"Євреї на Україні" - читать интересную книгу автора (Матвій Шестопал)

РОЗДІЛ ІІІ

Буря, піднята Великою Козацькою революцією, до самого дна сколихнула політичні пристрасті на Україні. Поки ці пристрасті клекотали, євреї тим часом, користаючи з довготривалої гарячки українського суспільства, потроху, мов вода через потоки, просочувалися на залишені ними позиції. І, як пише Єфименко,

На Лівобережжі, що входило до складу Росії, а також на півдні України євреї довгий час не згадуються. Але згодом вони з’являються й тут, прибираючи до своїх рук місцеву економіку. М.П.Драгоманов писав:

При закритому доступі у внутрішні губернії Росії потік євреїв прослався на Південь і Лівобережну Україну, тим більше, що саме на Півдні в 2-й пол. XVІІІ ст. почали виникати нові великі центри — Одеса, Херсон, Кременчук.

На Україні знову відновився “єврейський визиск та збиткування” (слова І.Франка), так картинно змальовані Т.Г.Шевченком у його поемі “Гайдамаки”. Хто з дитинства не пам’ятає сцени знущання старого корчмаря над його робітником Яремою:

Не дивно, що під час Коліївщини, одного з найбільших антифеодальних повстань на Україні, яке Шевченко ставив в один ряд з Великою французькою революцією, народні маси вели боротьбу як проти польського, так і проти єврейського гноблення. Повернувшись із табору Залізняка, до якого їздив на переговори, Гонта звернувся до своїх козаків з такими словами:

Після поділів Польщі і ліквідації її як самостійної держави Австрія загарбала Галичину (в 1772 р.) і Північну Буковину (в 1774 р.). Під владу Росії потрапили Правобережна Україна (в 1793 р.) і Волинь (1795 р.). Росії дісталися також білоруські й литовські землі та частина польських територій, приєднаних у 1815 р. під назвою Царства Польського. Євреї цих земель перейшли відповідно в австрійське і російське підданство.

З загарбанням Галичини і Північної Буковини придунайська монархія стала найбільшим на Заході центром єврейства. Причому Галичина була “главным резервуаром австрийских евреев”.119 За своєю чисельністю євреї займали п’яте місце в країні. А Відень за кількістю єврейського населення з усіх європейських столиць поступався тільки перед Будапештом.

Різко зросла також кількість російських євреїв, головно за рахунок нових територіальних придбань. З переходом під владу Росії Правобережної України й Волині більша частина українських земель об’єднувалася у складі Російської держави. Про цю подію народ висловився мудро і лаконічно:

Підставою для “третьої біди” служив той факт, що на території України, яка, крім Харківської губернії, входила до смуги постійної єврейської осілості, проживала основна маса російських євреїв.

Кількість єврейського населення в межах власне українських поселень Росії й Австрії, за даними І.Житецького, становила близько 2 мільйонів. Центром єврейських поселень були старі польські володіння — Галичина, Привіслянський і Півд. — Зах. край, де єврейське населення в окремих округах сягало 20 %, а в середньому становило понад 13 відсотків.121

Як раніше у Польщі, євреї Австрії і Росії, проживаючи у містах, лишалися вільними людьми і мали своє самоврядування. “Евреи в малорусских провинциях Австрии — в Угорской Руси, Галиции и Буковині — с 1868 г. и юридически, и фактически, — свідчить Житецький, — пользуются не только всеми судебными и имущественными правами, но и в политическом отношении являются полноправными гражданами Австрийской империи”.¹²²

Те саме пише енциклопедія про російських євреїв:

Наймасовішим заняттям євреїв по обидва боки російсько-австрійського кордону лишалося корчмарство. Споювання населення було надзвичайно вигідною, прибутковою справою і — що дуже важливо — безперешкодною з боку властей, навіть, навпаки, заохочувалося ними. На заході України вживання спиртного входило в обов’язок селянина, було якщо не справою своєрідного патріотизму, то принаймні одним із різновидів панщини.

В Росії українські землі входили до складу так званих привілейованих губерній, де протягом 150 років, з 1712-го по 1863-й, існувала система винних відкупів. Купці платили державі відповідну суму, а за це діставали право безконтрольної торгівлі спиртними напоями. Оскільки Україна завжди перебувала в центрі російських, польських і єврейських інтересів, то вона мала той сумний “привілей”, що на її території існувала найбільш розгалужена мережа закладів для безоглядного споювання народу. “Якщо у Великоросії і Сибіру на один шинок припадало 1800–1900 чоловік, то в привілейованих губерніях — 329”.126 На середину XІX ст. у дев’яти українських губерніях Росії (без західних земель) лише винокурних заводів нараховувалося 2638.127

Про атмосферу п’яного чаду, що огорнув усю територію України, з переконливістю першоджерела розповідається в десятитомному рукописному “Щоденнику” Якова Андрійовича Маркевича, який він вів протягом п’ятдесяти років, з 1717-го по 1767-й. У своїх записках Маркевич щоденно занотовував: “подпіяхом”, “гораздо подпіяхом”, “зело подпіяхом”, “праздновали з шумом пянственним”, “ліки со тімпаном були — насилу ушол”, “разохотившись — подпіяхом”, “подпіяхом до утра”, “подпіяхом з дамами”, “були підпили”, “куликовали”, “подпіяхом отчасти”, “водковали зело”, “подпіяхом жестоко зело” і т. д.¹²⁸

На Полтавщині ще в 40-х роках XІX ст. серед місцевого панства існувало своєрідне товариство випивак під назвою “Мочеморди”. Як відзначав О.Кониський, це соціально-патологічне явище, породжене атмосферою кріпосництва і народного безправ’я, панувало на таких широких просторах, що сховатися від нього ніде було навіть передовим людям свого часу (В.Закревський, Г.С.Тарновський, Н.А.Маркович, А.В.Капніст та ін.). Були навіть спроби втягнути в це болото великого Шевченка.¹²⁹

Цар Олександр І, який сам відзначався надмірною схильністю до алкоголю, в 1816 р. побував у Києві. Своє враження од візиту на Україну він передав словами:

Розповідаючи про побут стародавніх германців, які мали згубну звичку захоплюватися пивом і грою, Енгельс висловив припущення, що “коли б уже тоді була винайдена горілка, то хід світової історії, напевно, був би інший”.131 У пізнішій праці він пояснював свої слова: “Коли араби навчились дистилювати алкоголь, їм і на думку не спадало, що вони цим створили одне з головних знарядь, з допомогою якого будуть винищені корінні жителі тоді ще навіть не відкритої Америки”.132

Горілка в руках колонізаторів була й справді одним із головних знарядь економічного визиску і духовного поневолення трудящих. Позбутися цього лиха було мрією не одного покоління українців.

У повісті І.Франка “Великий шум” селяни по скасуванні панщини в Галичині мріють, як поліпшити своє становище. В їхніх планах на перше місце висувається боротьба із споюванням народу.

У Росії й Україні існував у минулому сторіччі справжній масовий рух за народну тверезість. І треба визнати, що навіть офіційна влада, зацікавлена в прибутках від виноторгівлі, не чинила опору цьому рухові. На заваді йому стояли тільки євреї. В статті “Меры правительства относительно трезвости” газета О.Герцена “Колокол” писала: “Гражданские власти нисколько не противодействовали распространению трезвости. Противниками ее заявили себя евреи, и особенно те из них, которые непосредственно заинтересованы в процветании откупа”.¹³⁴

Споюючи і розоряючи населення, відкупники і корчмарі наживали величезні багатства. З цього погляду значний інтерес становить постать Я.А.Маркeвича, автора цитованого “Щоденника”. Як пише проф. М.І.Марченко, життєвий шлях Маркeвичів є показником нравів XVІІІ ст. та цілковитого беззаконня, завдяки якому усілякі ділки без найменших заслуг перед козацтвом пробиралися в середовище старшини, казково багатіли.

Родоначальник Маркeвичів, дід автора “Щоденника” Марко Аврамович, був євреем-вихрестом, який у 60-х роках XVІІ ст. поселився в Прилуках, займався орендами, а найбільше торгував горілкою. На цьому він нажив немалі скарби та маєтності, завдяки чому йому вдалося віддати дочок заміж за поважних осіб із генеральної і полкової старшини.

