"Дві вершини Гороскопу" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

Між двома вимірами

На Волгоградський вокзал поїзд прибув близько десятої ранку. Вони стояли біля вагону, з якого щойно вийшли, коли до них підійшов чоловік середніх літ, трохи вищий і справніший від Зоріна, в простенькій білій безрукавці і сірих штанях.

— Ви з Дніпропетровська? — запитав він. Почувши ствердну відповідь, подав руку.

…Спасов Олександр Олексійович[40] — завідуючий кафедрою фармакології Волгоградського медичного інституту виявився людиною гостинною. Спочатку він повів їх у готель, що знаходився за двісті метрів од вокзалу, де на них чекали два одномісних номери. Завваживши, що Колесникова розглядає з вікна свого житла будинок універмагу на протилежному боці вулиці, Спасов сказав:

— Це не просто універмаг. З його підвалу вийшов колись фельдмаршал Паулюс, щоб здатися в полон. Навіть картина є така… Тільки на полотні — універмаг в руїнах. — Він глянув на годинник. — На жаль, мушу вже йти. Сьогодні відпочиньте, познайомтеся з містом, а завтра вранці я по вас заїду.

Колесникова відмовилася від прогулянки.

— Треба обміркувати, про що завтра казатиму, — мовила вона, поклавши руку на папери, що були розкладені на столі. — Незнайомі люди, до того ж фармакологи…

— Подумайте, подумайте, — посміхнувся Зорін, виходячи з її номера.

Будинки волгоградських вулиць мало чим відрізнялися від дніпропетровських чи донецьких, зведених після війни. І все ж це була чужина. Зорін почувався тут так само, як колись в Індії чи Німеччині. А, може, таке враження в нього виникало через те, що вже не було Радянського Союзу і він приїхав в іншу державу?

Волга, як і Дніпро в Дніпропетровську, протікає через центр міста. На березі, неподалік від готелю, де вони оселились, розкинувся великий базар. На землі ворушилися велетенські, в півтора метра, соми і щуки. Були тут овочі і фрукти, привезені з азіатських республік. Торжище однаково нагадувало слав’янський ринок і східний рабат.

Віддалік починалися сходи, що вели до меморіалу перемоги, який вінчала велетенська постать з мечем. На мить Зоріну здалося, що постать на Мамаєвому кургані похилена. Як з'ясувалося потім, пам’ятник, справді, дав усадку, про що свідчили заміри, зроблені з допомогою теодоліту.

Раптом Зоріну спало на думку, що все, що він бачив, не справляло враження, бо другим планом він займався тим самим, що й Колесникова. Як поставляться фармакологи до того, що він, гірник, втрутився в їхню сферу?

«Найнесподіваніше відкриття з’являється на стиках наук, — відповідав він уявному опоненту. — Це банальність, але це так».

«Дивлячись яких наук, — заперечував уявний опонент. — Геології та хімії — так, гірничої науки та фізики й математики також не викликає заперечення. А от гірничої науки й медицини… Щось воно не стикується».

«Справа не лише в синтезі різних знань, а в синтезі логік. Жорстка логіка людини технічних знань перенесена в медицину, дає несподіваний ефект».

…Спасов заїхав по них о дев’ятій ранку.

— Я призначив на сьогодні засідання кафедри, — сказав він уже в машині.

По дорозі час від часу звертав їхню увагу на якийсь будинок чи сквер, пов’язаний з битвою. Власне, то було тільки місце і пам’ять про подію, бо споруда стояла інша, побудована вже пізніше. Так вони проїхали повз дім Павлова.

Зорін завважив, що Спасов жодного разу, ні тоді, коли їх зустрів, ні тепер, не прохопився й словом про те, заради чого вони приїхали. Поводився як гостинний господар і тільки. Помітила це й Колесникова, бо обличчя її стало заклопотаним. А, може, вона, аспірантка, побоювалася зустрічі з авторитетами?

На кафедрі зібралося чоловік із двадцять — переважно жінки.

— Назвемо це наше зібрання міжнародним симпозіумом, — почав Спасов з доброзичливою іронією. — Люди, які до нас приїхали, знають про діяльність нашого колективу з публікацій. Дещо відомо й нам про їхні здобутки. — Спасов показав ксерокопії, що йому дав Зорін. — Це авторські свідоцтва на застосування бішофіту в стоматології та кардіології. Щоправда, я довідався про них з повідомлень у Реферативному журналі. Чи цікаво буде нам — тим, хто розробляє нові форми препаратів на основі бішофіту, послухати колег з Дніпропетровська? Гадаю, цікаво.

