"Дві вершини Гороскопу" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

ЧАСТИНА ПЕРША

Пастка

Поїзд «Сімферополь-Донецьк» уже годину, як подолав темряву ночі і тепер в’їздив у світанок нового вересневого дня 1979 року. Пасажири купе, де їхав Зорін, ще спали. Це була шахтарська сім’я — чоловік, жінка і син-підліток, котра поверталася з відпочинку в Ялті. З їхніх розмов Зорін довідався, що вони з Єнакієвого — міста, до якого поспішав і він. Чоловік, як і більшість людей його професії, виявився товариським; він навіть витягнув був пляшку, але Зорін відмовився… Через спеку в вагоні шахтар сидів оголений по пояс і на його не надто пропорційному торсі можна було бачити численні шрами й цятки нібито від татуювання. Зоріну не треба було пояснювати, що то за сліди. Людей з такими ознаками він бачив багато — живих і мертвих.

— У лаві? — поцікавився, кивнувши на шрам.

— В штреку, — відказав шахтар. — Викид.

Ці кілька слів прозвучали як пароль. Після них сусід по купе, котрий не дуже ловко почував себе в компанії незнайомця з холоднуватими світло-голубими очима, ніби скинув з себе ніяковість.

— А профілактичні заходи у вас що, не проводять? — озвався Зорін.

— Та роблять, роблять. Але вони не завжди теє…

«Авжеж, — подумав Зорін. — Як не труси масив вибухівкою, а воно нема-нема та й кине. І потім оте «не завжди» обертається смертями й каліцтвом.» Він подумки називав себе і таких як сам «мінерами», котрі знаходять і знешкоджують міни, закладені самою природою. А вона — природа порозтикала того добра щедрою рукою і в породі, що вміщує в собі вугілля, і в самому вугіллі.

Поїзд збавив швидкість і скоро зупинився біля якоїсь станції. Пірамідальні тополі і явори, в затінку яких ховались хати, нагадали село Мишурин Ріг на Дніпропетровщині, з якого Зорін був родом. Але ця думка майнула мимохідь. Він-бо сидів як на шпильках, очікуючи, коли поїзд знову рушить. Дві хвилини зупинки здалися йому годиною. Та нарешті шарпнуло і невідоме безлюдне містечко, яке не прокинулося ще з ночі, попливло за вікном назад.

«Це ж треба так опростоволоситись! — думав він. — На цілу добу запізнююсь… А там же такі люди з’їхались!» Те, що з ним сталося, іншими словами, як «закон підлості» й не назвеш. Досі йому не доводилося підводити нікого — ні у великому, ні в малому. Складовою ставлення до нього, як до учасника експерименту, напевне ж, була й ця риса — обов’язковість. І ось маєш. Сам сатана підставив підніжку. Він ніколи не думав, що будуть такі проблеми з квитками. В подібних ситуаціях його батько, бувало, заспокоював: «А-а, якось воно буде…» Він — Андрій Зорін давно відмовився від батькової тези. Інакше не вступив би до вузу, не став би інженером, кандидатом і доктором наук. «Якось» його не влаштовувало. Найчастіше бувало так, як він сам планував. За це й шанував його Федір Олексійович Абрамов[1] — науковий керівник дисертаційної роботи, член-кореспондент Академії наук України. Ось кого Зорін найбільше боявся засмутити — чоловіка, котрий ніколи не підвищував голосу, котрий, бувало, коли суперечки на вченій раді переходили на образи, просто виходив. У цьому експерименті Абрамов був представником АН України, а Зорін очолював групу, що мала завдання порозставляти датчики на шахті на різній відстані і глибині від місця майбутнього вибуху. Крім Зорінської, було ще кілька груп із своїми завданнями. Це ті, про кого він знав…

Прокинувся шахтар на верхній полиці.

— А ви начебто й не лягали, — озвався.

Зорін щось гмикнув у відповідь.

— Хоч яке загазоване Єнакієве, а вже тягне туди, — знову шахтар.

«Гай-гай, знав би ти, чоловіче, що станеться у твоєму місті у найближчі день-два, навряд чи тебе туди тягнуло б».

І тут йому спало на думку, що його — Зоріна трактуватимуть не як необов’язкову людину, а як лукавого боягуза, котрий навмисне запізнюється, щоб його зняли з небезпечного експерименту, як банального порушника дисципліни. А мотиви так думати є. Адже він один з шести членів комісії виступав проти експерименту. Аргументи були вагомі, мовляв недостатньо вивчено тектоніку регіону; крізь тріщини на поверхню може хлинути хтозна-що. На академіка Щербаня[2] — голову комісії його зауваження справили враження… Їх знову скликали тільки через півроку, коли вже був зібраний весь матеріал з особливостей залягання порід. Власне, йому — спеціалістові з напруженого стану, людині, котра все те бачила не тільки на планах гірничих робіт і тектонічних картах, а відчувала шостим чуттям, коли бувала в шахтах, ті матеріали були не потрібні. Аргумент свій він використав тоді аби зашкодити проведенню експерименту під кодовою назвою «Кліваж». Бо вважав його однаково небезпечним і негуманним.Ідея йшла з Москви. Начебто від Докукіна[3] — директора Інституту гірничої справи ім. Скочинського, який вважався науковим керівником проекту. Принаймні, він був крайнім, чий профіль проглядався. Думка, здавалося, була проста: якщо від локального трясіння масиву шахти вибухівкою провокуються можливі викиди, то чому не спробувати трусонути цілий регіон. Щось підказувало Зоріну, що за цим ховалося дещо інше і що ідея розвантаження масиву цього регіону була не головною.

— Маю ще цілий тиждень відпустки, — знову озвався шахтар. — Тра’ було б доплатити — можливість була…

— Ну й чого ж ви? — поцікавився Зорін.

— Додому тягне. До того ж квитки — на руках.

— Так, з квитками кепсько…

— Та й заняття в школі вже почались. Не хотілося б щоб хлопець пропускав. — Шахтар з ніжністю подивився на сина, який також спав на верхній полиці.

Замлоїло щось усередині в Зоріна від того погляду.

— На якій шахті ви працюєте? — запитав він.

— На «Червоний Жовтень».

На мить у пам'яті проявилась карта району, яку Зорін при бажанні міг би відтворити на папері з великою точністю. Та шахта була неподалік від «Юнкому».

«Юнком» обрали для експерименту, як типову по викидах і інших гірничо-геологічних параметрах. Академік Щербань, мотивуючи необхідність саме такого експерименту, казав про великі людські жертви, які держава, народ мусять сплачувати за вугілля. Слова його були щирою правдою. Зорін, якому частіше за інших доводилося бувати на місці трагедії, знав, що на цвинтарях біля шахтарських містечок було завжди багато свіжих могил. «Шукати треба радикальний засіб боротьби з викидами, — казав академік. — Ми змусимо локально напружені місця роззосередити свою енергію по всьому масиву, дегазуватись.» Його слова не викликали сумніву. От тільки не видно було оптимізму ні у Щербаня, ні в Абрамова, ні в будь-кого з комісії. Виконувалась чиясь воля — без ентузіазму, але сумлінно.

