"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

V

Олена не натискала на кнопку будильника:

його дзеленчання здавалося їй милим. На кухні торохтіння посуду — тітка Марта готує сніданок. Вона працює прибиральницею в овочевому магазині. Піде на роботу, а через дві години повернеться додому, тулитиме якусь блузку, сидітиме біля телевізора, купленого колись у комісійному.

— Олено, поснідати не забудь, — почулося з коридору. — Смаженя на сковорідці.

У тітки Марти молодий і аж надто дзвінкий голос як на її п'ятдесят років. Прочинились і грюкнули двері.

Олена підійшла до люстра. На неї дивилися стомлені очі, ніби запитуючи: що ж робити? «Аби я знала?.. За звичкою почала водити гребінцем по волоссю. «Може, сказати?» Від цієї думки її бліді щоки запалали. «Як він поставиться до цього?» А очі докірливо дивилися з люстра: «Ти мусила бути обачнішою, — читалося в зіницях. — Оскільки ви не одружені, оскільки ні в нього, ні в тебе немає житла, оскільки він не повинен мати зайвого клопоту, бо закінчує дисертацію. Але ж тоді була тепла липнева ніч і зірки градом билися об намет… І ми були тільки вдвох… І щастя…»

Олена кинула погляд на годинник. Пів па восьму. Почала швидко одягатися.

Була обідня перерва. Муза Семенівна, захопивши свою строкату пляжну сумку, пішла блукати по магазинах. Полуденна спека поступово заповнювала приймальню. Олена витягла з сумочки пакунок із бутербродами, термос. Відвернувши закрутку, ковтнула гарячої гіркуватої рідини. До знайомства з Володимиром вона не вживала чорної кави. Два тоненьких будерброди з маслом і голландським сиром — теж наука Володимира. Вона подумала, що в ній мало залишилося від самої себе, бо навіть у розмові випинаються його слова й думки. Чому, чому вона не має квартири? Вона б варила йому вранці каву, робила для нього бутерброди…

— Олено, звіт віддрукували? — почулося з коридору.

— Віддрукувала, — підвелась, аби віднести папери замові, але той уже сам зайшов до приймальні.

— Я чую запах кави, — кинув оком на нехитрий обід, потім перевів погляд на двері начальника, — Розживуся ковтком?

— Звичайно. Прошу. — Олена взяла з підвіконня склянку.

— А кава таки добра, — промовив, відпивши маленький ковток. — Але ж дрібки цукру не завадило б… І а? Олено?

— Тоді зникнуть пахощі, — мовила несміливо.

— Мабуть, таки маєте рацію, — одразу погодився Григорій Карпович. — Чудово пахне. Як би його й собі навчитися? Не візьмете на себе таку місію?

— Чого ж… Будь ласка. Я зараз напишу, що й як треба робити. Справа вельми проста…

— Ні, ні… Написати — це одне, а от передати власний досвід… — Карі очі прокотилися по її тілу липкими реп'яхами. — То подумаємо, коли й де це зробимо?

«Так ось причина секретарчиних натяків». На мить відчула себе роздягненою. Руки інстинктивно шарпнулись, аби прикритися від того погляду.

Вгадавши її настрій, Григорій Карпович поспішив узяти папери і, виходячи, додав уже не так певно:

— То подумайте, Оленко?

Можливо, колись, іншого часу, вона просто не звернула б уваги на подібні натяки, але зараз… Вона знала інше ставлення до себе… На мить ніби забракло свіжого повітря. Підійшла до вікна. З протилежного боку вулиці молодиця несла величезний букет флоксів, і в тому букеті Олена ніби побачила заперечення своєму станові. Чомусь пригадався учитель фізики, який прийшов колись до них у десятий клас, зовсім іще юнак, після університету. Що б він не пояснював, завжди дивився на неї обважнілим поглядом, ніби вимагаючи ствердження словам. В його зеленкуватих очах шаленим водограєм плескався молодий глузд, свіжі краплини якого сіялися Е пам'ять стиглими перлинами й залишалися там навічно. Вона й зараз пам'ятає ті уроки, хоч минуло вже чимало часу. Вони призначались їй одній, більше нікому. Після дзвоника він кидав бентежний погляд у її бік, немов прощався лише з нею. Ті перші погляди коханню гупали міцним трунком у дівочу кров, будили незрозумілі ще почуття. Вона бачила, як зітхали однокласниці, коли фізик виходив, вона навіть ловила на собі їхні заздрісні погляди, і це тішило кволе себелюбство дівчини. А одного разу, десь перед випуском, він наздогнав її одну й розпитував про плани на майбутнє. Тоді на вулиці цвів бузок… Зараз чомусь, коли вона бачить сині квіти, їй пригадується учитель фізики.

В тишу ніби почали забивати цвяхи, то були секретарчині кроки, короткі й важкі, немов удари молотка.

— Ти чомусь стурбована, моя дівчинко? — одразу помітила її стан Муза Семенівна.

— Ні, ні. Все гаразд. Та витягла з сумки запальничку й пачку «Феміни».

— В тебе такий вигляд, неначе тебе щойно обікрали. — Вона припалила й, відкинувшись у кріслі, пустила хмарку диму. Сині очі поглядали на прочинені двері в коридорі і поблискували двома фальшивими діамантами.

…Так, вона знала інше ставлення до себе. Вона бачила себе не тільки гарною дівчиною… Володимир відкрив у ній багато такого, чого немає в інших. Він довів їй, що вона мусить себе поважати. Дарма що їй бракує освіти, вона ще вступить до вузу, Володимир допоможе підготуватись. Раптом відчула, що тіло, яке до цього було ніби збатоговане кропивою, стає прохолодним і чутливим. Із глибокої схованки виходить певність і вже порядкує в свідомості, виганяє рештки розпеченої уяви.