Зорін звернув увагу, що меблі в кабінеті були сучасного виготовлення, а не такі, як у Маркшейдерському інституті у Пєтухова. Там вчувалася вічність, тут — тимчасовість. Там за кожним предметом, будь то люстра під стелею чи крісло, тягнувся довгий шлейф у минуле; тут бачився лише сьогоднішній день.

— …Але перед тим, як запросити їх до слова, мабуть, вам буде корисно знати, що Лариса Дмитрівна Колесникова — кардіолог, аспірантка відомого вам професора Дзяка, а Андрій Микитович Зорін — гірник… — Поміж учасників зібрання прокотилося пожвавлення. — Хе-хе… Це справді, теє… Так от, він доктор наук, професор, очолює відділ в Інституті геотехнічної механіки Академії наук України.

Пожвавлення вщухло. Кожен, мабуть, осмислював почуте.

— Яке він має відношення до медицини? — провадив Спасов. — А яке мав відношення Ломоносов до відливання кольорового скла? Творчіть, друзі мої!

Зорін з подивом покосився на Колесникову, мовляв, звідки йому відомі такі деталі?

— …Якщо вона є, то вона дасть про себе знати, чим би людна не займалась. До речі, Андрій Микитович — автор двох відкриттів у галузі гірничої науки. Що це таке, гадаю, вам — ученим пояснювати не варто. Скажу тільки, що в нас у Волгограді немає жодного автора відкриття. Подія це епохальна. А вже коли відкриття перше… Ну, до нього в гірничій науці, за всю її історію, ніхто не отримав диплому першовідкривача. Андрій Микитович перший. — Раптом Спасов подивився на Зоріна, що сидів поряд зі столом, сказав з усміхом — Ну, як я вас, Андрію Микитовичу, висвітив? Га?

— Звідки вам про все це відомо?! — щиро здивувався Зорін.

Спасов лукаво посміхнувся.

— Від Дзяка. Він дзвонив, цікавився, чи ви прибули… А зараз, Андрію Микитовичу…

Співробітники сиділи по периметру просторого кабінету; на декому з них були халати. Це перше, що помітив Зорін, підвівшись. Ні віку, ні кольору волосся, ні навіть статі він спершу не бачив, а тільки відчував на собі погляд багатоокої істоти. Ця істота доскіпливо вивчала його. Одна пара очей прикидала постать і зріст, друга обличчя, третя оглядала червону пляму під оком, четверта оцінювала одяг (добре, що Зорін встиг його випрасувати в готелі). Йому здалося навіть, що одна з пар очей помітила під його сорочкою пластир, що заклеював поранення. Колись йому траплялося вже бути в такому стані — в кабінеті Наяшкова. А тільки тоді багато очей членів комісії злилися в одну пару з гіпнотизуючим поглядом, що попервах геть збив його з пантелику. Він став самим собою тільки завваживши усміхнене обличчя свого колеги Пєтухова. І тут, щойно він спинив погляд на Колесниковій, як наслання, а чи стан прострації зникли.

— Справа не в бішофіті,— нарешті увірвав паузу Зорін, — а в магнії, що його містить цей мінерал. Американці підрахували, що за кілька десятиліть у них від браку магнію померло більше людей, ніж загинуло у війнах, включаючи й в’єтнамську. Застосувати бішофіт для лікування гіпертонії нас навели на думку дослідження москвичів, які для тієї ж мети синтезували речовину, що містила магній… Ну, думка виникла не на пустому місці. До того ми вивчали вплив бішофіту на твердість стоматологічного цементу, а головне його бактерицидні властивості. Ця робота зареєстрована як винахід і вам про неї відомо. Не критимусь — мною рухав не самий лише дослідницький рефлекс, а й, так би мовити, шкурні інтереси. Колись під час одного нещасного випадку в шахті я нажив собі гіпертонію. Професор Дзяк мене поставив на ноги. Але тиск нема-нема та й підскакував. Отоді я й почав серйозно вивчати медичну літературу. Благо, обидві мої доньки — медики. Ну, звісно, перші досліди — на собі.

— Стривайте, Андрію Микитовичу, — озвався Спасов. — Не гоже перебивати, але може скластися враження, що бішофіт ви застосовували в такий самий спосіб, як і магнезію, себто — ін’єкції… У чому ж тоді новизна й перевага? Адже і там, і там лікує магній.

