"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)IIIВ коридорі почулися кроки. Зайшов Садко. — Кляті порядки! Для статті на три сторінки треба збирати різних довідок на десять сторінок… — Сухі пальці його нервово перебирали аркуші.—Про що ти думаєш? — запитав Заболотного. — Ні про що. — Жаль. Слід хоч зрідка про щось думати. — Шефе, чи не здається вам, що це товкти воду в ступі? Адже роботу зроблено, статті написано. Навіщо псувати папір і час на дисертацію? Краще б я ці півроку працював над іншими гідроокисами. Садко, вмостившись у кріслі, дістав із шухляди цигарки та запальничку. Запальничка була з гільзи — такими користувалися у війну й після війни. Колись муляло спитати, чому той не пожбурить її на смітник, але після того, як Седенко з паяльником лагодив стрижень з коліщатком, передумав. «Мабуть, якась реліквія…» — Навіщо, кажеш? А вже того, що «ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан». Кандидатом наук, — додав по хвилі. — Вчора я бачив Ковальського, — сказав Заболотний. — Він відмовився бути співавтором. — Не хоче? — Кущики брів здивовано заворушились. — Чому? — Каже, що йому це ні до чого. — Дивно… Ну що ж, не хоче — не треба. А як він до тебе поставився? — Нічого. Навіть у Крим запрошував. — Ти, звісно, відмовився… І дарма… — додав, черкнувши коліщатком. — А ви на моєму боці погодилися б і поїхали? — Ні. Я б теж відмовився. — Чому ж тоді дарма? — Бо так було б розумніше… Пали, — кивнув на коробку цигарок. — Ви ж знаєте, що я вже кинув. — Так, так… Не палиш, до хмільного байдужий. — Очі звузились в іронічному прищурі.— Гарний був би зять для Ковальського. — Шефе, а що коли ми напишемо на початку статті, що автори висловлюють подяку Ковальському за допомогу? — Дипломатичне, — кинув Садко. Рипнули двері. На порозі з'явився Куліш. — Привіт колегам! — На ньому була строката чорно-біла теніска. Він сів навпроти Садка, поклавши ногу на ногу. «Либонь, уже тридцять п'ять колезі…» — подумав Заболотний. — Як твої справи? Чим займаєшся? — спитав Седенко. — Асистенствую. Видаю прописні істини за найновітніше досягнення інтелекту. — А дисертація, кам'яниста стежка науки? — На біса? Я ж не альпініст. — Гай, гай… — мовив Садко, присідаючи на підвіконня. — Років п'ятнадцять тому я знав одного молодика, котрий був шалено завзятий до науки. При зустрічах з ним годі було й мову вести про щось інше. То був меткий і дотепний хлопчина. Шкода його… — На худорлявому обличчі Седенка тлів вираз чи то до-кору, чи співчуття. Куліш зайорзав на стільці, ніби йому стало тісно. — Слухайте, яка кому користь від того, що ви досліджуєте? Вашому інститутові? Державі? Аби ви не пояснили накопичення германію в бокситах, від цього щось змінилося б? Нічогісінько. Отже, ви егоїсти. Ви займаєтесь тільки тим, що цікавить вас. Ви пнетеся відкривати таємниці природи, але ж ключами від державної скарбниці… — Таку думку я вже десь чув, — сказав Садко. — Але хай тобі буде відомо, що математичний апарат теорії відносності було створено за півстоліття до того, як ним скористався Ейнштейн. — Поговоримо про бакалавра, — сказав Куліш. — Сину мій, на кафедрі Гнатенка потрібен асистент по сумісництву. Іван пропонуватиме твою кандидатуру, звісно, коли ти даси згоду… — А що там треба робити? — Десь зо три-чотири рази на тиждень вестимеш групи вечірників. Півсотні на місяць матимеш. Володимир запитливо зирнув на Седенка. Ці півсотні — знахідка. Можна б десь зняти окрему квартиру й одружитися з Оленою. — А чи вистачить тобі духу, Володю? Подвійне навантаження, — мовив Садко. — Гадаю, впораюсь, шефе. Оті півсотні мені зараз доконче потрібні. Куліш підвівся. Руки застромив глибоко в кишені, від чого плечі здавалися ще похилішими. …Седенко кілька разів кресонув, намагаючись припалити. В коридорі ще чулися кроки Куліша. — Отакий він був одвіку. В школі, пам'ятаю, захоплювався планеризмом, в інституті — хімією, потім — іноземними мовами. Але цього йому вистачало на рік, на два. — Припаливши нарешті, Садко смачно затягнувся, пустив конус диму. — Наші батьки були товаришами, працювали на одному заводі, навіть в одному цеху. Обидва загинули під час війни… Серед речей мого батька, які приніс у маленькому вузлику один солдат, була ось ця запальничка. — Він тримав на долоні витерту латунну гільзу, як коштовність. — А Кулішам тільки повідомлення принесли… |
|
|