На комісії Зорін раптом відчув себе мізерною деталькою якоїсь дуже складної системи; та система регламентувала всі його рухи, а найголовніше — думки. І його шеф Абрамов, і Щербань були також важільцями системи. Вони не тільки виконували імпульси, що надходили звідкись згори, а й обгрунтовували їх доцільність. Такою ж деталлю системи був і Голова Ради Міністрів Української РСР Ляшко,[4] якому безпосередньо доповідав про хід справи Щербань.

Тоді ж, на комісії, слухаючи мотивацію про необхідність проведення експерименту під кодовою назвою «Кліваж», Зорін подумав, що найбільші злочини, які тільки творилися в світі, завжди аргументувались гуманізмом і вболіванням за долю людини. Ось і тепер, готуючись підірвати в найзалюдненішому регіоні України атомну бомбу, невідома сила подбала і про переконання в доцільності заходу.

Вибух мав статися 16 вересня, а учасники експерименту повинні були зібратися за три дні до того.

Поїзд знову почав знижувати швидкість. За вікном замелькали будинки якогось населеного пункту. Була шоста година. Підліток і його мама безтурботно спали. Майнула думка: як би він повівся, якби експеримент проводився в районі, де мешкала його сім'я? Відіслав би їх кудись до родичів? Але ж це тимчасовий захід. Небезпека буде завжди. Товща землі, якою б не була потужною, «дихає». В одному місці тріщини зникають, в іншому виникають. Там є безліч шпарин, водоносних горизонтів, газових ходів, крізь які радіоактивні продукти будуть проникати на поверхню.

То як би він повівся з сім’єю, з доньками, молодшій з яких було всього чотири роки, а старшій — студентці — вісімнадцять?

Він раптом чітко усвідомив, що знаходиться в пастці. І опинився в ній ще тоді, коли, відпочиваючи в Одеському санаторії, отримав урядову телеграму, в якій його викликали на Президію Академії наук України, де збиралася комісія з підготовки до експерименту Кліваж».

Це було щось зовсім нове; про майбутнє випробування знало всього кілька втаємничених. Висновки комісії направлялись безпосередньо Голові Ради Міністрів. Навіть Президент АН УРСР, здавалося, був в осторонь. Молодого доктора наук це тішило. Такого-бо масштабу досліджень світ не знав. Про наслідки й думати не хотілось — він жив у найблагополучнішій країні, де не розбивалися літаки, не було катастроф на залізниці, де люди їли найчистіші продукти. А ворожі голоси про негаразди, що інколи проривалися до його слуху, скоріше за все були вигадкою.

З такими думками він їхав тоді в Київ. Та вже на комісії, де «прокручували» можливі наслідки майбутнього експерименту, в нього почав зріти сумнів. Тоді він ще не зміг би чітко сформулювати, що його бентежило і висловлене ним заперечення, скоріше за все, ішло звідкись із підсвідомості. Тому до нього й поставилися як до звичайного зауваження вченого. На те й комісія. Безпомильність ідеї «Кліважу» підпиралася такими авторитетами, як Абрамов, його науковий батько, якого він безмежно шанував, члена-кореспондента АН СРСР О.Докукіна, котрого він добре знав не лише як ученого, а також як партнера по преферансу, любителя веселих компаній, товариську людину. Ну, і нарешті Комуністична партія, членом якої він був і якій вірив.

Зорін належав до тих людей, яких позаочі називають занудами.

«Докази… Де докази?»— казав він найчастіше комусь із колег, котрий відстоював якусь концепцію.

«Та он і той, і той про це пишуть», — відказував колега. «Писали, пишуть, будуть писати — три форми німецького дієслова. Де дослід? Де промислове підтвердження? Нема!»

Багато хто ображався, вважав його зарозумілим. Проте наукові розробки Зоріна виділялися чіткістю й обгрунтованістю, базувалися на числених шахтних перевірках. Саме тому Абрамов довірив йому бути відповідальним за проблему викидів порід від АН України.

Грандіозні перспективи майбутнього експерименту, спланованому ніби навмисне задля перевірки його наукових розробок, притупили на час в ньому занудність. Йому довірено було стояти біля наукової події віку. Тоді, даючи підписку про нерозголошення, він не усвідомлював ще, що укладав угоду з сатаною. А коли усвідомив — було вже пізно. Ні, він не став би на шлях боротьби — така боротьба не мала перспективи. Але, принаймні, відмежувався б. Не його руками те чинилося б. Усвідомлення ж того, що не один він підписав «цирограф», було малою втіхою.

Сумніви згодом привели до аналізу, а ті — до почуттів; останнім часом у свідомості діялося щось не властиве його натурі. Пригадувалося читане колись в художній літературі про відповідальність ученого за свої відкриття перед цілим людством. Але там критикувалися західні горе-науковці.

Тим часом прокинувся хлопець, посміхнувся батькові й переніс посмішку на Зоріна. Та посмішка змусила його знову повернутися до запитання: як би він повівся б з сім’єю, коли б довідався, що під ними готуються підірвати ядерний заряд? Відповідь не йшла. Натомість він уявив семисотметровий горизонт шахти «Юнком», де мав статися вибух, ніби почув заспокійливі слова академіка Щербаня: «Ризику — ніякого. Там така колосальна температура, що породи плавляться й перетворюються на скло. Всі продукти розпаду закапсулюються в пузирі з кількаметрового завтовшки скла». «Справді,— відповідав він подумки уже тепер, через півроку. — А тільки «колба» та рано чи пізно трісне. Від природних чи техногенних вібрацій товщі, від тектонічних зрушень чи ще Богзна від чого. І просочиться її вміст у вигляді розчинів, газів у водоносні горизонти та повітря. А звідти — в організм цього хлопчини, що посміхається незаймано-дитячою посмішкою. І потім з'ясується, що в нього лейкемія або ж мутації клітин, які відповідають за свідомість. Відтак людиною він зостанеться тільки за формою. І пригадуватимуть його батько й мама усіх своїх родичів, шукаючи і не знаходячи в них рис характеру, родових прикмет, що проявилися в їхньому дитяті.

Вікна на багатьох адміністративних будинках Єнакієвого були навхрест заклеєні смугами паперу.

— Нащо вони це зробили? — запитав Зорін у таксиста.

— Кажуть, днями проводитимуть навчання з цивільної оборони, — відказав той. — Ну, й щоб воно ото більше скидалося на бойову обстановку… — По хвилі таксист додав — Камуфляж, звичайно.

Від голови Комісії по проведенню експерименту війнуло холодком.

— Ви запізнились на добу, — мовив він, уважно розглядаючи форму допуску номер два та інші документи, які поклав йому на стіл Зорін.

— Я не зміг виїхати з Криму, — відказав учений.

— То ваші подробиці. Вас відсторонено…

— Послухайте, та я ж не відпочивав. Я брав участь у Всесоюзній школі з деформування дефективних середовищ та викидів вугілля.

— Ну, то й що? Вам чітко було наказано з’явитись тринадцятого.

— Але ж моя група і мій керівник Абрамов тут… Вони мене введуть у курс справи.

— Вони вас не введуть. Тому, що ви вже не є учасником. — Чоловік не приховував зневаги. — Чи брали ви участь у роботі школи деформування дефективних середовищ чи в семінарі на тему: вплив духових інструментів на духовний вигляд духовенства, нас це не обходить.

По тих словах двоє чоловіків у спортивних одностроях, що стояли за спиною в голови Комісії, посміхнулися.

