейства. Заклики відмовитися від своїх національних особливостей і злитися з корінним російським населенням стали “доминирующим мотивом еврейской печати второй половины шестидесятых годов”.²⁵⁷

Трибуна асиміляторської ідеології одеська газета “День” 1869 р. писала:

“Полное сближение и слияние с коренным господствующим (!) населением — вот тот мессия, прибытия которого с таким трепетным ожиданием выжидает лучшая просвещенная часть наших евреев, вот тот идеал, с осуществлением которого неминуемо должна рушиться каменная стена, отделявшая и замыкавшая столько веков еврейский народ в тесную, резко отличающуюся всем своим жизненным строем корпорацию и приносившая столько вреда и ему самому, и тем народам, среди которых ему приходилось жить. Эта мысль разделяется теперь без исключения всеми, интересующимися еврейским вопросом”.²⁵⁸

Тоді як посилення русифікації було справжнім національним лихом для неросійських народів, що дорожили своєю мовою, єврейська ж інтелігенція, “считавшая язык родной массы печальным и весьма вредным наследием мрачного прошлого, смотрела на замену жаргона русским языком как на крайне желательное и прогрессивное явление. Поэтому еврейские прогрессисты и стали самыми убежденными приверженцами русификационной политики русского правительства”.²⁵⁹

Не задовольняючись цим, деякі органи єврейської преси прямо рекомендували урядові використати євреїв у ролі обрусителів національних окраїн. Той же одеський “День” вказував на “огромную роль, какую обрусевшие евреи могли бы сыграть в той исторической работе, которую совершает в западной окраине русская народность”, роботі,

Набиваючись в обрусителів неросійських народів, єврейські верховоди, як видно, мали на оці утвердитися в Росії у ролі своєрідних посередників між центральною владою і національними окраїнами. Подібно до того, як за старої Польщі вони взяли, по суті, “на відкуп” Україну і Білорусію, тепер їм хотілося б узяти до своїх рук справу русифікації всіх національних окраїн. Євреї нізащо не хотіли працювати, вони воліли тільки правити.

За визнанням самих єврейських авторів, “по вопросу о насаждении русского языка в окраинной школе еврейская интеллигенция, а вместе с ней и еврейская печать шли гораздо дальше русского правительства”.²⁶¹

Звичайно, уряд добре розумів, що єврейське населення, яке відігравало таку велику роль серед міської людності південного заходу імперії, не може не бути важливим фактором зросійщення неросійських народів. Тому він підтримував євреїв там, де, за логікою своєї політики, мав їх утискувати. З цього погляду можна вважати характерним несподіваний вольт Петербурга в питанні про майно учасників польського повстання.

Скориставшись повстанням, царський уряд вирішив обмежити монопольне панування поляків на Правобережній Україні шляхом конфіскації майна польських землевласників та підприємців, які підтримували повстання. Спеціальним законом заборонялося продавати, дарувати, заповідати або віддавати в оренду конфісковані землі та маєтки особам польського походження і євреям. Незабаром, проте, для євреїв було зроблено виняток. 8 грудня 1868 р. було затверджено правила про оренду, в яких зазначалося: “Так как в Западном крае промышленные и торговые занятия находятся почти исключительно в руках евреев (вдумайтеся в ці слова!), а вне их среды невозможно найти людей, способных управлять мельницами и заводами, для заведывания коими требуются известные технические познания и навык, то воспрещение отдавать им в содержание подобные оброчные статьи ставит нових русских землевладельцев в весьма затруднительное положение и может повести к уничтожению некоторых мельниц и заводов, что неблагоприятно отразилось бы как вообще на промышленности и хозяйстве, так и на деле водворения русских землевладельцев в Западном крае”.

На підставі таких міркувань уряд визнав, що “евреи могут быть винокурами и арендаторами корчмы, а также арендными содержателями и управителями состоящих при имениях мельниц, свеклосахарных, стеклянных, винокуренных и других заводов, заведывание коими требует технических знаний и некоторого оборотного капитала”.²⁶²

Як бачимо, усі дискримінаційні заходи щодо євреїв були, по суті, викликані міркуваннями захисту матеріального інтересу панівних класів панівної в даній країні нації. Це своєрідна протекціоністська зброя в боротьбі проти сильнішого і небезпечного конкурента. Щоправда, ці заходи, як і всяка політика утисків та обмежень, мало коли приводили до бажаних результатів. Скоріше навпаки. Вони тільки привчали обходити як несправедливі, так і справедливі закони.

У цісарській Австрії, наприклад, куди входила Польща з її тодішніми західноукраїнськими землями, євреї юридично зазнавали великих обмежень. За словами І.Франка, вони були справжніми “мачушиними дітьми” в державі.

“Правда, — додає він, — євреї вміли обходити деякі з тих законів, жили по селах, держали коршми, хоч се було їм виразно заборонено; але робили се тільки з відома і з волі панів-шляхтичів, котрі з давен-давна, ще в старій Польщі, привикли були не рушитися ані кроку без єврея і котрих не відучили від того криваві лекції Хмельниччини та гайдамаччини, де народний гнів у однаковій мірі обертався проти панської самоволі, як і проти єврейського визиску та збиткування. Та, проте, євреї не мали однакових прав із іншими горожанами, а, обходячи несправедливі закони, вони тільки приучувалися до шахрайства, приучувалися не шанувати й обходити також справедливі закони. Тож коли ті несправедливі, просто на євреїв вимірені, закони були покасовані потроху в 1848 р., а до решти у 1867 р., коли євреї на папері стали рівноправними горожанами, показалося швидко, що вони зуміли ту рівноправність обернути так, що витягали з неї для себе далеко більше користі, а поносили менше тягарів, ніж християни”.²⁶³

У світлі реальних фактів, а не вигадок єврейські жалі на дискримінацію, гетто, смугу осілості та інші утиски мають дуже відносний характер. Тому ми не схильні театрально заламувати руки і кричати про особливо гірку долю єврейства. Для українців, поляків і інших націоналів, які не бажали коритися російському самодержавству і воліли залишитися самими собою, існували свої гетто і своя смуга осілості — їхні межі були в сніговій пітьмі Сибіру, далеко від обжитих земель України, на яких так успішно “страждають” діти Ізраїлю. Кордони, що розділяють сучасні держави, ідеологія, що, подібно до релігії в минулому, прищеплює людям дух ворожнечі, - це також своєрідна політична смуга осілості і гетто водночас, і в них замкнено цілі народи!..