Старша дочка Марка Аврамовича красуня Настя, будучи вдовою після першого шлюбу із стародубським полковником Міклашевським, у 1708 р. вдруге вийшла заміж за старого вдівця гетьмана Скоропадського. Можновладна гетьманша одразу ж зайняла керівну роль у всіх урядових справах. Таке її становище в гетьманському уряді Івана Скоропадського влучно відображено в народному прислів’ї: “Іван носить плахту, а Настя булаву”. Старший і найспритніший син Марка Аврамовича Андрій ще до одруження сестри з гетьманом займав посаду глухівського сотника. Настя, ставши гетьманшею, зробила його лубенським полковником, а потім утвердила на посаді генерального підскарбія, що дало можливість останньому придбати нові численні землі, маєтності та здобути інші скарби.

Син Андрія, автор “Щоденника” Яків Маркевич, навчався в Київській академії, був вихованцем Феофана Прокоповича. Хоч після смерті Скоропадського, цього, за словами Шевченка, “гетьмана дурного”, новий гетьман Данило Апостол та інші старшини ненавиділи Маркевичів і не допускали їхнього службового просування, Яків примудрився втертися в довір’я до чернігівського полковника Павла Полуботка. Він одружився на дочці Полуботка, а з призначенням останнього наказним гетьманом опинився в ролі генерального підскарбія, як колись його батько.135 З цього ж генеалогічного дерева походять відомі історики XІX ст. — брати Яків і Олександр Маркевичі та їхній далекий родич Микола Андрійович Маркевич.

Серед найбільших євреїв-відкупників передреволюційного часу можна назвати Гінцбурга, Райха, Зіскінда, Герцеля, Горвіца, Лохвицького та ін.¹³⁶ “Король шинків” Росії Євзель Гінцбург виріс саме на дріжджах шинкових відкупів. Його син Горацій Гінцбург був засновником величезних золотопромислових підприємств, у тому числі відомих Ленських копалень, на яких царські сатрапи розстрілювали робітників.

Виноторгівля — одне з головних, але не єдине джерело казкового збагачення єврейської буржуазії. Поряд з горілчаним промислом у руках євреїв була майже повністю торгівля іноземними товарами.

Російський публіцист Іван Аксаков у відомому дослідженні про українські ярмарки засвідчує:

Сучасне містечко Броди на Львівщині довгий час було одним із найбільших у всій Австро-Угорській монархії осередків торгівлі, справедливо назване Трієстом на континенті. Місто відоме з XІІ ст. і майже цілковито заселене єврейською людністю, від чого жартома його називали ще галицьким Єрусалимом. Розташоване на самому австро-російському кордоні, воно в 1779 р. одержало право вільного міста, у зв’язку з чим могло безмитне торгувати з усіма країнами світу. У XVІІІ ст. обсяг торгівлі Бродів перевищував торговий оборот усієї Галичини. У XІX ст. це було найбільше на території Галичини місто після Львова. Через Броди проходив головний шлях контрабандної торгівлі з Росією.

Нинішній райцентр Житомирської області Бердичів був раніше повітовим містом, розташованим на стикові трьох губерній — Подільської, Волинської і Київської. У 2-й пол. XVІІІ ст. став швидко заселятися євреями й незабаром перетворився на своєрідну фінансову столицю Півд. — Зах. краю. В середині XІX ст. там проживали 41 тисяча чоловік, з них 36 тисяч, або 88 відсотків, були євреї.

Як свідчить радянський дослідник С.Боровий, Бердичів у першій пол. XІX ст. був великим банкірським центром тодішньої Росії взагалі. У ньому, починаючи з 30-х років, виникло кілька єврейських банкірських домів, які відігравали помітну роль у господарському житті Правобережної України. За офіційними даними, в Бердичеві 1849 р. нараховувалося 8 банкірських домів, але фактично їх було більше. На Золотій вулиці в місті були розташовані контори банків, навколо яких роїлася маса різних посередників, комісіонерів, маклерів. Бердичів був резиденцією Йосипа Гальперіна (помер у 1865 р.), головного представника Гальперіних — найбільшої на Україні банкірської родини, діяльність якої була пов’язана головним чином з цукровою промисловістю.¹³⁸

Про розмах діяльності фінансово-торговельних тузів Бердичева можна прочитати в підручнику з історії промисловості на Україні:

Дуже швидко на одне з перших місць висунулася Одеса. Майже з самого заснування (1795 р.) у місті почав діяти ряд торгових домів, що займалися банківськими операціями. На початку XІX ст. більшість їх була в руках переважно греків та італійців. Поступово їх витіснили представники єврейського торгово-позичкового капіталу. Завдяки майже неподільному їхньому пануванню

Один тільки одеський банкір Рафалович, який вийшов з лихварів, у 1858 р. робив банкірські операції на 15 млн. крб. сріблом. “Він, по суті, тримав у своїх руках всі грошові ринки Півдня”.¹⁴²

Засновником і главою банкірського дому Рафаловичів в Одесі був Федір Рафалович, який прийняв християнство, ходив постійно в церкву і був навіть старостою церкви. Граф С.Ю.Вітте, відомий державний діяч царської Росії кінця XІX — початку XX ст., який знав цю сім’ю і під час свого навчання в Новоросійському університеті підтримував з нею дружні стосунки, свідчить, що “фирма его (Ф.Рафаловича. — Авт.) была одна из самих больших, лучших фирм в Одессе”.¹⁴³

Коли Федір Рафалович помер, справа його перейшла до синів. Главою фірми став Олександр Федорович. Брат Олександра Герман, наживши великі багатства, жив паризьким рантьє. Син Германа А.Г.Рафалович з 1894 по 1917 р. був представником інтересів російського міністерства фінансів у Парижі.

На початку XX ст. Одеса перетворилася вже в могутню цитадель монополістичного капіталізму на Україні, в якій, проте, неподільно панували єврейські, іноземні та російські фінансово-промислові тузи. Це насамперед Соколовський, Шполянський, Розенштейн, Рабинович, Гопнер, ФальцФейн, Річер, Ген, Грієвс, Ельворті, Гессен, Дьомкін та ін. У 1914 р. в Одесі діяло 24 банки, 40 страхових контор, понад 320 торгових домів, переважно єврейських. “Одеське товариство фабрикантів і заводчиків” об’єднувало 1.100 товариств і самостійних капіталістів. На чолі товариства стояв єврей Саул Соколовський. У 1915 р. він проголосив: “Весь південь, весь Чорноморсько-Азовський район є тепер не тільки житницею Європи — в ньому майбутнє всієї російської промисловості”. Політику великих монополій, виразником якої був Соколовський, називали “пансаулізмом”145 підкреслюючи цим домінуюче становище єврейського елементу.

Факти свідчать, що євреї переважали в усіх галузях української економіки, за винятком, можливо, важкої промисловості, в якій вони також були не останніми, хоч і поступалися перед іноземним та почасти російським капіталом.

У першій половині XІX ст. Волинь була головним на Україні центром по виробництву сукна. З 16 суконних фабрик, що працювали в губернії, 11 належало євреям. Решту 5 вони також орендували в поляків.¹⁴⁶

Серед власників цукрових заводів на Україні були євреї Бродський, Гальперін, Еттінгер, Зайцев, Балаховський, Френкель, Ліберман, Закс та ін. Тільки братам І.М. та А.М.Бродським (перший жив у Києві, другий — в Одесі) належало 17 заводів, які на початку 90-х років виробляли 1/4 всієї рафінадної продукції в Росії. Про київського брата — Ізраїля Бродського — Вітте писав: “Можно сказать, что он был одним из самых главных капиталистов всего Юго-Зап. края”.147 Все його величезне багатство перейшло до рук одного з синів — Льва Бродського. Він, як і батько, також жив у Києві, хоча більшу частину року проводив за кордоном — на курортах, де грав у рулетку.

У торгівлі цукром питома вага єврейських купців була ще більшою, ніж у його виробництві, і сягала 60–70 % всього товарообігу цукрової промисловості.148 Українці Терещенко і Ханенко, яких тепер висувають на передній план, як доказ існування й української буржуазії стояли на останньому місці після єврейських, російських і польських цукрозаводчиків.

У початковий період залізничного будівництва в Росії, коли панував принцип приватного будівництва й експлуатації залізниць, на чолі приватних товариств стояло кілька осіб, про яких можна сказати, що вони являли собою залізничних королів. “В государстве, — писав Вітте, — создались как бы особые царства — железнодорожные, — в которых царили маленькие железнодорожные короли вроде Полякова, Блиоха, Кроненберга, Губонина и пр. и пр.”¹⁴⁹ Перші три з названих тут були євреями за походженням.

