"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

III

В коридорі почулися кроки. Зайшов Садко.

— Кляті порядки! Для статті на три сторінки треба збирати різних довідок на десять сторінок… — Сухі пальці його нервово перебирали аркуші.—Про що ти думаєш? — запитав Заболотного.

— Ні про що.

— Жаль. Слід хоч зрідка про щось думати.

— Шефе, чи не здається вам, що це товкти воду в ступі? Адже роботу зроблено, статті написано. Навіщо псувати папір і час на дисертацію? Краще б я ці півроку працював над іншими гідроокисами.

Садко, вмостившись у кріслі, дістав із шухляди цигарки та запальничку. Запальничка була з гільзи — такими користувалися у війну й після війни. Колись муляло спитати, чому той не пожбурить її на смітник, але після того, як Седенко з паяльником лагодив стрижень з коліщатком, передумав. «Мабуть, якась реліквія…»

— Навіщо, кажеш? А вже того, що «ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан». Кандидатом наук, — додав по хвилі.

— Вчора я бачив Ковальського, — сказав Заболотний. — Він відмовився бути співавтором.

— Не хоче? — Кущики брів здивовано заворушились. — Чому?

— Каже, що йому це ні до чого.

— Дивно… Ну що ж, не хоче — не треба. А як він до тебе поставився?

— Нічого. Навіть у Крим запрошував.

— Ти, звісно, відмовився… І дарма… — додав, черкнувши коліщатком.

— А ви на моєму боці погодилися б і поїхали?

— Ні. Я б теж відмовився.

— Чому ж тоді дарма?

— Бо так було б розумніше… Пали, — кивнув на коробку цигарок.

— Ви ж знаєте, що я вже кинув.

— Так, так… Не палиш, до хмільного байдужий. — Очі звузились в іронічному прищурі.— Гарний був би зять для Ковальського.

— Шефе, а що коли ми напишемо на початку статті, що автори висловлюють подяку Ковальському за допомогу?

— Дипломатичне, — кинув Садко. Рипнули двері. На порозі з'явився Куліш.

— Привіт колегам! — На ньому була строката чорно-біла теніска. Він сів навпроти Садка, поклавши ногу на ногу.

«Либонь, уже тридцять п'ять колезі…» — подумав Заболотний.

— Як твої справи? Чим займаєшся? — спитав Седенко.

— Асистенствую. Видаю прописні істини за найновітніше досягнення інтелекту.

— А дисертація, кам'яниста стежка науки?

— На біса? Я ж не альпініст.

— Гай, гай… — мовив Садко, присідаючи на підвіконня. — Років п'ятнадцять тому я знав одного молодика, котрий був шалено завзятий до науки. При зустрічах з ним годі було й мову вести про щось інше. То був меткий і дотепний хлопчина. Шкода його… — На худорлявому обличчі Седенка тлів вираз чи то до-кору, чи співчуття.

Куліш зайорзав на стільці, ніби йому стало тісно.

— Слухайте, яка кому користь від того, що ви досліджуєте? Вашому інститутові? Державі? Аби ви не пояснили накопичення германію в бокситах, від цього щось змінилося б? Нічогісінько. Отже, ви егоїсти. Ви займаєтесь тільки тим, що цікавить вас. Ви пнетеся відкривати таємниці природи, але ж ключами від державної скарбниці…

— Таку думку я вже десь чув, — сказав Садко. — Але хай тобі буде відомо, що математичний апарат теорії відносності було створено за півстоліття до того, як ним скористався Ейнштейн.

— Поговоримо про бакалавра, — сказав Куліш. — Сину мій, на кафедрі Гнатенка потрібен асистент по сумісництву. Іван пропонуватиме твою кандидатуру, звісно, коли ти даси згоду…

— А що там треба робити?

— Десь зо три-чотири рази на тиждень вестимеш групи вечірників. Півсотні на місяць матимеш.

Володимир запитливо зирнув на Седенка. Ці півсотні — знахідка. Можна б десь зняти окрему квартиру й одружитися з Оленою.

— А чи вистачить тобі духу, Володю? Подвійне навантаження, — мовив Садко.

— Гадаю, впораюсь, шефе. Оті півсотні мені зараз доконче потрібні.

Куліш підвівся. Руки застромив глибоко в кишені, від чого плечі здавалися ще похилішими.

…Седенко кілька разів кресонув, намагаючись припалити. В коридорі ще чулися кроки Куліша.

— Отакий він був одвіку. В школі, пам'ятаю, захоплювався планеризмом, в інституті — хімією, потім — іноземними мовами. Але цього йому вистачало на рік, на два. — Припаливши нарешті, Садко смачно затягнувся, пустив конус диму. — Наші батьки були товаришами, працювали на одному заводі, навіть в одному цеху. Обидва загинули під час війни… Серед речей мого батька, які приніс у маленькому вузлику один солдат, була ось ця запальничка. — Він тримав на долоні витерту латунну гільзу, як коштовність. — А Кулішам тільки повідомлення принесли…