"Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії" - читать интересную книгу автора (Ролінґ Джоан Кетлін)(с) froggy — РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ —Наступного дня Гаррі прокинувся, і минуло кілька секунд, поки він згадав, що сталося. По—дитячому уявив, що це йому наснилося, що Рон нікуди не пішов і що він і досі тут. Та, повернувши на подушці голову, він побачив порожнє Ронове ліжко. Не міг відірвати від нього очей, наче то було мертве тіло. Гаррі зістрибнув зі свого ліжка, намагаючись не дивитися на Ронове. Герміона, що вже була на кухні, не побажала Гаррі доброго ранку, а швидко відвернулася, коли він проходив. Вони мовчки поснідали вдвох. Очі в Герміони були підпухлі й червоні. Здається, вона взагалі не спала. Почали збирати речі, і Герміона робила це дуже поволі. Гаррі знав, чому вона хотіла розтягти час їхнього перебування на березі цієї річки. Кілька разів він помічав, як вона схвильовано піднімає голову, і розумів, що Герміона сама себе обманює, уявляючи, що почула кроки за шумом дощу, хоч нікого рудого між деревами не було видно. Щоразу Гаррі її наслідував і роззирався на всі боки (у нього теж жевріла ще якась надія), проте, не побачивши нічого, крім залитого дощем лісу, вибухав люттю. Йому пригадувалися Ронові слова: "Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш!", — і він знову брався складати речі, хоч у животі все стискалося у вузол. Каламутна вода в річці стрімко прибувала й загрожувала незабаром затопити їхній берег. Вони просиділи ще добру годину після звичайного часу відбуття. Нарешті, тричі повністю перепакувавши свою вишиту бісером сумочку, Герміона вже не могла знайти поважних причин для затримки, тому вони з Гаррі взялися за руки і роз'явилися, опинившись цього разу на відкритому вітрам порослому вересом схилі гори. Щойно вони прибули, як Герміона відпустила руку Гаррі, відійшла, сіла на великий камінь і, поклавши голову на коліна, розридалася. Він дивився на неї, думаючи, що, мабуть, треба було б підійти і її заспокоїти, та щось заважало зрушити з місця. Усе всередині похололо й стислося. Він знову бачив презирливий вираз Ройового обличчя. Гаррі побрів крізь верес, прокладаючи шлях по колу з нещасною Герміоною в центрі, і вичакловував закляття—обереги — те, що досі робила вона. У наступні кілька днів вони не говорили про Рона. Гаррі вирішив більше не згадувати його імені, а Герміона, мабуть, відчувала, що не варто на цьому наполягати, хоч інколи вночі, думаючи, що Гаррі вже заснув, Герміона давала волю сльозам. Тим часом Гаррі почав зрідка виймати Карту Мародера й розглядати її при світлі чарівної палички. Чекав, коли ж нарешті в коридорах Гоґвортсу з'явиться цяточка, підписана "Рон" — це означатиме, що він повернувся до замку і надійно там захищений своїм чистокровним статусом. Але Рон на Карті так і не з'являвся, тож за якийсь час Гаррі усвідомив, що витягає її просто, щоб подивитися на ім'я "Джіні" в дівчачій спальні. Йому було цікаво, чи міг би він, напружено вдивляючись у цяточку з її ім'ям, проникнути в її сон — і тоді б вона знала, що він постійно про неї думає і сподівається, що в неї все добре. Удень вони намагалися визначити, де може бути Ґрифін—дорів меч, та що більше вони говорили про місця, де Дамбл—дор міг його сховати, то більше шаленої надуманості ставало в їхніх гіпотезах. Хоч як Гаррі напружував голову, та все ж не міг пригадати, щоб Дамблдор згадував якесь місце, де він міг би щось заховати. Бували такі хвилини, коли Гаррі не знав, на кого більше сердиться — на Рона чи на Дамблдора. У глибині душі він погоджувався, що Рон мав цілковиту рацію. Дамблдор залишив його практично ні з чим. Вони знайшли один горокракс, але не знали, як його знищити. Інші