"Історія одного кохання" - читать интересную книгу автора (Сігел Ерік)2Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену, менеджеру нашої команди: програмка мусить бути у неї в руках. — Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався! — Прикуси язика, Віку, поки його тобі не вкоротили. Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою — навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей? В середині другого періоду ми перегравали дартмутців за рахунку 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку. Зелені[5], видно, відчули це й стали зловживати силовими прийомами. Певно, вирішили відкрити рахунок зламаним кісткам, перше ніж ми відкрили рахунок голам. Уболівальники вже навісніли, жадаючи крові. У хокеї це не фігуральний вираз: тут публіці подавай або кров, або гол. Дбаючи про свою репутацію, я не відмовляв їй ні в тому, ні в тому. Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ліворуч ішов Дейві Джонсон, але я вирішив сам провести її до воріт, бо знав, що воротар зелених побоюється мене — я давав йому гарту ще тоді, коли він грав за Дірфілд. Ударити, однак, мені завадили двоє їхніх захисників — вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу, довелося пройти повз ворота. Там ми втрьох і застопорилися, тільки ключки грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного. Суддя дав свисток. — Дві хвилини штрафу! Я озирнувся. Він показував пальцем на мене. Штраф? Мені? За віщо? — Слухайте, що я такого зробив? Він наче й не почув — обернувся до суддівського столу, гукнув: «Сьомий номер, дві хвилини» й помахав руками. Я ще трошки покомизився, але так, для годиться. Публіка чекає від тебе протесту, хоч би яким явним було твоє порушення. Суддя нетерпляче відмахнувся від мене, і, обурено хитаючи головою, я поїхав на відсидку. Стукіт моїх ковзанів по дерев'яному настилу заглушило радіоповідомлення: — Штраф гравцеві Гарварда Берретту. Дві хвилини за затримку. Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів батьки не на тому місці, хтось додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою, давлять наших. — І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають? Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма: — Гар-вард, впе-ред! — Поясніть, чим ви завинили? Як-не-як — вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти: — Тим, що перестарався. Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали атаки Ела Реддінга. — Це не дуже ганебно? — Дженні, будь ласка, дайте мені зосередитись! — На чому? — На тому, як я рахуватиму кістки паскуднику Елу Реддінгу! Розмовляючи, я весь час дивився на поле: хай хлопці бачать, що я — з ними! — Для вас не існує правил? Я не зводив очей з нашої зони — вона аж кишіла зеленими. Господи, скоріше б туди! А Дженні тим часом не вгавала: — Ви й мені коли-небудь «порахуєте кістки»? Я відповів не озираючись: — Якщо не замовкнете — зроблю це навіть тепер. — То краще піду звідси. До побачення. Коли я згодом оглянувся, її вже не було. Я підвівся, шукаючи її поглядом, але в цю мить почув, що відсидка скінчилася — й махнув через бар'єр на поле. Публіка привітала мене радісним ревищем. «Бер-ретт, впе-ред! На-ша бе-ре!» Хоч би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається. А все ж таки — де вона? Ел Реддінг ударив-таки — і як ударив! — але наш воротар відбив шайбу на Джіна Кенневея, а той відпасував її низом у мій бік. Розганяючись до неї, я дозволив собі скинути оком на трибуну — і побачив-таки Дженні. Але наступної миті сидів на льоду. Двоє зелених негідників з розгону врізалися в мене й збили з ніг. Ганьба! Господи, яка ганьба! Щоб Берретта посадили на сідниці! Я чув, як з горлянок тих, хто прийшов підтримати нас, вихопився стогін, як кровожерливі дартмутські уболівальники завели: — Так їх! Отак їх! Бий по ногах їх! Що подумає Дженні? Дартмутці знову провели комбінацію коло наших воріт, і воротар знову відбив їхній удар. Кенневей послав шайбу Джонстонові, а той передав мені (я на той час уже підвівся). Публіка наче збожеволіла. Гол назрівав! Я прийняв шайбу й кинувся з нею до зони зелених. Двоє захисників виростали в мене перед очима. — Давай, Олівере, давай! Постинай їм ключкою довбешки! В цьому бедламі я впізнав і голос Дженні — дикий бойовий клич, який озвався музикою в моїх вухах. Зробивши фінт, я обійшов одного захисника, плечем вибив дух із другого, а тоді — замість бити з ходу — відпасував шайбу Джонстонові, який саме відкрився справа. Дейві й загнав її в сітку. Гарвард відкрив рахунок! За мить ми обіймалися й цілувалися. З Дейві Джонстоном і з усією командою. Обіймалися, цілувалися, ляскали один одного по спині, підстрибували на ковзанах. Публіка билася в істериці. А дартмутець, якого я взяв на плече, й досі прохолоджував сідниці на льоду — посеред програмок, що їх понакидали з трибун уболівальники. Після першого голу зелені так і не отямилися. Ми розгромили їх з рахунком 7:0. Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в рамку пам'ятну фотокартку, то обрав би не зображення Вінтроп-хауса чи Меморіальної церкви, а фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом того, що Нейт П'юзі[6] позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. Бувши студентом, я жодного божого дня не минав тієї споруди, заходив, вітав добродушними непристойностями братів-спортсменів, скидав із себе шати цивілізації й обертався на гравця. Яка то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7 (серед моїх мрій була й така: щоб після мене цього номера не давали більше нікому; та де там!), узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона! А повертатися до Діллон-хауса було ще приємніше. Скидаєш мокру від поту форму, голий прямуєш до комори по рушника. — Як воно сьогодні, Оллі? — Нормально, Річі. Нормально, Джіммі. А потім — до душової, в якій довідуєшся, хто, що саме, з ким і скільки разів зробив минулої суботи. — Ми підчепили тих шлюшок у Маунт-Айді і дали їм гарту... До того ж я користувався особистим привілеєм — правом на усамітнення. Оскільки Господь благословив мене ушкодженим меніском (атож, благословив: можу показати висновок військової медкомісії!), я щоразу після гри робив коліну душ-масаж. Підставивши суглоб під круговорот струменів, я сидів, рахував синці та садна (для мене це було не позбавлене приємності заняття) й ліниво думав про щось, а то й не думав зовсім. Сьогодні думки мої були про гол, забитий мною, і про гол, забитий з моєї подачі, а ще про те, що я вже забезпечив собі участь у першій збірній на третій рік підряд. — Прикручуєш коліно, Оллі? Це був Джекі Фелт, наш тренер і самозваний духовний наставник. — Авжеж, коліно, а не те, що в тебе на думці, Фелте. Джекі пирснув і засяяв блазенською посмішкою. — А ти знаєш, чому твоє коліно тебе підводить, Оллі? Знаєш, га? Я побував із тим коліном у всіх ортопедів Східного узбережжя, але проти Джекі вони всі, звісно, неуки. — Тому, що в тебе неправильна дієта. Я не спромігся навіть зобразити цікавість. — Ти споживаєш замало солі. Хай буде по-твоєму. Може, заберешся швидше. — Гаразд, Джекі, надалі я без солі шматка не проковтну. Ото вже Джекі зрадів! Навіть зі спини в нього можна було вичитати усвідомлення виконаного обов'язку. Спекавшись його, нарешті, я плюхнувся у ванну, підставив струменям своє приємно натомлене тіло й заплющив очі, віддаючись теплу, що огортало мене. Благодать! Господи! А Дженні! Вона ж, мабуть, чекає надворі! Якщо не пішла. Господи, не йди, Дженні! Я зараз! Скільки ж це я ніжився під душем, поки вона мерзла там, на кембріджському холоді? Я встановив особистий рекорд із швидкості вдягання. Спина була ще мокра, коли я вилетів з парадних дверей Діллон-хауса. Мене обдало морозяним вітром. Боже, яка холоднеча. І як темно. Під дверима все ще юрмилися два-три десятки уболівальників. Переважно — колишні хокеїсти, випускники, які й досі вві сні бачать себе в щитках. Хлопці на кшталт Джордана Дженкса, що приїздить на кожен матч, хоч би як далеко довелося їхати. Як це їм удається? Ну, хоча б отому-таки Дженксові? Адже він керує великим банком! І що їх жене сюди? — Ти сьогодні класно гепнувся, Олівере. — Що вдієш, містере Дженкс. Ви ж бачили, яку вони гру нам нав'язали. Я крутив головою, виглядаючи Дженні. Невже вона пішла — сама, пішки, аж до Редкліффа? — Дженні! Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву. І тут вона визирнула з-за куща — обличчя закутане в шарф, тільки очі видно. — Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий. Як же я зрадів! — Дженні! Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло. — А я дозволила? — Це ви про що? — Я дозволила вам цілувати мене? — Даруйте. Я захопився. — А я — ні. Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави. — Мені це не подобається,— сказала вона. — Що саме? — Те, що мені це подобається. Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому — сам не знаю. Коло дверей Бріггс-холла я, однак, не став її цілувати. — Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі. Вона озвалася не зразу. Минула, певно, ціла хвилина, перше ніж вона запитала: — Чому? — А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати. Я крутнувся на підборках і пішов геть. — Свиня,— прошепотіла вона мені вслід. Я знову крутнувся й закинув шайбу з віддалі двадцяти футів: — Що, не смакує, Дженні? Даремно. Це ж та каша, якою ти мене годувала! Я багато віддав би за те, щоб побачити вираз її обличчя, але із стратегічних міркувань звелів собі не озиратися. Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами. — Привіт, бегемоти! Вони загмукали щось у відповідь. — Ну, як воно сьогодні, Оллі? — спитав Рей. — Шайба з моєї подачі й чиста шайба,— повідомив я. — У ворота Кавіллері? — Не мели,— сказав я. — Про кого мова? — поцікавився якийсь із бегемотів. — Про Дженні Кавіллері,— відповів Рей.— Хиряву інтелігентку. Дореміфасолю. — А-а, знаю,— сказав один з його друзяк.— Але не щипав, бо нема за що вщипнути. Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні. — Вона грає на роялі в ансамблі імені Баха,— сказав Стреттон. — А в Берретта на чому вона грає? — На органі! Рохкання, стогін, схлипи. Бегемоти сміються. — Джентльмени,— кажу їм з порога.— Поцілуйте мене в... Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні. Ми розмовляємо пошепки. — Алло, Джен... — Слухаю... — Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі... Я вагаюся. Вона чекає. — Мені здається, що я... Що я закохався в тебе. Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо: — Я б відповіла... котися під три чорти! Вона кидає трубку. Мене це не бентежить. І не дивує. |
||
|