"Дві вершини Гороскопу" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

Затриманий рейс

Андрій Зорін не любив зими. Для нього ще з дитинства зима була пов’язана з важкою працею по очищенню від снігу вулиці, де його мама Олександра Семенівна працювала двірничкою, по підвезенню в кочегарку десятків, сотень візків з вугіллям, що ним його батько засипав ненажерливу пащу топки. Але цього разу зима збиралася відіграти в його житті аж надто погану роль. Через снігопад уже вдруге відкладали рейс літака «Дніпропетровськ — Москва». Дніпропетровський аеропорт не приймав і не давав дозволу на виліт. Вже кілька годин не долинало в напівпрозору залу пасажирів гуркоту з летовища.

Зорін сидів у кріслі на другому поверсі і крізь скляну стіну спостерігав, як спецмашини очищали від снігу злітну смугу. Його ТУ-134, що мав вилетіти о сьомій тридцять ранку, стояв присипаний шаром снігу поміж інших літаків. Годинник на стіні показував дев’яту. Отож до початку роботи секції по розгляду відкриттів у галузі гірничих наук при Президії Академії Наук СРСР залишалося рівно п’ять годин. Близько двох годин триває рейс, година йде на проїзд від Внуково до Москви, ще півгодини — на дорогу до Академії. Отож запас часу — півтори години. Вже через півтори години він змушений буде здати квиток та поїхати в інститут.

«Хай би пощез сніг, хай би пощезла зима — думав з відчаєм Зорін. — Це ж треба так вскочити! Дванадцять років ішов до цього моменту! Дванадцять років сподівань і зневіри, знову сподівань і знову зневіри. І ось, коли вирішується доля відкриття, коли надано можливість самому вже відстояти ідею, якась невидима сила перетнула шлях…»

Тим часом у переповненому залі панував спокій. На лицях пасажирів угадувалась сумирність, і це вплинуло на Зоріна заспокійливо. Хтось голосом Абрамова казав йому:

«Чого ти переживаєш? Не сьогодні, так іншим разом. Маховик уже запущено».

«Досить статися на якійсь із шахт, де працює метод, нещастю, як той маховик зупиниться назавжди, — відказав він подумки голосу. — А таке можливе через елементарне порушення правил техніки безпеки. Всюди знайдуться охочі списати свою безвідповідальність на іншого».

Такий випадок у житті Зоріна вже був. І він мало сам не став причетним до несправедливості. На одній із шахт при викиді загинуло четверо. Центральна комісія з викидів призначила його — Зоріна головою експертної групи по цьому випадку. Грішили на науковий метод. Падіння пластів у цій шахті було шістдесят градусів. Щоб добратись до порожнини викиду, довелося чіплятися за канат. Підпорки в лаві були вибиті, вентиляцію порушено. Він знав той науковий метод, знав людей, які його розробили, і усвідомлював моральну провину, яка на нього ляже в разі помилки. Задля об’єктивності він мусив був побувати на місці нещастя та добре його оглянути.

Коли він уже був біля купи викинутого вугілля, якось дивно захиталися шпарини в порожнині викиду, затремтів промінь світильника. Зорін відчув легке запаморочення, як після шампанського з коньяком, приємне таке відчуття, яке буває, коли людина починає засинати…

Коли ж він розплющив очі, то побачив над собою професора Ніколіна, котрий намагався підключити його до саморятівника і котрий доти підстраховував нагорі вибою.

Як потім з’ясувалося, Зорін отруївся метаном, знепритомнів і впав на купу вугілля.

А вже по тому, на засіданні комісії, заступник міністра вугільної промисловості довго умовляв його засвідчити, що у всьому винен метод прогнозу… І хоч через непоступливість його відсторонили від участі в комісії, проте висновки було прийнято такі: у трагедії винні самі шахтарі, котрі порушили технологію. Це сталося 1980 року. А той науковий метод успішно працює й дотепер.

— Увага! Громадяни пасажири… — гримнуло з динаміка.

Оголошували, що прибув літак з Кишинева. Про інше — ні слова.

«Це вже добра ознака», — подумав Зорін, спостерігши, як на зміну великим лапатим сніжинкам, що досі осідали поволі, немов парашутисти, прийшла дрібна пороша.

Погода, з усього видно, мінялась. Невдовзі долинуло гудіння, а по миті в кінці злітної смуги з’явився літак; він, здавалося, виринув з якогось іншого виміру, бо в повітрі його доти не було видно. За ним бурунився шлейф віхоли, який із зниженням швидкості танув.

«Якщо я не потраплю сьогодні на секцію, це буде дивовижна несправедливість», — уже в котре подумав Зорін.

Як людина, яка все життя тільки те й робила, що шукала зв’язок між наслідком і причиною, між прикметою і суттю, він і тут спробував знайти пояснення невезінню. Подумки прокрутив у пам’яті всі прикрі, скоєні ним вчинки. Були такі… За деякі з них йому ставало незатишно щораз, як він про них згадував. Так міркуючи, Зорін несамохіть визнав існування Вищої Сили, котра пильно стежить, аби жоден учинок людини, добрий чи лихий, не проминув упасти на відповідну шальку терезів. А вже коли якась із шальок різко піде вниз — настане момент відповідати.

«Ну, не було, не було в мене нічого такого, що накликало б таке покарання!»

«Не було? — озвався голос Абрамова. — А оті хлопці — геологи, чий метод прогнозу ти зарубав на вченій раді?»

«Та вони дали собі раду, ті хлопці…»

«Дали, але гріх на тобі зостався. Ти тоді забув, як по тобі колись топтались».

