"Кобзар 2000. Soft" - читать интересную книгу автора (Капранови Брати)

Розділ 7 СОН-6

Він був нудним, немов таблиці Брадіса, і діставав нас за допомогою лабораторних занять на кафедрі радіотехнічних систем, де в кутку, замріяно виставивши носа у далечінь, стовбичив СОН-6, тобто Станція Орудійного Наведення шостої моделі. Вони обидва, а саме професор Земецький та СОН, були відставними військовими, кохалися на ладі, дисципліні та субординації і цим завдавали багато прикрощів бідолашним студентам. Професор полюбляв хвилеводи, грубезні, немов каналізаційні труби, він був схильний іноді поговорити про розподілення вектора Аш у резонаторі на три чверті лямбда, а СОН стояв собі у кутку та допомагав чим міг. Отак, наприклад, між лямбдами та епсилонами питає раптом професор Земецький:

- А навіщо на антені, - і вказує на параболоїд СОНа, - по краях насвердлені отвори?

Дивиться студент - і справді отвори, досить великі, тому одразу на думку спадає бозна-що - поверхневий струм тече, вектор Є загинається, починає студент щось мляво мудрувати і сиплеться, бо насправді там дірочки просто для зменшення ваги. Хвилям, бачте, все одно - що суцільний метал, що з дірками. Або питає професор:

- А навіщо, скажіть, антени фарбують у зелений колір? - і знову на СОН вказує.

А бідолашному студентові вже в голові спливають всі залишки знань - спектрові властивості, частотні зсуви та таке інше, і геть не згадає він, що в нашому славному війську все зелене - і антени, і протигази, і кашкет у маршала. А СОН до нас прийшов саме з війська - невеличкий такий локатор з двигунчиком, трохи схожий на супутникові антени, але значно цінніший, бо що насправді може антена - тільки Ем-Ті-Ві та Сі-Ен-Ен, а СОН свого часу міг без помилки навести гармату на ціль у небі і не хибив навіть перед очима найбільшого начальства, за що й був помічений та після зняття з озброєння відряджений дослуговувати до лабораторії радіотехнічних систем під оруду колишнього полковника Земецького.

От перед ким стояли та червоніли ми з Тетяною, бо через слабку готовність (так і хочеться сказати боєготовність) не мали честі бути допущеними до лабораторних занять.

- Та-ак, - із видимим задоволенням підсумував професор Земецький. - Цього ви теж не знаєте. Ну що ж, на сьогодні можете бути вільними, а наступного разу чекаю на вас у п’ятницю, разом з вечірниками. Тільки вже підготуйтесь як слід.

Виходячи з лабораторії, ми, не змовляючись, показали у спину професорові язика.

- От гадюка! - люто зашепотіла Тетяна. - Знаєш, він один в один схожий на пасічника з нашого села. Теж противний такий. Бабуся казала, що відьмак.

Я причинив двері і голосно підтвердив:

- Не знаю, чи там відьмак ваш пасічник, але цей - падлюга порядна.

Проте, якщо сказати відверто, мене не надто засмучувала перспектива отримати вільних півдня, тим більше що семестр тільки починався і було досить часу на боротьбу з хвостами. До того ж сусіди по кімнаті в гуртожитку продемонстрували кращу підготовку, і таким чином всі чотири ліжка лишалися у повному нашому розпорядженні, і можна було спокійно… Що ми, власне, і робили до кінця пар.

- Ти знаєш… - щасливо посміхнулася Тетяна, відкидаючись на благеньку подушку. - Якщо вдуматись, то не така вже і падлюга пан професор.

Я тут-таки погодився з нею.

А потім ще раз.

Але в п’ятницю довелося замість останньої лекції з диференційних рівнянь готуватися до лаби, закладаючи таким чином фундамент для математичних проблем у майбутньому. Що ж поробиш - чимось завжди треба жертвувати.

- Діаграма направленості параболічної антени має вигляд пелюсток. Пелюстки поділяються на основну та бокові. Затямила?

- Угу.

- Не “угу”, а читай, бо у Земецького не дуже спишеш.

Врешті-решт нам пощастило - чи тому, що й справді підготувалися, чи до вечірнього відділення просто менші вимоги, але за якусь годину від початку лабораторної ми вже склали залік і були допущені до святая святих кафедри - станції СОН-6.

Професор підвів нас до стойки з апаратурою. Його чорні очі, що свердлили простір, немовби випробуючи його на міцність, зупинилися на зеленому залізі і на якусь мить зробилися навіть ніжними - в дивовижному контрасті з сухим завітреним обличчям, суворими тонкими бровами та опущеними кутиками губів, які ніколи не знали посмішки. Колишній полковник Земецький, за теперішнім своїм фахом багато спілкуючись з молоддю, добре розумів недосконалість людей, а тому кохався тільки на техніці.

- До вашої бригади приєднається ще одна студентка. З п’ятої групи, - нудним голосом повідомив професор, тоді з помітним жалем ввімкнув нам живлення та, недовірливо оглядаючись, пішов катувати вечірників.

Третьою в нас виявилась Юлька, завзята зубрилка з паралельної. Вона, звичайно, трапила сюди не так, як ми, двієчники, а через хворобу, бо навіть професора Земецького Юлька завжди проходила з першого разу. Чесно кажучи, я не відчув особливого ентузіазму, тому що не люблю її за пихатість та всезнайство, але врешті-решт вирішив, що і з відмінниці може бути користь.

- Так, - владно виголосив я. - Ти сідай сюди, будеш крутити ручки. Через кожні п’ять градусів. А тобі, Тетяно, треба дивитися на амперметр та записувати те, що побачиш, у таблицю. Юлька крутить, ти записуєш. Тільки діапазони не забувайся перемикати. Давайте, дівчата, до зброї.

- А ти?

Ну це вже просто нахабство. Теж мені феміністка знайшлася. Я зміряв Юльку презирливим поглядом:

- Я піду ввімкну генератора. Бо інакше вам не буде що міряти.

Професор Земецький зрідка недовірливо озирався на нас. Він взагалі славився своєю пильністю, студентські перекази попереджали, що, навіть полишивши лабораторію, він не втрачав здатності помічати списування та інший негаразд.