Із залізничних тузів найбільше прославився Самуїл Соломонович Поляков. Кар’єра цього неписьменного білоруського єврея почалася на Україні, де він у Харківській губернії утримував поштову станцію. Тодішній міністр пошт і телеграфу Толстой, проїжджаючи якось поштовим трактом, запримітив цього чоловіка, який йому чимось догодив. У віддяку за це Толстой “вивів Полякова в люди”¹⁵⁰ — як висловився Вітте. З допомогою Толстого, у якого він орендував землю, Поляков одержав концесію на Козлово-Воронізько-Ростовську залізницю. Потім фінансував будівництво Курсько-Харківської, Харківсько-Азовської, Фастівської, Бендеро-Галицької та інших залізниць.

С.С.Поляков поклав початок цілій династії Полякових. Разом з братами Лазарем і Яковом заснував низку великих банків і промислових товариств. Наймогутнішим банкіром Москви, наприклад, був Лазар Поляков, у руках якого була не тільки його банкірська контора, а також два найбільших московських банки — Міжнародний і Земський. Завдяки цьому, пише Вітте, Поляков “имел весьма сильное влияние на экономическую жизнь города Москвы и Московской губернии”.¹⁵¹ За особливу протекцію Поляковим цар Олександр ІІІ зажадав від московського генерал-губернатора Долгорукого залишити свій пост. Щоб полегшити російському фінансовому капіталові конкурентну боротьбу з банкірами Поляковими, Микола ІІ поставив завдання: “освободить Москву от еврейского гнезда”.¹⁵² Незважаючи на це, банкірський дім довгий час не здавався і юридично існував до самої смерті Л.Полякова у 1914 р. Поляков-старший помер ще раніше, у 1888 р., в чині таємного радника (найвищий цивільний чин імперії), ставши почесним громадянином м.Єльця і кавалером багатьох російських та іноземних орденів. Главою династії став син Самуїла Полякова, який переважно жив у Парижі і в Петербург приїздив лише зрідка.

Другим після Полякова і першим на Україні залізничним магнатом був єврей-вихрест Іван Станіславович Бліох. Свою діяльність він розпочав “простым подрядчиком-еврейчиком”, який брав підряди на будівництво якої-небудь станції чи платформи. Одружившись на доньці московського лікаря Кроненберга і заснувавши у Варшаві банкірську контору, він почав будувати цілі залізниці, зокрема Лодзінську. Незабаром Бліох опинився на чолі Південно-Західної залізниці — однієї з найбільших залізниць імперії. Олександр ІІІ називав цю дорогу “жидовской”.¹⁵³

Про Бліоха й таких, як він, ділків Вітте писав: “С громадным влиянием и с громадным состоянием, пользовавшиеся громадным авторитетом, благодаря своим железным дорогам и банкам. Раз кто-либо находился во главе железных дорог, то, естественно, он находился и во главе тех или других банков, так как все денежные операции производятся через банк. Таким образом, благодаря всему этому, лица эти имели самое крупное общественное влияние; они имели влияние даже на высший класс имущественных лиц”.¹⁵⁴

В інших ділянках економіки спостерігалася аналогічна картина. Напередодні першої світової війни лише в одному Києві євреям належало 34 різних заводи, 45 фабрик, десятки магазинів, аптек і складів.¹⁵⁵

Київ був найбільшим центром південно-західного млинарства. В ньому працювало 9 великих парових млинів, загальне добове виробництво яких становило 50 тис. пудів борошна. Млини належали акціонерним товариствам “Л.І.Бродський” (син і спадкоємець відомого цукрового магната Ізраїля Бродського), “Я.Кельбер”, “Роговцев і Сніжко”, а також приватним власникам Бяліку, Бліндеру, Яновському, Сергееву, Фрякову і Яковлеву. В руках лише Бродського була найбільша в усій Росії борошномельна фабрика, яка за добу переробляла 23 тис. пудів зерна, або майже половину 50-тисячної продукції всіх інших млинів Києва.¹⁵⁶

У п’яти українських губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській) євреї були власниками 153 млинів, 34 виноробних заводів, 35 пивоварних заводів, 22 маслобойних заводів і 4, тобто всіх наявних, паперових фабрик. За кількістю названих підприємств євреї займали третє місце після поляків і росіян.¹⁵⁷ При обрахунку наведених даних національність власників визначалася на підставі їхніх прізвищ. Знаючи тенденцію євреїв заховуватися під українців, поляків або росіян, можна з певністю сказати, що в названих губерніях домінуюче становище належало все-таки єврейському капіталові.

Крім великих тузів, як Рафалович і Гальперін, Бродський чи Бліох, над Україною хмарами носилася усіляка спекулятивна дрібнота, яка “з нічого” робила гроші. Для визначення людей цієї категорії в єврейській літературі існує навіть спеціальний термін “люфтменш”, людина повітря.

З числа продуктивних професій серед євреїв було поширене лише ремесло — кравецьке, шевське і столярне, але й воно, за визначенням авторів енциклопедії, “влачило жалкое существование”.

Німецькі євреї не без підстав дорікали своїм російським одноплемінникам, що скрутне матеріальне становище, в яке наприкінці б0-х років минулого сторіччя потрапила більша частина євреїв Північно-Західного краю, “объясняется не бесправием их, а их непригодностью к труду”.¹⁵⁹

Класичний зразок “люфтменша”, або просто шахрая, що живе з обману українця, гріє руки на його довірливості і провінційній темряві, виведено у драмі І.Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Пронюхавши, що біля заможного селянина Герасима Калитки можна поживитися, спритний єврей-проноза продає йому “сто тисяч” фальшивих грошей, які виявляються навіть не грішми, а мішком паперових обрізків. Калитка з горя вішається, а спритний фактор, видуривши кілька тисяч карбованців, передбачливо зникає.

У гонитві за наживою єврейський ділок не зупиняється перед жодним злочином, перед жодним порушенням закону чи суспільної моралі. “Колокол” Герцена у кореспонденції з Київської губернії повідомляв на початку 1860 р. про відомого багатія Бродського, який, “воротившись из-за границы, привез с собой множество фальшивых ассигнаций и начал распространять их”.¹⁶⁰ Вітте також згадує у своїх спогадах, що Бродський розбагатів “на Крымской войне путем подделки кредитных билетов”.¹⁶¹ У відповідь на спробу генерал-губернатора приборкати спекулянта фальшивою валютою лікарі, агенти Бродського, отруїли свідків і тим сховали кінці в воду. Решту справи довершили асигнації Бродського, на цей раз справжні, а не фальшиві.

У тому ж “Колоколе” розповідалося про одеських євреїв, які систематично продавали українських дівчат у турецькі гареми. Торгівці жінками записувалися в турецько-молдавські піддані і з турецькими паспортами під виглядом іноземців без кінця переїжджали кордон туди й назад, вербували дівчат, обіцяючи їм золоті гори, а потім з фальшивими паспортами відвозили їх в Константинополь, де продавали на базарі (“там публичная девка считается товаром наравне с овцою”), а “брак” здавали в будинки розпусти.

Лише в 1857 р. з Одеси для продажу в гарем і будинки розпусти Константинополя було вивезено таким чином до 200 українських дівчат.

Своїми діями євреї не тільки економічно руйнували українців, а й завдавали великої шкоди народній моралі, сильно понижуючи її рівень. М.І.Костомаров свідчить:

Як уже відзначалося, євреї на Україні селилися головним чином по містах і торговельних центрах, де кількість їх наприкінці XІX ст. становила від 10 до 86 відсотків, а також у містечках, де співвідношення було ще вищим — від 30 до 90 відсотків.164 У дев’яти українських губерніях Російської імперії нараховувалося 542 містечка з населенням 1547 тис. чол. Євреїв у цих містечках проживало 662 тис., або 41 відсоток.¹⁶⁵ У західноукраїнських землях, що належали Австрії, найбільше євреїв жило на території сучасної Львівщини. На Закарпатті — в м. Мукачеві та деяких селищах і містах поблизу нього. На Буковині вони осідали головним чином у центрі краю — місті Чернівцях.