«Каюсь. Але слід урахувати й те, що впродовж усього життя через поневіряння, постійне ризикування здоров'ям і життям, ціною відмови від особистого щастя я йшов, карабкався, повз на череві до цього відкриття. І ось, коли залишилося тільки поставити крапку…»

Коли Зорін, бувало, казав про свої поневіряння дружині — Валентині Борисівні, кандидату технічних наук, вона йому на те відповідала:

— Ти завжди робив те, що хотів робити. Отож невідомо, чого в твоїх діях більше — ентузіазму чи егоїзму. Он доньки фактично ростуть без батька.

Тим часом до літака з Кишинева, який зупинився біля споруди аеровокзалу, під’їхав трап. Майже одночасно пролунало оголошення про те, що починається посадка на рейс до Москви.

ТУ-134 набирав висоту поволі. Зорін сидів біля вікна; внизу, скільки ока, — біле снігове покривало. Тільки чорні клуби диму, що їх видихали велетенські димарі заводів, порушували білу одноманітність внизу. З висотою змінювався й тиск. Зорін заплющив очі і в нього з’явилося таке ж відчуття, яке бувало, коли кліть спускалася на все глибші і глибші горизонти — шипіння, а потім потріскування в вухах. Тільки там барабанні перетинки реагували на надмірний тиск, а тут — на його недостатність. Водночас серце почало часто-часто битись, як після доброї порції міцного чаю. За багато років він уже знав, що чиясь невидима рука ось-ось почне його заспокоювати. Але заспокоювати в дивний спосіб — обмежуватиме не частоту, а силу ударів, від чого серце стане схожим на зацьковане звірятко, що опинилось у пастці; та пастка дедалі стискатиметься, обмежуватиме рухи «звірятка», аж поки воно не заціпеніє.

Таке вже було. А наживав він собі цю хворобу впродовж півроку, коли перевіряв у небезпечних за викидами місцях свій метод. Власне, хвороба виникла, як наслідок внутрішньої боротьби між почуттям небезпеки (часто тваринним жахом) і волі, котра садила його на «ланцюг» біля вибою, що будь-якої миті міг вибухнути десятками тонн вугілля. Кожного разу спостерігаючи, як під фрезою комбайна починало лущитись і обсипатись, він згадував сині, скарлючені трупи шахтарів, що їх після нещастя виносили на поверхню. От тоді все й почалося. Воля виявилася сильнішою від страху, але чого це коштувало?

Тепер він забув і про секцію з геології, геохімії, геофізики та гірничих наук АН СРСР, куди поспішав, і про справу всього творчого життя, та став дослухатись до калатання з лівого боку грудей, очікувати чорного заспокоювача. Але той не квапився, хоч і був десь близько. Серце вже відчувало його руку, і рука торкнулася серця, проте стискати не стала.

У підземелля Зоріна тягнула якась невідома сила; його вабили морок і тепло шахти — температура на глибинах 1000–1200 м тут сягала сорока градусів. Він любив торкнутися долонею породи чи вугілля та перенестись думкою на мить у ті далекі часи, коли вугілля було буйним лісом, а порода — глиною чи піском. Колекція Зоріна налічувала чимало решток скам'янілих шматків деревини, відбитків на породі папороті, хвощів, риб, молюсків. Кожна така знахідка мала історію, і він був одним з небагатьох, хто міг простежити перебіг подій від моменту знахідки до того часу, коли скам'янілість була ще живою. І тоді в тиші підземелля йому вчувався шелест пальмоподібного листя гігантських кордаїдів, а в капанні шахтної води — булькання газу на древньому болоті. В такі хвилини йому здавалось, що ось-зараз промінь світильника впаде на два випуклих «люстерка» — очей стегоцефала — велетенської амфібії, що мешкала в тому далекому світі… Він мав здатність переноситись подумки із цвинтаря карбонового часу — сьогодення до його буяння і вмить повернутись назад та замислитись над долею людини як історичного виду. Часом Зоріну здавалося, що він виходець не з людського, а з того далекого світу, і тоді він вростав у тишу, сутність його розчинялась у просторі шахтних виробок; в нього з’являлося відчуття, яке буває, мабуть, у плода в лоні матері. Відчуття нірвани стало для нього потребою і він не проминав нагоди, щоб зайвий раз не спуститись у шахту. Те, що для інших було обов’язком, для нього ставало приємною зустріччю.

Та водночас він пам’ятав і про примхливість шахтного домового. Той не пробачав легковажності, а ще був дуже скупий на відкриття таємниць. Але йому — Зоріну він таки довірив одну з них. Проте донести її до загалу виявилося значно складніше, аніж здобути. Науковці і виробничники не могли втямити, чому комбайновий спосіб видобутку в небезпечних за викидами місцях може стати безпечнішим від вибухового. Адже вибухівкою масив трусили і таким чином викиди провокували заздалегідь.

Не давали путівку в життя Зорінському методу ні Центральна комісія з викидів, ні головний інститут з безпеки робіт у вугледобувній промисловості МакНДІ, ні Держгірничотехнагляд.

І тоді керівництво Інституту геотехнічної механіки Академії наук України «винесло» метод Зоріна на Всесоюзну нараду з вугільної промисловості, що відбулася в Донецьку 1972 року під керівництвом заступника міністра Графова. Це була велика нарада з трьохсот чоловік — людей, для яких ціна на вугілля вимірювалася не лише фінансовими витратами, а також людськими життями. І тому слухали Зоріна уважно. А коли дійшла черга до прийняття рішення, то за впровадження методу у виробництво проголосувати тільки двоє — він, Зорін, та його науковий батько Абрамов. Навіть директор ІГТМ Поляков, котрий на словах їм сприяв, утримався.