— До речі, цією школою керував академік Християнович, Герой соціалістичнох праці, один із творців теорії аеродинаміки снарядів для «катюш» і надзвукових літаків.

— Ну, то й що? — повторив своє запитання голова Комісії, але вже не так жорстко.

— А я в нього був заступником з проблеми викидів.

— Це не міняє справи. Ви порушили дисципліну.

Раптом Зоріну спало на думку, що, крім світу, де він досі перебував, — світу відкритих причин і відкритих наслідків, світу логіки, є ще один — світ, де виконується накреслення — жорстий, бездушний. І тут не має значення, хто ти — простий виконавець чи творець накреслення, як і не мають значення обставини, за яких накреслення виконуються.

Голова Комісії склав документи в стосик і посунув на край столу.

— Все, — сказав він. — Ви вільні.

— Гаразд, — відповів Зорін, ховаючи документи в портфель. — Тоді я заберу і своїх людей.

— Де бути вашим підлеглим, вирішуватимуть інші,— незворушно мовив голова Комісії.

— Це ми ще побачимо, — спалахнув гнівом Зорін і попрямував до дверей.

«А хай би тебе чорти лигнули! — лайнувся він подумки, вийшовши на вулицю. — Розмовляв зі мною, ніби я найпослідущий із його підлеглих. Та чхати мені на тебе і твій сатанинський експеримент!» Раптом він піймався на думці, що не знає, кого ганить. Адже той, що представився головою, не назвав ні прізвища, ні імені, ні відомства, до якого належав. І найдивовижніше, він немов би не мав обличчя. Скільки не намагався уявити його собі Зорін, але так і не зміг; знав тільки, що це чоловік середнього віку.

Той, що сидів біля столу, і двоє в тренувальних костюмах були, з усього, видимими деталями таємничої грізної машини, яка викотилася колись із кабінету Лаврентія Берії. А Зорін, народись він років на двадцять раніше, був би інтелектуальним рабом і працював би не в Академії наук України, а за колючим дротом у шарашці. «Так ось звідки цей тон!»

Добираючись від будинку, збудованого заздалегідь спеціально для керівництва експерименту, до готелю, Зорін не раз згадував шахтаря — попутника з Криму про загазованість Єнакієвого. В самому центрі повітря складало гаспидський коктейль із газів коксохіму, металургійного заводу і ще дідько зна чого. Після п’янкого повітря Алушти, де проходила школа Християновича,[5] він мало не умлівав від браку кисню. Втім, для місцевих це, здавалося, було нормальним середовищем. Йшло на вісімнадцяту годину, коли поспішають з роботи додому; лиця людей виказували повсякденний клопіт. На заклеєні навхрест вікна ніхто не звертав уваги. В гущі тієї буденності Зорін зайшов у гастроном, аби купити щось на вечерю, і вже в черзі за ковбасою відчув, як покидає його злість на голову Комісії, а натомість вселяється почуття провини перед Федором Олексійовичем Абрамовим, якого він по суті підставив. Він, Зорін, і його четверо колег три місяці готували і встановлювали тензодатчики на різних відстанях від місця майбутнього вибуху, які точно зафіксують напружений стан масиву. Вони — підопічні Абрамова були прикладом для киян, котрі встановлювали температурні датчики, і для москвичів з Інституту гірничої справи ім. О.О.Скочинського, що відповідали за газові прилади. Ніхто не підвів, тільки він.

Заходячи до голови Комісії, він так не хвилювався, як перед дверима номера, де оселився Абрамов. На стукіт не відповіли, кімнату було замкнено. Тоді Зорін опустився на перший поверх до адміністратора і та сказала, що ключі від номера Абрамова у неї в шухлядці.

Не виявилося в готелі і чотирьох його молодших колег. Ключ від заброньованого на його ім’я номера йому видали.

Тільки побачивши охайно застелене ліжко, Зорін відчув, як стомився. В поїзді він спав десь дві-три години.

Та найбільше енергії втратив під час розмови з головою Комісії. Після виходу з того будинку у нього було таке відчуття ніби в його людську сутність хтось всадив шприц з товстою голкою та витяг звідти всю енергію. Щось подібне він відчував колись після здачі чотирьохсот грамів крові.

…Його в гурті двох десятків дорослих і дітей виганяли з підвалу залізничної станції. У променях вечірнього сонця було видно школу віддалік, а вздовж її стіни вишикувались люди під прицілами німецьких автоматників, що стояли на двох танках. Пролунали черги, і люди почали падати. Андрій і чотири його сестрички притислись до матері. До школи під’їхала чорна легкова машина. З неї вийшов офіцер, і розстріл припинився. Із тих, кого розстрілювали, живих залишилося п’ять-шість чоловік. Ревнули двигунами танки і, розвернувшись, під'їхали до гурту тих, кого вигнали з погреба. Автоматники на броні приготувались, але не стріляли — очікували офіцера. А той, під’їхавши та оглянувши людей, сказав:

— Цивіль. Ніхт шісен.

І тут з гурту вибіг якийсь старий і кинувся тікати. Він встиг перескочити через колючий дріт, перебігти залізничні колії, та автоматна черга наздогнала його. Старий упав біля водокачки. Він — Андрій також кинувся втікати, але зачепився ногою об колючий дріт і впав на колію. Автоматна черга, що пролунала вслід, на якусь мить запізнилась. Він устиг побачити, як сипнули іскри від куль, що влучили в рейку, і знепритомнів.

А коли отямився, то побачив мамине обличчя, на якому з'явилась раптом невимовна радість. Адже вона була впевнена, що його вбито. Разом з появою свідомості прийшло й розуміння того, що сталось.

Вони мешкали в селищі Зайцеве Дніпропетровської області, що прилягало до залізничної станції. В 1943 році станцію і селище захопили партизани. Але того ж дня з’явились німецькі танки і зав'язався бій, який під вечір закінчився перемогою німців. Фашисти перестріляли практично всіх мешканців села. А тих, хто зостались, вишикували вздовж школи…

Водночас із усвідомленням ситуації Андрій відчув сильний біль у нозі. Зачепившись за колючий дріт, він глибоко роздер ногу. Власне, це поранення й було ціною за те, що він зостався жити. Тим часом мама, відірвавши смужку від спідниці, перев’язала рану.

Йшов дощ, була осінь, і йому — дев’ятирічному хлопчикові довелося шкандибати босоніж по холодній грязюці три кілометри до селища — йому, мамі і чотирьом сестрам. Він стримувався, щоб не плакати від болю, час від часу торкався рани рукою і йому ставало легше. Раптом дощової осінньої ночі засвітило сонце, щось клацнуло…

Яскраво світила лампочка. Поряд з ліжком стояли Федір Олексійович і Докукін, а він — Зорін стогнав, погладжуючи рукою шрам на нозі.

— З вами все гаразд? — заклопотано запитав Абрамов.

— Дитинство приснилось.

Він лежав у самих тільки трусах, не вкритий. На столі залишились недоїдена булочка і шматок ковбаси. Зорін не пам’ятав, як він їв і як потім ліг. Цей момент випав з пам’яті. За вікном була ніч.

— Що, Федоре Олексійовичу, збирати манатки? — запитав він, одягаючись. — Розумієте, не мав змоги…

— Не треба пояснювати, Андрію, — зупинив його Абрамов. — Тепер слід думати над тим, як виправити ситуацію.