ж горокракси залишалися недосяжні, як і раніше. Його охоплювала безнадія. Він дивувався власній безтурботності, коли погодився на пропозицію друзів супроводжувати його в цьому безглуздому й безцільному блуканні. Він нічого не знав, не мав ніяких ідей, тільки постійно й болісно чекав, коли нарешті й Герміона скаже, що з неї вже досить, і його покине. Вечорами вони найчастіше мовчали, а ще Герміона виробила звичку виймати портрет Фінеаса Ніґелуса і ставити на стілець, неначе він міг заповнити бодай частину порожнечі, що виникла після відходу Рона. Попри його попередні запевнення, що він їх ніколи більше не відвідає, Фінеас Ніґелус, мабуть, не зміг опиратися бажанню з'ясувати подальші плани Гаррі, тому раз на кілька днів з'являвся на портреті з пов'язкою на очах. Гаррі навіть радий був його бачити, бо це, все ж, було сяке—таке товариство, хоч і в'їдливе й дошкульне. Вони раділи яким завгодно новинам про події у Гоґвортсі, хоч Фінеаса Ніґелуса й не можна було назвати ідеальним інформатором. Він з пошаною ставився до Снейпа, першого директора зі слизеринців за увесь той час, що минув, відколи він сам керував школою, тому треба було постійно стежити, щоб не критикувати Снейпа й нічого зухвалого про нього не питати, бо Фінеас Ніґелус тоді негайно зникав з картини. Однак деякі уривки інформації він доносив. Виходило, що Снейп зіткнувся з постійним прихованим опором ядра най—бунтарськіших учнів. Джіні було заборонено відвідувати ІЬґсмід. Снейп відновив дію давніх указів Амбридж про заборону учням збиратися групами більше трьох і про припинення діяльності неофіційних учнівських товариств. З усього цього Гаррі зробив висновок, що Джіні, можливо, разом з Невілом і Луною спробувала продовжити діяльність Дамблдорової армії. Ці скупі новини викликали в Гаррі таке нестерпне бажання побачити Джіні, що йому аж крутило в животі, та водночас це повертало його думки до Рона, Дамблдора і Гоґвортсу, бо він тужив за цим усім не менше, ніж за колишньою своєю дівчиною. І справді, коли Фінеас Ніґелус почав одного разу вихваляти суворі заходи, запроваджені Снейпом, Гаррі на частку секунди відчув божевільне бажання повернутися до школи й долучитися до підриву Снейпового режиму. Мати смачну їжу, спати в теплій постелі, і щоб за це відповідав хтось інший — здавалося, що в цю мить кращого й бути не може. Та потім згадалося, що він — "Небажаний номер один", що за його голову призначено ціну — десять тисяч ґалеонів — і що в ці дні з'являтися в Гоґвортсі не менш небезпечно, аніж проникати в Міністерство магії. Фінеас Ніґелус необачно про це нагадував, намагаючись випитати, де Гаррі й Герміона перебувають. Щоразу, як він це робив, Герміона запихала його назад у вишиту бісером сумочку, і після таких безцеремонних прощань Фінеас Ніґелус по кілька днів відмовлявся до них приходити. Ставало дедалі холодніше. Вони не сміли надовго лишатися в одній місцевості, тож замість перебувати на півдні Англії, де їм би найбільше докучала хіба що паморозь на землі, вони переміщалися по всій країні, відважно зупиняючись то на схилі гори, де по намету люто періщив дощ зі снігом, то на широкому болоті, де намет заливала крижана вода, а то на крихітному острівці серед шотландського озера, де сніг за ніч засипав їхній намет до половини. Вони вже кілька разів бачили у вікнах мерехтливі вогники різдвяних ялинок, і якось увечері Гаррі зважився знову запропонувати єдину, як йому здавалося, недосліджену можливість. Вони щойно незвично добре повечеряли, бо вбрана у плащ—невидимку Герміона побувала в супермаркеті — не забувши на виході сумлінно покласти гроші у висунуту шухлядку касового апарата. Гаррі подумав, що її, можливо, легше буде переконати після щойно з'їдених спагеті по—болонськи та