Від загальної кількості населення євреї, за даними переписів 1897 р. в Росії і 1900 р. в Австрії, становили:

У Бродах понад 90 відсотків, Бердичеві — 88, Луцьку — 80, Балті — 79,3, Володимирі — Волинському — 75, Умані — 74, Дубні — 70,5, Радомишлі і Сквирі — 67, Острозі — 62,5, Кременчуку — 61, Вінниці — 58,5, Гайсині — 55, Станіславі (Івано-Франківськ) і Новограді-Волинському — 54, Могилеві-Подільському — 52,5, Барі — 51, Звенигородці — 48, Овручі — 42,5, Гусятині і Сокалі — 41, Василькові, Херсоні — 40, Проскурові (Хмельницький) — 39,5, Брацлаві — 39,2, Кременці — 39, Кам’янці-Подільському і Ковелі — 38, Одесі й Чигирині — 35,2, Житомирі, Таращі — 34, Чернівцях — 32, Ужгороді — 31, Кобеляках — ЗО, Самборі — 28,5, Львові — 28, Павлограді — 27, Золотоноші — 26, Гадячі — 21, Черкасах — 23, Єлисаветграді (Кіровоград) — 20, Миколаєві і Миргороді — 17,2. Лише в Києві, де євреям деякий час заборонялося жити, — 8 відсотків, Катеринославі (Дніпропетровськ) — 6,6, Харкові — 6,1.

На Україні євреї жили компактною масою, тоді як у Західній Європі вони були вкраплені тонким прошарком серед чужого населення. В Румунії, напр., один єврей припадав на 19 місцевих жителів, в Угорщині один єврей приходився вже на 22 жителі, у Моравії — на 46, Богемії — на 57, Пруссії — на 79, в європейській Туреччині — на 150, Швейцарії — на 386, Франції — на 785, Бельгії — на 2541, Іспанії — на 2806, Швеції — на 3646, а в Норвегії навіть ще менше: один єврей — на 69164 норвежці. І тільки на Україні євреї буквально заливали місцеву людність. Тут один єврей припадав, залежно від місцевості, на 5–7 українців. Навіть у Польщі їх було менше, там співвідношення становило один до семи.

Коментуючи цю порівняльну таблицю, Житецький пише: “Чем какая страна Западной Европы дальше отстоит от Малороссии, тем слабее в ней еврейское население. Малорусский народ, жительствуя в средине Европейского материка, оказался вместе с поляками и белорусами в центральном месте нынешнего еврейства”. На території України, Білорусії і Польщі тоді проживало “около 2/3 всех евреев земного шара”.¹⁶⁶

За своєю чисельністю євреї стояли на третьому місці після українців і росіян на сході та півдні України, на третьому ж місці після українців і поляків на заході краю. Така значна маса народу, у всьому відмінного від корінного населення, не могла не мати великого впливу на його побут, звичаї, засоби існування. Але справа не стільки в національних чи віросповідних особливостях євреїв, скільки в тому, що вони у своїй масі були зайняті не в сфері матеріального виробництва, а в сфері обігу та кредиту і таким чином жили фактично з чужої праці.

Цю немаловажну обставину завжди “забувають” ті, хто береться виступати в обороні “знедолених” євреїв. Апологети єврейської “непорочності” безоглядно кленуть так звану смугу осілості, за яку царизм загнав єврейське населення, розписують його муки і не хочуть взяти собі втямки — а чиї, власне, муки слід мати на увазі: муки євреїв чи українців?

Смуга осілості — це своєрідний умовний кордон, який офіційно євреям не дозволялося переходити. Правда, у межах кордону вони, як ми бачили, мали вільні руки і цілковиту свободу для своїх дій. Географічний район, на терені якого євреї мали право вільного прожитку, не такий уже й малий. Це “всього-навсього” територія України, Білорусії і Королівства Польського — цілих трьох європейських держав. Ми припускаємо, що для єврейських апетитів цього могло бути мало. Общипавши травицю на Україні, вони ласо поглядали на левади Росії, а їх туди не пускали. Але кожний народ тепер (як і в минулому) також живе в межах певної “смуги”, визначених державними кордонами. Їх нелегко переходити, хоч нарікань на “тісноту”, якщо такі й є, ніхто всерйоз не бере до уваги. Самі тільки єврейські достойники розмазують по лиці фальшиві сльози, нарікаючи на свою долю. Всюди ці “світові побродяги”, як висловлюється про них “Історія Русів”, ходили, так би мовити, пустопаш: об’ївши один район, переходили в інший. Тільки в Росії їм сказали: досить! Маєте землю — живіть, далі не ваше. Формально — це обмеження, але спробуйте в ньому розібратися.

У сучасній радянській Литві, як і в багатьох інших “скотарських” країнах, існує такий метод літнього випасу худоби (його називають прогресивним): лугові угіддя або певний масив, спеціально відведений для того, розгороджують на окремі ділянки, в яких по черзі і утримують стадо. З’їли тварини траву на одній ділянці, їх переводять на інші. Поки вони випасаються там, попередні тим часом “відпочивають”, на них наростає молода, свіжа паша. Так у національних заповідниках Індії, Африки утримують слонів та інших рідкісних тварин, аби вони раціонально харчувалися і не завдавали зайвої шкоди господарству.

Може, це порівняння видасться декому й грубим, але російський царизм зробив саме так: Україну й Білорусію він полишив євреям “на пашу”, і цілком свідомо, з урахуванням принаймні двох моментів. По-перше, він позбавляв російське населення від єврейського збиткування і в першу чергу звільняв од єврейської конкуренції російське панство. По-друге, царські політики розраховували, що тотальне “об’їдання” євреями української “ділянки” знесилить місцеву людність, зробить її не здатною до боротьби за свою національну незалежність і тим швидше приведе до покори. Це загальновідомий прийом імперіалістичних хижаків: коли жертва не дає себе проковтнути, її спершу придушують, аби не могла пручатись. Для цієї мети всі засоби добрі. Треба визнати, що цілі, яких добивався царизм, були ним значною мірою осягнуті.

Євреї мають право висловлювати своє невдоволення смугою осілості: вона прив’язувала їх до України, де легко можна було нарватися на козацьку піку чи гайдамацького ножа. Але в українців тим більше підстав бути невдоволеними з того, шо їхня земля впродовж багатьох століть була місцем прикладання єврейських інтересів. Про наслідки єврейського тирлування на Україні, власне, і йдеться в цій праці.

У відомого українського соціаліста, особистого друга К.Маркса і Ф.Енгельса, Сергія Подолинського є брошура під досить виразною назвою “Про те, як наша земля стала не наша”. В ній він наводить дуже повчальні обрахунки.

М.П.Драгоманов, полум’яний борець проти царського самодержавства, “український Герцен”, як називали його сучасники, так само засвідчує, що євреї на Україні — “элемент, не производящий ценностей. Более или менее все они могут быть подведены под категорию купцов… Этих купцов слишком много, а потому содержание их слишком дорого обходится рабочим классам”.¹⁶⁸ “Самый многочисленный класс русских евреев бесспорно составляют купцы”¹⁶⁹ — читаємо в “Колоколе”. “Евреи — торговцы главным образом”¹⁷⁰ — зауважує В.І.Ленін.

Для ілюстрації сказаного можна взяти Київську губернію, і ми побачимо, що основна маса тутешнього купецтва були євреї. За даними Й.Фундуклея, на Київщині в 1845 р. було 7493 купці. З них християн 1.110, або 17 відсотків, а євреїв — 6.383 або 83 відсотки.

Драгоманов вважав євреїв-торгашів “вредноэксплуататорским элементом”.¹⁷¹ Задовго до Драгоманова цю точку зору поділяв російський поет Державін, який пропонував ввести проти євреїв обмежувальне законодавство, мотивуючи це “зксплоататорской деятельностью”¹⁷² останніх…

Справді, що таке купець і яка його соціальна природа?

Купець — це капіталіст, який займається не виробництвом, а лише обміном продуктів (торгівлею). Купецтво як клас виникло внаслідок третього поділу праці, коли торгівля відокремилась від виробництва. (За першим поділом відбулося відокремлення скотарства від землеробства, а за другим — ремесла від землеробства, що привело до утворення міст). Цей клас, тобто купецтво, каже Енгельс,

У тотожних висловах характеризував роль купця єврейський літератор М.Вінчевський у своїх політичних сатирах “Видіння божевільного”. Торгівців або посередників він зараховував до найшкідливішого типу грабіжників.

Ця тирада дуже характерна для з’ясування ставлення євреїв-народників 70-х років до свого народу — народу “торговцев по преимуществу”.