Удар був однаково жорстокий і несправедливий. Зорін, який у студенські літа займався боксом, відчув себе у довгому, на кілька тижнів, нокауті. Та найгірше — йому не ходілося виходити з того нокауту. Байдужими стали втрата часу, дні і ночі, проведені в найнебезпечніших вибоях шахт, поневіряння по готелях і тряска в автобусах.

І все ж на зміну запамороченню приходила ясність думки. Він ніби перебував тривалий час у стані клінічної смерті і тепер знову повертався до життя. З тим прийшла здатність озирнутись назад та відповісти на запитання: навіщо? Навіщо він, ризикуючи життям (і дуже часто), відмовляючись від сімейного затишку, занедбуючи виховання дочок, втягнувся в гру, шанси на виграш у якій були мізерними? Чи не тому, що виграшем була істина?

Та істина мала два плани: перший — її мусив був побачити і збагнути сам він, другий — зрозуміти всі причетні до проблеми. Зорін не думав тоді про славу першовідкривача, його гнітила тільки доля методу, який міг би зберегти людські життя — багато життів. У несприйнятті його іншими він побачив дивовижну несправедливість. І саме це — усвідомлення несправедливості — підняло його з «нокауту». З'явилася злість, а з нею прийшла й воля. В ньому відбулася регенерація свідомості. Скоро він став «бійцем» і навіть заходився втішати Абрамова, котрий після тієї наради аж постарів.

Прийшла думка переконувати не всіх одразу, а по черзі. І почали вони з того, хто міг дати «добро» на перевірку методу в шахті — начальника Держгірничотехнагляду Нирцева…

Потім, стоячи за комбайном, Зорін потерпав не тільки за успіх експерименту, а також за долю Нирцева: якби сталося щось лихе, не всидів би у своєму кріслі і цей керівник республіканського рівня, який довірився їм з Абрамовим.

А причини для потерпання були. Одна справа теоретичні викладки, інша, коли на власні очі бачиш, як починається викид: викидонебезпечна порода, щойно її торкалися ріжучі диски комбайна, починала саморуйнуватись. Чулося гудіння, потріскування, хиже шипіння газу, що виділявся з породи. В такі хвилини хотілося дременути подалі від вибою. Згодом керований ним комбайн пройде десятки таких місць, але перша зустріч з викидом, який не стався, запам’ятається назавжди.

Не менш важливим було затягти на місце експерименту тих, від кого залежала доля методу: залишиться він у науковому звіті, а чи його буде впроваджено у виробництво.

Завдячуючи Абрамову й Полякову пощастило створити міжвідомчу комісію, яку очолив професор Ніколін[24] — постійний опонент розробок Зоріна. Вісімнадцятеро членів комісії спустились у вибій і доскіпливо й суворо стежили за проходкою.

Зорін пам’ятав, з якою тривогою ті люди спостерігали момент, коли почала кришитись і сипатись порода, коли гуркіт комбайна стало заглушувати шипіння газу. Всі вони знали про викиди не тільки з теорії, а також з шахтарських смертей. Але щоб викид розряджався, гасився швидкістю проходки комбайна — такого вони не могли собі уявити. Не один з них, напевне, міркував, спостерігаючи за діями Зоріна: «Цей чоловік ні в гріш не ставить власне життя. Але чого я мушу ризикувати?!»

І все ж демонстрація роботи методу розвіяла побоювання комісії. Піднявшись на-гора, члени її обмінювались думками, підписували протокол. Не виявилося поміж них тільки одного — Ніколіна. А без його підпису протокол був недійсний. Та, як з’ясувалося, всі шість примірників протоколу були вже ним підписані.

Згодом Абрамов скаже про демонстрацію методу перед міжвідомчою комісією:

— З цього треба було починати, а не з оприлюднення на всесоюзній нараді.

… Зорін відчув, як до нього хтось доторкнувся. То була сусідка, котра передавала чашечку з лимонадом, що його розносила стюардеса. В салоні було затишно; дехто читав, дехто, відкинувши спинку крісла, дрімав. Друга стюардеса котила столик з сувенірами, цукерками та різним дріб’язком.

Все, що бачив Зорін, протікало ніби іншим, паралельним планом. Його ж сутність металася між шахтами, всілякими комісіями, вченими радами і секцією Академії наук СРСР, де на нього сьогодні очікували. Секції, де за всю історію її існування не було розглянуто жодного відкриття, що стосувалося б гірничої науки. Ні тоді, коли він подав завку — 1975 року, ні тепер — 1987-го. Отож на нього очікувала справжня баталія. Крім звичайного в таких випадках відстоювання пріоритету відкриття, йому доведеться ще ламати стереотип недовіри до гірничої науки, як до такої, в якій можливо відкрити щось нове. До того ж відстоюватиме правоту він один, як перший в списку — автор ідеї, центральна фігура, решта однодумці, ті, хто допомагав розробляти відкриття.

Отримавши виклик на секцію, Зорін ні словом не прохопився в сім’ї. Він боявся в разі невдачі розчарувати близьких. А йому дуже хотілося здивувати їх.