консервованих грушок. Він також передбачливо запропонував хоч на кілька годин обом відпочити від горокракса, й повісив його біля себе на бильце ліжка. — Герміоно? — Гм? — Вона скрутилася клубочком у продавленому кріслі й читала Гаррі прокашлявся. Він почувався точнісінько так само, як і кілька років тому, коли просив у професорки Макґо—неґел дозволу відвідати Гоґсмід, хоча Дурслі й не підписали йому перепустки. — Герміоно, я оце думав і… — Гаррі, ти не міг би мені допомогти? Вона його навіть не слухала. Нахилилася вперед, тримаючи — Глянь на цей символ, — вона вказала на верхню частину сторінки. Там, прямо над назвою казки (то був лише здогад, бо Гаррі не вмів читати руни), було намальоване якесь трикутне око з зіницею, перекресленою вертикальною лінією. — Герміоно, я ж не вивчав стародавніх рун. — Я знаю, але це не руна і в абетці складів такого знака немає. Я раніше думала, що це просто малюнок ока, а тепер засумнівалася! Його тут хтось домалював чорнилом, його в книжці не було. Подумай, ти раніше ніде такого не бачив? — Ні… ні, хоча почекай. — Гаррі придивився. — Чи це не той самий символ, що носив на шиї Лунин тато? — Ну! Я про це й подумала! — Тоді це знак Ґріндельвальда. Вона дивилася на нього, роззявивши рота. — — Мені розповів Крум… Він переповів, що йому розказав на весіллі Крум. Герміона була приголомшена. — Знак Вона дивилася то на Гаррі, то на дивний символ, то знову на Гаррі. — Я не чула, що Ґріндельвальд мав знак. Про це немає жодної згадки в усій літературі, що я про нього читала. — Ну, як я вже казав, Крум переконаний, що цей символ був викарбуваний на стіні в Дурмстренґу, і що це Ґріндельвальд його там залишив. Вона спохмурніла й відкинулася на спинку старого крісла. — Дуже дивно. Це ж символ Темної магії, чого ж він тоді в дитячій книжці? — Еге ж, незрозуміло, — погодився Гаррі. — Та й Скрім—джер мав би його розпізнати. Він же був міністром, мав добре знатися на цих темних штучках. — Може, він, як і я, подумав, що це звичайне око. Над деякими казками теж є малюнки. Вона вмовкла й продовжила вивчати дивний знак. Гаррі спробував ще раз. — Герміоно. — Гк? — Я оце подумав. Я… я хочу в Ґодрикову Долину. Вона глянула на нього неуважно, і він не сумнівався, що вона думає про загадковий знак у книзі. — Так, — відповіла вона. — Так, я теж про це думала. І вважаю, що варто спробувати. — Ти добре мене чула? —перепитав він. — Звичайно, добре. Ти хочеш побувати в Ґодриковій Долині. Я згодна, думаю, це має сенс. Тобто я просто не можу уявити, де він міг би бути ще. Це небезпечно, але що більше я про це думаю, то більше вірю, що він там. — Е—е… — Меч, Гаррі! Дамблдор знав, що ти захочеш там побувати, а крім того, Ґодрикова Долина — це ж батьківщина Ґрифіндора… — Справді? Ґрифіндор народився в Ґодриковій Долині? — Гаррі, чи ти хоч розкривав "Історію магії"? — Угу, — він усміхнувся чи не вперше за кілька місяців і відчув, що м'язи на обличчі неприродно напружені. — Пам'ятаю, що точно розкривав — як купував… принаймні один раз… — Оскільки село назвали на його честь, то, думаю, ти міг би це пов'язати, — сказала Герміона. Вона стала значно більше схожа на саму себе, ніж була останнім часом. Гаррі не здивувався б, якби вона сказала, що зараз збігає в бібліотеку. — Про це село є навіть згадка в "Історії магії", ось зачекай… Вона відкрила вишиту бісером сумочку, понишпорила і вийняла старий підручник — "Історію магії" Батільди Беґшот. Погортала і знайшла потрібну сторінку. "Після підписання 1689 року Міжнародного статуту про секретність чарівники назавжди пішли в підпілля. Природно, що вони почали утворювати в населених пунктах свої невеличкі громади. Багато було маленьких сіл і хуторів, що приваблювали по кілька чаклунських родин, які