— Але ж мене відсторонено.

— Ти там з ними не дуже чемно… — озвався Докукін.

— Та він мене принижував!

— А ти знаєш, що то за один? — знову Докукін.

— Назвався головою Державної комісії і все…

— Генерал. А ті двоє — майор і капітан КДБ.

— Ну, то й що? — Зорін відчув у своїх словах такі ж самі нотки, що і в голови Комісії.— У генерала що, немає ні прізвища, ні імені?

— Немає. Голова Комісії і край. Він відповідає тут за все хазяйство.

Тим часом Абрамов переминався з ноги на ногу, пошкрябував над вухом, нарешті сказав:

— Андрійку, треба б вибачитись. То державний чоловік. Ну, ви ж розумієте, на користь справі…

Раптом у пам’яті Зоріна спалахнуло те, чого він ніяк не міг собі уявити; широке, незасмагле обличчя, ріденьке з сивиною волосся, глибоко посаджені очі під білястими, як устюки, бровами. Очі не дивились, а обмацували поглядом.

— Не буду я перед ним вибачатись, — сказав Зорін.

Федір Олексійович скрушно похитав головою, ще раз шкрябнув над вухом і поплентався до дверей. Він був вище середнього зросту, сухий, з поставою людини, яка найменше дбає про свою зовнішність. У багатьох Абрамов невідомо чому викликав співчуття. Але тільки до першої бесіди. Тоді з доброї, на вигляд недолугої, людини поставав ясний, глибокий, незакомплексований жодними догмами розум ученого.

Коли за Абрамовим причинилися двері, озвався Докукін:

— Розумієш, як воно виглядає, старий? Твоє запізнення може бути витлумачене як провокування твого ж відсторонення від експерименту.

— Дурниці,— сказав Зорін.

— Ні, ти ось послухай. Ти запізнюєшся на захід, ініційований найвищою владою держави. Не на шахтний експеримент, який зрештою можна повторити, не на міжнародний конгрес, де без тебе також вода освятиться, а на підземне ядерне випробування. Жодна причина не може бути об’єктивною. Жодна! Тому так і повівся голова Державної комісії. Він нам з Федором Олексійовичем цього не казав, але в його словах читалося підтекстовно: змалодушив.

— Тобто злякався?

— Ну, ти сам прикинь… — Докукін вийшов.

В кімнаті пахло полірованою меблею і лінолеумом, за вікном текла ніч — передостання перед вибухом. Зорін якийсь час дослухався до шурхоту шин за вікном, що став уже не таким частим, вглядався в вогники, які час від часу зникали, здавалося лускали, як бульки на чорній річці.

«Отож виходить, що я злякався, — подумав він. — Треба було б тому голові Комісії побувати зі мною у вибої, коли апробовувався новий метод проходки…»

Згадка про опівнічні зміни раптом відсторонила весь клопіт. Події тих днів були такою глибокою «зарубкою» в його свідомості, яку час не виводив.

…Вони з Абрамовим шість годин просиділи в приймальні начальника Державного комітету з гірничо-технічного нагляду України Нирцева,[6] який зустрів їх, мало сказати, не дуже привітно.

— Ти згоден сісти в тюрму, якщо загинуть люди? — запитав він навпростець у Зоріна.

— Так, — відказав Зорін, не вагаючись.

— А сім’ю ти маєш?

— Маю.

— А вона згодна?

— Такі питання я сам вирішую.

— Тоді сідай і доповідай.

Нирцев був крайньою інстанцією, до якої вони звернулись за дозволом на проведення експерименту. Попри непривітну зустріч, вони з Абрамовим не сердились, бо розуміли, що змушували його ризикувати своїм становищем. Якщо трапиться лихо, то вся відповідальність ляже на Нирцева.

Близько години тривала бесіда з начальником Державного гірничо-технічного нагляду України — людиною, котрій було відомо про вкрай негативне ставлення до їхнього методу Центральної комісії по викидах та головного інституту з безпеки робіт в гірничій промисловості МакНДІ, як і негативне сприйняття його на різних наукових конференціях. Нирцев заздалегідь був проти експерименту. І все ж кригу було зламано. Мабуть, на нього справила враження впевненість Зоріна і його готовність власноручно працювати у вибої.

— Але ж на нараді з викидів із трьохсот учасників вам повірили лише двоє — ви та ваш науковий керівник, — Нирцев кивнув на Абрамов, котрий тільки вряди-годи вставляв свої зауваження. — Навіть ваш директор Поляков[7] утримався. Я це добре пам’ятаю.

— Мабуть, ми не достатньо аргументовно виклали свою ідею, — дипломатично відказав Федір Олексійович. — Великій аудиторії завжди важче пояснити, аніж окремій людині.

Нирцев довго мовчав. У ньому відбувалася якась боротьба. Та нарешті озвався:

— Зробимо так, — він ще трохи повагався, а тоді підсунув Зоріну аркуш. — Пишіть…

То був проект листа-дозволу на перевірку способу. В ньому обумовлювалося, що роботи виконуватимуться у нічну зміну з неділі на понеділок. В шахті перебуватимуть лише четверо — він — Зорін, його помічник та два шахтарі-добровольці. Відповідальність покладалася на нього. Під час роботи мусив чергувати загін гірничорятівників, на поверхні — «швидка допомога», а кліть мала перебувати внизу. Результати випробування мусили подаватися Міжвідомчій комісії, що її формував міністр вугільної промисловості України за участю МакНДІ. Об'єктом апробації було обрано шахту «Петровська-глибока» в Донецьку, глибину — 1200 метрів, де найбільше траплялося викидів породи.

…Роботу починали об одинадцятій ночі. Зорін разом із начальнком дільниці, та головним інженером шахти проводили інструктаж та виявляли добровольців. З десятьох-п’ятнадцятьох згоду давали двоє-троє.

Шахтарі люд небоязкий, але вони не розуміли, чому в найнебезпечнішому за викидами місці проходка проводитиметься без попередньої відпалки. Пояснення Зоріна, що існує максимальна швидкість заглиблення комбайна в масив, за якої викидів не буває, їх не переконувало. Зрештою, як і колег-учених. Викид-бо це — смерть. Попередити його можна, тільки тормоснувши як слід вибій зарядом вибухівки, а вже тоді пускати туди людей і техніку. Але траплялося, що й після цих попереджувальних заходів на шахтарських кладовищах з’являлися свіжі могили. Ось чому так довго вагався Нирцев. Ідея була надто проста і на перший погляд скидалася на авантюру. Безпека обумовлювалася швидкістю проходки комбайна: за надто малої швидкості знижувалась продуктивність, за великої ініціювалися викиди. Зорін винайшов і теоретично обгрунтував такий режим проходки, коли і викидів не траплялось і продуктивність була прийнятною. Але все те було поки що на папері. А як буде насправді?

Сім років він ішов до цього експерименту. В глибині душі Зорін сам не був певен. Втім, він не сказав би, чи то були його власні сумніви, чи сумніви, посіяні в його свідомість науковими друзями й недругами.