— Знаєте, нехай буде так: я говорю, а ви перебивайте запитаннями. Бо якщо суцільний виступ, то виходить лекція. — По цих словах Зорін завважив пожвавлення. — Різниця й новизна ось у чому. Кому кололи магнезію, той знає, який це біль. Потім з грілкою треба лежати.

— Ой, не дай, Боже! — вихопилось у літньої жінки в халаті.

— Отож. Наш метод це — електрофорез. Тобто в організм проникають тільки іони магнію. Крім того, при лікуванні електрофорезом хворий не зазнає страждань; в його кров не вводиться нічого зайвого.

— Суттєво, — погодився Спасов.

— Авжеж. А там — при лікуванні магнезією — разом з магнієм вводиться кислотний залишок сірчаної кислоти.

Якщо його там обмаль, ну, як, наприклад, у мінеральній воді, він корисний, але така велика концентрація, як у розчині магнезії, шкодить.

На обличчях, які щойно були відчуженими, з’явилося порозуміння. Зорін завважив, що це були люди різного віку — здебільшого жінки. Він подумав, що існують невидимі прикмети, за якими можна вгадати приналежність людини до мислячої інтелігенції. Ці прикмети неможливо назвати, але одна з них — допитливість і намагання дошукатись істини. Цим людям відомо, що багато так званих істин перестають бути такими, якщо на них глянути з іншого боку… Це та сила, котру не спромоглася приручити жодна влада. З нею миряться, але її тримають у «холоді». Люди такі однакові всюди: в Америці, Німеччині, Африці — Зорін бачив їх, розмовляв з ними, сам був одним із них. І те, що настороженість на їх лицях змінилася на прагнення розібратись, свідчило про початок довіри. Він відчув те на рівні підсвідомості, ні — того — другого Зоріна, який, траплялося, виходив на передній план.

— Можна? — озвалася та сама жінка, що була кинула репліку щодо болю від введення магнезії.— Ось ви сказали електрофорез… Де, в якому місці накладаються електроди?

— Один на комірну зону — ну, нижче потилиці, другий внизу спини.

— Я також хочу дещо з’ясувати, — підвів руку молодий чоловік з азійським типом обличчя; мабуть, асистент чи аспірант першого року. — Якщо роблять ін’єкцію, то препарат розноситься кров’ю по всьому організмові і затримується там, де треба. Тобто надійність забезпечується… Чом би й вам не робити уколи розчином бішофіту?

— Була така думка, — відказав Зорін. — Але на це потрібен дозвіл медичних органів. А вони його не дають. Бішофіт — мінеральна сировина, яка містить домішки. Дія кожного з них зокрема на організм невідома. Ну, одному хворому якийсь із компонентів може бути корисним, іншому він протипоказаний. У нашому ж випадку вводиться лише сам магній, до того ж локально.

Озвався Спасов:

— Взагалі-то основні домішки бішофіту відомі. Наприклад, бром, йод… Відома й дія їх на організм. Але там є ще з десятка півтора компонентів, хоч і в мізерних кількостях… Як вони впливають на той чи інший орган, невідомо.

— От-от, — підхопив Зорін. — До того ж бішофіт з різних родовищ може мати суттєві відмінності… Наприклад, ваш — волгоградський і наш — полтавський. Адже це — мінерал. Геологічні умови формування родовища могли сильно відрізнятись. Ну, сольовим складом первинних вод, органікою і таким іншим.

Кілька пар очей, що досі були немов би зашторені, після цих слів засвітились. Мабуть, поясненням про формування мінералу Зорін дещо їм підтвердив.

— А я думала, чого це в мене бішофіт з різних упаковок по різному впливає на лікування суглобів… — озвалась молода білява жінка. — Це, справді, багато що пояснює.— Мить повагавшись, поцікавилась — А як ви бачите механізм дії бішофіту на хворобу?

— Гадаю, професійніше скаже про це Лариса Дмитрівна — вона медик, — відказав Зорін.

— Магній, як відомо, розслаблює,— мовила Колесникова, підвівшись, — Клітину, м’яз чи будь-що інше. В організмі, де обмаль магнію, його місце займає кальцій. З часом кальцій карбонізується. Хірурги, котрі роблять операції на серці, знають, що коронарні судини бувають вкрай твердими; скальпель об них тупиться. Отож магнію в організмі мусить бути достатньо аби його місце не займав кальцій. Ми досліджували вміст магнію в крові. В хворих на гіпертонію чи ішимічну хворобу серця його менше в два-чотири рази, ніж у здорової людини. Андрій Микитович згадав про американські дослідження… Вони там аналізували причини смертей. Висновок був такий: від браку магнію в організмі за сорок років померло вісім мільйонів людей.

