"Кортик" - читать интересную книгу автора (Рибаков Анатолій Наумович)

Розділ 4 ПОКАРАННЯ

Цю кару придумав, звичайно, дядько Семен. Хто ж інший! І що найприкріше — з ним заодно й дідусь. За сніданком дідусь подивився на Мишка і сказав:

— Набігався вчора? От і добре. Тепер на тиждень вистачить. Сьогодні доведеться посидіти вдома.

Цілий день просидіти вдома! Сьогодні! В неділю! Хлопці підуть у ліс, можливо човном поїдуть на острів, а він… Мишко скривив губи і уткнувся носом у тарілку.

— Чому надувся, як миша на крупу? — сказала бабуся. — Навчився шкодити…

— Досить, — перебив її дідусь, встаючи з-за столу. — Він своє дістав і вистачить.

Мишко засмучений тинявся по кімнатах. Яка, справді, нудна хата!

Стіни їдальні розмальовані олійною фарбою. Потемнілі і подекуди потріскані ці картини зображали пузате голубе море під величезною білою чайкою; гіллястих оленів між прямими, як палиці, соснами; одноногих чапель; бородатих мисливців у болотних чоботях, з рушницями, патронташами, перами на капелюхах і розумними собаками, що обнюхують землю.

Над диваном — портрети дідуся і бабусі в молоді роки. У дідуся густі вуса, брите його підборіддя впирається в накрохмалений комірець з відігнутими ріжками. Бабуся — в закритому чорному платті з медальйоном на довгому ланцюжку. Її висока зачіска доходить до самої рами.

Мишко вийшов у двір. Два дроворуби пиляли там дрова. Пилка весело дзвеніла: «Дзень-дзень, дзень-дзень», і земля навколо козлів швидко покривалася жовтим шаром тирси. Мишко сів на колоду біля будки і розглядав дроворубів. Старшому на вигляд років сорок. Він середній на зріст, кремезний, чорнявий, з кучерявим волоссям, що прилипло до спітнілого чола. Другий — молодий, білявий парубок з веснянкуватим обличчям і вигорілими бровами, весь якийсь крихкотілий і незграбний.

Намагаючись не привертати уваги дроворубів, Мишко засунув руку під будку і намацав згорток. Витягнути? Він скоса подивився на дроворубів. Вони припинили роботу і сиділи на колодках. Старший скрутив козячу ніжку, вправно обертаючи її навколо пальця, і, насипавши з долоні тютюну, закурив. Молодий задрімав, потім розплющив очі і, позіхаючи, промовив:

— Спати хочеться!

— Спати захочеш, на бороні заснеш, — відповів старший.

Вони замовкли. У дворі стало тихо. Тільки кури, дрібно постукуючи в дерев’яному цебрику, пили воду, смішно закидаючи вгору свої маленькі, з червоними гребенями голівки.

Дроворуби піднялися і почали колоти дрова. Мишко непомітно витягнув згорток, розгорнув його. Розглядаючи клинок, він побачив на одній його грані ледве помітне зображення вовка. Мишко повернув клинок. На другій грані був зображений скорпіон і на третій — лілія.

Вовк, скорпіон і лілія. Що ж це означає?

Біля Мишка раптом упало поліно. Він злякано притиснув кортик до грудей і прикрив його рукою.

— Відійди, малюк, бо вдарить, — сказав чорнявий.

— Малюків тут нема! — відповів Мишко.

— Бач, який спритний! — розсміявся чорнявий. — Ти хто? Комісарів синок?

— Якого комісара?

— Полевого, — сказав чорнявий. І чомусь оглянувся на будинок.

— Ні. Він живе в нас.

— Вдома він? — чорнявий опустив колуна і пильно глянув на Мишка.

— Ні. Він на обід приходить. Він вам потрібний?

— Та ні. Ми так…

Дроворуби закінчили роботу. Бабуся винесла їм на тарілці хліба, сала, і горілки. Вони випили. Білявий мовчки, а чорнявий з словами: «Ну, господи благослови». Потім він довго морщився, нюхав хліб і нарешті крякнув: «Ех, хороша!» — і чомусь підморгнув Мишкові. Вони неквапливо закушували, відрізуючи сало акуратними шматочками, обгризаючи і висмоктуючи шкурку. Потім випили по кружці води й пішли.

Але бабуся не йшла звідси. Вона встановила на триніжку великий мідний таз з довгою дерев’яною ручкою, наклала під нього трісок і затулила од вітру цеглою. Зараз вона варитиме варення і вже не піде з двору. Як його бути з кортиком? Мишко встав і, ховаючи в рукаві кортик, попрямував до будинку.

Коли він проходив мимо бабусі, вона пробурчала:

Не товчись: дідусь спить.