Я старанно вовтузився біля генератора, демонструючи виняткову працелюбність, поки нарешті професор домучив останнього вечірника та лишив нас наодинці зі своїми експериментами. Щойно за ним зачинилися двері, я підвів голову. Робота кипіла. СОН-6, корячись Юльчиним командам, повільно крутився на своєму зеленому постаменті. Тетяна, схилившись над амперметром, занотовувала цифри.

Що ж, головне для чоловіка - це ефективно організувати працю жінок. Із почуттям виконаного обов’язку я пішов покурити.

На сходовому майданчику вечірники емоційно обговорювали свої втрати у боротьбі з професором.

- Це ще фігня, - впевнено підсумував я їхні скарги. - От на другому курсі у нас один доцент пішов з іспиту, начебто чаю попити. Ну, народ, звичайно, зразу по шпори поліз - хто куди. А він, падлюка, виявляється все на відеокамеру знімав. Потім прокрутив - ото ми червоніли!

- Ні фіга собі! А оцінки як? В смислі, валив?

- Та ні, нормально. Він уже після оцінок показував. На мораль давив.

- Ну, це ще нічого. А цей як щось помітить - глина! Крізь стіни, сука, бачить.

Так ми побідкалися, поки я відчув, що дівчата повинні вже скінчити перший експеримент. Треба їм змінити диспозицію. Ефективне керівництво - от у чім секрет успіхів інженерно-технічного працівника.

Діловою ходою я повернувся до лабораторії. Мої трударочки вже почали будувати графік. Я зазирнув Тетяні через плече.

- Слухай, - відчула мою присутність вона. - А чого ми локатор крутили? В підручнику ж написано, що при зміні положення цілі. Треба ж було ціль крутити, а ми - локатор.

- Про теорію відносності чула? - пхекнув я.

Юлька подивилася на мене з-під лоба і противним голосом виправила:

- Не теорію відносності, а лему відносності Галілея-Ньютона.

Я показав їй язика та уважніше подивився на результати жіночої діяльності. Ну от. Цього і треба було чекати. Теоретизувати всі майстри, а як до практики - так то вже складніше.

Щоби глибше дошкулити, я почав здалеку:

- Ти знаєш, Юлю, у мене була одна знайома, теж дуже розумна. Так одного разу телефонує - приїзди, допоможи, бо я тут принагідно гірські лижви купила, пробую кріплення причепити, а не виходе. Я їду. Зустрічає у дверях. Каже, такі дешеві лижви, такі класні, а кріплення не лізуть. Жалко! Заходжу, дивлюся, а лижви - водні.

- Це що за знайома? - кинула олівця Тетяна.

- Ти її не знаєш. Це давно було, - поквапом виправився я.

- А тоді до чого ти?

- До того, що на дідька ви ззаду знімали? Ззаду у локатора неробоча зона. Він там нічого не бачить.

Юлька ображено підскочила:

- Де це написано?

- У методичці. Осьо, дивися, знімати від мінус сорока п’яти градусів до плюс сорока п’яти, а ви все коло зняли, Галілеї-Ньютони, - я переможно тицьнув пальцем у грубий аркуш підручника.

Але гонориста Юлька не могла погодитись.

- Нічого. Ти, Тетяно, будуй. Краще переробити, чим недоробити. А то раптом ми щось забудемось, то лабу не приймуть.

Тетяна запитально подивилася на мене. Я знизав плечима:

- Застав дурного Богу молитися, він лоба розіб’є.

- Будуй, - наполягала Юлька.

- Як хочете. Тільки все одно вийде фігня, бо від стін відбивається, - я відкрив методичку, читаючи про другий експеримент, та відсторонився від процесу.

Хвилин за десять, коли апаратура для наступних вимірювань вже була налаштована, раптом Тетяна схопила мене за руку.

- Миколо, дивись, що у нас тут!

Дівчата виглядали розгубленими. Я подивився туди, куди вказував олівець, і в першу мить остовпів - лінія діаграми нижче осі вигиналась якимось дивним чином і утворювала людський профіль. Їй-бо, не брешу.

Звичайно, в першу мить очі мої округлились, але потім я зрозумів, що з мене приколюються. - Ідіть ви до біса. Не заважайте працювати.

- Ні, Миколо, справді! Воно справді так виходе. От подивися!

Я недовірливо скосив око. Дівчата якщо й придурювались, то робили це відмінно. Знехочу я нахилився і провів пальцем по таблиці. Ні, все побудовано вірно. Не може ж бути, щоб вони спочатку намалювали, а потім уже писали в таблицю. А власне, чом не може? Я знову подивився на дівчат - ані натяку на посмішку, Юлька, то та взагалі зблідла і заходилась протирати окуляри.

- Спокійно. Зараз ще раз переміряємо. Техніка в руках жінки - загроза для людства.

Я швиденько переналаштував апаратуру, особисто перевірив генератор та посадив дівчат записувати. Задзижчав, зашурхотів двигун, і СОН повільно обернувся навколо себе.

- Три і шість.

- Чотири. - Є.

На половині дистанції я почав відчувати, що все правильно. Вони все виміряли правильно.

- Чого ти зупинився?

- Та і так все зрозуміло, - збрехав я. - Говорили ж вам, що там міряти не треба. Там же від стіни відбивається, і взагалі може показувати що завгодно.

Чесно кажучи, мене самого така версія не влаштовувала. Я зазирнув за спину зеленої антени, але нічого істотного не побачив.

Чортзна-що.

- Що ти там шукаєш? - поцікавилась Юлька.

- Не знаю. А раптом щось є.

Юлька підвелася і теж зазирнула за локатор. Деякий час ми дивилися вдвох, проте це не додало зрозумілості. Стіна була схожою на звичайну стіну, а хвилеводи - на звичайні хвилеводи. За хвилину до нас приєдналася і Тетяна, але теж, здається, марно. А що там можна було знайти, скажіть будь ласка? Я першим зрозумів, що даремно витрачаю час і всівся на місце. Другою капітулювала Юлька.

Але стривайте. Що врешті-решт трапилось?