Зорін мав працювати на комбайні «Ясинуватець» — машині, вагою в сто тонн, управляти якою йому дозволялося з відстані двохсот метрів. За тим стежили гірничорятівники. Та вже з першого разу він побачив, що працює навпомацки — не видно було масиву. І тоді Зорін став очікувати, поки поснуть гірничорятівники — це ставалося десь о третій по півночі і починав вести проходку безпосередньо у вибої, пильно стежачи за породою: як вона відвалювалась, які шпарини утворювалися в місці вгризання фрези. Виснажлива, тривожна праця компенсувалася втіхою: спосіб показував високу безпеку і задовільну продуктивність. Після шести місяців вдалого експерименту йому захотілося визначити межу швидкості проходки, за якою вже працювати ставало небезпечно.

Це було перед травневими святами о четвертій ранку. Гірничорятівники спали. Він дав максимальне навантаження на комбайн. Проходка була вдалою, і Зорін крізь вивантажувальне «вікно» заліз у вибій. Відстань між породою і робочим органом комбайна була трохи більше півметра, температура породи, що стала чомусь вологою, сягала сорока градусів. Він спустився вниз на три з половиною метри; в зловісній тиші чулися цвіркуни, що проникають невідь як з поверхні. Та раптом ударили два гарматні постріли, промінь світильника вихопив кілька тріщин, що пробігли по вибою. В голові майнуло: «Викид!» Обдираючи лікті й коліна, він шаснув у «вікно» і кинувся бігти по транспортерній стрічці з криком: «Буде викид! Втікайте!»

Упав з півтораметрової висоти і втратив свідомість.

Опритомнів від цівки води, що лилася з фляги на його обличчя.

Викиду не сталося. Скоріше за все, то були гірничі удари.

Наступної ночі він прокинувся від спалаху світла. Поряд з ліжком стояли дружина й донька. Їх розбудив його крик у вісні: «Втікайте! Скоріше втікайте!» За два дні по тому Зорін спізнав, що таке високий тиск і потрапив до лікарні.

Тоді він розробив, спланував і провів небезпечний експеримент, не ризикуючи нічиїм життям, крім власного. Експеримент, який нині впроваджено на всіх шахта і який зберіг чимало життів і коштів… Тепер же чиясь невидима воля планувала дослід, у якому йому та й усім іншим відведено було роль статистів, а мешканцям регіону — піддослідних. І це не десь на Семипалатинському полігоні, а в найзалюдненішому місці України. Чим більше Зорін про це думав, тим більше утверджувався в думці, що розв’язання проблеми викидів з допомогою ядерного вибуху було не метою, а ширмою, за якою ховалося щось дуже погане. Це підтверджувалося й поспіхом, з яким останнім часом готувався цей грандіозний дослід. Його квапились провести до підписання Радянським Союзом мораторію про заборону підземних ядерних випробувань.

Досі такі експерименти проводили з метою вивчення сили і температури вибуху, продуктів розпаду, що утворювалися при ланцюговій реакції урану 235.І цим займалися фахівці радіаційної хімії. Але тепер, судячи з усього, вивчатиметься вплив продуктів розпаду на організм людини. І оскільки вони — продукти просочуватимуться крізь товщу порід поволі, то дослідження триватиме упродовж поколінь.

Раптом у пам’яті Зоріна знову постало широке обличчя з бровами-устюками. Цього разу з глибоко посаджених очей на нього немов би визирнула якась невідома сучасній людині сутність. Здалося, що вона дивилися з задзеркалля, глибина якого губилася в тумані; незасмагле обличчя з великими відстовбурченими вухами і ріденьким сивуватим волоссям тільки на час виринули з мороку.

Дзеленькнув телефон.

— Андрію, одягайтеся та спускайтеся вниз. — То був голос Абрамова. — Їдемо до голови Комісії на нараду.

Зорін глянув на годинник. Було за чверть одинадцята ночі.

— Але ж мене відлучено… — нагадав він.

— Одягайтесь і спускайтесь до машини, — відказав Абрамов з невластивою йому жорсткістю.

В передсвітанковій імлі на порожньому шосе рухалась колона з п’яти однакових спецвантажівок. Машини з довгими критими кузовами час від часу мінялись місцями, проте дистанції в сотню метрів не порушували. Колону вели попереду і ззаду два «Урали», під брезентовими дахами яких сиділи автоматники. В одній з вантажівок на спеціальному ложі лежав ядерний заряд. В іншій — такий самий предмет, такої ж самої ваги — макет.

Колона поминула спляче Єнакієве і поїхала в напрямку шахти «Юнком». А там експерти вже закінчили огляд підземних виробок і, переконавшись, уже вкотре, в надійності підйомників, на світанку піднялися на-гора. Тепер у шахті не залишилося жодної істоти. Зразу ж по цьому на руддворі біля кліті з’явились автоматники.

Тим часом колона вантажівок наблизилась до шахтоуправління і звідти вийшов чоловік у формі генерала в супроводі директора та головного інженера шахти.

Генерал підійшов до однієї з машин і показав офіцерові, що сидів у кабіні, куди їхати. Машина з такими ж номерними знаками, що й на інших, розвернулась і заднім ходом рушила до копра. Решта вантажівок виконали такий самий маневр і стали впритул одна біля одної.

З машини, яка першою під’їхала до критого приміщення, вийшли двоє дужанів у формі капітанів і відчинили широкі двері, за якими стояла вагонетка для транспортування заряду. Тоді оглянули простір біля кліті і, вийшовши, попрямували до польової кухні, що вже диміла метрів за триста від копра.

Займався ранок, проявлялася в кольорі прибита недавньою серпневою спекою рослинність, чіткішими ставали обриси териконів.

Зоріна хоч і запросили вчора на нічну нараду, але голова Державної комісії, котрий її проводив, про його участь в експерименті згадав, коли в кімнаті залишилися тільки Абрамов, Докукін і він.

— Щодо вас… — сказав він, окинувши Зоріна тим самим зневажливим поглядом, що й тоді, коли вони вперше побачились. — Про вашу участь ви довідаєтесь за добу о цій же порі.

Зорін завважив, що Абрамов і Докукін подивилися на генерала з вдячністю. Отже, між ними була попередня розмова. А ще він уловив у голосі голови Комісії не суворі, а скоріше поблажливі нотки.

Оскільки на наступній нараді, що мала відбутися вночі п’ятнадцятого вересня, планувалося визначити час вибуху «Ч» і Зоріна на неї запрошували, то його долю було вже вирішено. Проте на шахту «Юнком», де він з колегами мав намір ще раз перевірити тензодатчики, йому поїхати не дозволили.

— Пізно вже, — сказав коротко Абрамов. І по хвилі додав — Там уже всюди військові.

Всі в Єнакієвому знали, що готується навчання з цивільної оборони. Декому було відомо, що керуватиме навчанням двічі Герой Радянського Союзу льотчик В.Д.Лавриненков. І тільки одиниці знали в обличчя справжнього керівника «навчань». Але й поміж них не було жодного, хто б знав його прізвище або хоча б ім’я й побатькові. Коли вони минулої ночі виходили з кімнати засідань, у Зоріна виникло якесь містичне відчуття, ніби то був представник потойбічних сил, істота наділена властивістю бути тілесною і водночас невидимою. І була вона не від Бога.