Я тихо, — відповів Мишко.

Він увійшов у світлицю і заховав кортик під валок свого дивана. Як тільки бабуся піде з двору, він покладе його знову під будку. В крайньому разі — увечері, коли смеркне.

В домі тиша. Лише цокає великий стінний годинник та дзижчить муха на вікні. Ну, чим би його зайнятися?

Мишко підійшов до кімнати дядька Семена і прислухався. За дверима чулося покашлювання і шелестіння паперу. Мишко відчинив двері і, увійшовши в кімнату, спитав:

— Дядьку Семене, чому моряки носять кортики?

Дядько Семен лежав, на вузенькій зім’ятій койці й читав. Він подивився поверх пенсне на Мишка і здивовано відповів:

— Які моряки? Які кортики?

— Як це «які»? Адже тільки моряки носять кортики. Чому? — Мишко вмостився на стільці, з рішучим наміром залишитися тут аж до обіду.

— Не знаю, — нетерпляче відповів дядько Семен. — Форма така… В тебе все?

Це питання означало, що Мишкові треба забиратися звідси, і він прохаюче сказав:

— Дозвольте, я трохи посиджу. Я буду тихо-тихо.

— Тільки не заважай мені. — Дядько Семен знову заглибився в книгу.

Мишко сидів, підклавши під себе долоні. Маленька кімната у дядька Семена: ліжко, книжкова шафа, на письмовому столі чорнильниця у вигляді пістолета. Коли натиснути курок, вона відкривається. Добре було б, мати таку чорнильницю! От би хлопці у школі позаздрили.

На стінах кімнати розвішані картини й портрети. Ось Некрасов. На шкільних. вечорах Шурко Великий завжди декламує Некрасова. Вийде на сцену і говорить: «Кому на Русі жити добре». Поема Некрасова». Ніби без нього не знають, що це написав Некрасов. Ох, і задавака ж цей Шурко!

Поряд з портретом Некрасова — картина «Не ждали». Каторжник несподівано повертається додому. Всі приголомшені. Дівчинка, його дочка, здивовано повернула голівку. Вона, мабуть, забула свого батька. От його, Мишків, батько вже не повернеться. Він загинув на царській каторзі, і Мишко його не пам’ятає.

Скільки книг у дядька Семена! В шафі, на шафі, під ліжком, на столі… А почитати нічого не дасть. Ніби Мишко не вміє берегти книг. У нього в Москві своя бібліотека є. Один «Мир приключений» чого вартий!

Дядько Семен продовжував читати, не звертаючи на Мишка жодної уваги. Коли Мишко виходив з кімнати, дядько навіть не глянув на нього.

Яка нудьга! Хоч би обід швидше або варення зварилося! Уже що-що, а пінка напевно йому дістанеться…

Мишко підійшов до вікна. Велика зелена муха з сірими крильцями то затихала, лазячи по шибці, то з гучним дзижчанням билася об неї. Ось що! Треба потренувати свою волю: він буде дивитися на муху і примусить себе не зачіпати її.

Мишко певний час слідкував за мухою. Ото роздзижчалась! Так вона, чого доброго, дідуся розбудить. Ні! Він примусить себе піймати муху, але не вб’є її, а випустить надвір!

Піймати муху на шибці справа простісінька. Раз! — і вона вже у нього в кулаці. Він обережно розтулив кулак і витяг муху за крильце. Вона билась, намагаючись вирватися. Ні, не втечеш!

Мишко відчинив вікно і замислився. Шкода випускати муху. Даремно тільки ловив її. І взагалі мухи розносять заразу… Він роздумував над тим, чи примусити себе випустити муху, чи, навпаки, примусити себе вбити її, як раптом відчув на собі чийсь погляд. Він підвів голову. Проти вікна стояв Генка і посміхався:

— Здоров, Мишко!

— Здрастуй, — насторожено відповів Мишко.

— Багато ти мух сьогодні наловив?

— Скільки треба, стільки й наловив.

— А чому надвір не йдеш?

— Не хочу.

— Брешеш: не пускають.

— Багато ти знаєш! Захочу. — і вийду.

— Ну, то захоч, захоч!

— А я не хочу захотіти.

— Не хочеш! — Генка розсміявся. — Скажи: не можеш.

— Не можу?

— Не можеш!

— Ах, так! — Мишко виліз на підвіконня, зскочив на вулицю і опинився поряд з Генкою. — Що, з’їв?

Але Генка не встиг нічого відповісти. У вікні з’явилася бабуся і крикнула:

— Мишко, зараз же додому!

— Тікаймо! — прошепотів Мишко.

Вони помчали вулицею, шмигнули в прохідний двір, забралися до Ганки в сад і заховалися в курені.