об'єднувалися для взаємної підтримки та захисту. Такі села, як Тинворт у Корнволі, Верхній Флеґлі в Йоркширі та Отері—Сент—Кечпол на південному узбережжі Англії відомі тим, що звідти веде свій родовід чимало чаклунських родин, які жили поруч з толерантними, а іноді кон—фундованими маґлами. Найславетніша з усіх цих напівмагічних населених пунктів, мабуть, Ґодрикова Долина, село на заході Англії, де народився видатний чарівник Ґодрик Ґрифіндор і де коваль—чаклун Боумен Райт викував першого золотого снича. На цвинтарі там можна побачити багато стародавніх чаклунських прізвищ, і це, поза сумнівом, спричинило появу безлічі історій про привидів, які століттями не давали спокою місцевій церковці". — Про тебе і твоїх батьків тут не згадується, — сказала Гер міона, закриваючи книжку, — бо Батільда Беґшот не описує подій, що відбувалися пізніше кінця дев'ятнадцятого століття. Але бачиш? Ґодрикова Долина, Ґодрик Ґрифіндор, меч Ґрифіндора. Може, Дамблдор сподівався, що ти це все пов'яжеш? — Ну, так… Гаррі не хотів зізнаватися, що взагалі не думав про меч, коли запропонував відвідати Ґодрикову Долину. Це село притягало його насамперед могилами батьків, будинком, у якому він ледве уник смерті, та особою Батільди Беґшот. — А пам'ятаєш, що сказала Мюріель? —запитав він урешті. — Хто—хто? — Ну, знаєш, — він завагався, бо не хотів називати Ронове ім'я. — Тітка нашої Джині. На весіллі. Та, що казала, ніби в тебе кістляві гомілки. — А, —згадала Герміона. Момент був слизький, бо Гаррі розумів — вона відчула, що ледь не пролунало Ронове ім'я. Рвонув далі: — Вона сказала, що Батільда Беґшот і досі живе в Ґодри—ковій Долині. — Батільда Беґшот, — пробурмотіла Герміона, провівши вказівним пальцем по Батільдиному імені, витисненому на палітурці "Історії магії". —То я вважаю, що… Вона охнула так драматично, що Гаррі аж у грудях похололо. Він вихопив чарівну паличку й рвучко озирнувся до входу, боячись побачити непроханого гостя, що вже вдирається в намет, але нікого там не було. — Що таке? — сердито запитав він, відчуваючи, однак, полегшення. — Навіщо ти так робиш? Я вже подумав, що до нас у намет лізе смертежер. — Гаррі, Гаррі поміркував над такою можливістю. Батільда була дуже стара і, судячи зі слів Мюріель, геть з'їхала з глузду. Чи міг Дамблдор заховати Ґрифіндорів меч у неї? Якщо так, то він аж занадто покладався на сліпий випадок. Дамблдор ніколи не розповідав Гаррі про заміну справжнього меча на підробку і навіть не згадував про свою дружбу з Батільдою. Але зараз не варто було сумніватися в Герміониній гіпотезі, тим паче, що вона напрочуд легко погодилася здійснити найпотаємніше бажання Гаррі. — Чому ні, він міг і таке вчудити! То що, переносимось у Ґодрикову Долину? — Так, Гаррі, але треба все ретельно обміркувати. —Вона сіла рівно й Гаррі побачив, що перспектива мати новий план поліпшила їй настрій так само, як і йому. — Насамперед треба випробувати роз'явлення вдвох під плащем—невидимкою, а ще, думаю, треба згадати закляття "Розілюз—нення", хіба що ти вважаєш за краще все зробити якомога надійніше і скористатися багатозільною настійкою? Тоді треба буде добути чийогось волосся. Як на мене, це було б найліпше. Що дужче ми замаскуємось, то краще… Гаррі дав їй виговоритися, схвально кивав у коротких паузах, а сам був думками далеко. Уперше з того часу, відколи довідався, що меч у "Ґрінґотсі" фальшивий, він відчув неабияке збудження. Ось— ось він буде вдома —там, де колись жила його родина. Якби не Волдеморт, то саме в Ґодриковій Долині він ріс би і проводив шкільні канікули. Він запрошував би додому друзів… міг би мати братів і сестер… а торт на сімнадцятиріччя спекла б йому мама. Життя, якого він так і не знав, ще ніколи не поставало в його уяві