"Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”" - читать интересную книгу автора (Костецкий Анатолий Григорьевич)

Роздiл четвертий "РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"

Цього дня Сидiр Силович на роботу не пiшов. Вiн заздалегiдь домовився з начальством, узяв вiдгул — i тепер сидiв у садку та грiвся на вересневому сонечку, обмiрковуючи — прийде сьогоднi у сарай злодiй чи нi? Йому страшенно кортiло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч i недорогi, але ж такi потрiбнi у будь-якому хазяйствi речi. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.

Рiч у тiм, що Сидiр Силович та Лукерiя Лукiвна вчора знайшли в сараї майже все, що в них пропало останнiм часом. Всi коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, так безсоромно поцупленi з шухляди "Побутової хiмiї", стояли собi спокiйно на полицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим, що сарай невпiзнанне змiнився. Хтось позносив у дальнiй куток непотрiб, склав на купу та старанно прикрив картонками. Пiдлога була пiдметена, по кутках не гойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звiв собi тут кубельце! За цими роздумами й застав Сидора Силовича його син, що тiльки-но повернувся зi школи.

— Тату, — здивувався вiн, — а чого ти не на роботi? Твоя змiна давно почалася! Ти захворiв?

— Нi, — буркнув неохоче Сидiр Силович, бо вирiшив синовi таємницi не вiдкривати: адже той, мабуть, теж захотiв би ловити злодiя, а хто його зна, що вiн за один i взагалi чи це безпечно? — Просто взяв вiдгул i вiдпочиваю. А ти чого так пiзно?

— У школi затримався, — збрехав син. Не мiг же вiн сказати батьковi, що пiсля урокiв бiля двох годин обстежував мiстечковий сквер, шукаючи порожнi пляшки, а потiм чи не годину стояв у черзi на приймальному пунктi склотари, щоб здати свою здобич.

— Ну, ну… — похитав головою Сидiр Силович, не дуже вiрячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синовi. - Iди вже обiдай, мати качку приготувала! — I вiн знову поринув у солодку напiвдрiмоту…

Непомiтно звечорiло, й Сидiр Силович, дочекавшись з роботи дружину, пiшов у будинок. Родина повечеряла, й вiн запропонував лягати спати, бо хотiв, щоб син з дружиною скорiше поснули i не заважали йому вночi чергувати бiля сараї.

За пiвгодини Лукерiя Лукiвна й син уже спали.

Сидiр Силович прихопив про всяк випадок швабру — яка не яка, а зброя! — теплiше одягнувся й вийшов у сад. Там вiн гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева нiч видалася такою тихою й лагiдною, що Сидiр Силович i незчувся, як закуняв на своєму посту…

Прокинувся вiн раптово, вiд того, що в сараї тихо рипнули дверi!

Сидiр Силович пiдвiв голову та так i закляк вiд несподiванки: iз шпарини над дверима сараї пробивалося свiтло!

Вiн хотiв був зразу заскочити всередину, та раптом помiтив пiд ногами в травi замок — i в його головi сяйнула чудова iдея. "Ану, — подумав Сидiр Силович, — вiзьму та й зачиню злодюгу, а сам — по мiлiцiю! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивiст озброєний. Що такому моя швабра!"

Вiн обережно пiдняв замок i тихо-тихо накинув його на петлi.

"Отак тобi, любесенький, i треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! — радiв подумки Сидiр Силович. — Посидь трошечки, вiдпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродiю, ой, i далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантiї вiн iще пiдпер дверi шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвiддiлу мiлiцiї.

— Рятуйте! — хекнув Сидiр Силович просто з порога. — Грабують! — I знесилено впав на лаву.

— Де? Кого? Чому? Навiщо? — швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.

— Там! Мене! — вiдказав Сидiр Силович i вискочив за дверi. Сержант, ледве встигаючи, припустив слiдом.

Коли вони наблизилися до будинку, Сидiр Силович пiднiс пальця до вуст — тсс! — i навшпиньках пiшов у сад. Крокiв за тридцять до сарая вiн кивнув на дверi й прошепотiв:

— Оно, де свiтиться!..

Сержант вправним рухом вихопив iз кобури пiстолет, зняв запобiжник i наблизився до дверей. Спершу вiн зазирнув у шпарину, але нiчого не розгледiв. Тодi сержант вiдставив убiк швабру, нечутно зняв замок i, набравши повнi груди повiтря, щосили штовхнув дверi ногою.

— Руки вгору! Нi з мiсця! — вигукнув вiн таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, — i враз застиг вiд подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком занiмiло сидiв хлопчина рокiв десяти з блiдим вiд переляку обличчям.

Сержантовi вiдразу зробилося соромно: i треба ж таке, на дитину зi зброєю наскакувати! Вiн хутко засунув пiстолет у кобуру й кинув хлопчаковi:

— Не бiйся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, — уже з металевими нотками в голосi обернувся сержант до Сидора Силовича, — ходiть-но сюди!

На порозi з'явився переляканий Сидiр Силович, глянув на хлопчика — i тiльки очима заклiпав:

— Це — ти?!

— Ви знаєте цього хлопця? — допитливо подивився на нього сержант.

— Та як вам сказати… — знiяковiв Сидiр Силович. — Рiч у тiм, що це… це — мiй син…

— Ет! — сердито махнув рукою мiлiцiонер. — До чого дiйшли: власних дiтей не впiзнають! Злодiй, бачте, грабують!.. — Вiн обсмикав форму, поправив кобуру й пiшов iз сараї, кинувши наостанку: — Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панiкер, п'ятнадцять дiб за хулiганство! — I сержант зник у темрявi.

Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

— Як це зрозумiти? — першим оговтався Сидiр. Силовий. — Ти чому тут, а не в лiжку?

— Уроки на завтра вчу, — нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.

— Уроки?! — ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти. — Це — уроки?! I це? — Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".

При цьому в нього був такий грiзний погляд, що син зрозумiв: попереду серйозна розмова! Вiн вирiшив мовчати, як герой.

Батько наче прочитав його думки.

— Чого мовчиш! — пiдвищив вiн голос. — Я вимагаю пояснень!

— Нема чого пояснювати.

— Як — нема?! Ми з мамою мiсця собi не знаходимо, гадаємо, що у нас у домi дiється, а це, виявляється, наш рiдний синочок сюрпризи влаштовує.

Раптом Сидiр Силович замовк i втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомiтно заштовхати пiд стiл якусь невеличку полiетиленову канiстрочку. Але Сидiр Силович помiтив! Вiн пiдскочив до сина:

— Ти що ховаєш вiд мене, негiднику?! Ану, показуй! — I нахилився, щоб вихопити канiстрочку з-пiд столу: вона була, як вiн уже розгледiв, з якоюсь зеленкуватою рiдиною. Але син заступив йому дорогу.

— Звiдки це? — ще бiльше розсердився батько. — Признавайся, де вкрав!

— Не крав я! Назбирав грошей — i купив! Два тижнi морозива не їв i кiно не дивився!

— Давай сюди! — наказав Сидiр Силович, простягаючи руку.

— Не дам! — чомусь страшенно перелякався син i — вiдштовхнув батькову руку.

— Ти глянь! — отетерiв Сидiр Силович. — Так ти ще й рiдному батьковi перечиш?! — Щиро кажучи, Сидiр Силович розгубився вiд несподiваної рiшучостi сина i навiть не знав, що вдiяти. Зрештою вiн махнув рукою i вже трохи спокiйнiше сказав: — Добре! Зараз — спати, а завтра розберемося.