Я озирнувся навкруги, побачив зосереджені спини за сусідніми стендами і зрозумів, що нічого. Єдине, що цього не могло бути. Проте чому не могло? Якщо поставити задачу… Особливо знаючи схильність професора Земецького до капостей. Можна в принципі скласти схему, що дає такий сигнал? Можна. Навіщо - це інше питання. Але ж можна. А ще можна вмонтувати у стіну залізний екран, який відбиває радіохвилі, спеціально підібравши форму, потім усе це замаскувати тиньком і чекати, поки наївний студент піймається на цей хитромудрий фокус…

- Тетяно, візьми гумку та зітри все, що більше сорока п’яти градусів. Як написано в методичці. Бо інакше нам поставлять двійки. Тетяно!

Але Тетяна все ще до чогось уважно придивлялася, там, серед хвилеводів.

- Тетяно!

- Ой, а тут голка! - Тетяна вказала пальцем углиб конструк-ції.

Ми з Юлькою підхопилися. І справді, між двох фланців, пофарбованих, як і все, у захисний колір, стирчала невелика голка, звичайна, швейна, з великим вушком. Тетяна вхопила її пальцями якраз за це вушко.

- Міцно сидить, зараза, - вона похитала голку сюди-туди. І раптом та зламалася з тонким хрустом, ледь чутним у гаморі лабораторії.

- Зламала, - сказала Тетяна розгублено.

- Ну і викинь на фіг.

- А раптом це від неї?

Тут вже і Юлька не витримала:

- На лекції треба ходить. Не може голка давать такі перешкоди.

Я витяг з Тетяниних пальців зламану голку і кинув її в куток.

- Гумку бери, стирай своє малярство.

Вона знехотя повернулась на місце. Вона завжди незадоволена, коли її приводять до ладу. Гумка так завзято завовтузилась на папері, що, здавалося, протре й стіл.

Я знову взявся налаштовувати прилади для наступного досліду.

- Миколо, а що це таке? Ти щось зрозумів? - тихим шепотом спитала Юлька, за відмінницькою звичкою намагаючись докопатися до істини.

- Фокуси професора Земецького. Проти таких розумниць, як ти. Щоб методички читали.

Вона, здається, образилась, але мені було начхати.

- Ну, до зброї, дівчата! Юлько, крути. Тетяно, записуй. Дослід номер два.

Другий дослід пройшов без пригод, та й третій теж. Я вже остаточно переконався в тому, що наша бригада стала жертвою якихось специфічних радіотехнічних жартів і готувавсь показати результати нашої сумлінної праці професору, звичайно, і не натякаючи на дивну форму першої діаграми. Проте, як завжди, життя внесло свої корективи. Наприкінці останньої пари до лабораторії прийшов незнайомий менеес з повідомленням:

- Хто скінчив досліди, можете бути вільними. Професор Земецький захворів і дивитися дані не буде.

Всі здивувалися. І зрозуміло чому - треба вам сказати, що хворий професор Земецький - це щось нечуване. Це приблизно, як гранітна скеля, що раптом чхнула.

- А що з ним? - удавано-турботливо спитав хтось.

- Ногу зламав. Щойно. Ішов по сходах і впав.

За сусіднім столом стиха присвиснули. Тетяна чомусь зойкнула та подивилася у куток. Я теж скосив очі туди, але нічого цікавого не побачив.

Звичайно, про цю пригоду на лабораторній я нікому не сказав. Ну розміркуйте самі - якщо це прикол, то зізнаватися, що на нього клюнув, якось не годиться, а якщо ні, то й поготів. Хай краще інші впіймаються, тоді й поговоримо.

Професор Земецький на наступну лекцію з’явився у гіпсі. Навіть у наші часи за поламану ногу дають бюлетень, але він не зміг покинути нас напризволяще - можете уявити, що це був за один. Він пришкандибав на милицях, а лекцію читав сидячи, тільки дошку опустив нижче, щоби зручно було писати. На фіга такий героїзм, спитаєте ви? Просто треба знати нашого полковника. Він дірявив повітря своїм чорним поглядом і, наче нічого не сталося, виводив довгі триповерхові формули.

- Миколо! Миколо! Він на нас дивиться! - зашепотіла у мене над вухом Тетяна, щойно крейда зашкребла дошку.

- Ну то й що?

- А чого він на нас так дивиться?

- Базікаєш багато, от і дивиться.

Я на хвилину відклав ручку. Чи то мені здалося, чи справді, але професор дійсно раз по разі кидав на нас довгі погляди, і ці погляди врешті-решт починали турбувати й мене. Що йому треба? Може, він нас у чомусь підозрює?

- Миколо, чого він дивиться?

- Чорт його знає. Не заважай.

На другій половині пари ми для перевірки пересіли в інший кінець аудиторії, але ще кілька разів я ловив на собі довгий чорний погляд. Тетяна просто дзигою крутилася на місці.

- Ну, я не можу так, у нього такі очі!

- Та які там, у біса, очі. Це у нього нога болить. Тобі б зламати!

- Сплюнь, наврочиш… А чого на нас, ми що, винні з його ногою?

- Чому це на нас? Він на всіх дивиться. У нього звичка така.

- Миколо, мені лячно.

Я взяв її за коліно, щоб не було так лячно. Це трохи допомогло.

- А давай на його лекції більше не ходити, - запропонувала Тетяна, коли ми нарешті вийшли до факультетського коридору.

Вона дуже вразлива, моя Тетяна, як каже, чутлива до чорного ока. Мабуть тому, що з села. А очі у професора й справді такі чорні, що чорніші й уявити годі.

- Ти знаєш, Миколо, я всю пару тримала дулю під партою.

Я засміявся:

- Добре, хоч не на парті - тоді б і справді було на що подивитися!

Крім нас, звичайно, ніхто нічого не помітив, всі розмови точилися навколо поламаної ноги.

- Дарма ти смієшся. Краще й сам, коли його бачиш, дулю крути. Мене бабуся вчила, що проти таких завжди треба дулю тримати.

- Не мели дурниць.

Чесно кажучи, у мене й самого лишився в душі неприємний осад від професорових поглядів, але підтримувати жіночі балачки - це останнє, що можна собі дозволити у такій ситуації. Забобони забобонами, а діло саме по собі.