І все ж історію визвольного руху не можна собі уявити без боротьби за емансипацію євреїв.

Епоха капіталізму, поваливши стіни фізичного і духовного гетто, вивела євреїв на шлях тісного зв’язку з життям народів, серед яких вони жили. Розпочався активний процес асиміляції євреїв, відзначений Леніним як безумовно прогресивне явище. “В усій Європі, - писав він, — падіння середньовіччя і розвиток політичної свободи ішли рука в руку з політичною емансипацією євреїв, переходом їх від жаргону до мови того народу, серед якого вони живуть, і взагалі безсумнівним прогресом їх асиміляції з навколишнім населенням”.²⁶⁴

Внаслідок буржуазних революцій XVІІ-XІX ст. у Західній Європі обмеження євреїв було скасовано.

Одною з перших поставила в порядок денний єврейське питання Велика французька революція. Декрет Національних зборів від 27 вересня 1791 р. урівнював євреїв у правах з рештою християнського населення країни. Уже в епоху Наполеона І євреї могли вважати Францію своєю вітчизною, а французів — братами по батьківщині.

Під впливом Франції перші кроки в емансипації євреїв були зроблені в Німеччині, Італії, Англії, Угорщині. Протягом XІX ст. євреї здобули рівні права з корінним населенням усіх країн Західної Європи. Це стало доброю основою для широкого асиміляційного процесу та участі євреїв у внутрішньому житті європейських народів. Євреї, основна маса яких (86,5 відсотка) проживала в другій половині XІX ст. на Європейському континенті, перестали бути іноземцями в чужій державі, а почувалися повноправними громадянами своїх країн.

Багато представників єврейства швидко піднялися до вершин влади, відіграючи видатну роль у політичному, економічному і культурному житті цих країн. Знаменитий Дізраелі, виходець із торгової єврейської сім’ї, що перейшла в протестантство, став прославленим політичним і державним діячем Англії, творцем консервативної партії, графом Біконсфілдом. Він очолював уряд Великобританії в пору її найбільшої могутності і заслужено здобув титул “батька британського імперіалізму”.²⁶⁵ “Ловкий, со спекулянтской жилкой и большим апломбом”, як характеризує його енциклопедія, він домігся того, що Англія віддавала йому “чуть ли не божеские почести… День его смерти, 19 апреля 1881 г., чтится и поныне консервативной партией и двором как “День подснежника” — по любимому его цветку”.²⁶⁶

Інший син Ізраїлю, Сесіль Родc, розширюючи володіння британської корони, здійснив загарбання величезних територій у Південній та Центральній Африці (частина цих територій англійським урядом була названа на його честь Родезією). Родc заснував низку компаній, які й досі входять до числа найбільших імперіалістичних монополій на африканському континенті. Шляхом спекуляції та експлуатації корінного населення він нажив колосальні багатства на алмазних та золотих копальнях Південної Африки. Ленін писав про Родса:

На чолі австрійської зовнішньої політики довгий час стояв син єврейського банкіра барон Алоїз Еренталь. Розпочавши дипломатичну службу в 1877 р., він був послом у Бухаресті, Петербурзі, а закінчив свою кар’єру міністром закордонних справ Австро-Угорщини. Політика Еренталя була спрямована на роз’єднання балканських народів і підпорядкування їх австрійському впливові. Його стараннями, наприклад, німець князь Фердінанд Кобургський був проголошений болгарським царем, з мовчазної згоди якого Австрія загарбала Боснію і Герцеговину.

Подібно до того, як династія Ротшільдів майже неподільно панувала у фінансовому світі Англії і Франції, Герсон Блейхредер (1822–1893), тісно зв’язаний з Ротшільдами, був фінансовим королем німецького капіталу.

Блейхредер розбагатів на залізничному будівництві, яке він за сприяння Ротшільдів провадив на Балканах. До речі, англійський барон Ліонель Ротшільд протягом двадцяти років (до своєї смерті в 1879 р.) був фінансовим агентом російського уряду. “Через его (Ротшільда) руки прошли все русские консолидированные железнодорожные займы”.270

Посиленню життєвих позицій євреїв сприяло те, що вони підтримували патріотичну боротьбу народів Європи. Під час революції 1848 р. вони повністю стали на бік визвольної боротьби угорців. Єврейське населення Італії брало активну участь у всіх рухах італійського народу, що прагнув до об’єднання країни.

Синами німецької вітчизни почувалися німецькі євреї.

Автор книжки, звідки взято наведений вислів, слушно зауважує, що наприкінці минулого сторіччя ці слова відображали не тільки настрій переважної більшості євреїв, вони були частиною способу їхнього мислення.

Аналогічні настрої панували серед багатьох євреїв США, де конституція 1776 р. визнавала всі громадянські і політичні права за всіма, “хто вірить у Бога”, отже, і за євреями.

Лише на колоніальній периферії Австрії і Росії, головним чином на українських територіях цих імперій, становище не можна було вважати нормальним. В.І.Ленін з цього приводу писав:

Ця заява була зроблена 1913 р. у полемічній праці “Критичні замітки з національного питання”. Важко сказати, наскільки сам Ленін вірив сказаному про насильство і касту. Швидше це була просто “політична” фраза, розрахована на те, щоб привернути на свій бік симпатії людей, на яких він мусив спиратися як на спільників у боротьбі проти царизму.

Справа не тільки в тому, що євреїв на австрійських і російських територіях України ніхто не тримав насильством на становищі касти. Якраз навпаки: українці в цих диких країнах були до такої міри принижені і безправні, що часто-густо змушені були запобігати ласки навіть у формально безправних євреїв.

Про це на весь світ заявив у 1848 р. з трибуни австрійського парламенту український депутат Капущак:

Своїм гнобительством і паразитизмом, своїм погірдливим, зневажливим ставленням до українців, як нації мужиків, “богообрані” євреї ізолювали себе самі, виклавши до себе неприязнь українського народу.

Одна річ країни так званого цивілізованого світу, де було вигідно і навіть почесне видавати себе за привілейованого француза, німця чи англійця. І зовсім інша — колоніальні закутки Австрії та Росії, де не кожний українець (особливо в Росії) мав мужність признаватися до своєї упослідженої нації. Україна була своєрідною “нічийною землею”, по якій потоптом ходили орди інонаціональних грабіжників колонізаторів. Євреї добре розуміли, що за таких обставин кидати в українців каменем значно вигідніше, ніж їх поважати. І вони охоче кидали усяким брудом, не забуваючи при цьому обстригти українську овечку раніше навіть, ніж це зробить її “законний” колоніальний володар.