Хто були за національністю купці на Україні? У переважній своїй масі — євреї та росіяни. Енгельс відзначав “майже безприкладні здібності росіян до торгівлі в її нижчих формах, до використання сприятливих обставин і до нерозривно зв’язаного з цим ошуканства: адже недарма ще Петро І говорив, що один росіянин упорається з трьома євреями”.¹⁷⁵

Незважаючи на таку високу кваліфікацію у справах ошуканства, російський торговий капітал у ряді випадків поступався перед єврейським. За твердженням Енгельса, у всіх слов’янських народів обмін промислових товарів на сільськогосподарські став “винятково монополією євреїв”. “…Лихвар, трактирник, рознощик — надзвичайно поважна персона в цих країнах з рідким населенням — майже завжди єврей…”¹⁷⁶

В одному з перших нарисів історії КП(б)У автор нарису М.М.Попов, колишній секретар ЦК КП(б)У, аналізуючи соціально-політичну обстановку на Україні перед революцією 1917 року, відзначав:

Останні слова не слід розуміти, як полемічне перебільшення. Єврейська буржуазія й справді часто-густо домінувала над російською. Для прикладу пошлемося на Харків. Це місто і вся Харківська губернія лишалися поза смугою єврейської осілості, через що відсоток єврейського населення тут був порівняно невисокий. Зате кількість євреїв-купців у ньому була нечувано велика. Так, з усіх 248 купців першої гільдії, що проживали в Харкові напередодні революції, євреїв було 208 чол., або 84 відсотки. Решту 40 купців становили “усі інші”, в тому числі й 7 українців.¹⁷⁸

Услід за купівлею товарів на гроші з’явилася грошова позика, а разом з нею — процент і лихварство. Паразитизм єврейської буржуазії виявився найяскравіше саме в лихварстві, тобто в грошових позиках під високий процент, що було найжорстокішою формою експлуатації селян, ремісників, дрібних крамарів, причиною їхнього масового розорення.

“Ростовщический капитал, — пише радянський дослідник Боровий, — используя отсутствие источников организованного и дешевого кредита для мельчайшего, мелкого и среднего торговца, обращал его в объект своей эксплуатации. Само собою разумеется, что услуги ростовщика заметно снижали доходы мелких торговцев. Чудовищные проценты, уплачиваемые ростовщикам, в конечном счете перекладывались на потребителя, преимущественно наиболее неимущего — главного клиента мелких лавочников”.¹⁷⁹

Якщо лихварство було страхітливим у центрі імперії, то “еще значительнее торгово-ростовщическая эксплуатация проявлялась в полуколониальных окраинах царской России”.¹⁸⁰ Особливо потворних форм вона набрала на Україні.

Євреї-лихварі були тут першими банкірами. Використовуючи відсутність будь-яких кредитних установ, багаті євреї відкривали в містах і торгових містечках так звані єврейські банки, з допомогою яких шляхом позичок неймовірно грабували місцеве населення. Пізніше, додає Боровий, “узнав выгоду их, стали открывать подобные банки и неевреи, чиновники, вдовы их и разночинцы, обладавшие иногда несколькими сотнями лишних рублей”.¹⁸¹

Про українських євреїв-лихварів можна сказати словами Д.Хардкасла, автора книги “Банки і банкіри”, яку Маркс цитує у своєму “Капіталі”:

Створюючи певні передумови виникнення капіталу, лихварство разом з тим гальмувало його розвиток, бо високий відсоток стримував потік капіталів на розбудову промисловості. Однією з причин економічної відсталості Галичини, наприклад, було те, що “купці, - як пише відомий історик В.Голобуцький, — наживали на лихварстві великі прибутки і тому не були зацікавлені вкладати капітали в промисловість”.183 А в Галичині, як відомо, особливу роль відігравало єврейське купецтво, найпоширенішою сферою діяльності якого були зовнішня торгівля і лихварство.

Лихварство завдавало величезної шкоди також українському селу. Воно призвело до розорення селян і навіть поміщиків, концентрувало гроші, землю та інше майно в руках лихварів. У гонитві за прибутками євреї по-варварському експлуатували придбані ними маєтки, вели екстенсивне господарювання. Вивчаючи аграрні відносини пореформної України, К.Маркс про тодішню Харківську губернію занотував:

Ці слова Маркса відносяться до 1876 р. Того самого року письменник Федір Достоєвський зробив аналогічний запис:

Засилля євреїв було однією з головних причин нерозвинутості капіталістичних відносин на Україні і майже повної відсутності української національної буржуазії, яка, мов курча в яйці, не могла пробити потрійної товщі російсько-еврейсько-польської конкуренції. Якщо в незалежних країнах місцева буржуазія користувалася протекціоністською системою, яка проводилася в широких масштабах і в більшості випадків доходила навіть до повного усунення будь-якої іноземної конкуренції, то для колоніально-залежної України про це нічого було й думати. З цього погляду на особливу увагу заслуговує доля чумацького промислу в Україні.

Чумацтво існувало протягом чотирьох століть — з другої половини XV ст., тобто з часу виникнення, і до кінця XІX. Після землеробства і скотарства воно вважалося одним із найважливіших занять сільського населення і було наймасовішим.

Чумацтво розвивалося спочатку як торговий промисел, що згодом перетворився на торгово-візницький. Предметом чумацького візництва були, крім традиційної риби й солі, кам’яне вугілля, яке почали використовувати як паливо на промислових підприємствах, будівельні матеріали, цукор, імпортні й експортні товари. Про розміри транспортних перевезень можна судити з того, що в середині XІX ст. в Одесу щороку прибувало до 700 тисяч возів, які привозили щонайменше 60 млн. пудів різних вантажів.

За відсутності залізниць і слабкого річкового транспорту чумацтво становило основний вид транспорту на Україні. Воно могло відіграти і почасти відіграло важливу роль в економічному житті краю, сприяло зміцненню господарських зв’язків і торговельних відносин між окремими районами України, а також між Україною та сусідніми територіями.

Проте на цьому не вичерпувалась історична місія чумацтва. Торгово-візницький промисел, за умов нормального розвитку, повинен був викликати майнову нерівність і соціальне розшарування селянсько-козацької маси і таким чином породити численні кадри національної буржуазії та її антиподу — пролетаріату. Саме з числа багатих чумаків у процесі первісного нагромадження капіталу повинна була витворитись українська буржуазія, якій належало зосередити у своїх руках усі “нитки і торговельного… і промислового капіталу”.¹⁸⁷

Однак цього, як відомо, не сталося. Радянський історик І.Слабєєв, автор монографічного дослідження про чумацтво, змушений констатувати, що “кількісно група заможних і багатих чумаків (цих потенційних українських капіталістів) була порівняно невелика”.¹⁸⁸ І це при масовому характері чумацького промислу! Слабєєв не пояснює причин такого становища. А справа в тому, що в умовах кріпосництва і колоніалізму основна маса чумаків була не вільними робітниками, що працювали на себе, а кріпаками, які, за словами К.Маркса, “належать безпосередньо до числа засобів виробництва”189 і є власністю поміщика. Ці чумаки-кріпаки працювали на збагачення своїх гнобителів і, навіть випадково розбагатівши, не завжди могли позбутися свого кріпацького стану. Першою основною умовою буржуазної підприємницької діяльності Ф.Енгельс вважав безпеку самого купця і його власності.¹⁹⁰ Такої безпеки деспотичні порядки кріпосницької Росії не могли гарантувати українцям.

Зате євреї, будучи вільними людьми, мали повну свободу комерційної діяльності, що й дало їм змогу захопити у свої руки всі вигідні промисли і торгівлю. “Порабощенное состояние земледельцев, — писав М.Костомаров, — причина, повод, что иудеи продолжали держать в руках промышленность и торговлю”.¹⁹¹

Можна припустити, що частина кріпаків з числа державних селян, які не відбували панщини, могли б вибитися із злиднів, але їм, як і всім чумакам взагалі, буквально поперек дороги поряд з чужинцем-поміщиком стояв ненависний єврей-шкуродер. Орендуючи поміщицький маєток, він брав непомірнo високу плату за користування степами, де чумаки випасали худобу, і водопоями, обдирав навіть за проїзд через орендовану ділянку, що робило нерентабельним візництво, економічно невигідним сам чумацький промисел.