На наступну лабу Тетяну довелося тягти мало не силоміць. Ну і, звичайно, професор нас вигнав найганебнішим чином. Він зробив це навіть з більшою насолодою, чим завжди.

- Ви нічого не знаєте, - констатував він очевидну істину. - До лабораторних занять треба готуватись. Отож ідіть та готуйтеся.

Він постукав милицею по своїй загіпсованій нозі, немовби на аукціоні, коли проголошують кінець торгівлі.

Тетяна вилетіла в коридор з явним полегшенням, а я лишився, збираючи зошити. Чесно кажучи, ми були готові не краще за попередні рази, але сама манера ставити питання, переривати відповідь, збивати з думки - все свідчило про упереджене ставлення. Цікаво, чим ми йому не сподобались?

Не знаю, що це мене спонукало, але перед тим як вийти з лабораторії, я впіймав за руку Митьку, сусіду по кімнаті, якому цього разу випало тестувати СОН.

- Митьку, чуєш, поміряй, будь ласка, у локатора діаграму по всьому колу. Я тебе прошу.

- Ти що, старий, здурів?

- Ну, я тебе прошу. Поміряєш?

- Навіщо воно тобі?

- Тобі важко? Ні? От і поміряй.

Він знизав плечима, але погодився.

Якщо б ви мене спитали, навіщо мені здалася ця діаграма, я все одно не зміг би пояснити. Мабуть, десь глибоко в душі я сподівався отримати той самий результат, що в нашому досліді, переконатися, що це підколки професора Земецького, та розвіяти ті непевні побоювання, що з Тетяниної подачі заволоділи-таки моєю непохитною душею.

Але розвіяти їх не вдалося. На діаграмі, що я її ввечері отримав від Митьки, СОН поводився так, як і належить локатору - в задній півсфері давав маленькі пелюсточки, що нагадували ромашку, але ніяк не профіль людини. Для перевірки я видобув з теки наші дані, побудував обидва графіки поруч і замислився. Так, на нашому графіку явно проглядав профіль, от довгий тонкий ніс, провалина очей, губи. А тут… ну нічого спільного.

- Що це ти робиш?

Я підвів голову. Тетяна, як і змовлялися вдень, зайшла забрати мене на гулянку, і от тепер стояла за спиною та вивчала мою творчість на картатому аркушику міліметрівки.

- Ой! - раптом схопилася вона за обличчя. - Так це ж Земецький!

- Де? - здивувався я.

- Осьо, у тебе намальований, - її пальчик вказав на нашу діаграму. І тут я теж помітив. Так, цей малюнок нагадував професора, як нагадує профіль, що його ріжуть з чорного паперу художники на вулицях. Тонке обличчя, навислі брови, довгий ніс з невеличким горбочком… Чорт забирай, це було не просто неможливо - це було занадто.

Тетяна вхопила мене за руку.

- Миколо, я боюся! - зашепотіла вона.

- Не бійся! - впевнено сказав я, але й самому стало зле.

Рішучим рухом я зібгав аркушик, і професорів профіль зморщився, як кулька, що з неї випускають повітря. Другою рукою я посадив Тетяну собі на коліна та обійняв за стан.

- Що це, Миколо?

- Не знаю, але все це фігня.

Якби-то воно було так.

Професорові зняли гіпс за три тижні, на диво швидко, як на такий поважний вік, і він почав ходити з паличкою, накульгуючи. А наступного дня Юлька, відмінниця з п’ятої групи, попала під машину. Цю звістку приніс на хвості Юльчин колега і, чесно сказати, мене вона просто приголомшила, немовби й до мене мала якесь відношення. Я відчув, як щось холодне і незрозуміле підступає до серця. А Тетяна, та просто влаштувала істерику. Тонка душа, що поробиш.

- Це він! - твердила Тетяна.

- Хто?

- Професор! Миколо, я знаю, що кажу.

З переказів Юльчиного колеги виходила така історія. Дівчина пізно ввечері йшла собі додому, бо вона міська і живе не в гуртожитку. Коли біля самого проспекту на неї раптом налетів величезний собака. Собака був білий і, як казали, кульгав на задню ногу. Юлька кричала і відбивалася як могла, але на вулиці нікого не було, а собака не вгавав, поки не кинувся їй на груди і не штовхнув на дорогу, просто під колеса автобуса. Куди собака дівся потім, ніхто не помітив, а сама Юлька тільки якимось дивом не загинула. Її вдарило бампером та відкинуло на м’яку клумбу, тому справа скінчилася тільки струсом мозку та переламаною ключицею.

Чесно скажу, я людина не з боязких, але мене просто почало тіпати, коли почув цю оповідь.

Що ж це діється, га?.. Так, стоп, не панікувати. Величезним зусиллям я все-таки опанував себе. Давайте спокійно розміркуємо. Хто все це бачив? Ніхто. Нікого ж не було на вулиці. А у самої Юльки струс мозку, вона розкаже. Вона і здорова була трохи схиблена на навчанні, а тепер… Цього ж насправді ніхто не бачив!

- Миколо, нам треба щось робити! - Тетяна тримала мене за руку.

Я спробував посміхнутися:

- Чому саме нам?

Вона подивилася на мене, як на божевільного.

- Ти нічого не зрозумів?

- А що таке?

- Бовдур! Юлька була з нами, коли ми зламали ту голку.

- Яку голку?

- Ну, там, біля локатора. - І що?

- Як це що? Юлька лежить в лікарні зі струсом мозку. Ти теж хочеш?

Кожна її фраза, немов снайперська куля, влучала у темні підозри, що юрмилися десь глибоко в душі, але я не збирався здаватись:

- Слухай, що ти верзеш?

Тетяна хрипко засміялася. Вона дивилася на мене зверхньо, немов на малу дитину, а я від цього сміху вмить розгубився і навіть не міг поставити її на місце.

- Так, пояснюю один раз, - менторським тоном повела Тетяна. - Ми зламали голку. Земецький зразу ж зламав ногу. Тепер собака кульгає на задню лапу, а Юльку завдяки йому збила машина, - вона значуще підвела вгору пальця. - Тобі вистачить, чи ще раз намалювати той профіль, що ми наміряли на лабі?

