"Вінні-Пух та його друзі" - читать интересную книгу автора (Милн Алан Александр)ПРИГОДА ПЕРША, У якій ми знайомимось з Вінні-Пухом та не тими БджоламиПеред вами звичайний плюшевий ведмедик. Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи. Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися: – Війні-Пух! Коли я вперше почув його ім'я, то дуже здивувався і сказав: – А я гадав, він хлопчик. – Він і є хлопчик,– сказав Крістофер Робін. – То чому ж ти називаєш його Вінні? – Я не називаю. – Невже? – Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш? – Еге, тепер розумію,– швиденько погодився я. Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора... – А як із казочкою? – спитав Крістофер Робін. – Що з казочкою? – спитав я. – Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться! – Може, й міг би,– сказав я.– Тільки якої ж йому хочеться і про що? – Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа! – Та знаю, знаю! – То розкажи, татусю, будь ласка, – попросив Крістофер Робін. – Гаразд, спробую. – І я спробував... Колись, давно-давно,– здається, минулої п'ятниці – у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух. – Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? – спитав Крістофер Робін. – Ніскілечки! – буркнув хтось баском. Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж! Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати. Спершу він подумав так: "Оте жжжжжж! – то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання – це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!" Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе: – А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так! Тут він підвівся і сказав: – А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тільки так! І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав: От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька: Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку – і... Трррісь!!! – Рятуйте! – крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку. – Ех, навіщо я... – пробурмотів він, пролетівши наступних п'ять метрів і бемцнувшись об третю гілку... – Та я ж не хотів робити ніякої шко... – спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку,– я ж тільки хотів... – Звісно, краще було б не... – тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками. – А все через те, – нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, – все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте! Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна. – Про мене? – схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю. – Авжеж, про тебе. Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли. Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима. – Доброго ранку, Крістофере Робіне, – сказав Вінні-Пух. – Доброго ранку, Вінні-Пуше,– сказав Крістофер Робін. – Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки? – Повітряної кульки? – Еге. Я оце саме йшов і думав: "Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?" Мені було просто цікаво знати. – А для чого тобі повітряна кулька? – спитав Крістофер Робін. Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом: – Мед! – Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками? – Я ходжу! – сказав Пух. А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже – так тому й бути – прихопити додому обидві кульки – і зелену, і синю. – Яка тобі більше до вподоби? – запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха.. Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався. – Так отож,– сказав він.– Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять? – А самого тебе вони не помітять під кулькою? – поцікавився Крістофер Робін. – Може, помітять, а може, й ні,– сказав Вінні-Пух.– Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам? Він подумав ще хвильку й додав: – Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються. – Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,– сказав Крістофер Робін. На тому й погодилися. Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли. Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук. Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба – біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку. – Ураааа! – закричав Крістофер Робін. – Що, гарно? – відгукнувся згори Вінні-Пух.– Ну, на кого я схожий? – На ведмедя, що летить на повітряній кульці,– відповів Крістофер Робін. – А на хмарку? – стривожено запитав Вінні-Пух,– на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий? – Не дуже. – Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,– хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам. Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду – гай-гай! – ніяк не міг. Урешті Вінні-Пух не витримав: – Крістофере Робіне! – голосно прошепотів він. – Що таке? – Бджоли начебто щось запідозрили! – Що саме? – Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло! – Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед? – Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам? Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув: – Крістофере Робіне! –Що? – У тебе вдома є парасолька? – Аякже! – Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити! Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",– та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха. І подався додому по парасольку. – О, нарешті! – загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. – А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло! – Розкрити парасольку чи не треба? – спитав Крістофер Робін. – Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти – то діяти напевне. Головне зараз – обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти? –Ні. – Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали! Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки: Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть. – Крістофере – ой! – Робіне! – закричала Хмарка. – Що таке? – Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли! –Тану? – Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять! – Невже? – Авжеж! І краще мені спуститися додолу. – А як? – спитав Крістофер Робін. Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався. Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав: – Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі? – Аякже! – сказав Крістофер Робін.– Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується! – А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! – вигукнув Вінні-Пух. Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив. – Ой! – скрикнув Пух. – Хіба я не влучив? – спитав Крістофер Робін. – Не те щоб зовсім не влучив,– сказав Вінні-Пух,– а тільки не влучив у кульку. – Пробач, будь ласка,– сказав Крістофер Робін і вистрілив знову. Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю. Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, – хоч я в цьому не певен, – можливо, саме через те його й прозвали Пухом. – Казочці кінець? – спитав Крістофер Робін. – Цій казочці кінець. Та є ще й інші. – Про Пуха і про мене? – І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам'ятаєш? – Певна річ – пам'ятаю, тільки от коли хочу згадати – враз забуваю... – Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама... – А вони його спіймали? – Ні. – Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав? – Про це й мовиться в казці. Крістофер Робін кивнув. – Розумієш,– сказав Крістофер Робін,– сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі. – І я такої ж думки. Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою. На порозі він обернувся і сказав: – Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь? – Охоче,– відповів я. – А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці? – Ані трішечки. Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами – бум, бум, бум! |
||
|