“Орендарі, - читаємо в Слабєєва, — брали плату не тільки за випас і водопій, але і за проїзд через орендовану ділянку… Інколи корчмарі вимагають, щоб у них купували горілку і взагалі всіма способами, хитрістю або погрозами і обманом, обирають чумаків… Власті, як правило, завжди були на стороні власників і орендарів… Вони затримували чумаків, якщо ті відмовлялись платити “потерпілим”, і таким чином примушували підкорятись несправедливим вимогам. Інколи з чумаків жорстоко знущались, били, тримали під арештом”.¹⁹²

Для успіху чумацького промислу немаловажне значення мав стан шляхів, мостів, перевозів, якими доводилося користуватися чумакам. Але орендар, зацікавлений у зискові, найменше дбав про належний стан доріг. “Постійне зростання витрат чумаків на утримання худоби, на оплату проїзду через численні мости, греблі і перевози негативно відбивалось на чумацькому промислі, а це гальмувало розвиток торгівлі”.¹⁹³

Поява залізниць привела до остаточного занепаду чумацтва. Так, блискуча можливість створення своєї національної буржуазії, надана українцям історією, залишилася нереалізованою. Проти українця, що, розбагатівши на чумацтві, хотів би вирватись на дорогу вільного підприємництва, стояла глуха стіна чужонаціонального здирства, якої в умовах колоніальної залежності України не можна було ні обійти, ні переступити. Первісне нагромадження капіталу, що відбувалося в процесі чумацького промислу, зводилося до того, що капітал осідав не в надрах нації, а в глибоких кишенях єврейського та російського панства, яке безсоромно грабувало українського чумака.

Закривати на це очі або приховувати правду — значить створювати враження, що в українців були рівні з іншими можливості, яких вони з власної вини не зуміли використати. Це не що інше, як спроба виправдати колонізаторів і звести наклеп на український народ. Маючи на увазі цю нерівність, Костомаров вимагав “возбуждать в нашем народе сильнейшую конкуренцию против евреев, дабы не дать им возможности иметь в чем бы то ни было монополии в нашем крае”.

“При полной обоюдной свободе, — продовжував він, — при сообщении нашему народу средств стать в полную конкуренцию, — если иудеи возьмут над нами верх, тогда уже мы не можем жаловаться: значит, мы не способны бороться с ними, тогда как до сих пор, если б мы и были на это способны по своей природе, то стояли долгое время в невозможности употребить свои способности и силы”.¹⁹⁴

М.Костомаров виявляв глибоке розуміння соціальних процесів, коли говорив, що український народ в умовах кріпацтва “мог только через промыслы, ремесла и торговлю возвыситься и противодействовать сколько-нибудь роковой судьбе, постоянно осаживавшей его все глубже и глубже в печальную яму бесправия и страдательного терпения. Так действительно и было на Западе, где среднее сословие (буржуазія) поставило оплот произволу баронов и хотя все-таки не вывезло с собою разом всего низшего класса, но по крайней мере действовало постоянно на этот класс и послужило на будущее время горнилом народной самобытной цивилизации, действовавшей на развитие равноправия. В Польше и Малороссии эта роль не досталась народу: ее заняли иудеи…”¹⁹⁵

Таким чином, євреї у своїй масі були не просто представниками експлуататорської верхівки, їдцями-нахлібниками, а виступали в ролі гальма суспільного прогресу на Україні.

І.Слабєєв у своїй книжці покликається на “одного з багатіїв” села Вереміївки на Полтавщині (автор не називає навіть його прізвища), який, ліквідувавши чумацьку справу, скупив аж 100 десятин землі і “жив собі, приспівуючи”.¹⁹⁶ Такий воістину разючий результат первісного “нагромадження” капіталу для українців: один заможний чумак на всю 30-мільйонну Україну! Не менш разючою є спроба Слабєєва видати свого вереміївського негоціанта мало не за українського Ротшільда, який, розжившись на ваксу до чобіт, “жив собі, приспівуючи”. Як треба не поважати український народ, щоб підсовувати йому на духовну поживу отакі псевдонаукові помийки!..

Доля чумацького промислу на Україні, крім усього іншого, зайвий раз підтверджує правильність марксистських положень про нерівномірність соціально-класового складу різних націй, про “нації торгові і нації мужицькі”.¹⁹⁷

Енгельс називав Ірландію “селянською нацією” і всі слов’янські народи зараховував до “переважно землеробських”.198

Ленін про білорусів, литовців, латишів писав: “главным образом крестьяне”.¹⁹⁹ Про українців зауважував також: “Украинская народность (насчитывающаяся в России и в Австрии около 30 миллионов)… является в преобладающей своей части земледельческой”.200 Щодо Галичини уточняв: “Не надо забывать, что промышленность в Галиции совсем не развита, что украинское население в большей своей части земледельческое, что в городах живет лишь небольшой процент украинцев, что украинские крестьяне и земледельческие рабочие крайне придавлены как в интеллектуальном, так и в материальном отношении”.²⁰¹

Ленін визначав велику строкатість у національному відношенні міст України, писав, що поляки і росіяни на Україні, так само як німці в Прибалтиці, “дворяне и интеллигенция”.202 Вказував на те, що “евреи — торговцы главным образом”.²⁰³

Зауваження Леніна про “нації мужицькі”, слушно відзначається в “Українському історичному журналі”, вказує на ослаблення національного дворянства у деяких народів. Воно або загинуло в боротьбі з іноземними загарбниками, або прийняло здебільшого культуру, мову й віру панівної нації, як це сталося в Литві, Білорусії та на Україні…²⁰⁴

Але якщо правильним є твердження про фактичну відсутність на Україні свого національного дворянства, цього, за словами Луначарського, “першого мислячого класу”,²⁰⁵ то ще правильніше сказати про відсутність української національної буржуазії. Свого часу це визнавалося й керівними органами КПРС. Так, у заяві ЦК КП(б)У до Виконкому Комінтерну (червень 1927) вказувалося: “До революції ми майже не мали в місті української буржуазії і міської інтелігенції”.²⁰⁶ У підручнику з історії партії також визнавалося:

М.Шаповал, діяч Центральної Ради, відомий своїми працями з історії революції на Україні, написаними вже на еміграції, цілком слушно вживав до українців означення “неповної нації”, тобто народу, соціально-класовій структурі якого бракувало певних компонентів, у даному разі класу поміщиків і капіталістів. Так само про євреїв можна було сказати, що їм бракувало трудящих класів — робітників і особливо селян.

Це гостро відчули єврейські інтелігенти, опинившись у 70-х роках XІX ст. в ролі революційних народників. Становище еврея-народника справді було “довольно трагическое. Он в рядах своего родного народа не находил элементов “рабочего сословия”: здесь не было ни крестьянства, ни фабрично-заводских рабочих”.²⁰⁸

Але одна річ, коли євреї не мали “рабочего сословия”, і зовсім інша — коли нація, як українці, не мала “керівних класів” і складалася майже з трудящого люду. Проте подібне становище не є специфічно українською рисою розвитку. Воно властиве багатьом (якщо не всім) колоніальним і залежним народам. Навіть у такій державі, як колишня Османська імперія, де турки були панівною нацією, розвиток буржуазних відносин розпочався спочатку серед немусульманських народів. Склалося так, що ремеслами і торгівлею — саме тими галузями економіки, де насамперед міг визріти капіталістичний уклад, — займалися в імперії не турки, а переважно греки, вірмени і євреї.

“Быстрое развитие буржуазных отношений среди греков, армян и евреев, — читаємо в дослідженні на цю тему, — привело к тому, что первая буржуазия Турции была преимущественно нетурецкой по своему происхождению, по своей национальной принадлежности… Большинство национальных промышленных предприятий Турции до первой мировой войны также было в руках национальной буржуазии. Превращение Турции в полуколонию западных держав, вмешательство империалистов в ее внутренние дела усилили уродливий характер этнического развития народов Турции: турки стали угнетенным народом, эксплуатируемым иностранным капиталом, в то время как и сами они угнетали другие народы, зачастую более развитые в социально-экономическом и этническом отношениях”.²⁰⁹

Іншими словами, правлячі турки в економічному відношенні перебували в значно гірших умовах, ніж політичне залежні від них євреї, вірмени і греки. Інонаціональна буржуазія ставала все багатшою і впливовішою, тоді як турки все більше й більше відтіснялися, за словами Енгельса, “на задній план”.²¹⁰

Прусська держава не була залежною країною, і євреї там, як і взагалі на Заході, становили мізерний відсоток щодо німецького населення. В 70-х роках XVІІІ ст. єврейська колонія в Берліні, напр., нараховувала трохи більше 4 тисяч чоловік. Але вони, користуючись особливими привілеями, швидко зростали на силі.