Від подібної дедукції я аж очі витріщив. Треба ж було все так вибудувати! - І до чого ти це? - спитав я ошелешено.

- Господи! - обурилася Тетяна. - Кожна дитина знає, що відьма може перекидатися голкою, собакою, ниткою…

- Відьма?

- Ну, відьма, відьмак, все одно. Я ж тобі казала, у нас в селі пасічник, так бабуся казала, він теж, коли його хто зачепить, перекидався собакою, а коли свинею…

Ну-ну! Оце так її занесло. Правду кажуть, що найбільше лякає незрозумілість. От і я, коли спочатку зафіксував, а потім повторив слово “відьма”, одразу відчув, що все стає на свої місця. В голові вмить пояснішало, і душа прийшла до ладу, лишивши неприємний осад від Юльчиної пригоди на самому дні. Господи, яка ж це все фігня!

Ми стояли на другому поверсі радіотехнічного факультету біля обчислювального центру, а Тетяна щось мені гаряче пояснювала про свою бабусю, про пасічника, собак…

- Зайка, - сказав я, кладучи руку їй на лоба. - Ти перегрілася.

Вона урвала свій монолог, і я, скориставшись моментом, запропонував:

- Ходімо, водички поп’ємо.

- Миколо, ти що, не розумієш, що я тобі кажу?

- Ходімо, - я владно взяв її за руку і, не звертаючи уваги на опір, повів із собою.

Вона обурювалася і навіть кричала, але у суперечці з жінками завжди треба шукати перпендикулярні ходи, і я такий хід знайшов. Хлопці того вечора зібралися на дискотеку, давши мені змогу заспокоїти Тетянину уяву чи принаймні спрямувати її у більш практичну колію. Вона навіть врешті-решт задрімала у мене на плечі і тільки прошепотіла:

- Дарма ти.

Але тут прийшов Кость, сусіда навпроти, позичити цукру і довелося підводитись. Оце вже дійсно дарма.

Минуло кілька днів, впродовж яких ми більше не поверталися до цієї теми. Тетяну, здається, переконали мої останні аргументи - чи багато треба жінці!

Але одного вечора вона раптом залетіла до нашої кімнати бліда, наче смерть, і, важко одсапуючись, закричала:

- Миколо! Він напав на мене.

- Хто? - підхопився я.

- Земецький!

Хлопці як один кинули свої справи і вирячилися на нас. Я підхопив Тетяну за стан та витяг у коридор.

- Ти чого репетуєш?

- Він напав на мене, Миколо!

Очі її вилазили з орбіт, а руки трусилися, як у лихоманці.

- Заспокойся. Заспокойся і розповідай все з початку.

Я притис її до стіни в коридорі і далі практично весь час тримав у повітрі, бо ноги дівчини підкошувались самі собою.

- Я вийшла по хліб. На вулицю. І тільки зайшла за ріг, бачу - біжить собака, білий такий та величезний. І кульгає… Миколо, чуєш? Кульгає на задню праву, точно як професор.

- Та стань ти як слід, не виси, наче лялька!

- От, ну я тільки його побачила, зразу розвернулася та тікать. А він за мною. Я до гуртожитка - він за мною. Я на сходи до дверей, і тільки зачинила, як щось ззовні в двері - бух! - і наче заскімлило. А я стою ні жива ні мертва, ручку тримаю. Воно там на вулиці шаруділо, шаруділо та замовкло, а я зразу до тебе. Ой, Миколо, я не можу…

Тут обличчя її скривилося, як у дитини, а з очей потекли сльози. Вона зовсім обвисла на моїх руках. Добре, що в коридорі нікого не було, бо невідомо що б подумали, ще й навалять мені могли б під гарячу руку. У нас це просто.

- Заспокойся, не реви. Звідки ти взяла, що це професор?

- Ну як же ж, Миколо? У Юльки ж так само було. Теж собака, теж кульгає…

Так, зрозуміло. А головне, що нема де навіть з нею поговорити, бо хлопці всі вдома, а в хол не підеш, там зараз теж людей повно. І де беруться всі ці собаки на мою голову?

Сльози великими краплями котилися по Тетяниних щоках і довелося їх сушити рукавом моєї сорочки.

- Заспокойся, сонечко, заспокойся. Це ти просто перенервувалася. Нічого такого не було. Припиняй плакать, бо подумають, що я тебе прибив.

- Ага, - схлипнула вона. - А якби він мене догнав?

- Ну не догнав же. Припини, люди ж бачать. Годі. Все ж скінчилося добре.

Тетяна шморгнула носом і полізла в кишеню по хусточку.

- Тільки я більше на вулицю без тебе не піду.

- Звичайно.

Вона вже трималася на ногах і тільки плечі здригалися іноді.

- Ти будеш мене проводжати? Обіцяєш?

- Обіцяю. Обов’язково буду.

Свою обіцянку мені довелося виконувати наступного ж дня, коли відпрацювавши прогуляні колись заняття з диференційного числення, ми ввечері пішли купити Тетяні якийсь дріб’язок, а заразом і провітритися. Тетяна весь час озиралася навкруги, немов очікуючи, що от-от з-за рогу вискочить собака, але собака не з’являвся, хоча вечір був напрочуд темний, скоріш не вечір, а ніч, бо самі знаєте ці прогулянки, коли є альтернатива - або блукати з дівчиною вулицями, або повертатися у гуртожиток до своїх придуркуватих сусідів.

Після другої години гуляння Тетяна припинила нервуватися, і тільки міцно стискала мою руку, немов підсвідомо шукаючи захисту від невідомого ворога.

Ми наближалися до будинку рідного радіотехнічного факультету, що темним прямокутником нависав над вулицею, коли я раптом відчув якийсь негаразд. Це було підсвідоме відчуття, таке, як, знаєте, буває перед великою бійкою, і це відчуття примусило мене озирнутися.