Тим часом різкий біль у вухах, який був з’явився з набиранням літаком висоти, перетворився на ниючий; гудіння моторів стало глухим. Такого перепаду тиску не буває навіть на найглибших горизонтах. Але основна домінанта, заради якої він сидів тепер у літаку, відтісняла і цей — фізичний момент на другий план. Прийшов спомин про те, як він захищав докторську. Власне, той захист можна вважати передзахистом відкриття. Бо всі теоретичні викладки, як і експериментальний матеріал, що підтверджував теорію, подавалися ним не як захист основних тез дисертації, а як встановлення пріоритету ідеї і методу, що на ній базувався.

Попри добре враження, що справила на міжвідомчу комісію шахтна перевірка методу, Зорін все ж потерпав, виносячи 1974 року на захист докторську дисертацію. В пам’яті були виступи на семінарах різних рівнів, де його метод у кращому випадку обходили мовчанкою, та й то завдячуючи шефові Абрамову, якого всі поважали. На тих семінарах опонентами завжди виступали професори Ніколін та Чернов.[25] Чернов навіть у полемічному запалі якось сказав:

— Ось я беру клаптик паперу та пишу, що при першій же перевірці способу Зоріна станеться викид. Пишу сьогоднішню дату та кладу папірець у кишеню. Я витягну його, коли це станеться.

Відтоді минуло два роки.

«Як поведеться тепер член Центральної комісії з викидів Чернов?»— думав Зорін, сідаючи після своєї доповіді та відповідей на запитання.

Почалося обговорення. Першим зажадав слова О.Г.Чернов — доти він сидів нишком. Зорін із завмиранням серця дивився, як виходить до трибуни його опонент. А вийшовши, він мить помовчав, ніби вивчаючи зал, ковзнув поглядом по лицях членів ученої ради: докторів наук, членів-кореспондентів та академіків, тоді перевів погляд на дисертанта. Чернов розкрив був рота, але, згадавши щось, сягнув рукою в кишеню піджака та витяг клаптик паперу.

— Ось тут я колись записав… Втім, не буду зачитувати, що саме. Дехто в цьому залі й сам дисертант знають, про що тоді йшлося. Скажу тільки, що з мого боку то була самовпевненість. — Чернов розірвав папірець, склав і ще раз розірвав, а тоді, сховавши клапті в кишеню, попрямував від трибуни.

Залом прокотилося пожвавлення, почувся смішок.

— То що записати до протоколу вченому секретареві? — поцікавився головуючий.

— Хай запише, що я голосуватиму за присудження вченого ступеня цьому дисертантові обома руками.

— При таємному голосуванні обома руками не голосують, — зауважив не без іронії головуючий Потураєв.

За присудження Зоріну докторського ступеня проголосували одноголосно. А за два місяці захист затвердила Вища атестаційна комісія — ВАК. Нечуваний випадок, адже термін від захисту до затвердження триває один-два роки. А ще роботу дали чорному опонентові — В.Г.Ніколіну, котрий тепер написав схвальний відгук всього на одну сторінку. Про це стало відомо за кілька років по тому.

Це тоді він пересвідчився, що безпечна проходка у викидонебезпечних зонах — тільки похідне від створеної ним теорії про потенціальну енергію, що її накопичено в масиві, і про її поступове вивільнення. А сама теорія була відкриттям.

Та якщо Зорін загорівся ідеєю підготувати «заявку», то мудрий досвідом Абрамов поставився до того стримано:

— Життя вашого не вистачить, аби довести там, — він показав пальцем угору, маючи на увазі Комітет з винаходів та відкриттів, — що розробка є відкриттям.

— А що там такі вже тугодуми?

— Справа не в тому… Ви, мабуть, не знаєте, що в гірничій науці за всю її історію не зареєстровано жодного відкриття — ні в нас, ні за рубежем. Ось і спробуйте довести, що ви наймудріший. Хе-хе…

Ентузіазм Зоріна значно пригас після слів його наукового батька. Але не зовсім. Він сказав:

— Отож, попереду — біг на довгу дистанцію.

Абрамову від тих слів стало ніби незручно сидіти; він ворухнувся в кріслі, пошкрябав за вухом, тоді подивився заклопотано. За багато років учений добре спізнав вдачу свого підопічного. Якщо вже Зорін затявся на чомусь, то свого доб'ється. От тільки якою ціною?

Надсилаючи 1975 року в Москву заявку, Зорін і не підозрював, які пророчі слова він тоді сказав щодо бігу на довгі дистанції. Адже тепер був 1987 рік.

Маючи колись другий розряд з легкої атлетики і не раз перемагаючи в бігові, він напророчив, а може, й наврочив марафон, довжина якого вимірювалася не метрами, а роками. І хоч у тому марафоні йому знесиленому часом доводилося зупинятись, але зневіра жодного разу не підкосила його наміру. Переконаність у правдивості відкриття базувалася не на вірі, а на експерименті, проведеному здебільшого власноруч як у лабораторії, так і в шахті. Бувало, він по кілька діб не виходив на поверхню. Харч — ковбасу, булочку та воду приносили у вибій колеги. Він товаришував з шахтними геологами, маркшейдерами; на багатьох шахтах його знали шахтарі і охоче ділилися своїми спостереженнями. Його теоретичні, а потім дослідні перевірки підтверджувалися багатьма викидонебезпечними прикметами, що про них оповідали прохідники.

…Клацнуло у вухах і знову з'явився різкий біль. По хвилі з динаміка пролунало попередження про те, що літак пішов на зниження і що пасажири мусять пристібнути паси.

ТУ-134 досі летів над білим океаном хмар під яскравим полуденним сонцем, а тепер поступово став занурюватись у той океан і скоро за вікном було видно тільки сіро-білий туман.