Озвався Спасов:

— Яким методом ви досліджували вміст магнію в крові?

— Атомно-адсорбційною спектрофотометрією.

— А ви суглоби не пробували лікувати бішофітом? — озвалась білява.

— Пробували. Але ні на що оригінальне не спромоглися. Тільки підтвердили ваші дані на наших — полтавському та чернігівському бішофітах.

Зорін завважив вдоволення на повненькому кругловидому обличчі жінки, що запитувала. А ще він помітив, що зникли останні сліди відчуження на лицях господарів. Їх з Колесниковою, схоже, приймали вже як своїх.

— Від стресів, куріння, пиятики, — провадила тим часом Лариса, — судини напружуються і, перебуваючи в такому стані тривалий час, немов би дубіють; на них осідає спочатку холестерин, а потім кальцій; зрештою бляшки його вкривають всю судину і вона стає твердою, немов корал. Це відбувається за браку магнію в організмі. Отож ми маємо намір рекомендувати бішофіт для мінералізації всіляких напоїв, та й взагалі для вживання його з питною водою… — Колесникова сіла.

Знову підвіся Зорін.

— Ми приїхали не тільки за тим, аби поділитися творчими здобутками… Ну, до вашого методу лікування суглобів додати наш — лікування гіпертонії. Обидва методи — тільки частина того, що можна витягти з магнієвого мінералу. Вже тепер до нас звертаються хворі на геморой з проханням дати їм ректальні свічі з домішкою бішофіту. Звісно, за рекомендацією добровольців, яких ми пролікували. Але й не в цьому справа… Справжня перспектива застосування мінералу, як на мене, в його здатності підвищувати імунний бар’єр організму. Тепер, після Чорнобиля, сильно знижено імунітет людей. Бішофіт допоможе протидіяти всіляким хворобам, а водночас і врівноважить баланс магнію та кальцію. Наше завдання — ваше тут — у Росії, наше — в Україні зосередити увагу органів охорони здоров’я на цій особливості бішофіту. У нас хоч і не порахували, скільки людей гине від браку магнію в організмі, але смертей тут не менше ніж там — в Америці. Кошти, що йдуть на лікування та оплату лікарняних, величезні. Дещиці їх вистачить на асигнування глибших, ніж зараз, що проводяться, досліджень бішофіту. Для всякої путньої держави це мусить стати питанням стратегії. За його вирішенням стоїть не тільки здоров’я громадян, а й суттєве наповнення бюджету.

Зорін сів. Паузу, що якийсь час тривала по тому, порушив Спасов:

— Може я помилюся. Але якби мене запитали, що треба аби зробити відкриття, я відповів би: спромогтися побачити за окремими деталями ціле. Щойно Андрій Микитович дав нам урок такого бачення…

«Поштовх потрібен, — подумав Зорін. — Сильний поштовх в глибині свідомості, який би тормоснув не тільки розум і почуття, а й невидимий план людського Я. Таке виверження думки може статися в найнесподіваніших випадках. Воно може прийти у сні, в якійсь екстремальній ситуації, а може з’явитися і в час розслаблення.»…На мить у пам'яті полинула сумна лірична мелодія. На місці стіни з портретом Сєченова виникла сцена з декораціями до опери Пучіні. Актриса, котра грала роль Мадам Батерфляй, мала чарівний голос. Зорін насолоджувався співом, його погляд відпочивав на блискуче виконаних декораціях, поруч сиділи доньки — Марина й Ольга, які його й привели в оперу… І раптом — ідея! Вона увірвалася невідомо звідки, адже ні про що таке він не міркував. Враз змішалися люди в залі, сцена, кольори і звуки; натомість із хаосу з’явилася формула. Досі вона була десь глибоко в його думках. І ось, раптом, в мить умиротворення… «Авжеж, Спасов також має рацію, — подумав Зорін. — А тільки без осяяння, що мусить статися бодай один раз у житті, не буде відкриття. З ним — осяянням приходить і потужний запас волі». Зорін пригадав, як після того випадку він став відчувати час — дні, години, навіть хвилини. З кожною втраченою миттю він почував себе пограбованим.

Розтанула прозора перетинка, за якою на мить опинився Зорін. Долинув голос Спасова:

— Як ви вважаєте, Андрію Микитовичу, що потрібно вченому, аби зробити відкриття?