У Польщі пани-шляхтичі здавна, за висловом І.Франка, “привикли були не рушитися ані кроку без єврея”. Ф.Енгельс відзначав, що “в усій Польщі німці та євреї становлять основне ядро городян, які живуть з промислів і торгівлі”.212 Незважаючи на те, що ці етнічні групи, тобто німці і євреї, становили зовсім незначну меншість населення, вони “перешкодили створенню в Польщі польських міст з польською буржуазією. Своєю окремою мовою, своєю відчуженістю від польського населення, тисячею своїх різних привілеїв і положень про міста вони утруднили здійснення централізації, цього наймогутнішого політичного засобу швидкого розвитку всякої країни”.²¹³

Характеризуючи становище Польщі в другій пол. XVІІІ ст., Енгельс зазначав, що однією з причин її занепаду була “нестача сил для розвитку буржуазії”.214

Навіть у Великоросії буржуазія була настільки політичне відсталою, що вона “не сыграла, — за словами Покровського, — той роли, какая выпала на долю ее западноевропейских сестер и предшественниц. Ей не удалось создать буржуазную демократию по примеру Англии и Франции, ей не удалось даже стать соправителем при феодальной монархии, как это было в императорской Германии”. Саме тому в Росії “победа буржуазной революции была невозможна, как победа буржуазии” (Ленін).²¹⁵

Що й казати про Україну, яка, потрапивши, за висловом історика, “у московську матню”, перетворилася із самостійної держави в колонію Росії. Щоб зручніше грабувати поневолений народ, на Україні було остаточно знищено залишки політичної автономії. Існування ж українців як нації заперечувалося взагалі.

У цих умовах торгівля і промисловість перебували майже неподільно в руках російської і єврейської буржуазії, а згодом ще й іноземців. Усі ці зайди так рясно обсіли українські міста, що українською в них лишалася іноді сама назва. Крізь товщу чужонаціональних елементів на поверхню життя могли видобуватися лише поодинокі паростки місцевої буржуазії, та й то не інакше, як тільки шляхом зради національних інтересів і дезертирства у ворожий табір (Скоропадські, Терещенки, Родзянки). Якщо ж окремі патріоти наважувалися лишатися зі своїм народом, їх неминуче чекало банкрутство, так грубо й неоковирно підлаштоване, що не викликало сумніву в його політичному походженні (Яхненки, Симиренки, Алчевські).

Щоб було зрозуміло, про що йдеться, нагадаємо, що вихідці з кріпаків цукрозаводчики Яхненки, які мали мужність признаватися до свого народу і не цуратися рідного слова, були розорені нащадками колишніх своїх великоруських панів. Л.П.Симиренко за політичні переконання побував у Сибіру, після чого змушений був відмовитися від комерції і зайнятися наукою. Його вбито уже в радянський час (1920 р.), могилу в Млієві розрівняно, а натомість споруджено пам’ятник І.Мічуріну.

Промисловця і банкірського діяча Алчевського, родина якого лишалася вірною ідеям національної незалежності України, довели до фізичної загибелі. Характерно, що єврея О.Ф.Рафаловича, який прогорів на валютних спекуляціях, виручила від банкрутства казна, видавши 1200 тис. крб. позики, щоб розрахуватися з кредиторами. Коли ж у скрутне становище потрапив українець Алчевський, Міністерство фінансів відмовило в позиці, що й послужило причиною його самогубства у 1901 р.

Подібно до німців і євреїв у Польщі, росіяни, поляки і євреї на Україні мали згубний вплив на українські міста і на долю українського народу взагалі. Вони перешкодили створенню українських міст з українською буржуазією, утруднили процес консолідації української нації і тим самим робили фактично неможливим досягнення успіху національно-визвольних змагань українців упродовж цілих століть. Українські міста, перенаселені чужоземними зайдами, були гніздовиськами колоніалізму й національної зради замість того, щоб стати центрами патріотичного руху українців, подібно до того, як це було в інших народів.²¹⁶

Загальновідомо, що класи капіталістів і поміщиків становлять керівну силу будь-якої буржуазної нації.217 Позбавлене цієї керівної сили, українське суспільство являло собою картопляне поле, на якому могли безборонне випасатися російські, єврейські, польські та інші гнобителі. Корінне населення України — робітників і селян — безпардонно експлуатував весь цей Інтернаціонал колонізаторів.

Українці перебували на становищі гіршому, ніж ірландці, про яких Енгельс писав Марксу, що “вони більше не почувають себе дома в своїй власній країні… (Слова Шевченка: “на нашій не своїй землі” були сказані ще раніше)… Систематичним гнобленням вони штучно перетворені в цілком зубожілу націю”.²¹⁸

Малочисельність і економічна слабкість українських землевласників і буржуазії утруднювала розгортання роботи в народі через брак коштів, які були для цього потрібні. У статті “З новим роком” (1897) І.Франко скаржився:

“Люди знайшлися б, робота б ішла, та нема грошей. І стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в віці капіталізму, коли по інших краях люди мають міліони на заведене зносин між землею й Марсом. Невже ж ми одні не тілько нещасні, але й жебраки між народами?..”²¹⁹

Сам Франко, який один міг замінити собою цілу академію наук, не мав за що придбати гасову лампу для роботи, а в листі до Івана Белея (вересень 1881) бідкався, що збирається до Дрогобича, але не знає ще, “в кого позичити чобіт”, бо його власні “рознеслися геть”.²²⁰

Тоді як українці не мали за що взути Франка або викупити з неволі Шевченка, “знедолені” іудеї Рафаловичі, Бродські, Гальперіни, Полякови, Бліохи могли змагатися своїми багатствами, награбованими на Україні, з царствуючими домами Європи.

Мартін Лютер нарікав на долю свого народу: “За попуском Божим, ми, німці, повинні віддавати своє золото і срібло в чужі країни, збагачувати весь світ, а самі залишатися старцями… Франкфурт — це срібна і золота діра, через яку з німецької землі витікає все, що тільки створюється і росте у нас”.²²¹

Усе, що створювалося руками українського народу і родило на нашій землі, витікало з України через бездонні діри у Бродах і Дубні, Бердичеві й Одесі, Петербурзі й Москві. Скільки разів українці пробували добитися чого-небудь і щоразу були розчавлені — політичне й економічно. Великий народ був зведений до становища безправного раба, а його багатства віддані на поталу чужоземній банді колонізаторів.

Яскравим свідченням цього може бути порядкування єврейського елементу в економіці Галичини, зокрема в Бориславо-Дрогобицькому промисловому районі.

Сучасний Борислав, колиска нафтової промисловості республіки, у 50-х роках минулого століття був невеликим підгірським селом, навколо якого купчилися такі ж стародавні села, що на початку XX ст. злилися в одне місто. Дрогобич — давній центр солеваріння, нафтоочисної та озокеритової промисловості на Підкарпатті. Розташовані поряд, ці міста становлять один великий промисловий комплекс Західної України.

Як тільки було винайдено ефективний спосіб очищення нафти і промислове її застосування, звістка про це рознеслася по всьому краю. В район Дрогобича-Борислава почали злітатися любителі легкої наживи. “Сюди, — читаємо в Історії міст і сіл УРСР, — як за золотом у Каліфорнію, прибувало багато ділків, серед яких було немало авантюристів, що мріяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску місцевого населення”.²²²

Історія міст і сіл промовчує: хто ж вони, оті авантюристи, що злетілися грабувати український народ? Іван Франко на це відповідає: євреї!