По вулиці просто на нас котився якийсь величезний клубок. Проте чи це був дійсно клубок, чи куля, чи щось на кшталт курая, мені зрозуміти не вдалося. Було воно завбільшки з добрячий кавун і так швидко котилося темною землею, що я відчув, як по спині побігли мурашки. Ні, воно не виглядало якось страшно, це кругле і незрозуміле, але стільки енергії було в його рухові, стільки зловісної сили відчувалося в мовчанці, з якою воно долало метри, наближаючись до нас, що я інстинктивно відштовхнув Тетяну в бік, а сам стрибнув в інший. Воно проскочило між нами, ледь не зачепивши мою ногу, і холодною люттю війнуло від нього прямо в обличчя. На мить я закляк на місці.

- Що це, Миколо?

- Чорт його знає. Ти щось бачила?

Тетяна вхопила мене за руку.

- Миколо, я боюся. Тікаймо!

- Та зачекай ти.

Очима я намагався розірвати пітьму попереду, там, де зникла таємнича куля, але нічого істотного не побачив.

Тетяна вперто тягнула мене кудись убік, так що ноги самі собою підтримували пропозицію про втечу, але втекти нам не вдалося.

Наступного разу воно атакувало нас спереду. Цього разу я добре бачив, як клубок виринув з-за рогу та почав стрімко наближатися у супроводі лиховісної тиші. Ми з Тетяною звернули на бокову стежинку, сподіваючись, що він схибить, та де там - клубок, певно, добре знав закони наведення на ціль, тому звернув на клумбу і вперто наближався. Ми прискорили кроки. Клу-бок, корячись невідомій силі, швидко наздоганяв нас. Але в останній момент я все-таки встиг відстрибнути, щоправда при цьому перечепився через бордюр і впав на землю, боляче забивши коліно. Клубок знову схибив і зник у темряві. Тетяна допомогла мені підвестися.

- Біжимо до факультету!

- Там зачинено! - в розпачі заозирався я, тримаючись за розбиту ногу.

- Там вахтер сидить. Будемо проситися, - Тетяна на диво не втратила самовладання. І ми чимдуж чкурнули до сходів альма-матер. Проте це так тільки говориться - чкурнули, я кульгав не гірше за професора, кожен крок віддавався в коліні страшною луною. Клубок наздогнав нас ззаду і цього разу влучив. Він зачепив мене якраз під травмовану ногу, і я загримів по сходах, набираючи на додачу синці та подряпини. Це було, як удар захисника в футболі - боляче та влучно.

- Чорт забирай!

- Ти цілий?

- Цілий, здається.

Я рачки видряпався нагору. Тетяна вже смикала ручку скляних дверей.

- Тут відімкнуто! - радісно вигукнула вона, і велика стулка відхилилася, даючи нам дорогу.

Ми заскочили всередину і міцно зачинили двері за собою якраз у ту мить, коли клубок зайшов на четверту атаку. Але це вже було не так страшно - я бачив крізь скло, як він прокотився біля самого порога, безсилий, проте не менш страшний.

- Закрий на клямку! - скомандував я, щосили тримаючи ручку.

Тетяна клацнула замком і привалилася спиною до дверей. Я для перевірки смикнув за ручку, впевнюючись, що ми в безпеці, і привалився поруч. Деякий час ми просто відсапувались.

- Що це було? - спитав я врешті, не сподіваючись на відповідь, а скоріше висловлюючи емоцію.

- Земецький, - впевнено відповіла Тетяна.

Я через силу посміхнувся.

- А собака? І де воно кульгає, я щось не побачив?

- Не придурюйся. Я ж тобі все пояснювала. Він може бути собакою, а може отаким клубком, а може іще чимось. Він багато чого може.

Це звучало по-ідіотському, але отак, стоячи під дверима, весь побитий і подряпаний, я не мав аргументів для заперечення.

За кілька хвилин ми трошки отямились. Принаймні настільки, що я відчув гострий біль у нозі.

- Що будемо робити? - знову спитав я Тетяну, хоча вона навряд чи це знала.

Та й що можна було робити в подібній ситуації? Хіба що дожидати ранку, бо в нашому, а особливо моєму фізичному стані нової гонки просто не витримати.

- Будемо шукати вахтера, - вирішив я врешті. - Він, мабуть, спить десь там.

Широкий коридор освітлювала одна-єдина напівдохла лампочка в кутку, і я покульгав на її закличне світло, немов метелик з перебитим крилом.

У звичному закапелку за сходами вахтера не знайшлося, і взагалі ніде на першому поверсі живої душі не було. Я навіть стиха гукнув, сам лякаючись власного голосу, але у відповідь - нічичирк. Тетяна зазирнула у гардероб, але з тим самим результатом.

- Де він дівся?

Звичайно, зараз будь-яка жива душа, навіть наш напівдебільний вахтер був би за щастя.

- Може, десь нагорі, обхід робить? - припустила Тетяна, підходячи до мене. Вона уважно подивилася на мою хвору ногу.

- Болить?

- А ти як гадаєш?

- Сядь, - Тетяна всадовила мене на бар’єр і заходилась закочувати штанину. Я тільки здавлено поскімлював.

Коліно розпухло і виглядало жахливо. Навіть у тьмяному світлі одинокої лампочки було видно безліч синців і подряпин, що я їх зібрав на сходах. Так, мені добряче перепало від нього. Зачекайте, від кого? Тетянина версія, чесно кажучи, не вкладалася в голові.

- Холодне б щось прикласти, - дбайливо похитала головою Тетяна, але я обірвав це побивання і рішуче зістрибнув на підлогу. Зістрибнув, чесно кажучи, невдало і мало не заскавчав з болю.

- Підемо нагору? - запропонував я, все-таки поборовши себе.

Тетяна заглибилась у якісь міркування, а тому трималася пасивної позиції.

- Та ну, краще тут пересидимо.

- Ходімо, - натиснув я. Чесно кажучи, не люблю трапляти в двозначні ситуації, а в тому, що вахтер, заставши нас у приміщенні, яке знаходиться під його охороною, неправильно це витлумачить, сумніватися не доводилось.

Я закульгав у напрямку сходів, Тетяна приєдналася до мене, і дуже вчасно, бо без неї фактично на одній нозі я б ні за що не видряпався нагору.