— Ідеєю треба жити, — мовив Зорін. — Ну, і звісно, те, що ви сказали…

«Пробоїна потрібна, — подумав він. — Між цим і тим світом. Треба, щоб тебе хоч на мить туди впустили».

— …Ну, і звісно, наполегливість, — провадив він. Бо переконати у правоті нової ідеї значно важче, ніж до неї прийти. Ви маєте усталений порядок, на якому часто тримається чийсь авторитет. По суті ви втягуєтесь у боротьбу на два фронти: ідей і людей. І другий фронт значно важчий — повірте мені.

— Цікава думка… — мовив Спасов. — Ну, а тепер повернемося до того, що я сказав на самому початку, що це, хе-хе, симпозіум. Ми послухали вчених з України, тепер послухаємо росіян. Прошу Нелю Пилипівну, — звернувся він до білявої, за методикою якої лікували суглоби.

Позаду залишилися вогні Волгограду, поїзд в'їздив у темряву.

Цього разу Зорін і Колесникова їхали в напівпорожньому вагоні. В купе ще витали запахи парфумів, що їх залишили по собі дві співробітниці кафедри, котрі разом із Спасовим прийшли їх провести., а на дні пластмасових келишків червоніло кримське вино, яке вони тут випили «на коня».

«Все було по-людському», — подумав Зорін. Він спостеріг, що обличчя його супутниці, котре до прибуття у Волгоград виказувало очікування чогось не дуже приємного, тепер світилося оптимізмом.

— Знаєте, Андрію Микитовичу, — озвалась Лариса, — до мого аспірантського плану доведеться, мабуть, вносити зміни.

— Так?

— Так. Сьогодні я подивилася на нашу тему чужими очима. Вона, справді, варта уваги. — Раптом запитала — Як ваша рана?

— Трохи шпигає.

Колесникова промила поріз перекисом водню зі своєї мініатюрної аптечки, змастила йодом. Відчуваючи дотики її рук, Зорін вперше подивився на неї очима не колеги, а чоловіка, та завважив, що вона не обділена ні вродою, ні поставою. «Єдина вада — подумав він з іронією, — що вона значно молодша від мене». Він поспішив відвести очі, аби не виказати ніжності, що в них на мить сяйнула.

— Я ось подумала, — озвалась Лариса, притискаючи по краях свіжий пластир, — чи не могли б ви стати моїм науковим керівником? Тобто другим…

— Але ж я — гірник, — здивувався Зорін.

— Ну, перший керівник Дзяк — медик, а ви — другий… В медичних колах вас знають. До того ж ви — батько бішофіту.

— Хм, батько… А як на це подивиться Георгій Вікторович?

— Добре подивиться, бо це його ідея.

— Он воно що. А мені він жодного разу…

— Ну, він — на мій розсуд…

«Щастить мені на Колесникових, — подумав Зорін. — Володимир Колесников — мій учень і друг, тепер ось Лариса…» Він пригадав, як здивувався, коли Дзяк запропонував йому в помічниці свою аспірантку на прізвище Колесникова. Як потім з’ясувалося, вони з Володимиром не були навіть знайомі.

У кабінеті ще витав дух вченої ради відділу, на якому доктор наук Халимендик доповідав про наслідки впровадження його розробки в шахтах Західного Донбасу. Ідея була, справді, оригінальна. Штрек, який від природних факторів і техногенних коливань масиву шахтного поля часто деформувався, тепер поводив себе як броньована гнучка труба — без руйнування кріплення. Він нагадував чимось велетенського дощового черв’яка в товщі порід, якого можна було зігнути, але неможливо було сплющити.

Зорін спершу не поділяв ідеї свого учня, та згодом під тиском його доказів та прикладів з гірничої практики не тільки змінив думку, а й став всіляко сприяти розробці. Впровадивши метод у себе на шахті, директор-учений десь за півроку зробив виробництво рентабельним.

Зорін підготував вісімнадцять докторів наук, але справжніми своїми вихованцями вважав Володимира Колесникова і Юрія Халимендика. В кожному з них він часом спостерігав часточку самого себе. Це були рівні за інтелектом, але відмінні в науковій орієнтації люди. Колесников більше тяжів до теоретичних розробок, Халимендик — до використання теорії в гірничій практиці. Під час їхніх палких полемік Зорін, бувало, грівся, як біля багаття.

Якусь мить він ще жив проблемами вченої ради, та раптом пролунав телефонний дзвінок. Почувся незнайомий жіночий голос. То була дружина їхнього пацієнта — директора одного НДІ, котрого вони лікували від гіпертонії.