так реально, як тепер, коли він має відвідати малу батьківщину, яку в нього забрали. Коли Герміона лягла спати, він тихенько вийняв з її вишитої бісером сумочки рюкзак, а з нього дістав фотоальбом, який йому колись давно подарував Геґрід. Уперше за багато місяців він переглянув старі знімки батьків, що всміхалися й махали йому руками з цих фотографій — єдиних пам'яток про тата й маму. Гаррі з радістю вирушив би в Ґодрикову Долину вже наступного дня, проте Герміона мала інші міркування з цього приводу. Вона була переконана, що Волдеморт тільки й чекає, коли Гаррі повернеться на місце загибелі батьків, тому рішуче заявила, що вони не зрушать з місця, аж доки не вбезпечать себе найнадійнішим маскуванням. Аж через тиждень — коли вони нишком видерли кілька жмутів волосся в безневинних маґлів, що робили різдвяні покупки, і багато разів випробували явлення та роз'явлення вдвох під плащем—невидимкою — Герміона погодилася починати операцію. Вони мали явитися в селі під покровом темряви, тому аж як стало смеркати випили багатозільної настоянки. Гаррі перетворився на лисуватого маґла середнього віку, а Герміона — на його дрібненьку, схожу на мишку, дружину. Вишиту бісером сумочку з усім їхнім добром (крім горокракса, що його Гаррі повісив собі на шию) Герміона поклала у внутрішню кишеню свого застібнутого на всі ґудзики плаща. Гаррі накрив їх обох плащем—невидимкою — і вони знову провалилися в задушливу пітьму. Гаррі розплющив очі. Серце калатало аж під горлом. Вони стояли, тримаючись за руки, на засніженій сільській дорозі під темно—синім небом, з якого кволо мерехтіли перші вечірні зорі. Обабіч вузенької дороги стояли будиночки, різдвяні прикраси виблискували у вікнах. Трохи віддалеки золотисте світло вуличних ліхтарів свідчило, що там центр села. — Стільки снігу! — прошепотіла під плащем Герміона. — І як ми не подумали про сніг? Стільки запобіжних заходів, а в результаті ми залишаємо сліди! Треба їх якось позбутися… ти йди попереду, а я замітатиму… Гаррі не хотів заходити в село в подобі театрального коня, коли він накриває їх обох плащем, а Герміона чарами ховає сліди. — Давай краще знімемо плащ, — запропонував Гаррі, а як побачив її перелякане лице, додав: — Та не бійся, ми все одно на себе не схожі, і тут нікого немає. Він запхав плаща під куртку, і вони безперешкодно пішли далі. Крижане повітря щипало за щоки, а вони проминали все нові й нові будиночки. Будь—який міг виявитися тим, де колись мешкали Джеймс та Лілі, або тим, де мешкала зараз Батільда. Гаррі дивився на двері цих будиночків, на засніжені дахи й ґанки, і намагався вловити щось знайоме, хоч у душі розумів, що це неможливо, бо йому був ледве рік, коли він назавжди покинув село. Він сумнівався, що взагалі побачить свій дім, бо не знав, що буває, коли помирають носії чарів Довіри. Вуличка, якою вони йшли, завернула ліворуч і їм відкрився центр села — невеличкий майдан. Оточений кольоровими ліхтарями, посередині стояв, здається, обеліск полеглим воїнам. Його заступала відкрита всім вітрам різдвяна ялинка. Ще там було кілька крамничок, пошта, паб та маленька церковця — її вітражі сяяли над майданом, немов коштовне каміння. Сніг тут лежав утрамбований — твердий і слизький там, де його цілий день топтали люди. Селяни ходили туди—сюди, їхні постаті освітлювали вуличні ліхтарі. Коли двері пабу відчинялися, чувся сміх та легка музика. Потім з церковці долинули колядки. — Гаррі, сьогодні ж Святвечір! — вигукнула Герміона. — Справді? Він уже давно втратив лік дням, а газету вони востаннє бачили кілька тижнів тому. — Я впевнена, — підтвердила Герміона, дивлячись на церкву. — Вони… вони ж, мабуть, десь там, твої мама й тато… Там ззаду є цвинтар. Гаррі відчув дивне хвилювання, більше