Німецькі євреї правильно міркували: є лише одна посвята в національність — кров, пролита у спільній боротьбі за свободу своєї вітчизни. Але їхні українські одновірці дивилися на справу інакше. Проливати кров за Україну вони вважали для себе “нерентабельним”, “неприбутковим” ділом. Навпаки, український народ, захищаючи своє національне існування, змушений був проливати кров у боротьбі як проти російських, польських та інших гнобителів, так і проти їхніх єврейських прихвоснів. Тут уже ніяк не скажеш, що в українців і євреїв склалася, мовляв, однакова історична доля. І ті, й інші йшли однією дорогою, але в різних напрямках, бо вели їх туди різні цілі.

У повісті Івана Франка “Петрії й Довбущуки” змальовано художній образ, подібного якому немає, мабуть, в усій українській літературі. Це образ єврейського інтелігента Ісака Бляйберга, передової людини свого часу, яка бачить, що серед українського населення Галичини наростає глуха ворожнеча до євреїв, і прагне перетворити цю ворожнечу на братерське співробітництво двох народів на грунті спільної для них життєвої справи. У розмові з таким самим прогресивним інтелігентом українцем Кирилом Петрієм, який врятував колись Бляйбергові життя, останній ділиться своїми думками.

Життя переконувало й Петрія, пише Франко, що українці “не зможуть піднестися ні матеріально, ні морально, доки жиди не зближаться до народа економічно й духовно, доки з п’явок та визискувачів не переміняться на продуктивних горожан держави і не позбудуться своїх расових та класових упереджень”.²⁷⁵

Кілька років ходив Ісак по краю і виступав перед своїми одновірцями з промовами про потребу “більшого зближення їх до християнських народів на взір того, що бачив у Німеччині та по інших австрійських краях, і викликав тими своїми промовами та розмовами декуди сміх, декуди обурення, декуди здивовання, а декуди й зацікавлення”.²⁷⁶

Під час одного з зібрань “чесних жидів”, як пише Франко, сталася подія, якої не міг передбачити навіть благородний Бляйберг. На двір готелю, де засідали однодумці Бляйберга, ввірвалася розлючена юрба євреїв, на чолі якої виступав рабин. Фанатики витягли Бляйберга на вулицю, здерли з нього одіж, зв’язали йому руки і поставили перед натовпом. Показуючи на свою жертву, рабин заговорив:

Запльованого і зганьбленого, проклятого рабином, зв’язаного Ісака кинули на воза і повезли невідомо куди. Про Бляйберга, пише автор, ніхто більше не згадував, ніби його ніколи й не було на світі. Так сумно скінчилася спроба порозуміти євреїв з українцями.

Намалювавши таку невтішну картину, Іван Франко не хотів цим сказати, що порозуміння неможливе взагалі. Як правдивий художник, він бачив, що в умовах тогочасної Галичини, де українці зазнавали потрійного гноблення з боку євреїв, поляків та австрійців, зусилля Бляйбергів і Петріїв не могли привести до чогось іншого, крім неминучої поразки.

Реформа 1861 р., яка дала поштовх бурхливому розвиткові капіталізму в Росії, тим самим касувала всі заборони для російських євреїв, зокрема й тих, що проживали на Наддніпрянській Україні. Рядом законів уряду від 1859, 1861, 1865, 1867 і 1879 років єврейським купцям 1 гільдії, людям з вищою освітою, ремісникам і майстровим, нижчим військовим чинам дозволялося проживати всюди в імперії. Смуга єврейської осілості фактично перестала існувати. Євреям був відкритий доступ в усі сфери діяльності. Перед ними відкрився цілий ряд нових, раніше недоступних професій. “Наряду с давно знакомыми фигурами еврея-банкира, еврея-купца и иногда еврея-врача быстро появились евреи-адвокаты, политические деятели, журналисты, актеры и пр.”278

Паралельно з поліпшенням становища євреїв посилюється процес їхньої асиміляції, особливо верхівки. Правда, для багатьох євреїв цивілізованого і нецивілізованого світу перехід в іншу віру, зміна прізвища тощо були своєрідним лицемірним маскарадом, камуфляжем, соціальною мімікрією. Справжня ж мета цього маскування полягала в тому, щоб “загубити” власний слід, “розчинитися” в масі корінного населення, аби з тим більшим успіхом його дурити.

Самі євреї змушені це визнавати. В цитованій уже історії єврейської преси читаємо: “Покрытое флером благородного идеализма стремление к просвещению “отцов” превратилось у “детей” в стремление к завоеванию карьеры… Место благородных мечтателей о перерождении евреев, о сближении их со всем цивилизованным миром… занимают практические люди, только и думающие, что об увеличении своих материальных выгод, только и занятые мыслями о разных делах, аферах, сделках и других формулах самых прозаических междучеловеческих отношений”.²⁷⁹

Як би там не було, а наприкінці XІX — на початку XX ст. євреї займали досить поважні позиції в житті Росії. Ми вже говорили про роль євреїв в економіці країни. До відомих нам Полякова, Рафаловича, Бродського, Гальперіна, Бліоха можна додати імена таких видатних діячів ділового світу, як А.Ю.Ротштейн — голова правління Міжнародного банку в Петербурзі, М.С.Альберт — директор Путіловського (нині Кіровського) заводу, що на той час був найбільшим підприємством російської залізоробної і машинобудівної промисловості, компанію “Варшавський, Грегер, Горвіц і Коген”, яка спеціалізувалася на поставках військовому інтендантству, та багато інших.

Чимало осіб єврейського походження було серед чиновників вищої адміністрації. Так, Н.П.Гессе в 60-х роках був волинським, а в 70-х роках київським генерал-губернатором. (Читач, звичайно, враховує при цьому, що генерал-губернатор був, по суті, царським намісником у краї і мав необмежені права). Його брат генерал П.П.Гессе протягом десяти років перед першою російською революцією займав високий пост коменданта царських палаців. Обидва посіли ці пости завдяки впливові при дворі генерала Козлянінова, командуючого військами КВО, на дочці якого був одружений один із братів Гессе.