Враз Зорін опинився в іншому вимірі.

— Іванові Петровичу погано, — сказала жінка.

— Такого не мусило бути, — відповів Зорін. — Як це сталося?

На тому кінці помовчали, а тоді взяв трубку сам хворий.

— Все було — не треба краще, — голос його був тремтливий і слабкий. — Та тут у нас один захистив дисертацію. Спровокували на бенкет… І вже другого дня від вашого лікування не залишилося і сліду.

«А хай тобі чорт!»— лайнувся подумки Зорін. Він уперше подумав не про здоров’я людини і навіть не про долю методу, а про себе. Адже про лікування директора знало чимало. Були поміж них і ті, кого відсіяли з авторів заявки на відкриття, а були й просто з лихим оком. Якщо, не приведи Боже, станеться найгірше, то про це безперечно довідаються в Комітеті. На мить у пам’яті сяйнув прожектор та висвітив довгий шлях від ідеї до остаточної формули заявки на відкриття, з першими перевірками на собі і потерпанням за наслідки, з суперечками з опонентами та наверненням їх у «свою віру», з поневіряннями в поїздах, частими відрядженнями і негараздами через те з дружиною.

— Алло, алло… Ви чуєте? — сполошився директор, бо в трубці не озивались.

— Чую, — сказав Зорін.

— То як мені бути?

— Звідки ви телефонуєте?

— З дому. А точніше — з ліжка.

— Залишайтесь там і очікуйте мого дзвінка. — Зорін поклав трубку.

Він почав набирати номер телефону Залізничної лікарні, де працювала Колесникова. Там не відповідали. Тим часом емоційний спалах, якщо не сказати паніка, що на час охопила його, стала гаситись думкою. Пробуджувався одвічний зорінський рефлекс допитливості.

«Чому алкоголь нейтралізує лікування?»

«Під час електрофорезу іони магнію проникають в тіло і там накопичуються в депо клітин, щоб потім бути використаними як будівельний матеріал при відновленні клітин. А в тих клітинах (у даному випадку клітинах судин), в які при їх регенерації ввійшли іони кальцію, магній їх (іони кальцію) витискає; судина поновлює еластичність. Процес заміни відбувається поволі; спочатку магній витискає кальцій з депо клітин, а тоді і з усієї «арматури» судини. Тому одужання директора йшло повільно, але надійно. Перші п’ять процедур електрофорезу з бішофітом показали поступове зниження артеріального тиску. А ще через десять процедур тиск знизився зі 180/120 до 140/90, водночас покращилась робота серця. Директор буквально ожив.

І ось у шлунок потрапляє алкоголь; кров розносить його по всьому організму. Опинившись у клітинах судин, він нейтралізує притягальну силу двовалентного магнію, а саме: зв’язує його в сполуку алкоголят магнію; магній втрачає здатність вплітатися в «арматуру» судини. Блокуючи дію магнію, алкоголь водночас не блокує дії кальцію. Відбувається знову насичення судин кальцієм, який згодом, завдяки взаємодії з вуглекислотою, перетворюється на вапно; судини стають ламкими».

Тоді, після одужання, Колесникова попередила:

— Подалі від чарки.

— І в рот не братиму, — запевнив директор.

У Залізничній лікарні нарешті взяли трубку. По хвилі почувся Ларисин голос. Вислухавши Зоріна, вона сказала:

— АндріюМикитовичу, він нас підставив.

— Авжеж… То як нам бути? Георгія Вікторовича повідомимо?

— Давайте з цим потерпимо… Спробуємо ще один цикл.

Домовились зустрітись на квартирі у хворого.

Зорін дивився у простір кабінету, де ще недавно було людно й гомінко. Це сюди колись привів повнуватого чоловіка з характерним для гіпертоніка кольором обличчя один колега-гірник.

— Скажу вам прямо, Андрію Микитовичу, — сказав після знайомства той чоловік. — Я в це не вірю. Але оскільки мені вже нічого не допомагає, то чом би й не спробувати. Гірше навряд чи буде, адже прямо в кров ви нічого не вводите. І ще одне — у стаціонар я не ляжу.

…Професор Дзяк був не проти того, аби лікувати хворого, але, довідавшись про його намір не лягати в лікарню, спохмурнів.

— Андрію Микитовичу, це ризик. Сьогодні ми його пролікуємо, а завтра він десь зайву чарку… Я знаю сучасних керівників. У них напружена робота перемежовується нервовими зривами і бенкетами.