схоже на страх. Тепер, опинившись так близько, він питав себе, чи й справді хоче бачити могили батьків. Мабуть, Герміона зрозуміла його стан, бо взяла за руку і вперше повела його за собою. Та посеред майдану вона раптом зупинилася. — Гаррі, дивись! Вона показувала на пам'ятник загиблим воїнам. Коли вони проходили, він раптом змінився. Там, де щойно стояв обеліск з викарбуваними прізвищами, з'явилися статуї чоловіка в окулярах з розкуйовдженим волоссям та довговолосої жінки з лагідним і вродливим обличчям, на руках у неї сидів малесенький хлопчик. Сніг лежав на їхніх головах, наче пухнасті білі шапки. Гаррі підійшов ближче, зазираючи в обличчя батьків. Він і гадки не мав, що тут стоятимуть ці статуї… як дивно було бачити кам'яне зображення самого себе, щасливої дитини без шраму на чолі… — Ходімо, — сказав Гаррі, досхочу надивившись, і вони пішли в напрямку церкви. Озирнувшись, він побачив, що статуї знову перетворилися на меморіальний обеліск. Вони підходили до церкви і спів з неї лунав дедалі голосніше. Гаррі відчув клубок у горлі, бо все це несподівано нагадало йому Гоґвортс, Півза, що виспівував непристойні версії колядок, сховавшись у лицарських обладунках, Велику залу з дванадцятьма різдвяними ялинками, Дамблдора в паперовому капелюшку, які запаковують у хлопавки—сюрпризи, Рона у светрі ручного плетіння… Коло цвинтарних воріт була вузесенька хвіртка. Герміона обережно її штовхнула й вони бочком зайшли. Обабіч слизької стежки до церкви лежав глибокий незайманий сніг. Вони побрели цим снігом, лишаючи за собою глибокі рівчаки, обійшли саму церкву з яскраво освітленими вікнами, ховаючись у тінь. За церквою виднілися ряди засніжених надгробних плит, що здіймалися з синюватої снігової ковдри, де—не—де позначеної яскравими червоно—золотисто—зеленими плямами світла з вітражів. Тримаючи руку з чарівною паличкою в кишені куртки, Гаррі пішов до найближчої могили. — Дивись, це Ебот, мабуть, якийсь далекий родич Анни! — Не так голосно, — прошепотіла Герміона. Вони заходили вглиб цвинтаря й глибокі сліди лишалися в снігу за ними. Нахилялися, щоб розібрати написи на старезних надгробках, і час від часу вдивлялися в темряву, чи ніхто за ними не йде. — Гаррі, сюди! Герміону відділяло від нього два ряди могил. Він побрів до неї, і серце йому ледь не вискакувало з грудей. — Це?… — Ні, але глянь! Вона показала на потемнілий камінь. Гаррі нагнувся й побачив на холодному, вкритому де—не—де лишайником граніті напис "Де Отже, Ріта Скітер і Мюріель не про все збрехали. Дамблдорова родина й справді тут жила, а дехто тут і помер. Бачити могилу було важче, ніж чути про неї. Гаррі не покидала думка, що його і Дамблдора багато що пов'язувало з цим цвинтарем, і що Дамблдор міг би йому про це розповісти, а він ні разу й не натякнув на цей зв'язок. Вони могли б побувати тут удвох. Гаррі на мить уявив, що було б, якби він прийшов сюди з Дамблдором, як би їх це зблизило, і яке величезне значення це мало б для нього. Одначе для Дамблдора, здається, той факт, що їхні родини лежать на одному цвинтарі, був просто несуттєвим збігом, це ніяк не стосувалося завдання, яке мав виконати Гаррі. Герміона дивилася на Гаррі, а він був радий, що його обличчя ховала тінь. Перечитав напис на плиті. — А він точно ніколи не згадував?