Московське генерал-губернаторство в 1906–1909 роках очолював єврей-ренегат у другому поколінні С.К.Гершельман. Градоначальником Одеси перед самою революцією 1905 р. був Д.Б.Нейгардт, брат дружини Столипіна, російського прем’єра. Міністерством фінансів керував згаданий Альберт. Пост головного інтенданта Кавказького намісництва займав єврей Позен, начальником району Сухумі був виходець із солдатів-євреїв генерал Гейман та ін.

У руках євреїв перебувало чимало впливових органів преси: “Московские Ведомости”, “Биржевые Ведомости”, київська “Заря” тощо. “Московские Ведомости”, цей чорний піратський прапор російської реакції, під яким здійснювалася войовничо-русифікаторська політика на окраїнах, довгий час редагував відомий реакціонер і монархіст М.Катков. Після його смерті керівником газети з 1897 р. став її співробітник, реакційний публіцист В.А.Грінгмут. Вітте про нього писав:

Коли в 1905 р. для боротьби проти революції була створена погромницька організація “Союз русского народа”, Грінгмут став на чолі цієї організації в Москві. Для того, щоб бути справжнім діячем “Союзу”, пише далі Вітте,

Прагнення до влади грошей, слави приводило євреїв на службу самодержавству навіть у лави поліційних провокаторів і царської охранки. Сумнозвісний Євно Азеф був зв’язаний з поліцією з 1892 р. Організувавши вбивство міністра внутрішніх справ Плеве і московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича, він завоював собі довір’я в партії есерів, що полегшувало йому провокаторську діяльність. За час своєї служби в охранці Азеф виказав десятки революціонерів, запобіг численним замахам на царя і царських сановників, які готувалися бойовою організацією партії. Інший ізраїльтянин, Гартінг (справжнє прізвище Геккельман), спочатку очолював царську таємну агентуру в Берліні, а в 900-х роках завідував всією закордонною резидентурою департаменту поліції.

Єврейський “влізливий” елемент пробрався також у царську родину. Цього вдалося досягти за допомогою широко використовуваних євреями матримоніальних зв’язків. Син російського царя Миколи І, великий князь Михайло Миколайович, він же брат царя Олександра ІІ і дядько Олександра ІІІ, був одружений на єврейці Ользі Федорівні, яка стала таким чином “великою княгинею”. “Красивая, умная, с волею, она обпадала прескверным характером, имела постоянных фаворитов и была дамой хитрой и бессердечной. Она совершенно держала мужа в своих руках”.²⁸¹ Як свідчить Вітте, “она находилась в довольно близком родстве с одним из еврейских банкиров в Карлсруэ”.²⁸²

Михаиле Миколайович, діяльність якого проходила головним чином на Кавказі, де він упродовж 20 років (1862–1881) був царським намісником, “всегда жил умом своей жены”.283 “Он несколько любил материальную сторону жизни, а именно деньги и имущество, и даже некоторые казенные земли, напр., Боржом, которые потом ему были подарены государем, что едва ли может украсить его наместничество. Но на Кавказе всем хорошо известно, что в этом отношении он действовал всегда под влиянием своей супруги, великой княгини Ольги Федоровны, которая была довольно корыстолюбива по причине ее семитского происхождения”.²⁸⁴

Їхній син, великий князь Олександр Михайлович, “мужчина несколько еврейского, хотя и красивого типа”,²⁸⁵ закохав у себе велику княгиню Ксенію, дочку Олександра ІІІ, який “в конце концов выдал ее замуж за Александра Михайловича, хотя он очень не любил этого великого князя”.²⁸⁶

За характеристикою Вітте, великий князь Олександр Михайлович був людиною, головну рису характеру якої становила інтрига. “Можно сказать, что он полон интриг”.287 Вітте інакше не називає його, як “большой интриган”. Для цього “большого интригана и нехорошего человека”288 спеціально було створено установу, якою б він керував. Вітте розповідає, що одного разу він одержав від Миколи ІІ з Криму пакет, у якому був царський указ “об образовании главного управления торгового мореплавания и торговых портов и приказ о назначении начальником этого главного управления на правах министра великого кн. Александра Михайловича. Все сие произошло без Государственного Совета и совещания с кем бы то ни было, то есть совсем конспиративно”.²⁸⁹

Ставши міністром, Олександр Михайлович “развел злоупотребления”: його підлеглі “развели воровство”, “дела Международного банка были довольно запутаны благодаря увлечениям главного управителя Ротштейна, берлинского еврея”.290 Микола ІІ прихильно ставився до великого князя, чоловіка своєї улюбленої сестри Ксенії. А той, користаючись із цього, “влиял на него неблагоприятно”.²⁹¹ Явно перебільшуючи значення цього впливу, Вітте вважав Олександра Михайловича призвідцею російсько-японської війни або, як він пише, “прародителем этой проклятой затеи, составившей несчастье России”.²⁹²

М.І.Костомаров, як видно, був недалеко від істини, коли свого часу писав про євреїв: цей народ “изучает пружины общества”, серед якого живе, “узнает его слабые стороны, пользуется ими и, как будто в посмеяние безумия тех, которые презрительно с ним обращаются, находит себе в этом негостеприимном обществе такое положение, что овладевает важнейшими ветвями общественных сил: вертит королями, папами, баронами, в его руках торговля, деньги — душа мира. Деньги! “Жид любит деньги, больше всего любит жид деньги” — повторяется с незапамятных времен эта избитая фраза. Действительно, и в XІІ веке жид через деньги управлял борьбою итальянских партий, и в XVІ веке жид вышел на сцену в гениальном типе у Шекспира, в его Шейлоке, и в XІX веке тот же вечный жид является в многосложном образе европейского банкирства. Этот вечный жид поймал слабую струнку мира и держится за нее и водит миром, и мир был обманут: мир думал, что жид у него под пятою, а сам и не услышал, как очутился у жида на привязи”.²⁹³

Добившись громадянських прав, євреї й далі діяли старими методами, зрозумілими в пору утисків, але неприступними за нових умов: широко вдавалися до використання своїх економічних зв’язків, національної і віросповідної спільності, свого становища як міської людності, відносної матеріальної незалежності у поєднанні з випробуваною тактикою ходити манівцями — в обхід законів і моралі суспільства. Завдяки цьому на боці євреїв утворився такий великий запас переваг у життєвій боротьбі, що вони дуже швидко стали обганяти місцеве населення.