Колесникова, котра була при тій розмові, зауважила:

— Та гірше не буде.

— Від нашого лікування, справді, гірше не стане. Але якщо йому нічого вже не допоможе, то лихо, якщо таке станеться, спишуть на наш метод. А це значить буде покладено хрест на відкритті, до якого ми йшли довгих десять років.

Дзяк казав правду, але Зоріну хотілося допомогти людині, а водночас ще раз переконатися в дієвості методу. Прагнула перевірки й Колесникова, в дисертації якої бішофітний метод займав чільне місце.

Вони не переконували Дзяка; просто сиділи в його кабінеті, кожен обмірковував ситуацію.

— А-а, Бог з ним — спробуємо, — сказав Дзяк. — Але перед тим його слід добре обстежити.

Як з’ясувалося, стан хворого був критичний. На електро- і ехокардіограмах читалися не тільки ознаки гіпертонії, а також ішемічної хвороби серця, перенесеного інфаркту міокарда, про які директор і не здогадувався.

Ознайомившись з усім тим, Дзяк тоді сказав:

— Ми свідомо підставляємо себе. Ви тільки подивіться: у нього знижена скорочувальна функція лівого шлуночка серця, явне перевантаження порожнин серця… З таким букетом болячок потрібне серйозне стаціонарне лікування. Але оскільки ми втягли хворого в обстеження, тобто сказали «А», то треба вже казати й «Б».

На мить Зорін пригадав запитання Спасова:

«Як ви вважаєте, що треба вченому, аби зробити відкриття?»

«Перш за все не підставити себе». — відказав він подумки уявному колезі з Волгограда.

Тепер, коли їхню заявку на відкриття невідомих властивостей бішофіту Комітет розіслав ученим усього світу і очікує відгуків, вони, автори, йдуть на ризиковану авантюру. І справа була не так в особистому ризику, як в опороченні ідеї ефективного і безболісного методу лікування.

Зорін очікував Колесникову біля під’їзду будинку, в якому мешкав директор.

Вона приїхала на машині швидкої допомоги. Була в білому халаті і привезла прилад для електрофорезу.

Двері відчинила дружина хворого; на обличчі її вгадувалася погано прихована тривога і, може, Зоріну те тільки здалося, почуття провини. В не надто дорого, як для директора, мебльованій оселі пахло ліками і страхом. З блідого, в червоних судинах обличчя, а також приреченості в погляді хворого, можна було здогадатись, що ця ніч була для нього критичною.

Після привітання директор почав оповідати про те, що сталося, але Зорін урвав:

— Не треба, бо слідом за згадкою може прийти й стан, у якому ви побували.

Тим часом Колесникова заходилася міряти тиск.

— Сто вісімдесят на сто двадцять, — сказала по часі.— Ті самі числа, що були й до лікування. — Вона уважно подивилася в обличчя хворого, додала — Крім магнію, вам потрібен бром, щоб зняти нервове напруження.

— Коліть що хочете, аби тільки збити цей клятий тиск.

— Колоти нічого не будемо і пити вам нічого не треба. Все це потрапить в організм з допомогою того ж електрофорезу, тобто через шкіру.

— Лягайте на спину, — сказав Зорін, встановлюючи на стільці прилад. — Щоб вам було зрозуміло, про що йдеться… Того разу ми змочували розчином бішофіту тільки один електрод і в тіло проникали іони магнію — ну, вони мають позитивний заряд. Тепер змочимо також другий електрод, а відтак у тіло проникатимуть компоненти бішофіту, що мають від’ємний заряд, а саме іони брому, йоду, хлору.

Директорові після першого сеансу краще не стало, але коли вони його вже покидали, в очах його світилась надія. Просвітліло й обличчя його дружини.

Дзвінок був міжміський — Зорін здогадався з коротких пауз між сигналами.

— Андрія Микитовича можна? — почув він чоловічий голос.

— Це я.

— Потоцький турбує з Комітету…

— О-о! Я вас вітаю, Володимире Вікторовичу…

— Доброго дня. Буду лаконічним, бо тепер дорого коштують міжнародні переговори. Відгуки на вашу заявку нарешті надійшли. Не всі, звісно, але в такій кількості, що експерти розглядатимуть. Найближчим часом очікуємо ще три з московських медичних інститутів. Одразу після цього збереться комісія. Не виключено, що виникнуть запитання і вам доведеться приїхати. Майте це на увазі, коли плануватимете час на найближчі три-чотири тижні. Я дам вам знати за тиждень по телефону або телеграмою… Ви все зрозуміли, Андрію Микитовичу?