“Всі, а особливо жиди, — пише він у повісті “Боа констріктор”, - лавою поперли в Борислав, хто з готовими грішми, а хто й так, на щастя. Почалася боротьба, якої досі не бачила Галичина. Слизький, влізливий елемент жидівський, мов вода під час повені, вдирався у всі закутини, всі шпарки, кишів, немов тисячі хробаків, показувався всюди, де його ніхто й не надіявся. Докладне знання простого люду, умілість використувати його, ошукувати в дрібницях на кожнім кроці — надавали жидам велику перевагу… Тисячі й тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і мільйони”.²²³

Таку ж правдиву картину пограбування українських селян малює автор і в повісті “Борислав сміється”. Старий бориславський робітник Матій говорить:

Бенедьо Синиця, керівник бориславських пролетарів, з болем спостерігає, як “збагачені жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться (одягаються) в дорогі шати і бризкають болотом на темну, похилену товпу”.²²⁵

Герман Гольдкремер, недавно ще “простий, невчений жид-онучкар”, стає найбільшим бориславським тузом. Гольдкремер і його сусід Леон Гаммершляг — це два бориславські “головачі”, два найбільших підприємці. Письменник називає їх: “оба вовчі горла”, “жиди-деруни”. Вони та подібні їм “видурювали запівдармо грунти у бориславських мужиків”, а самих пускали “з торбами”. “Поліція місцева була в руках війта, а війт в руках жидівських, — ну, і велись порядки”.²²⁶

На насильственне обезземелення українського селянства вказує й Історія міст і сіл. У ній сказано:

Але знову-таки: хто ті спекулянти, в руках яких опинилася земля бориславців? Автори і редактори “Історії”, боячись, очевидно, звинувачення в антисемітизмі, не наважуються назвати хижаків їхнім власним ім’ям, хай краще читач думає, що українці грабували самі себе…

Тим часом відповідь на питання дає сама статистика національного складу населення Борислава. У 1880 р. там жило 2266 душ “української породи”, як каже Франко, тоді коли євреїв було понад 6800 чоловік,228 тобто втричі більше.

У випадку з Бориславом маємо класичний приклад первісного капіталістичного нагромадження на західноукраїнських землях. Це визнає й офіційна історіографія, хоч тверезому глуздові наперекір уперто твердить, що цей процес відбувався тут, “як у всіх країнах”. У тім то й річ, що зовсім не такі умови, за яких люди вступають у стосунки між собою в процесі виробництва, каже марксистська наука, “змінюються від країни до країни, а в кожній країні в свою чергу — від покоління до покоління. Тому політична економія не може бути однією й тією самою для всіх країн і всіх історичних епох”.²²⁹

Ясніше, здається, сказати не можна.

Особливість економічних процесів на Україні полягала в тому, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх інонаціональних і, зокрема, єврейських експлуататорів. Це, отже, є разом з тим класичним зразком колоніального пограбування українського народу. Цей неприємний для колонізаторів факт і намагаються приховати, розглядаючи явища поза часом і простором.

—-

[116] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с. 110–111.

[117] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае, с. 136–137.

[118] “Укр. істор. журнал” (далі УІЖ), 1966, № 2, с. 111–112.

[119] БСЭ, т.24, с.58.

[120] Історичні пісні. К.,1961, с.363.

[121] И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “Киев. Старина”, 1901, № 1, с.78.

[122] И.Житецкий. Вказ. праця, с.76.

[123] БСЭ, т.3, М.,1930, с.72.

[124] БСЭ, т.24, с.58.

[125] І.Франко. Твори, т.19, с.328.

[126] О.Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, К.,1959, с.225.

[127] “Русский вестник”. М.,1858, т.18, кн.2, с.38.

[128] Цит. за кн. И.Прыжов. История кабаков в России, с.204.

[129] А.Я.Кониский. Жизнь укр. поэта Т.Г.Шевченка, Одесса, 1898, с. 162–163.

[130] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.224.

[131] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.19, с.435.

[132] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.463.

[133] І.Франко. Твори, т.8 с.26.

[134] “Колокол”, № 77–78, 1 авг. 1860, с.647.

[135] М.І.Марченко. Українська історіографія, К.,1959, с. 95–96.

[136] И.Прыжов. Вказ. праця, с.252.

[137] И.Аксаков. Исследование о торговле на украинских ярмарках, СПб. 1858, с.36.

[138] Радянська енциклопедія історії України, т.І, К.,1969, с. 402–403.

[139] С.Я.Боровой. Кредит и банки России, М.,1958, с.237.

[140] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.

[141] С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.

[142] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.

[143] С.Ю.Витте. Воспоминания, т.І, М.,1960, с.219.

[144] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.

[145] УЇЖ, 1972, № 8, с. 65–71.

[146] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.247, 248.

[147] С.Ю.Витте. Восп., т.І, с.178.

[148] БСЭ, т.24. с.68.

[149] С.Ю.Витте. Восп., т.1, с.389.

[150] Там само, с.121.

[151] С.Ю.Витте. Восп., т.3, с.486.

[152] И.Ф.Гиндин. Неуставные ссуды государств, банка и экономич. политика цар. прав-ва, “Историч. записки”, 1950, т.35. с.119.

[153] С.Ю.Витте. Восп., т,1, с.194.

[154] Там само, с.117.

[155] С.М.Богуславский. Спутник по г. Києву, К., 1913.

[156] Весь Юго-Зап. край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям. К.,1914.

[157] К.Мацянский. Справочник к карте мельниц, винокуренных, пивоваренных, маслобойных и писчебумажных фабрик и заводов губернии Киевской, Волынской, Подольской, Черниговской и Полтавской, К., 1912.

[158] БСЭ, т.24, с.60, 61.

[159] История евр. печати в России, с.154.

[160] “Колокол”, № 60, 1 янв. 1860, с.497.

[161] С.Ю.Витте. Восп., т.1,с.179.

[162] “Колокол”, № 47, 1 июля 1859, с.388.

[163] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.

[164] БСЭ. т24. с. 60–61.

[165] И.К.Вологодцев. Особенности развития городов Украины, X.,1930, с. 127–128.

[166] И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “К.Старина”, 1901, № 1, с.79.

[167] С.Подолинський. Про те, як наша земля стала не наша, с.56, 58–59.

[168] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с. 138–139.

[169] “Колокол”, № 85, 15 ноября 1860, с.707.

[170] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

[171] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.139.

[172] БСЭ, т.3. 1930, с.72.

[173] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.160.

[174] История евр. печати в России, с.226.

[175] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.18, с.517.

[176] Там само.

[177] Н.Н.Попов. Очерк Истории КП(б)У. X.,1931, с. 30, 67.

[178] Весь Харьков на 1917 год (довідник), X.,1917, с 298–306. Підрахунок зроблено за поіменним списком купців.

[179] С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.239.

[180] Сов. Истор. Энциклоп. (СИЭ), т.12, М., 1969,с.221.

[181] С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.

[182] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.ІІ, с.148.

[183] В.О.Голобуцький. Економічна історія Укр. РСР, К., 1970, с.200.

[184] Архив К.Маркса и Ф.Энгельса, т.13, М.,1955, с.270.

[185] Ф.М.Достоевский. ПСС, т.10, СПб. 1895, с.218.

[186] І.С.Слабєєв. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (Чумацький промисел і його роль у соціально-економічному розвиткові України XVІІІ — п.п. ХІХ ст.). К.,1964, с. 63–64.

[187] В.І.Ленін. Твори, т.3, с.57.

[188] І.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.80.

[189] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.23, с.675.

[190] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с. З1.

[191] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.

[192] І.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.

[193] І.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.

[194] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.57.

[195] Там само. с.42.

[196] І.Слабєєв. Вказ. праця, с.126.

[197] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

[198] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.

[199] Ленинский сборник XXX, с.30.

[200] Ленинский сборник ХХV, с.276.

[201] Там само, с.279.

[202] Ленинский сборник XXX, с.30.

[203] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

[204] УЇЖ, 1970, № 10, с.17 (Стаття А.П.Смирнова “Про виникнення національно-визвольних рухів у Росії”).

[205] А.В.Луначарский. Неизданные материалы. М.,1970, с.212.

[206] Від І конференції до Х з’їзду КП(б)У. Резолюції, К.,1934, с.127.

[207] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, вид.3, с.176.

[208] История евр. печати в России, с.211.

[209] Национальные вопросы в странах Ближнего и Среднего Востока, М.,1970, с. 81–82.

[210] К.Маркс і Ф.Енгельс, Твори, т.9, с.25.

[211] История евр. печати в России, с. 2–3.

[212] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.5, с.54.

[213] Там само. с. 325–326.

[214] Там само, т.16, с.160.

[215] БСЭ, т.8, М.,1927, с.188.

[216] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.338.

[217] Вопросы истории, 1955, № 7, с.76.

[218] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.29, с.42.

[219] І.Франко. Молода Україна, Львів, 1910, с.141.

[220] Музей Івана Франка у рідному селі, с.46.

[221] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.103.

[222] Історія міст і сіл УРСР. Львівська область. К.,1968, с.266.

[223] І.Франко. Твори, т.5. с.214.

[224] Там. само, с.345.

[225] Там само, с.356.

[226] Там само, с.475.

[227] Історія міст і сіл УРСР. Львівська область, с.102.

[228] І.Франко. Твори, т.5, с.477.

[229] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.140.