Циферблат наручного годинника показував десять по дванадцятій.

«Встигаю, — подумав Зорін. — Напевне, що встигаю…»

Він роззирнувся і побачив, що поруч сиділа гарна білява жінка. Вона посміхнулась йому, і він згадав, що сидів поруч з нею також в залі пасажирів. «Отак усе життя, — майнуло в голові,— інтимне, людське проходить десь за парканом, на вулиці.» Власне він і дивився на світ немов би з-над паркану. Пасажирка нагадувала йому чимось жінку, з якою він колись заприязнився в санаторії. Він тоді довго не виходив з-за невидимої загорожі, хоч жінка й подавала йому більш ніж прозорі заклики. За десять днів, коли «загорожу» було майже зруйновано, коли в альтанці над морем на столі з’явилися шампанське та фрукти і вони в тепле надвечір’я вже випили на брудершафт, до нього підійшов службовець санаторію і простягнув телеграму: його викликали на Президію Академії наук СРСР.

«Як у поганому детективному кіно», — подумав він тоді з прикрістю, збираючись до від'їзду.

Це було влітку 1980 року і виклик той мав для нього велике значення.

«Ось і тепер — замість того, щоб познайомитися з приємною особою, а може, і номер телефону взяти, мушу відбиватись від тривожних думок».

— Десь хвилин за двадцять будемо вже на місці? — озвався Зорін, аби тільки щось сказати.

— Навряд, — охоче відгукнулась сусідка, виказуючи вимовою, що вона не москвичка. — Хвилин сорок будемо знижуватись.

Жінка швидко-швидко щось в'язала з синьої вовни. Обличчя виказувало, що на душі в неї було затишно.

«Років десь тридцять п’ять має,— подумав Зорін. — Нічого собі кішечка…»

Літак виплив із сірого туману хмар. Внизу стало видно поверхню землі, вибілену немов вапном. На ній вже можна було розгледіти чорні «непобілені» стіни будинків у передмісті мегаполісу. Літак у каламутному полуденні знижувався, ніби то був підводний човен, що готувався сісти на дно океану. Клацнуло у вухах і враз почулося справжнє, а не приглушене, як доти, ревіння моторів. Та водночас Зорін відчув, що довколо серця стискаються чиїсь пальці. Доти вони тримали його ніжно, немов пташеня. Він сягнув рукою до грудей, щоб зашкодити невидимій силі, але «пальці» поволі робили своє. Він кинув панічний погляд на сусідку — та продовжувала в'язати, посміхаючись чомусь своєму, приємному.

«Це що, кінець шляху?»— подумав Зорін.

Щось повстало в ньому — велике і сильне, те, що вело його по життю, відтоді, як він усвідомив себе людиною. То був сам Зорін, його сутність, про яку він — матеріаліст навіть не здогадувався. Та польова основа, що керувала кожним м'язом тіла і кожним вчинком його — людини. Вона повстала над скуленою постаттю, немов казковий велетень, джин, якого викликала з глека паніка. Зорін раптом чітко відчув, як слабнуть один за одним щупальці на серці і як воно затріпотіло, немов птах, що опинився на свободі.

«Рано тобі ще думати про кінець шляху», — почув чийсь дуже знайомий голос. Але кому той голос належав, він згадати не міг.

Гуркнуло внизу, потім ще раз. Літак уже мчав по бетону; під крилом замелькали кольорові вогні злітної смуги.

У залі сиділи чоловік тридцять — членів секції Президії Академії наук СРСР з розгляду відкриттів у галузі геології, геохімії, геофізики та гірничих наук. Головував академік Александров — недавній Президент Академії наук. Поруч з ним за столом сидів голова секції академік Соколов*.

Панувала невимушена обстановка. На столах стояли чайні прибори, печиво, пахло свіжозапареним чаєм. Проте між собою ніхто не перемовлявся.

Із співавторів «заявки» прибув лише Пєтухов з Ленінграда. Його на засідання секції не впустили.

Тим часом головуючий називав співавторів:

— …Крім Зоріна, це Пєтухов, Ліньков, Кузнецов, Полуянський, Тарасєв. Але ви, Андрію Микитовичу, — звернувся він до Зоріна, що сидів за першим столом, — розраховуйте на власні сили. Такий тут порядок. Отож, слово претендентові на е-е… Ага, маєте двадцять хвилин.

Зорін підійшов до стенда, де вони з Пєтуховим заздалегідь розвішали графіку, окинув поглядом лиця в залі і раптом його — Зоріна не стало. Вірніше він був, але вже як матеріальне тіло, глек, з якого, як і тоді в літаку, вийшла інша, могутніша сутність. Це вона, ця сутність, почала оповідати теорію методу, підкріплюючи її даними досліджень, промисловою практикою та витягуючи з течки акт за актом, протокол за протоколом з організацій, які підтверджували ефективність методу.

Це була не доповідь, а оповідь. Той вищий план Зорінської сутності знав, що перед ним сидять хоч і видатні вчені, але ж спеціалісти в різних галузях і, якщо він буде заглиблюватись у формули кінетичної енергії, напруженого стану масиву, конструктивних особливостей вугледобувної техніки, більшість його просто не зрозуміє. Свої тези він викладав за принципом, що спочатку була думка, а вже потім формула. Оцю думку, по можливості уникаючи специфічних термінів, він і намагався посіяти в залу.

Нагородою за старання бути зрозумілим стали очі людей; в більшості з них зайнялася цікавість, вони стали (ні, він зробив їх) співучасниками його одкровень.