Як наслідок в окремих сферах діяльності стали виникати певні невідповідності через непропорційність зайнятих у цих галузях представників єврейського і корінного населення. В Австро-Угорщині, наприклад, “непропорционально представлена была еврейская интеллигенция в свободных профессиях, в частности в столичной журналистике”.²⁹⁴ Віденські літератори, ці “бувалі в бувальцях євреї, які добре знають, де раки зимують”²⁹⁵ (вислів Енгельса з листа до Маркса), заповнили собою австрійську літературу.

Подібна картина спостерігалася і в інших країнах. Ф.Енгельс зазначав, що євреї “випередили” “трохи неповоротких за своєю вдачею” німців “також і в цій галузі”,²⁹⁶ тобто в журналістиці. Пресу, особливо столичну, як засіб інформації і впливу на громадську думку вони прибрали до своїх рук в Англії і Франції.

Це в свою чергу викликало своєрідну “захисну” реакцію у вигляді обмежувальних заходів і навіть антиєврейських настроїв. Ф.Енгельс у листі від 22 липня 1892 р. до Поля Лафарга, зятя К.Маркса, писав: “Я починаю розуміти французький антисемітизм, коли бачу, як ці євреї польського походження з німецькими прізвищами пробираються всюди, привласнюють собі все, скрізь вилізають наперед, аж до того, що створюють громадську думку міста-світоча” (Парижа).²⁹⁷

Подекуди виникали єврейські погроми. Про один із них, що мав місце у Відні під час австро-італійської війни 1859 р., читаємо в Маркса. Якось увечері підпилі солдати, повертаючись у свої казарми, несподівано напали на мешканців єврейського району столиці.

У Росії перша хвиля антиєврейських настроїв прокотилася 1881 р. після вбивства народовольцями царя Олександра ІІ — “визволителя”. Друга хвиля пронеслася напередодні і в ході революції 1905 р. Один із найбрутальніших погромів у царській Росії стався 6–7 квітня 1903 р. в Кишиневі, коли було вбито 45 чол. і понад 400 чол. поранено і покалічено. В 1905 р. жандармський офіцер граф Підгорічані організував єврейський погром у Гомелі. Окремі антиєврейські ексцеси мали місце у Києві, Одесі, Катеринославі.

Одночасно влада вжила проти євреїв ряд обмежувальних заходів законодавчим шляхом. У 1887 р. було введено відсоткову норму при прийомі євреїв до середніх і вищих навчальних закладів, доповнену Положенням від 16 вересня 1908 р. “Про встановлення процентних норм для прийому в навчальні заклади осіб іудейського віросповідання”. Згідно з цим положенням, затвердженим царем, передбачалося, що кількість євреїв не повинна перевищувати 3 % усіх тих, що навчаються в столичних закладах, 5 % тих, що навчаються в навчальних закладах “вне черты еврейской оседлости”, і 10 % — “в черте оседлости”.²⁹⁹

У 1889 р. євреям обмежено доступ в адвокатуру.

Щоб розділити густоту єврейського населення Росії, дозволявся вільний виїзд за межі імперії. Як заявив на початку 80-х років міністр внутрішніх справ граф М.П.Ігнатьєв, “западная граница евреям открыта”.³⁰⁰

Після кишинівських подій, які привернули увагу світової громадськості, тодішній міністр внутрішніх справ Плеве в розмові з єврейськими лідерами в Парижі, а також з російськими рабинами, в порядку пояснення дій уряду, ставив таку альтернативу:

Такі ж наївні поради давав голова уряду Вітте, коли в 1905 р. його відвідала делегація єврейських діячів на чолі з бароном Гінзбургом. Звернувши увагу на те, що “в последнее время евреи являются деятелями в различных политических партиях и проповедуют самые крайние политические идеи”, Вітте говорив депутації: “Это не ваше дело, предоставьте это русским по крови и по гражданскому положению, не ваше дело нас учить, заботьтесь о себе”.³⁰²

Після подій 1881 р. в умах єврейської інтелігенції настав крутий злам. Сподівання, що їй вдасться злитися з корінним панівним населенням і таким чином “проскочити” в панівні верстви російського суспільства, подібно до того як це вдалося зробити їхнім західноєвропейським одноплемінникам, виявилися ілюзорними. Російська придворна кліка не мала й гадки ділитися владою з “жидами”, яких вона хоч і терпіла в економічному житті, але відтирала в інших сферах діяльності, бо зневажала так само, як свого часу зневажало їх польське панство.

Олександр ІІІ хоч і змушений був віддати свою дочку Ксенію за великого князя Олександра Михайловича, проте не любив його за єврейське походження, а його матір велику княгиню Ольгу Федорівну в інтимному колі називав не інакше, як “тіточка Габер”,³⁰³ натякаючи на її батька — єврейського барона Габера. Дружина Вітте, Матільда Іванівна Лісаневич, з огляду на її семітське походження, “несмотря на все старания, так и не была принята при дворе”.³⁰⁴ І це при тому, що сам Вітте користувався величезним авторитетом у придворних колах. Правда, чорносотенна преса називала і його “єврейським владикою” за лояльне ставлення до євреїв.

Одне слово, єврейська інтелігенція мала досить підстав, щоб прокинутися від “асиміляційного гіпнозу”,³⁰⁵ масова еміграція з Росії, а по суті безладна втеча євреїв до Америки, радикально також не вирішувала справи. Глава українських сіоністів київський лікар М.О.Мандельштам, який у розпачі висунув було гасло: “Геть звідси!”, збагнув це сам. Пізніше він прийде до переконання, що єврейству слід звернутися до землеробства, бо тільки воно може оздоровити єврейський народ і стати грунтом для спрямування еміграції в бік колонізації. “Безземельный народ есть народ беспочвенный, — говорив він. — Евреи ведут беспочвенное существование, они лишены той почвы, без которой нормальное существование народа немыслимо: собственного угла, собственной земли”.³⁰⁶

Цю ж думку розвивав Л.Пінскер у своїй брошурі “Самоемансипація”, виданій німецькою мовою в Одесі. В ній автор доводив, що “евреи чересчур разнятся от всех остальных народов по самой их судьбе и положению. Мы народ без территории и потому везде мы чужие, и везде к нам относятся как к чужим, и единственный выход из этого положения — найти страну, где мы будем жить своею собственной жизнью, как живут все остальные народы”.³⁰⁷

У той час висловлювалися різні проекти переселення євреїв: у Латинську Америку (на о. Кюрасао, Сурінам, Кайєнну), в Африку (Уганда, Кіренаїка), в один із штатів США. Був проект розселення їх у Туркестані, розроблений 1882 р. графом Ігнатьєвим, але відхилений на з’їзді російських євреїв у Петербурзі. Пуришкевич після революції 1905 р. виступив з пропозицією переселити євреїв у Колимський округ Якутського краю. Були плани заселити євреями Крим. Але всім їм не судилося збутись.