Другий поверх теж освітлювався досить ощадливо, і серед сірих проваль дверей вахтера теж не було видно. Але я твердо вирішив його знайти і посунув вузьким коридором вперед, сподіваючись, що, може, якась з аудиторій виявиться відчиненою, а за нею…

- Миколо! - раптом відчайдушно закричала Тетяна, і я відчув, як мене щось вдарило по ногах.

Це було настільки несподівано й боляче, що я знову не втримав рівноваги, махнув руками, намагаючись схопитися за щось, і влучив просто у скляні двері найближчої лабораторії. В пітьмі гучно брязкнуло скло, моя рука відчула гостроту скалок, але я приземлився тільки на коліно. Щоправда, це було забите коліно. У пітьмі я побачив, як від нас у дальній кінець коридору покотилося щось велике… Господи, та це був він, той самий клубок.

Від болю і розгубленості я застогнав.

Тетяна, яка встигла відскочити, а тому не постраждала, підхопила мене під пахви, допомагаючи звестися на рівні. Я розгублено озирнувся і побачив, що моя права рука геть залита кров’ю, а у засклених дверях лабораторії зяє дірка, і на ній теж плямами моя кров, і на підлогу крапає…

А клубок тим часом заскочив за ріг, розвертаючись, певно, до нового нападу. “І де він взявся?” - майнуло у мене в голові, але нічого більш істотного я вигадати не зміг. Тетяна одною рукою підтримувала мене за плече, а другою копирсалася десь у темному проваллі.

- Клац! - раптом пролунало у коридорній тиші.

Від несподіванки я здригнувся. І в цей мент клубок вилетів з-за рогу і покотився просто на нас вузьким коридором, на очах набираючи швидкість.

Чесно кажучи, я розгубився. Я навіть не готувався його зустріти, боронитися чи щось подібне, а просто дивився на нього, немов загіпнотизований, немов кролик на удава. Щось зарипіло поруч зі мною, і тут Тетяна щосили смикнула мене за руку. Я не встиг второпати, що робиться, рефлекторно ступив крок у провалля, намагаючись не втратити рівновагу, і раптом відчув, що двері десь поділися, спробував підтягти хвору ногу і мішком впав через поріг у відчинену лабораторію.

Клубок пролетів поруч, не зачепивши мене, а в наступну мить Тетяна вже закрила двері і клацнула замком. Хисткі фанерні стулки сховали нас від небезпеки, а точніше, остаточно загнали в кут.

Я сидів на підлозі, намагаючись отямитись. Тетяна діяла рішуче і швидко, немов розуміла, що відбувається. Вона вхопила за боки найближчу парту і привалила нею двері, слідом поставила стілець, потім другу парту, наче першої не вистачило б. Десь на другій хвилині спостерігання я зрозумів, що заважаю на проході, тому підібгав ноги під себе. Але це все, на що мене вистачило.

Тетяна, здається, перетягала під двері всі меблі, що були в приміщенні, і тільки тоді трохи заспокоїлась.

Я роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, де ми знаходимось, і тут помітив у кутку темний задертий догори ніс локатора.

Господи, оце так фокус! Це була лабораторія кафедри радіотехнічних систем, та сама, де в кутку, замріяно дивлячись у далечінь, стовбичив СОН-6, та сама, де все почалося.

Тетяна підійшла до мене і сіла поруч навпочіпки.

- Ти як? - спитала вона турботливо.

Я не відповів.

Тетяна повела оком туди, куди був спрямований мій погляд, і теж упізнала. Так, коло замкнулося, ми повернулися до самого початку. Тетяна раптом засміялася хрипко, певно, оцінивши гру долі. Я б теж охоче приєднався до неї, але не давала нога, та й рука… Боже, у мене ж рука! Я підніс ближче до очей порізану кисть і тут зрозумів, що з неї тече, просто струмує кров, і що я вже давно весь у крові і скоро натече ціла калюжа.

- Тетяно! - тихо застогнав я, але Тетяна раптом припинила сміятися і зірвалася з місця.

Куди це вона? Мені ж треба руку перев’язати.

Тетяна підійшла до стіни, клацнула перемикачем, і під стелею спалахнуло світло.

Я зіщулився.

Тетяна обернулася. Обличчя її було сповнене рішучості та, якщо хочете, відваги.

- Миколо, не сиди! - владно сказала вона. - Де тут рубильник?

- Який? - розгубився я від такого напору.

- Апаратуру вмикати. Не сиди, кажу!

Вона, здається, взялася мною командувать, і їй було байдуже, що кров так і тече, і що в мене не так багато її лишилося, і що…

- Підводься! - вона схопила мене під пахви, і я мусив скоритися, звівся на ноги та почалапав спроквола в куток, туди, де Земецький завжди вмикав живлення.

- Тільки б увімкнулося, - бурмотіла собі під ніс Тетяна.

Взагалі я не впізнавав її. Завжди така нерішуча, навіть тендітна, вона зараз поводилася так, наче все життя командувала протиповітряним батальйоном.

Тремтячою рукою, заливаючи себе і апаратуру кров’ю, я клацнув рубильником, і він ледь загудів під високою напругою. Тетяна зітхнула, здається, з полегшенням і підштовхнула мене у спину.

- Вмикай СОН.

- Кого?

- СОН, локатор вмикай!

Ні, їй було байдуже, що зараз я знепритомнію від втрати крові, що у мене нога покалічена, їй усе було байдуже.

- Ну!

Я прикульгав до локатора і клацнув перемикачем. Зелена, як і все військове, лампочка підморгнула мені змовницьки, а на білий стіл упала краплина крові. І тут я трошечки отямився, принаймні настільки, щоб підняти порізану руку вгору, аби менше текло, та спитати в Тетяни:

- Що ти надумала?

- Як це що? - здивувалася вона. - Пам’ятаєш, на лабі він ухопив професора, коли той на голку перекидався? От і зараз ухопить. Він же не може сюди клубком прокотитися, тому мусить перекинутись на щось інше.

Очі її натхненно сяяли, і я несамохіть посміхнувся.

- Дуринда, - сказав я. - СОН же в нас у пасивному режимі працює. Він же не випромінює хвилі, розумієш? Тут генератором треба підсвітити.

- То підсвіти! - обурилася Тетяна.