Рівно двадцять хвилин тривала доповідь. Щойно він змовк і поклав указку, як зник, сховався в ньому його дух, натомість на помості біля стенду з’явився чоловік середнього зросту, спортивної статури з лицем сухорлявим, на якому вже не було знати впевненого у своїй правоті вченого, а — підсудний, котрий з бентегою душевною очікував на початок судового слідства.

З цікавістю дивився в залу Александров, який сидів за столом між секретарем, що вів протокол, та академіком Соколовим. Відбувалося щось незвичайне для цих стін, і головуючий намагався не прозівати реакції зали.

— Переходимо до обговорення, — сказав він. — Почнемо з запитань.

І враз руку підняв літній добродій з борідкою.

— У мене є запитання. — Не дочекавшись дозволу головуючого, він провадив — Усе це дуже дивно… — Залом прокотилося пожвавлення. — Ні, я не про саму ідею, а про її перевірку на практиці. Одна справа розробити теорію, а інша побачити її в дії. Випадок, погодьтеся, незвичайний. За помилку треба платити життям…

— То повернемося до вашого запитання, Михайле Степановичу… — нагадав головуючий.

— Так, так… Скажіть, будь ласка, кого ви послали на першу промислову перевірку? У вибій?

— Я там сам працював, — відказав Зорін. — Ну, далеченько від вибою, у штреку, знаходився мій колега і один із шахтарів-добровольців.

— Стривайте, але ж треба було управляти комбайном. А ви — науковець…

Чоловік, напевне, хотів кинути на нього тінь, мовляв, учений то вчений, але життям ризикував чужим, а не власним.

— Перед тим я стажувався у прохідників і в достатній мірі оволодів технікою.

— То, виходить, ви першим, на власні очі побачили, як лускається і обсипається порода, як шипить газ?

— Ну, так, — відказав Зорін.

— Дякую, — мовив чоловік з борідкою, опускаючись у крісло.

Краєм ока Зорін помітив, що за їхнім діалогом спостерігав Александров. Навіть, здалося, що той зітхнув з полегшенням при останній відповіді Зоріна. Тепер він ще більше пересвідчився, що дійство, яке відбувалося тут, зініційоване колишнім Президентом Академії наук. А причиною зацікавленості першої людини науки в державі був виступ Зоріна сім років тому на Президії АН СРСР і, мабуть, його монографія, що він її підписав тоді Президентові. По суті Потураєв його того разу нібито підставив. Та вийшло на краще. На тодішній Президії, як і тепер, хтось ніби доповідав і відповідав на запитання замість нього. Але там він ще цього не усвідомлював. Він тоді відчував себе людиною, котра хильнула для сміливості і тим зняла з себе всі комплекси, а головне позбулася внутрішнього цензора, котрий пильно стежив, аби він не бовкнув чогось зайвого.

Тим часом Александров щось сказав Соколову, підвівся й вийшов. Роль головуючого перебрав на себе Борис Сергійович Соколов.

Запитань було багато. На більшість із них Зорін давав відповідь одразу — це були стереотипні запитання фахівців, на які він звик відповідати упродовж дванадцяти років. Але були й складні і тоді в свідомості його швидко бубнявіло зерно паніки. А на зауваження одного вченого він сказав:

— Я не можу так одразу відповісти. Мені треба подумати.

Попри очікуване ним розчарування на лицях учасників секції, він завважив на деяких схвалення, мовляв, не став викручуватись, а на деяких навіть співчуття. Отож ці люди симпатизували йому.

А тоді пішли виступи.

Всі, хто виходив до трибуни, починав з того, що це засідання незвичайне, бо йдеться про перше відкриття за всю історію гірничої науки. Дехто повідав про власні розробки, які ледь-ледь не дотягнули до абсолютної новизни. Дехто по-доброму заздрив. Були й такі, котрі піддавали сумніву пріоритет Зорінської заявки, висуваючи досить вагомі аргументи проти. Але їх не менш аргументовно спростовували інші. В залі вже не він — автор боровся за пріоритет ідеї, а сама ідея відстоювала себе. Зорін завважив, що в нього більше симпатиків, аніж супротивників десь у співвідношенні три до двох. А ще він побачив, що за вікнами була ніч.

Виступили всі, хто мав щось сказати. І коли вже бажаючих вийти до трибуни не виявилось, головуючий запитав:

— У кого будуть які міркування з приводу ведення зібрання?

І тоді підвівся чоловік з борідкою.

В Зоріна всередині щось тенькнуло, і водночас заворушився його великий двійник, готовий стати у двобій з невидимою рукою, що підбиралася до серця, щоб узяти його в жменю.

— У мене, — сказав чоловік, — Але не з приводу вашого, Борисе Сергійовичу, головування… Мені здається, буде краще, коли у формулі заявки з’являться слова «експериментально встановлено». З одного боку це надасть ваги відкриттю, з іншого надасть нам рішучості під час голосування… Хе-хе.

— Як на мене, зауваження слушне, — погодився Соколов. Тоді — до Зоріна — Андрію Микитовичу, ви маєте щось сказати з приводу виступів?

— Маю, — відказав Зорін, підводячись і відчуваючи, що замість нього говорить уже той — більший Зорін. — Я хотів би подякувати високе зібрання за увагу і неупереджене ставлення до нашої ідеї. Всі зауваження будуть проаналізовані й враховані. Ще раз дякую.