Минав день п’ятнадцятого вересня. На вулицях не спостерігалося ні паніки, ні бодай найменшої напруженості. Бігали переповнені трамваї і тролейбуси, тхнуло коксохімічними газами. Щораз, опиняючись у місцевості з такими запахами, Зорін згадував юні роки, коли допомагав батькові в котельній, що опалювала кілька багатоповерхових будинків у Дніпропетровську. Вугілля треба було підвозити возиком, а вже тоді лопатою-грабаркою закидати в топку. В кочегарці стояв сморід від поганого зольного вугілля. Тим запахом, траплялося, був просякнутий весь його одяг. Якось він — студент першого курсу Гірничого інституту пішов на екзамен з сопромату прямо з котельні. Професор з подивом принюхувався, а тоді не витримав і запитав:

— Чим це від вас тхне?

— Батькові допомагав у кочегарці,— відказав він. — Холодно… Багато топити треба..

Співчутливий професор вже ладен був поставити якусь відчіпну оцінку, та, почувши грунтовну відповідь, змінив поблажливість на доскіпливість. Він приділив йому уваги більше, ніж будь-кому і, як Зоріну тоді здалося, з задоволенням вивів у заліковці «відмінно». Цей професор був першим, хто розпізнав у юнакові розум, схильний до

аналізу, і сказав про це. Повертаючи йому залікову книжку, він поцікавився:

— Хтось із родичів допомагав готуватись?

— Ні. Я сам.

Зорін посоромився сказати, що батько мав усього чотирикласну освіту, мати не знала навіть алфавіту, а сам він з 1946 по 1948 рік виховувався у дитячому будинку. Андрій був п’ятим з десятьох дітей (брата і восьми сестер).

Тим часом ішло до сьомої вечора, часу, коли біля готелю буде виставлено варту і на вулицю вже нікого не випускатимуть.

В магазині, куди поспішив Зорін з колегами, вишикувалась черга за спиртним. То були вчені з Москви й Києва — учасники експерименту. Вони поміж собою, в завуальованій формі, гадали, о котрій же станеться вибух. О шостій, восьмій чи десятій. Продавщиця, молодиця, яку, здавалося, цікавили тільки розрахунки з клієнтами, несподівано сказала:

— Вибух станеться о дванадцятій дня.

Прибульці на те поблажливо посміхались. Хтось зробив спробу залицятись. Хтось порадив поспішити з залицяннями до вибуху, бо по тому, мовляв, уже буде пізно. То були кволі дотепи, гра. Не грою були пляшки, які кожен виносив з магазину і в яких було щось таке, що допомагало забутись, не думати над тим, що мало статись завтра.

На нараду скликали о двадцять другій. Голова Державної комісії повідомив, де хто перебуватиме під час експерименту. Зорін виявився в числі тих, хто мав знаходитись на основному командному пункті. Отже, його долю було вирішено. Насамкінець зібранню було повідомлено час «Ч». Вибух мав статися о дванадцятій. голова Комісії з подивом завважив пожвавлення в кімнаті засідань після оголошення ним часу. Та помітивши, що більшість з’явилась на нараду під градусом, заспокоївся.

Зорін, проходячи повз Голову Державної комісії, уловив давно забутий приємний запах. Такими парфумами пахло від високих посадових осіб п’ятдесятих років, котрі мешкали в будинках, що їх опалював його батько. Парфуми називались «Красная Москва», а ті, хто ними користувався, курили дорогі папіроси «Казбек». Цей приємний коктейль пахощів він — підліток не раз вдихав на сходових майданчиках тих будинків, допомагаючи матері підмітати. Тепер від генерала без імені і прізвища війнуло «Красной Москвой», дорогими цигарками і портупеєю, хоча цієї останньої і не було на ньому. А він — Зорін відчув себе обслугою при цьому чоловікові.

…Вони з колегами допили другу пляшку «Перцівки», доїли оселедець. Раніше за такої ситуації хтось опускав у банку електрокип’ятильник, запарював каву і вони сідали за преферанс. Але цього вечора на лицях угадувалась погано прихована тривога. Всім — рядовому інженерові чи йому, докторові наук, не бракувало ні знань, ні освіти, аби усвідомлювати наслідки експерименту для мешканців нинішнього і майбутнього Єнакієвого. Вони уникали дивитись один одному в очі. Зрештою розійшлись, і Зорін зостався один.

Раптом йому захотілося подзвонити додому, у Дніпропетровськ.

Трубку зняла менша донька — чотирирічна Марина.

— А ти чого не спиш о такій пізній порі!? — запитав він.

— Як чого!? Я чекала твого дзвінка.

— А ти що, всі десять днів очікувала?!

— Ні. Тільки сьогодні. Приїзди. Я за тобою дуже скучила, — і запитала — Що ти там робиш?

— Нічого, — відказав Зорін.

— Якщо нічого, то приїзди…

Трубку перебрала дружина — Валентина.

— Затялась на своєму, що сьогодні мусить потелефонувати тато, — казала вона. — Ми з Ольгою не могли її вкласти в ліжко. У вас з нею що, гіпнотичний зв’язок якийсь?

На запитання дружини, як справи, Зорін почав вигадувати про міфічні шахтні дослідження. Він знав, що телефон прослуховується, а розмови записуються на плівку. Пообіцяв, що найближчим часом, напевне, приїде. Поклавши трубку, подумав, що сам він такої певності не мав. А ще він подумав, що коли все обійдеться, то додому в Дніпропетровськ він прибуде вже іншою людиною. Зрештою, як і кожен з його теперішніх товаришів.

На шосту ранку до готелю підкотило десять «Волг». Посадка учасників експерименту тривала лічені секунди.

Їхали із швидкістю більше ста кілометрів на годину. За містом на обочині і в радіусі двох кілометрів від епіцентру майбутнього підземного вибуху метушились люди, яких було піднято по тривозі цивільної оборони ще о четвертій ранку. Диміли польові кухні. Біля спорожнілих будинків шахтарських селищ стояли озброєні солдати — для охорони. Тільки одного цивільного побачив Зорін на якомусь із подвір’їв — старого, що, обіпершись на ціпок, байдуже спостерігав за тим, що коїлося. Біля його ніг лежав рудий собачка. Щось замлоїло всередині в Зоріна. Старий чоловік нагадав йому дитинство, дідуся з Мишуриного Рогу.

Командний пункт розташувався неподалік від шахти «Юнком» і являв собою ділянку близько двохсот метрів у діаметрі, загороджену двома рядами колючого дроту, по периметру якого також роззосередились автоматники.

Всередині стояло п’ять однакових закритих вантажівок, два вагончики — пункти харчування, стовп, на якому було встановлено динамік, і довгий стіл, за яким розсілися ті, хто приїхав на «Волгах».

Зорін нарахував сорок п'ять осіб, поміж яких учених і представників Міністерства вугільної промисловості було тільки двадцятеро, решта — незнайомі. «Це ті, заради яких і вигадали «Кліваж», — подумав він про них. — Напевне, біологи, медики, радіологи…»

Голова Державної комісії тим часом показав рукою в напрямі, де була проекція на поверхню епіцентру майбутнього підземного вибуху. Вона знаходилася на відстані чотирьохсот метрів від КП. Він показав на криті автомашини і сказав, що вони прибули з Москви і що в одній з них знаходиться «виріб» у вигляді макета. Потім їм показали сам «виріб», який являв собою два циліндри діаметром близько шістдесяти сантиметрів і завдовжки до трьох метрів кожен. Заступник голови Комісії Докукін, сусідами якого були Зорін з Абрамовим, пожартував:

— Це не муляж, а справжній заряд. Муляж помилково відправили під землю і він зблокований з зарядом.