Ні Пінскер у своїй брошурі “Самоемансипація”, ні віденський журналіст Т.Герцль, який у 1895 р. висловився за створення “Єврейської держави”, не називали країни, де повинна бути та держава. Але перший же еміграційний потік з Росії, що направився в Палестину, сам собою визначив ім’я цієї країни.

В Англії на кошти єврейських багатіїв було створено акціонерне єврейське колонізаційне товариство. 8 травня 1892 р. Олександр ІІІ затвердив правила для діяльності товариства в Росії. На підставі цих правил євреї, що виїхали з Росії, вважалися такими, які назавжди залишили межі імперії.

За період з 1880 по 1916 р. до США, Канади, Аргентини і в Палестину з Росії емігрувало близько двох мільйонів євреїв.³⁰⁹ Цьому сприяла широка агітація єврейських лідерів за виїзд “у землю батьків”, так званий палестинський рух, скерований на колонізацію “святої землі”.

Стало вже традицією: коли йдеться про євреїв, обов’язково заводять пісню про страждання, що з різних причин випали на їхню долю. Ставлення до цих страждань, справжніх чи вигаданих, стало своєрідним мірилом прогресивності і демократизму, якщо той чи інший діяч подавав голос на захист євреїв, він — безумовно, передова людина. Коли ж, боронь Боже, дозволяв собі висловити критичні зауваження на їхню адресу — його зараховувано в реакціонери, націоналісти, юдофоби й антисеміти взагалі.

На цю тему ми вже дещо сказали раніше і ще йтиметься в наступних розділах. Тут же спинімося лише на одному пункті. А саме — на виразній тенденції євреїв перебільшувати масштаби цих страждань, на тенденції драматизувати їх, приписувати їм відтінок муки за єврейський “месіанізм”, за їхню “виняткову” відмінність од решти народів світу. Мандельштам говорив:

“Причина притеснений евреев кроется не в политике того или иного правительства, находящегося в данный момент у власти, она лежит гораздо глубже: ненависть к евреям кроется в расовых предрассудках народов, к ним относятся с презрением, как к слабому меньшинству, но боятся их духовной мощи”.³¹⁰

Насправді ж, як видно з попереднього викладу, у ставленні до євреїв немає ні расової ненависті, ні тим більше страху перед їхньою “духовною могутністю”. Можна говорити про почуття досади, яке викликає набридливе прагнення єврейських діячів протиставити своє плем’я іншим народам буквально у всьому, навіть у горі, в біді. Але в чому в чому, а в цьому євреї зовсім не оригінальні.

Кожний народ має такі сторінки своєї історії, од яких кров холоне в жилах. Ці мученицькі сторінки якщо й використовують, то для патріотичного виховання свого ж таки народу. Є такі сторінки і в євреїв, і їх теж використовують, але для “виховання” інших народів, аби ці останні боялися, треба думати, “духовної могутності” євреїв. Надмірне роздмухування своїх поразок і намагання використати їх “не за призначенням” приводить до того, що євреї тільки принижують самі себе і глумляться над справжніми жертвами антиєврейського фанатизму.

Послухаєш деяких єврейських діячів, і можна подумати, що історія єврейських злигоднів — це і є власне історія людства. Євреї, бачите, принесли людям світло розуму, а вони, невдячні, відклавши повсякденні справи, те тільки й робили, що ганялися за своїми “просвітителями” з довбнею антисемітизму. Горе випало тільки на долю самих євреїв, усі інші народи розкошували в райських кущах, передбачливо висаджених добрим єврейським Богом.

Наскільки така картина далека від дійсності, можна бачити, пригадавши бодай деякі загальновідомі факти історії.

В XІ-XІІІ ст. західноєвропейські феодали організовували хрестові походи до країн Близького Сходу. Ф.Енгельс говорив про “страшні кровопускання, завдані хрестовими походами”.³¹¹ Оскільки хрестоносці прикривалися релігійними лозунгами боротьби проти “невірних”, тобто мусульман, то “страшні кровопускання” випали головним чином на долю турків, арабів і самих хрестоносців, які масами гинули в боротьбі з “невірними”. При цьому дісталося, звісно, і євреям як “ворогам Христовим”.

Походи проти альбігойців (секта в християнстві, названа, за м. Альбі, головним центром руху) у першій половині XІІІ ст. на півдні Франції були не менш жорстокими. Під час цих походів французи-католики нищили “єретиків”, тобто французів-альбігойців. Різанина була така люта, що не можна було розібрати, хто правий, хто винуватий. Легенда говорить, що папський легат Амальрік змушений був дати директиву: “Убивайте всіх, Бог узнає своїх!”.³¹²

А гуситські війни у Чехії в першій половині XV ст. або релігійні війни у Франції між католиками і кальвіністами (гугенотами) в другій половині XVІ ст. Це були справжні громадянські війни, в ході яких відбувалося масове самознищення чехів, французів. Лише протягом однієї ночі 1572 р. католики вирізали у Парижі 2 тисячі гугенотів.

Релігійні війни в ході Реформації XVІ ст., якою почалася епоха буржуазних революцій в Європі, коштували незліченних жертв. Лише Тридцятилітня війна (1618–1648) спустошила всю Центральну Європу і надовго затримала розвиток Німеччини.