Довелося мені тягтися через усю кімнату до протилежного кутка та вмикати генератор. Я подумав, куди його спрямувати, і вирішив, що краще у стелю, щоб не засліпити антену.

Тетяна стояла біля стенда з СОНом та від нетерплячки постукувала ногою.

Я відчув, що поки тримав руку вгору, натекло повний рукав крові, тому опустив її донизу. Здавалося, що краплини застукали по підлозі з барабанним звуком. Цікаво, надовго мене вистачить? Скільки у людини крові - три літри чи скільки там? А вона тільки командує замість перев’язати.

Я пришкандибав до стенда та плюхнувся на стілець.

- Запускай! - підганяла Тетяна.

Я спробував якось влаштувати хвору ногу, знову застогнав, і вона сама почала смикати кнопки, звичайно, зовсім не ті що треба.

- Не лізь! - відсунув я її.

За кілька секунд двигун локатора задзижчав, і довгий ніс почав повільно обертатися навколо себе, обмацуючи простір. Стрілка амперметра на стенді заколивалась, повторюючи ту саму діаграму направленості, що її вивчення і було головною метою нашої першої лаби.

Господи, що ж ми таке робимо?

Чесно кажучи, орієнтуватися за амперметром було важко, але мені здалося, що за перше коло вона нічого особливого не показала. На друге також. Я дивився, немов приклеєний, на прилад, наче він і справді міг щось показати, крім сигналу від генератора. З пораненої руки текло немилосердно. Серце відлічувало секунди і кола локатора. На десятому стрілка раптом різко ухилилася праворуч.

- Сигнал! - автоматично вигукнув я і сам собі здивувався. Цього ж не може бути!

Але сигнал був явний та очевидний.

Ми обоє прикипіли очима до амперметра, а тому не помітили, куди був спрямований ніс локатора, коли стрілка смикнулась.

Я стиха вилаявся.

- Коли я скажу “сигнал”, дивися, куди обернулася антена, - скомандував я Тетяні.

Вона розуміюче кивнула.

Я очима повторював рух стрілки.

- Сигнал!

- Осьо! - Тетяни палець був спрямований кудись у куток, і вона, немов собака, що взяв слід, кинулася вперед.

Я теж подивився туди, але нічого істотного не помітив. Все було як слід - стіна, апаратура, планшет з діаграмами, решітка вентиляції.

Тетяна наблизилась до кутка і почала вдивлятися у стіну, мало не винюхуючи кожен сантиметр. Вона мацала стіну, зазирала за планшет, а я невідривно стежив за нею, і холод крижаною рукою підступав до мого серця. Невже це все насправді?

СОН зі своїм звичним дзижчанням крутився у мене над головою, і амперметр слухняно коливав стрілкою, підтверджуючи, що все правильно, що саме в тому кутку знаходиться щось таке, що відбиває радіохвилі сильніше за столи та залізні апарати на стійках.

Тетяна підсунула собі стільця та заходилась вивчати верх стіни. Її струнка фігурка звелася навшпиньки, стегна напружилися, талія вигнулася, і мені раптом так схотілося підхопитися з місця, обхопити її за стан, підняти вгору, закрутити, а потім…

- Вау! - раптом переможно вигукнула Тетяна та полізла кудись під вентиляційну решітку.

За мить вона зістрибнула зі стільця та, тримаючи щось у піднятій руці, посунула до мене. Очі її переможно сяяли. Але як я не силкувався, не міг розібрати, що там вона впіймала.

- Ось він! - виголосила Тетяна, простягаючи мені пучки.

- Хто? - я все намагався роздивитися там щось, але, крім чорної нитки, обкрученої навколо пальця, нічого не побачив.

- Як хто? Земецький! - впевнено сказала Тетяна та переможно потрусила рукою. Нитка, немов жива, сповзла з пальця та зателіпалася у повітрі.

Я ошелешено дивився на неї та на нитку, що звивалася, наче змія. Ні, це і справді була нитка, звичайна нитка, чорна та досить довга, а теліпалась вона він руху повітря.

- Не віриш? - посміхнулася Тетяна. - А подивись-но на амперметр.

Я слухняно скосив очі. СОН дзижчав, описуючи кола. І дійсно, тепер, коли ніс його дивився на куток, стрілка поводилась як завжди, зате коли він обертався до Тетяни, стрілка стріпувалася, як сполохана пташка.

- Нас теж чомусь навчили! - гордовито виголосила Тетяна, а потім замислилась. - Що з ним зробити?.. Ага!

Вона уважно придивилася до локатора, а потім вільною рукою вимкнула його. Зелена антена завмерла на місці, звук двигуна завмер, а стрілка амперметра впала на нуль. Тетяна нахилилася вперед, до антени, потім впіймала кінчик нитки двома пальцями і одним рухом просунула його у отвір на краю СОНа, того самого, що був просвердлений для зменшення ваги і завдавав стільки прикрощів бідолашним студентам. Впіймавши нитку з того боку, Тетяна миттєвим рухом зав’язала її на один, а потім для певності на другий вузол. Губи її при цьому ворушилися, немов примовляючи щось.

- Отак-от, - відхилилась вона, задоволено оглядаючи зроблене. - Сиди тепер тут.

А потім обернулася до мене.

- Миколо, божечки, ти порізався? У тебе ж кров!

Додому тоді ми дісталися без пригод.

Професор Земецький відтоді більш не читав у нас лекції і на лабораторних не з’являвся. Про нього переповідали якусь дивну історію. Буцімто він підробляв потроху нічним вахтером, і якраз тієї ночі лишився у зміну. Знічев’я забрів до лабораторії та в темряві перекинув на себе антену. Ще й не просто перекинув, а заплутався в ній так, що довелося зваркою вирізати. При цьому поламав собі все, що можна поламати, та після лікарні вирішив до інституту не повертатись, а піти на давно заслужений відпочинок.

А ми з Тетяною склали іспит на слабеньку трієчку та на радощах вирішили побратися. Щоправда, я взяв з неї обіцянку не намагатися більше мною командувать, як тоді вночі, бо жінка в родині повинна знати своє місце.

А вона із задоволенням таку обіцянку дала.