То був поганий жарт — у Зоріна від нього холодок майнув по спині, але, як не дивно, він розрядив напруженість. Дехто навіть хихотнув.

Між тим наближався час «Ч». Попри коротку розрядку, стало наростати почуття тривоги; надто коли роздали накидки і респіратори. Зорін завважив, що руки декого з тих, хто одягав респіратори, тремтіли. Коли ж металевий голос з динаміка оголосив готовність десять хвилин, люди завмерли. Очі кожного прикипіли до поверхні, під якою ось-ось мав вибухнути ядерний заряд.

Зорін відчув, як у нього входить страх. Досі була тільки тривога і відчуття причетності до чогось поганого, а тепер з’явився ще й страх, як колись у вуличних бійках чи на ринзі, коли він бачив перед собою сильнішого супротивника. Тоді він викликав у пам’яті образ батька Микити Архиповича, котрий служив у розвідроті, а закінчив війну в Берліні. Поміж батькових нагород була й медаль «За відвагу». Згадка про цю нагороду стала для Андрія магічним знаком. Він сповнювався затятості й волі до перемоги, бо вважав, що і в ньому є частка батькової сміливості — її слід тільки витягти з глухого закутка душі. Та цього разу перед внутрішнім зором його не з'являвся ні образ батька, а ні блиск медалі. Вся причина була в тому, що він не знав, хто ж ворог.

Стало зовсім тихо. Ніхто не прохоплювався й слівцем. На цей час — вони те знали — в їхньому довкіллі було заборонено рух літаків, поїздів та інших транспортних засобів. Така тиша буває тільки в шахті, коли зміна не працює.

Раптом з динаміка пролунав той самий металевий голос:

— Десять… Девя’ть… Вісім…

Зорін ніби вочевидь уявив собі дві триметрові труби,

начинені тротилом, між торцями яких вмонтовано дві порції урану двісті тридцять п’ять. Тротил, що одночасно вибухне з двох боків уранових порцій, спресує їх в одну критичну масу…На мить Зорін провалився в безпам’ятство, з якого вивів поштовх; його, здавалося, підкинуло.

По миті з одного з вагончиків для харчування вискочила офіціантка.

— Боже, ми живі! — закричала вона, вимахуючи руками.

Зоріну здалося, що то був не голос жінки, а хор голосів усіх тих, хто перебував на КП, поміж якого чувся і його крик: «Боже, ми живі!» З подивом завважив, що нічого не змінилось: була така ж, як і до вибуху, пожухла, прибита пилом трава, сірі терикони, колесо на копрі, що не оберталось.

Не змінилося нічого. Але в сутності його забило джерельце із прикрості, якому судилося тепер дзюркотіти протягом усього життя. Раптом прийшли на пам’ять рядки вірша, якого він колись дуже давно написав російською мовою:

— Ось і край проблемі,— озвався Докукін, скидаючи респіратор. — Тепер тут забудуть, що таке викиди.

«Але завжди пам’ятатимуть, що таке радіація», — майнуло в голові Зоріна.

— Хотілося б вірити, — відказав стримано Абрамов.

Тим часом члени комісії не відводили погляду від того місця, де під землею на глибині сімсот метрів було підірвано атомну бомбу. Вони ніби очікували, що там має ось-ось з'явитися пагорб, який збільшуватиметься, збільшуватиметься і нарешті вибухне велетенським вогненим грибом.

Хвилин за двадцять їх запросили до харчових вагончиків. Тільки побачивши стіл з вишуканими наїдками й напоями, Зорін згадав, що вранці біля польової кухні він поснідав склянкою самого тільки чаю. І тепер, коли тривога відійшла на другий план, з’явився голод.

До вісімнадцятої ніхто не покинув полігону. Заміряли радіоактивний фон, записували показання всіляких датчиків. На шахті проводилася робота по завершенню експерименту.

Зорін понад усе любив гори. За десять днів відпустки в Ялті він уже встиг піднятись на Чатир-Даг та Ай-Петрі. Йому ці сходження були потрібні не для того, аби довести щось самому собі, а щоб відчути себе часточкою природи, окинути поглядом з висоти смарагдове безмежжя моря, рожеві латки граніту в обрамленні лісу, почути дзюркотіння джерел та напитися з них. Ну, й звісно, спочити в затінку, вдихаючи пахощі лаванди, в колі таких самих безтурботних відпустників, як і він.

Бажаючих здійснити сходження або поблукати в передгір’ї збиралося десь з півтора десятка і щораз поміж них була невисока жінка років тридцяти п’яти. І щораз вона опинялася поблизу Зоріна, ненав’язливо й тактовно виявляючи йому знаки уваги.

Перша іскра приязні пробігла поміж ними на верховині Ай-Петрі, коли вони йшли альпійськими луками в хмарах. Дивовижне, ні з чим не зрівняне поєднання відчуття твердого грунту під ногами і свіжої вогкості хмар, що їх вітер приганяв з-над моря. Вони прокочувалися по траві й кущах, зоставляючи на них шмаття білої пари.

В одну з таких митей, коли група йшла в густому тумані хмар і коли постаті людей уже за кілька кроків розпливались і нагадували привидів, Зорін відчув, як його руки торкнулася тепла рука жінки. Він стис ту руку, і вони так ішли, аж поки не розвиднилось. За тим жінка вивільнила руку. Зближення їхнього ніхто не помітив, але воно вже сталося. Це тоді майнула думка, що попереду він мав ще два тижні відпустки і що вони обіцяли бути приємними. Він також подумав, що цю жінку доля подарувала йому як винагороду за минулі поневіряння, постійний ризик.

Зморена група обідала в ресторані «Ай-Петрі», що його було споруджено в найвищому місці гори. І знову вони сиділи поруч. Жінку звали Ліза, вона приїхала в Крим на відпочинок з Харкова.

Та не сталося так, як гадалося.

Того ж вечора, уже в будинку відпочинку, його телеграмою викликали в Москву на Президію Академії Наук. Тоді ж він замовив квиток на літак і виїхав до Сімферополя, в аеропорт. Це вже був другий випадок, коли йому псували відпустку.

«Третього не буде, — пообіцяв собі Зорін. — Наступного року ніхто не знатиме, де я проведу свій літній відпочинок.»

Коли він з’явився в готелі Академії наук, де йому було заброньовано номер, на нього вже очікували директор Інституту геотехнічної механіки Потураєв,[8] завідуючий відділом Абрамов і професор Забігайло.[9] Йому пояснили, що розглядатиметься проблема викидів.

Це було в червні 1980 року. Москва готувалася до Олімпійських ігор. Вулицями блукало безліч іноземців в національному вбранні.

…У залі сиділи члени Президії: академіки Веліхов,[10] Християнович, Ішлінський[11] та інші — близько двадцяти п’яти осіб. Вів засідання Президент АН СРСР, академік Александров.[12]

Першим виступив Християнович, за ним — директор Інституту гірничої справи ім. О.О.Скочинського Докукін.

