"Постріл" - читать интересную книгу автора (Рыбаков Анатолий Наумович)2На своєму дворі вони теж були господарі. Старші хлопці їх не чіпали, побоюючись Вітьки, ровесники хотіли потрапити до їхньої компанії, але компанії більше ніхто не потрібен: узяти всіх у Крим не можуть. Вони сиділи в затінку восьмиповерхового корпусу. Шнира та Фургон малювали крейдою на асфальті пальми з високою кроною, хвилясте море, чайок, сонце з довгими променями — все це мало зображати Крим. Вітька мовби знехотя бавився фінським ножем і курив цигарки «Наша марка» — єдина витрата з кримських грошей, яку він собі дозволяв. Цигарку одержав також і Паштет. Шнирі й Фургону дали затягнутися. Шнира виказав насолоду, якої ще не відчував, Фургон закашлявся, Білці нічого не дали — дівчатка не повинні курити. Ідилія урвалася появою двірнички з мітлою. — Увесь двір розмалювали, шибеники! Вітька підкинув ніж, вправно спіймав за рукоятку. — Ой, Вітьку, дограєшся, не минути тобі в'язниці. Тебе не жаль, маму твою жаль. Вітька симпатично посміхнувся, через це фінка в його руках набула трохи зловісного вигляду. На четвертому поверсі відчинили вікно. Валентин Валентинович Навроцький провів долонею по підвіконню — чи не запорошилося? Він був у світлому шевйотовому костюмі. До вікна підійшов Юра — його більше не дражнили скаутом, але він мав бундючніший вигляд, ніж до цього: довготелесий, в оксамитовій толстовці, з білим бантом. — Вітька Буров, він же Альфонс Доде, гроза Арбату, — пояснив Юра, — і його банда: Шнира, Паштет, Білка та Фургон. Паштет і Білка — колишні безпритульні, а тепер бездоглядні. В чому різниця — не знаю. — Який справді товстий хлопчик Фургон, — погодився Валентин Валентинович, — перегодований. — Його справжнє ім'я Андрій, прізвище Зимін, батько — інженер на фабриці. — Син інженера в такій компанії? А чому Альфонс Доде? — Може, він чимось схожий на Тартарена з Тараскона? Навряд чи… Чому, наприклад, Паштет? Він паштету і в очі не бачив. Усі потенційні карні злочинці починають з того, що прибирають прізвиська. У дворі з'явився Шаринець, усівся на лавці біля під'їзду, шкірячись споглядав Вітьчину компанію. — А це справжній карний злочинець, професійний кишеньковий злодій, — сказав Юра. — Кишеньковий злодій не найпомітніше, але цілком пристойне злодійське ремесло, — сміючись, зауважив Валентин Валентинович. — Вітьчин конкурент за вплив у дворі. Підтверджуючи ці слова і демонструючи свою владу, Вітька наказав: — Фургон, скажи вірш! — Який? — Про гарну людину. Фургон ударив себе в груди: — Хороший вірш, — похвалив Вітька. — А ще знаєш? — Про що? — Про гарну людину. — Про гарну людину більше не знаю, — зізнався Фургон. — Фургон! — гукнув його Шаринець. — Чого? — Підійди! Фургон непевно вихнув туди, де сидів Шаринець, але його зупинив грізний Вітьчин оклик: — Стій! Фургон зупинився. — Навіщо пішов? — Так він покликав. Вітька затиснув Фургонові ніс двома пальцями. — Облиш, Вітьку! — невдоволено зауважив Шнира. Фургон метляв головою, намагаючись вирватися. — Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу. Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз. Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ. — За що ти його? Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою. — А тобі що до того? Юра дав довідку: — Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь. — Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович. — Вітька сильніший. — Сильніший той, хто сміливіший. — Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра. Вітька бавився фінкою. — Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці. «Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози. — Сховай ніж! — Так і сховав… Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа. Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку. Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям. — Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем? Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку. — Чий ніж? Усі мовчали, підкоряючись законам двора: побитися — одне, підвести — інше. — Твій? — запитав міліціонер у Вітьки. — Нехай хлопці скажуть, — відказав Вітька. Білка показала на Мишу: — Його фінка, він хотів Вітьку порізати. — Не бреши! — крикнув Саша Панкратов. — Вітьчин ніж. Скажи, Фургон, скажи, Шнира, чий ніж? Шнира і Фургон мовчали. — Які, все-таки, мерзотники! — обурився Валентин Валентинович і встав з підвіконня. — Начхати! Нехай самі розбираються, — сказав Юра. — Ну, знаєш… Я тебе не розумію! Валентин Валентинович звісився з вікна: — Товаришу! Я все бачив, зараз спущусь. Через хвилину він стояв у дворі, спокійний, викликаючи довір'я, показав на Вітьку: — Ніж його, він ним розважався, між іншим, досить необережно, мордував хлопчика. А цей хлопець, — він показав тонким пальцем на Мишу, — заступився… — Потім обернувся до Зиміної:— Якщо не помиляюсь, за вашого сина. — Атож, — сказала Ольга Дмитрівна. — Вітю! Ти ж уже великий. Хіба Андрій тобі товариш? — Що скажеш? — запитав міліціонер у Вітьки. Вітька мовчав, злобливо поглядаючи на Мишу. — Негаразд, дівчинко, брехати, некрасиво, — сказав Валентин Валентинович Білці. Міліціонер опустив ніж у сумку. — Розберемось, ходімо! І разом з Вітькою рушив до воріт. — Дякую вам, — сказала Ольга Дмитрівна Валентинові Валентиновичу. — Мадам… Громадянко… Я просто сказав правду. |
||
|