Євреї протрубили вуха, розповідаючи, як їх виганяли з Іспанії. А хто пам’ятає трагедію іспанських маврів-мусульман (їх звали ще морісками)? У 1609–1614 рр. 275 тисяч їх з 300 тисяч, що там проживали, змушені були залишити країну. “Опасаясь, как бы мориски не перешли на сторону турецких или марокканских султанов или других противников Испании, испанская корона решила в начале XVІІ в. изгнать всех морисков из Испании, предварительно обобрав их до нитки, как столетием раньше она это сделала с иудеями”.³¹³

Вторгнення європейців у Західну Африку в XV ст. принесло народам Африки незліченні лиха. Вона була перетворена, за словами К.Маркса, в “заповедное поле охоты на чернокожих”.³¹⁴ За даними проф. Дюбуа, загальна кількість африканців, потерпілих від работоргівлі (включаючи вбитих і загиблих у дорозі), становила 100 млн. чол. Інші дослідники називають цифру 150 мільйонів. Знекровивши Африку, работоргівля не тільки полегшила її колоніальний поділ, а й затримала епоху середньовіччя до початку XX ст.³¹⁵

На Латиноамериканському субконтиненті внаслідок господарювання іспанських конкістадорів безслідно зникли цілі держави — ацтеків, інків, майя — з їхньою стародавньою цивілізацією. Боротьба інків тривала до початку XX ст. і закінчилася поразкою. Це — справжня трагедія.

Внаслідок татаро-турецьких нападів на Україну в першій половині XVІІ ст. було забрано в рабство, на вірну смерть і погибель, 200 тис. українців. А скільки загинуло православних українців і білорусів у боротьбі з католицькою церквою Польщі? А яких жертв коштувала братовбивча різня українців, спровокована польсько-російською політикою, в епоху так званої Руїни? Цього ніхто ще не підраховував.

Візьмімо ближчу до нас епоху.

Як уже говорилося, до початку першої світової війни з Росії виїхало за кордон близько 2 млн. євреїв. Змінити країну проживання — не білизну змінити. Це надзвичайно відповідальний крок у житті людини, він потребує коштів, здоров’я, а іноді забирає в неї саме життя. І все ж, коли було скрутно в одному місці, єврей вільно міг переїхати в інше. А що сказати про десятки і сотні мільйонів селян, які в лиху пору кріпацтва змушені були, мов худоба в хліву, жити у володіннях свого деспота поміщика! Пан безкарно міг убити селянина, продати його й купити, програти в карти, віддати чоловіка довічно на каторгу чи у військо, а жінку або дочку взяти собі в рабині-наложниці. Коли ж селянинові вдавалося “зірватися” з цього кріпосницького аркана, панські посіпаки влаштовували за ним справжнє полювання, мов на дикого звіра. Сцени такого полювання лишив нам Нечуй-Левицький у повісті “Микола Джеря”.

Нічого цього не знали євреї, в якій би частині світу вони не проживали. Згодом і українці домоглися деяких прав. Без крику про дискримінацію масами рушили вони з рідної землі в далеку Америку та Канаду. Тепер їх там 2 мільйони.

Тоді як всюди на земній кулі чисельність населення внаслідок його природного приросту неухильно зростала, в Ірландії, наприклад, вона скоротилася майже вдвічі. Згідно з першим офіційним переписом в 1841 р., в Ірландії проживало понад 8 млн. чол. А тепер на острові налічується близько 4,5 млн. Зате в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та інших країнах живе близько 16 млн. осіб ірландського походження.³¹⁶

Подібно до Ірландії, що була першою колонією Англії, Україна — перша колонія Росії. До революції 1917 р. на території України в сучасних її межах налічувалося 35 млн. українців. Тепер, тобто через більше як півсторіччя, їх нараховується стільки ж, як і до революції, хоч за законом природного приросту повинно було б бути принаймні удвічі більше. Де ж решта 35 млн. українців? Полягли жертвами боротьби росіян і євреїв проти так званого націоналізму.

А що сьогодні витворяють євреї на Близькому Сході? Внаслідок репресій і згону з земель арабського населення на окупованих Ізраїлем арабських територіях кількість палестинських біженців досягла майже 1,5 млн. чол. При цьому близько 500 арабських міст і сіл, 10 тисяч лавок, магазинів і контор, весь житловий фонд, земля та інше майно біженців опинилося в руках ізраїльтян. Пограбування триває, і не тільки біженців, “но и тех, кто остается в Израиле, так называемых “присутствующих отсутствующих” (такой термин там тоже в ходу)”.³¹⁷

Можна було б згадати американських негрів, відгороджених од білого населення, мов колючим дротом, сегрегаційною системою “Джіма Кроу”, або резервації американських індійців, де вимирають рештки тубільного населення США, або долю чорношкірих на півдні Африки… Та досить і цього.

Такі факти, про які найменше кричить світова преса. Люди не завжди можуть зіставляти факти, порівнювати їх, вони можуть цих фактів навіть не знати. А чого не знаєш — за тим не тужиш, казав Маркс. І тоді стає помітною єврейська порошинка в оці і непоміченою лишається колода чужого горя.

Нагадаємо ще раз слова Леніна: “Євреї — торгівці головним чином”. Торгівців Енгельс називав “класом паразитів, класом справжніх суспільних дармоїдів”. Отже, з експлуататорів і паразитів головним чином євреї хочуть шляхом шахрайства і демагогії потрапити в мученики і страждальці, у жертву людської невдячності і християнського фанатизму.

Завдяки головним чином зусиллям Еренбурга та інших єврейських авторів світ довідався про трагедію Бабиного яру в Києві. Восени 1941 р. фашисти розстріляли там 100 тисяч чоловік. Серед них — половина євреїв. Ми шануємо пам’ять загиблих, бо жертви будь-якого варварства однаково заслуговують співчуття, а їхні убивці — осуду. Але живим мусимо сказати, що жертви також бувають різні. Коли люди, вмираючи, бороняться, вони роблять святу справу, бо тим самим укорочують життя й варварам. А київські євреї? Захопивши вузлики з золотом, вони через весь Київ стояли в черзі на виїзд “у Палестину”. Голову велетенської черги сікли в яру німецькі кулемети, а хвіст, втягуючись у пастку, обмірковував свою “подоріж” за кордон. Жахлива картина! Вражає дивовижна легковірність цих людей. Вони не могли не знати про масові вигнання і страти євреїв у Німеччині, Польщі й інших країнах Європи. Вони знали і все ж покірно й з надією стояли в черзі на смерть. Щось подібне сталося з євреями триста років тому, в епоху Богдана.