Сідаючи, він завважив, що цей другий Зорін мав більший вплив на людей, ніж він сам. Той немов би ставав часточкою кожного з них. «Чи в мене вже дах поїхав? — раптом майнуло в голові.— Це ж треба вигадати розщеплення особистості і самому в це повірити!»

Тим часом Соколов повідомив:

— Переходимо до голосування.

Зорін з подивом помітив, що в залі ніхто не підвівся, аби піти по бюлетень. З усього голосування мало бути відкритим.

— …Отже на ваш розсуд виноситься заявка «Закономірність руйнування гірничих порід у підземних умовах», автори: Зорін, Пєтухов, Ліньков, Кузнецов, Полуянський, Тарасєв. Хто за те, щоб визнати її як відкриття в галузі гірничих наук? Ні, не так… Хто вважає, що це відкриття?

Зорін сидів у першому ряду спиною до зали і не міг бачити, що там діється. А вираз на обличчі головуючого, який заходився рахувати, нічого не виказував.

— …Вісім, дев’ять, десять… — Соколов підвів руку з вказівним пальцем. — Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять. Одноголосно, — підсумував він нарешті. Вітаю вас, Андрію Микитовичу! Це велика перемога, і не тільки ваша — авторів, а також гірничої науки. Сподіваюся, що од вас почнеться відлік відкриттів у цій галузі.

До нього підходили незнайомі люди, тисли руку, але це все відбувалося в якомусь напівтумані. Кудись подівся «двійник», залишивши його напризволяще. Він ніяково посміхався, дякував.

Та раптом знадвору долинуло «вжик, вжик». Там чистили сніг. З тим у свідомості спалахнула картина дитинства: ось він, десятирічний хлопчик, в ранкових сутінках допомагає мамі згрібати сніг біля будинків, у вікнах яких ще не світилося. Мороз щипає ніс, щоки, проникає за комір благенького пальтечка, холодить шию, а крізь зав’язану вушанку долинає «вжик, вжик»— шурхіт важкої грабарки по заледенілому асфальту.

— Отямтесь, Андрію Микитовичу, — почувся знайомий голос. То був Пєтухов, котрий близько чотирьох годин очікував у фойє.— Як я зрозумів, Бог милував? — сказав Гнат Макарович.

— Милував, — відказав Зорін. Він тільки тепер завважив, що на його колезі й цього разу була червона краватка. Інших той не носив і, мабуть, не мав. На всіх зібраннях і конференціях, на яких Пєтухову часом доводилося й головувати, його справне обличчя завжди прикрашала червона краватка, як натяк на прізвище.

Останнім підійшов Соколов. Потиснувши їм з Пєтуховим руки та привітавши з перемогою, він сказав:

— Протокол буде готовий завтра-післязавтра. Але, крім того, ми ще й потелефонуємо їм — в Комітет. Чи визнають вас всюди — хтозна… Але те, що вас визнали тут у нас — також немало. Принаймні, ми даємо добро на розсилку вашої заявки всім провідним ученим світу. — Поміркувавши, Соколов додав — Гадаю, ми не помилились. — Він уже намірився був іти, та раптом запитав — У вас до мене особисто запитання є?

— Є, — відказав Зорін. — А чому голосування було нетаємним?

Соколов усміхнувся.

— Бачите… Тут, — він окинув поглядом спорожнілу залу, — сиділи тільки академіки та члени-кореспонденти — люди… Ну, ви самі розумієте… Від кого їм критись? Один від одного? Від вас? Нащо?

Зорін завважив, що чоловік цей не здавався вже таким моложавим. Йому, напевне, було близько шістдесяти. В очах його вгадувалася втома — не від кількагодинного головування, а значно глибша. Він не був типовим «генералом» від науки, з якими Зоріну доводилося часом зустрічатись. Це був трудар, але трудар, якому доля вповні платила за його чесний труд. Таке трапляється рідко. Коли вони вже самі залишилися з Пєтуховим в залі, аби познімати зі стенда графіку, той поцікавився:

— А чого Александров пішов?

— Хтозна, — відказав Зорін.

Раптом в пам'яті виник діалог між ним і Докукіним після виступу на Президії Академії наук сім років тому. Розмова відбулася у нього в номері, за преферансом.

«Знаєш, я тобі по-доброму позаздрив, — звірився тоді Докукін. — Ти так красиво підніс свою розробку… А в мене вийшло якось блякло».

«У вас теж ловко вийшло, — втішив Докукіна Забігайло — третій партнер з преферансу. — Просто Андрій своє виспівав, а ви доповіли».

«Мабуть що», — погодився Докукін.

А Зорін, згадавши, як несподівано тоді злетіло з вуст Потураєва, що виступатиме він, подумав, що то була чиста випадковість. Він міг би й не виступати.

…Вечеряли в ресторані.

Пєтухов, розливаючи горілку в чарки, зауважив з усміхом:

— Кажуть, від радіації допомагає…

Щось перевернулося в душі Зоріна після іронічного зауваження колеги. На мить він відчув себе пішоходом, що йшов шляхом від Єнакієвого до Чорнобиля. Той шлях пролягав в іншому вимірі, мав колір страждань, жаху і крові, а Зорін був одним з великого людського потоку. Та якщо інші не знали, куди йдуть, то він знав; йому пекло руку, що її колись потиснув Александров.

Дзенькнув кришталь келихів.

— За успіх! — сказав Гнат Макарович.

— Будьмо, — відказав Зорін.

Коли вони спустошили тарілки з заливною рибою і Пєтухов наповнив чарки вдруге, Зорін озвався:

— Ви цікавились, чого пішов з засідання Александров.