…—почала було Герміона. — Ні, — коротко зронив Гаррі, — шукаймо далі, — і відвер нувся від надгробка, шкодуючи, що взагалі його побачив. Він не хотів, щоб почуття образи зіпсувало той стан трепет ного зворушення, у якому він перебував. — Тут! —почувся незабаром з темряви Герміонин крик. — Ой, ні, вибач! Мені здалося, що тут написано Поттер. Вона протирала покришений, порослий мохом надгробок, і легка тінь набігла на її лице. — Гаррі, йди сюди. Він не хотів ще раз відвертати увагу від головного пошуку, тому досить неохоче поплентався до неї крізь замети. — Що? — Дивись! Могильна плита була така стара й понищена негодою, що напису на ній майже не було видно. Герміона показала на символ під написом. — Гаррі, це той самий знак, що в книжці! Він придивився, куди вона показувала. На затертому камені ледве виднівся викарбуваний трикутний знак під прізвищем, яке майже неможливо було прочитати. — Ага… може бути… Герміона запалила чарівну паличку й освітила ім'я та прізвище на плиті. — Щось ніби Іґ… Іґнотус, здається… — Я хочу знайти батьків, чуєш? — сказав він трохи роздратовано і відійшов, залишивши її біля старої могили. Він постійно наштовхувався на прізвища, знайомі йому, як це було з Еботом, ще з Гоґвортсу. Іноді траплялися могили, де поруч були поховані різні покоління однієї чаклунської родини. Судячи з дат, напрошувався висновок, що ці родини вимерли або їхні нащадки колись покинули Ґодрикову Долину. Він брів між могил далі й далі, відчуваючи з наближенням до кожного нового надгробка хвилювання й острах одночасно. Темрява й тиша раптом ніби погустішали. Гаррі тривожно роззирнувся, думаючи про дементорів, але збагнув, що вже не лунають колядки й поступово затихають удалині розмови та шурхіт ніг парафіян, що виходили з церкви на майдан. У церковці згасло світло. І ось уже втретє з темряви долинув Герміонин голос, гострий і чистий: — Гаррі, вони тут… ось тут… І він зрозумів з її тону, що йдеться про його батьків. Пішов до неї, відчуваючи, як щось важке тисне на груди. Схоже відчуття він мав тоді, як загинув Дамблдор, коли невимовний тягар горя здушив йому легені й серце. Надгробок був усього за два ряди від могил Кендри та Аріани. З такого самого білого мармуру, як і Дамблдорова гробниця, тому напис на ньому легко читався, аж ніби світився в темряві. Гаррі не довелося й нахилятися, щоб прочитати викарбувані слова: Джеймс Потгер , нар . 27 березня 1960 р ., помер 31 жовтня 1981 р . Лілі Поттер , нар . ЗО січня 1960 р ., померла 31 жовтня 1981 р . Останній ворог , якого буде знищено — це смерть " Гаррі читав помалу, ніби хотів повніше збагнути зміст цих слів, а останнє речення промовив уголос: — " — Гаррі, це не означає перемоги над смертю в тому сенсі, як це розуміють смертежери, — лагідно пояснила Герміона. — Це означає… розумієш… життя по той бік смерті. Життя після смерті. Але ж вони вже не живуть, подумав Гаррі, їх не стало. Порожні слова не могли приховати того факту, що тлінні останки його батьків лежать отут, під снігом і каменем, байдужі й несвідомі. З очей полилися нестримні сльози, гарячі як окріп, однак просто на щоках вони замерзали, і який був сенс їх витирати чи приховувати? Він дав їм волю, а сам дивився, стиснувши губи, на густий шар снігу, що затуляв від очей те місце, де лежали Лілі та Джеймс, ставши кістками чи прахом, і не знали, й не зважали на те, що їхній син стояв так близько, що його серце й досі билося завдяки їхній жертві, і що він зараз хотів би спочивати разом з ними під цим снігом. Герміона взяла його за руку й міцно стисла. Він не дивився на неї, але теж потис їй руку, жадібно й судомно ковтаючи нічне повітря, щоб заспокоїтись, опанувати себе. Треба було принести щось для них, але він про це не подумав, а всі рослини на цвинтарі були безлисті й перемерзлі. Проте Герміона підняла чарівну паличку, зробила нею коло в повітрі й вичаклувала вінок з квітучого різдвяного чемерника. Розігнувся — й одразу захотів піти. Відчував, що не витримає тут більше ані хвилини. Поклав руку Герміоні на плече, а вона обняла його за стан, і вони мовчки пішли по снігу, повз могили Дамбддорових матері й сестри, до темної церковці й невидимої здалеку вузенької хвіртки. |
|
|