“Исторический рок или историческая случайность, — писала про той час О.Єфименко, — сыграли над польским еврейством самую злостную шутку. Известная еврейская кабалистическая книга Зогар, пользовавшаяся большим уважением, предсказывала на 1648 р. пришествие Мессии. Может быть, именно потому евреи и оказались застигнутыми врасплох, хотя не могли же они, при своем уме, при ежечасных сношениях с народом, не видеть надвигающейся грозы. Ждали Мессии, а дождались Хмельницкого. А врасплох они были застигнуты вполне, точно их захватил пожар, а не народное восстание, о котором не только шептали, а, вероятно, и кричали пьяные гультяи по всем шинкам Украины”.³¹⁸

Трагедії 1941 р. могло б і не бути, якби київські євреї не вирішили одкупитися од фашизму, од війни взагалі. Одна річ вимога виїзду в Ізраїль сьогодні — вона справедлива, а тому законна. Інша річ — намагання виїхати в Палестину в той час. То була не просто спроба до втечі, а пряма зрада українців, росіян і всіх радянських людей, які спливали кров’ю в боротьбі з фашизмом. До таких жертв — дезертирів, людей, що хотіли проскочити в щілину між миром і війною, а потрапили в пастку, — ставлення зовсім інше.

З такою ж безсоромністю була роздута після другої світової війни проблема переміщених осіб — євреїв і не євреїв (останніх було незрівнянно більше), яка виникла в Європі внаслідок гітлерівської агресії і політики геноциду.

Така на ділі легенда про “нечувані” страждання євреїв, яку всіляко афішують єврейські шовіністи, аби створити навколо єврейського імені ореол “мучеництва” і в такий спосіб ухилитися від справедливих докорів на свою адресу.

Спекуляція на стражданнях, справжніх чи вигаданих, особливо ж експлуатація пам’яті загиблих, так само як і мародерство, — річ аморальна й блюзнірська. Вона заслуговує осуду, а не співчуття.

—-

[230] Сов. Истор. Энциклопедия (далі СИЭ), т.5, М.,1964, с.444.

[231] И.Малышевский. Вказ. праця, с.107.

[232] И.Р.Григулевич. История инквизиции (ХІІІ-ХХ вв.). М.,1970, с.248.

[233] М.И.Мыш. Руководство к русским законам о євреях, СПб, 1898, с.2.

[234] Ф.И.Свистун. Прикарпатская Русь под владением Австрии. “Русский архив”, 1917, кн.2–3. с.13.

[235] Т.Гейликман. Евреи. БСЭ, т.24, М.,1932, с.62.

[236] М.И.Мыш. Вказ. праця, с.91 (ППСЗ, т. ХХІІІ, № 17006).

[237] С.А.Подолинський. Вказ. праця, с.57.

[238] БСЭ, т.31, М.,1955, с.401.

[239] БСЭ, т.24. с.63.

[240] БСЭ, т.24, с.39.

[241] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.

[242] БСЭ, т.24, с.40.

[243] Бела Іллеш. Карпатська рапсодія, Ужгород, 1956, с.186.

[244] Там само, с.42.

[245] “Основа”, 1861, червень, с. 139, 140.

[246] Там само, с.141.

[247] “Основа”, січень 1862, с.50, 52, 55.

[248] “Основа”, січень 1862, с.55.

[249] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, 0.234–235.

[250] П.Д.Тимошенко. Хрестоматія матеріалів з історії укр. літ. мови, част.ІІ, К.1961, с.306.

[251] История евр. печати в России, с.114.

[252] Там само, с.107.

[253] Там само, с.102.

[254] Там само, с. 118–119.

[255] Там само, с.122.

[256] История евр. печати в России, с.130.

[257] Там само, с.126.

[258] Там само, с.178.

[259] Там само, с. 116–117.

[260] Там само, с. 180–181.

[261] Там само, с.121.

[262] Е.Картавцова. Обрусение землевладения в Юго-Западном крае, К.,1877, с. 40–41.

[263] І.Франко. Твори, т.19, с. 561–562.

[264] В.І.Ленін. Твори, т.7, с.78.

[265] Дипломатический словарь, т.І, М.,1948, с.247.

[266] БСЭ. т.6, М.,1927,с.222, 229.

[267] В.И.Ленин, Соч… т.22, с.244. 243.

[268] БСЭ. т.6, М.,1927,с.497.

[269] Там само, с.497.

[270] ЭСБЕ, т.53, с.163.

[271] Ю.Іванов. Вказ. праця, с.37.

[272] В.І.Ленін про Україну, К.,1957, с.309.

[273] І.Франко. Твори, т.19, с.630.

[274] І.Франко. Твори, т.5, с.57.

[275] Там само, с.76.

[276] Там само, с.124.

[277] Там само, с.140.

[278] БСЭ, т.24, с.32.

[279] История евр. печати в России, с.234.

[280] С.Ю.Витте. Восп., т.3 с.468 469.

[281] С.Ю.Витте. Восп., т.І, с.228.

[282] Там само, с.429.

[283] Там само, т.3, с.268.

[284] Там само, т.І, с.40.

[285] Там само, с.430.

[286] Там само.

[287] Там само, т.2, с.22.

[288] Там само. с.219.

[289] Там само, с.235.

[290] Там само, с.235, 237.

[291] Там само, с.15.

[292] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.235.

[293] “Основа”, січень 1862, с 45–46.

[294] БСЭ. т.24, с.39.

[295] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.32, с.26.

[296] Там само. т.37, с.257.

[297] Там само, т.38, с.331.

[298] Там само. т.13, с.326.

[299] Полное собрание Законов, изд. 3-е, т.28, № 31008.

[300] БСЭ, т.24, с.73.

[301] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.215.

[302] Там само, т.3, с.328.

[303] Там само, т.2, с.228.

[304] Там само, т.1, с.536.

[305] Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.61.

[306] Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.28, 162.

[307] Там само, с. 53–54.

[308] История евр. печати в России, с.245.

[309] Т.Кичко. Вказ. праця, с.156.

[310] Памяти М.Е.Мандельштама, с.162.

[311] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.149.

[312] СИЭ, т.1, 1961, с.421.

[313] И.Р.Григулевич. История инквизиции, с.252.

[314] К.Маркс. Капитал, т.І, М.,1955, с.754.

[315] Африка. Энциклоп. словарь, т.1, с.67.

[316] “Правда”, 7 марта 1972.

[317] Реакционная сущность сионизма. Сб. материалов, М.,1972, с. 94–95.

[318] Ефименко. Южная Русь, т.2, с. 6–7.

[319] Реакционная сущность сионизма, с.51.