— Так…

— А запитати слід про інше: чого він — учений-атомник прийшов на засідання секції з раптових викидів?

— Ну, він — чільний член найвищого форуму…

— Ні, не тому. Він просто знає цю роботу.

— Звідки?

— Сім років тому я доповідав про це на Президії Академії наук і підписав йому свою монографію.

— Он воно що… То виходить, він прийшов, аби вас підтримати.

— Не виключено.

— Це велика честь. Тоді давайте вип'ємо за Александрова; щоб його зірка, яка донедавна так яскраво палала, не надто швидко закочувалась!

— Зірка-полин… — зауважив Зорін, торкаючись своїм келихом келиха Пєтухова.

— Це щось із Біблії?

— Є там таке. А полин і чорнобиль — те ж саме.

— Атож, не позаздриш чоловікові,— мовив Пєтухов. — Кажуть, що то його реактор. Хотів, як краще…

— Хотів, — відказав Зорін з сумнівом.

— В газетах писали, що на випробування атомного човна з його реактором він взяв з собою сина.

«Так ось чого учений з борідкою так допитувався, чи я власноручно здійснював апробацію способу, — подумав Зорін. — Встановлюючи істину, він водночас і лестив Александрову.»

Принесли друге. На великій тарелі, крім картоплі-фрі з відбивною, лежало потроху зеленого горошку, буряка та моркви.

По третій випили мовчки й заходилися біля відбивних. Обличчя Пєтухова розпашіло, але завдяки яскраво-червоній краватці це не надто впадало в очі. «Він знає цю свою особливість, — майнуло в голові у Зоріна. — Того й носить такі краватки».

— Може, я помиляюсь, — озвався Зорін, — але мені здається — біда Александрова в тому, що впевненість у своїх наукових розробках він переніс — ні, поширив, на тих, хто впроваджує їх у практику. А там зовсім інші люди. Ви самі знаєте, скільки наукових методик було загублено виробничниками…

— Так, авжеж, — погодився Гнат Макарович. — Там на кого натрапиш. — Він вилив решту в чарки. — Мо’, ще одну? — кивнув на порожню пляшку. — Скільки того життя?!

Зорін, в якого добряче вже шуміло в голові, сказав:

— Ну, якщо від радіації допомагає, то чому б і ні? А тільки не цілу пляшку, а по сто п’ятдесят.

— До речі, як у вас там після Чорнобиля? — посерйознішав Пєтухов.

— А як? — Зорін на мить замислився. — Вже й фольклор чорнобильський з’явився: «Пожурились українці — ні в кишенях, ні в ширінці».

— Нічого собі жарт! — усміхнувся Пєтухов.

Вони замовили ще по сто п’ятдесят, потім — по смаженій качці і ще раз по сто п'ятдесят. Пєтухов розслабив краватку. На ту пору в ресторані вже почалися веселощі — заграв оркестр, з'явилися на танцмайданчику пари. Пєтухов пішов запросити до танцю якусь жінку, а по тому сказав, що в нього «душа бажає» ще. І тут у Зоріна ввімкнувся «запобіжник» — «Досить.» У офіціанта, що з’явився на поклик Пєтухова, він зажадав рахунок, та коли той назвав суму, Гнат Макарович схопив Зоріна за руку, не дозволяючи платити, і розплатився сам.

Вони розійшлися по номерах під звуки ресторанного гомону.

…Постукали. На порозі стояв Пєтухов.

— Явний був перебір учора, — сказав він після привітання. — В номер прийшов на автопілоті. Нічого не пам’ятаю.

— Навіть як танцювали? — усміхнувся Зорін.

— А хіба було таке?

— Авжеж. До речі, з путньої молодицею. Там прийшла компанія. Чийсь день народження відзначали.

— Ну й ну! Мо’, похмелимось. У мене є.

— Ні,— сказав Зорін, — я ніколи не похмеляюсь. Треба б кави десь міцної…

Він завважив, що повне обличчя колеги цього разу змарніло; надто це впадало в очі на тлі яскравої краватки.

Пєтухов сів у крісло і враз кудись поділася легковажність, що випромінювала його постать. Це знову був відомий кожному гірникові вчений.

— Ви гадаєте, протокол справить враження на тих із Комітету? — озвався Гнат Макарович.

— Авжеж. Найвища експертиза!

— А вони додадуть його до заявки, коли розсилатимуть?

— Хто зна… Було б непогано. У світі дослухаються до нашої Академії наук.

Зорін пригадав розмову з американським ученим-гірником в Німеччині після семінару з проблем викидів вугілля.

«Чого у вас так мало публікацій, присвячених викидам?»— поцікавився в нього Зорін.

«Пласти, де багато викидів, ми просто не розробляємо, — відказав американець. — А відтак нащо їх і вивчати?»

«А де небагато?»

«А там, де небагато… Ми користуємось вашими розробками», — з доброзичливою іронією відказав американець.

Соколов сказав правду: в Комітеті з винаходів та відкриттів уже знали про рішення секції Президиї Академії наук. Знайомий їм Володимир Вікторович Потоцький на запитання Пєтухова, чи не виникли ще якісь формальності, відказав:

— Та ні, вже все.

— А отой протокол секції… Ви його додасте до заявки, коли розсилатимете її.

— Ні. Це був би вже тиск на експерта, — відказав Потоцький. — Мовляв, люди з такими іменами «за», а ви що — проти?

— Так-так, справді,— погодився Пєтухов. — До побачення.

— Хай щастить, — відказав Потоцький.