Темою виступу Докукіна був підземний атомний вибух в Єнакієвому. Відтоді минуло дев’ять місяців і вже можна було говорити про наслідки експерименту «Кліваж».

Олександр Вікторович почав бадьоро, та коли мова дійшла до впливу вибуху на знешкодження вибухонебезпечних зон в масиві, він став стриманішим. Свій виступ він закінчив тим, що, мовляв, рано ще казати про ефективність впливу підземного вибуху на викидобезпечність регіону, і що це справа перспективи.

Тим часом вони четверо з Дніпропетровська сиділи поруч і ніяк не могли вирішити, кому виступати. Потураєв сказав: «Я погано знаю проблему»; Абрамов — «Мені важко за віком»; Забігайло: «Я — геолог, а тут гірницькі справи».

Тим часом Александров звернувся до зали:

— Хто ще буде виступати?

Запанувала мовчанка.

— То що, немає бажаючих?

Тоді озвався Потураєв:

— Зорін буде виступати.

Від несподіванки Андрій на мить заціпенів, а тоді вийшов на трибуну. Александров нагадав, що на виступ відведено двадцять хвилин.

Зорін доповідав п’ятнадцять. Присутнім це сподобалось. Дехто навіть глянув на годинник і схвально усміхнувся

За багато років Зорін навчився у своїх виступах доводити однаково аргументовно як ефективність, так і новизну свого методу. Причому новизну, пріоритет подавав не «в лоба», а на прикладах, порівняннях. Тут, на Президії АН СРСР його експромт перевершив усе, що він казав доти. Йому навіть здалося на мить, що то не він, а хтось інший за нього говорив.

Найбільше запитань поставив сам Александров. Чотири стосувалися суті методу комбайнової проходки в небезпечних за викидами зонах. Зорін детально і водночас лаконічно відповів.

Тоді Александров мовив:

— Ось щойно перед вами Олександр Вікторович Докукін казав, що викиди можна нейтралізувати підземним атомним вибухом. Як це можна пов’язати? І що краще?

На мить Зорін розгубився. Сказати, що ядерний вибух нічого не дав для розрядки напруженого стану регіону — відкрито суперечити Докукіну, над яким стояв чи не сам Олександров. Якщо ж підтвердити думку Докукіна про перспективність підземних ядерних вибухів у вугільних басейнах — злукавити, ні — зпадлючити.

— Бачите… Ядерний вибух — захід регіональний. До того ж дія його поширюється на десятки, ну сотні метрів. Принаймні до цього часу викиди зафіксовані на відстані сто п'ятдесят метрів від епіцентру.

— Ото такий малий радіус дії? — мовив Александров, тамуючи розчарування.

Озвався Ішлінський:

— У мене є запитання. Сто п’ятдесят метрів — це зона розрядки напруженого стану масиву після вибуху?

— Ні. Зону ще не окреслено. Сто п’ятдесят метрів це та найближча відстань, на яку спромоглися підійти до епіцентру гірники. Я не переконаний, що з наближенням до тієї капсули не може статися гіршого.

Християнович, який сидів за першим столом, підбадьорливо йому посміхнувся, мовляв, «молодчага». Ця підтримка надала Зоріну сміливості і він сказав:

— Спосіб, про який я доповідав, виключає взагалі будь-який вибух як фактор, що провокує викиди. Він дає можливість керувати процесом розвантаження та дегазації масиву, що при вибуху зробити неможливо.

Далі були запитання від Веліхова та інших членів Президії, яких Зорін не знав. І всі вони стосувалися перевірки й надійності способу. Тут уже він грав козирними картами: посилався на численні промислові перевірки, на впровадження способу на шахтах Донбасу.

Коли вже він відповів на всі запитання, Александров звернувся до академіка Мельникова,[13] що відповідав за гірничу промисловість.

— Звідки Зорін?

— З Інституту геотехнічної механіки, — відказав той.

— Хто директор?

— Академік Потураєв.

— Український академік… — наголосив Александров, нагадуючи тим, що є різниця між академіками АН УРСР та АН СРСР.

— Так кого Зорін представляє?

Тим часом Зорін стояв на трибуні і міркував:

«Якщо скаже Інститут — погано.»

Мельников відповів:

— Академію наук України.

І тоді Олександров звернувся до Зоріна:

— Андрію Микитовичу, де можна прочитати те, про що ви оповіли?

— В моїй монографії.

— У вас знайдеться примірник?

— Знайдеться. — Зорін подивився у бік дніпропетровчан, де лежав його портфель.

— Я хотів би його мати в себе…

— Я можу вже йти? — запитав Зорін.

Александров кивнув. Зоріну вперше впало в очі, що череп цього чоловіка був неприродно видовжений; поголена ретельно голова робила його схожим на капсулу з намальованим ротом, носом, очима. Та водночас це було благородне і вродливе обличчя.

— Чергу денну вичерпано, шановні колеги, — сказав тим часом Александров. — Зібрання закінчено.

Їдучи на відпочинок, Зорін прихопив примірник книги для подарунку, якщо нагодилася б зустріч з кимось із колег. І ось він підписував книгу Президентові Академії наук СРСР. То був знак долі.

Коли Александров у відповідь на подарунок потисне йому руку, Забігайло скаже жартома:

— Не мий руки.

А Християнович, з яким Зорін був знайомий по торішньому алуштинському семінару, зауважить:

— Ви своїми виступом і відповідями на запитання підкорили Президента.

Це тоді, після участі в засіданні Президії Академії наук, у нього зник комплекс меншовартості, який доти нема-нема та й давався взнаки. Той комплекс закладений був з дитинства, коли він — син двірничихи та кочегара — опинився в престижній, як тоді казали, школі номер сто, де навчалися діти великих «цабе» міста й області. Він відчував себе приниженим по сніданках, які клали їм у портфелі мами, по одязі і ще багато по чому. Тоді йому хотілося стати таким, як ті діти з багатих компартійних сімей. Та згодом він зрозумів справжню ціну всьому, але комплекс меншовартості залишився. Не зняли його ні захист кандидатської і докторської дисертацій, ні визнання колишніх наукових опонентів, ні нагородження «Знаком шахтарської слави». І тільки потиск руки Президента Академії наук зняв повністю те «наслання» дитинства. Але водночас у його свідомість увійшло щось чуже, таке, чого доти він не знав. Одним із проявів того чужого стало нищення сумнівів. Президент АН СРСР через потиск руки немов би поділився з ним глибокою впевненістю в собі. Якби не одна обставина, залишився б Зорін з непохитною вірою у свою непогрішність. Тією обставиною був ядерний вибух у центрі Донбасу, що його спланували і здійснили як експеримент вченого-ядерника Александрова. Експеримент, який не приніс авторові втіхи. Принаймні, в тій частині, де йшлося про викиди вугілля на шахтах. Можливо, на інших засіданнях Президії АН, де звітуватимуть медики, біологи, генетики, результати порадують, але цього разу перший ядерник СРСР не мав підстав бути вдоволеним. Це було видно неозброєним оком.

«Нащо він те зробив!? Нащо!? — думав Зорін. — Хіба для нього нічого не важать долі сотень тисяч людей, цілих поколінь? Яка ще може бути вища доцільність, задля якої варто проводити такі експерименти?» Після цих міркувань у нього з’явилося відчуття, що йому потис руку не найвищий інтелект держави, а сатана.