— Все.

— Тоді моє вам шанування. — Почувши у відповідь «До побачення», Потоцький поклав трубку.

На мить Зорін відчув себе на останньому — десятому майданчику між маршами, східцями яких були дні, місяці й роки. Ті височезні в десять років сходи ніщо не підтримувало; вони могли завалитися будь-якої миті та поховати під собою найдорожче — ідею, з якою були пов'язані не тільки надії на майбутнє його та його дочок, а й борг. Його борг, про який ніхто не знав, але який сидів у свідомості від 1979 року. Частину його він уже спокутував онкохворобою, якої, на щастя, позбувся. Але сплатою основної частини боргу було б визнання їхнього відкриття, а відтак оприлюднення перед усім світом дивовижних властивостей бішофіту, зокрема й підвищення імунітету. В післячорнобильський час це врятувало б життя сотням тисяч людей.

Якщо ще недавно Зорін подумки квапив Потоцького, квапив Комітет з відкриттів, то тепер, коли пацієнт, якого вони згодилися лікувати, перебував у критичному стані, він молив Бога, аби там не поспішали… Незначне зниження тиску в директора НДІ почалося тільки після четвертого сеансу електрофорезу. Тим часом дехто з зацікавлених осіб уже довідався про те, що сталось, і намагався вивідати про хід лікування.

— І все ж відкриття є,— сказав він уголос.

Дзвінок Потоцького означав, що переважна більшість відгуків була схвальною. Інакше той просто не озвався б, а надіслав би негативне рішення комісії, та й по всьому.

«Цікаво, чи надійшов відгук з Ліону?»— майнула думка.

Перевірка бішофіту у Франції почалася з пригоди. Доцент медичного інституту Коваль,[41] котра відбувала до Ліону на стажування, за наполяганням Зоріна й Колесникової, взяла з собою пакетик порошку бішофіту, аби там провести дослідження його імунних властивостей. Та в аеропорту французькі митники заарештували багаж, запідозривши Коваль в провезенні наркотиків. Цілу добу з’ясовували, що й до чого. Зрештою все закінчилося благополучно — допомогли колеги-медики з Ліону та знання Коваль французької. Правда, вона згадувала Зоріна й Колесникову «не злим, тихим словом».

Протягом півроку вчена з України разом з французькими професорами на новітньому науковому обладнанні вивчала властивості бішофіту і встановила, що водний його розчин активізує клітини імунної системи, тобто підвищує імунітет людини.

Незадовго до того професор Спасов також довів здатність бішофіту підвищувати імунну систему тварин.

До 1979 року Зорін не надто замислювався над відповідальністю вченого за свої наукові розробки. З вересня ж 79-го в його свідомість оселився хтось, хто фіксував та накопичував факти ядерних експериментів над людьми. А вже після Чорнобиля той хтось завів кримінальну справу — не на нього, не на виконавців експерименту, а на систему, в якій таке стало можливим. У тій справі йому, Зоріну, поки що відводилася роль свідка, з мовчазної згоди якого було закладено міну уповільненої дії під шахтарський регіон.

Публікації, оповіді людей, які він колись залишав без уваги, тепер відкладалися в пам’яті, систематизувалися, порівнювались. Так, Зорін, довідавшись про вибух на Тоцькому полігоні, звернув увагу, що його було проведено майже в ті дні вересня (14-го), а тільки 1954-го, що й на шахті «Юнком». Тільки там, на Тоцькому полігоні, все робилося значно брутальніше. Була підірвана атомна бомба потужністю в сто кілотонн тротилу. Кілька тисяч загинуло на місці. В госпіталі Самари, Свердловська, Оренбурга суцільним потоком пішли обпалені, осліплі, оглухлі. Три найближчі села згоріли дотла. На решту випав радіоактивний попіл та ядерний смерч пронісся довкіллям радіусом у п’ятдесят кілометрів. Із скалічених одразу взяли підписку про нерозголошення.

Ідея випробування належала заступникові міністра оборони маршалу Жукову. Схвалив Хрущов, якому він її подав. План був простий, як і все геніальне: на полігоні збирається сорок тисяч війська, розташовуються різноманітні зразки бойової техніки, споруджуються всілякі будівлі, навіть приганяється домашня худоба (для чистоти експерименту) і кидається на них атомна бомба вдвічі потужніша від тієї, що знищила Хіросіму.

Для повноти аналогії бомбу скинув бомбардувальник Ту-4, скопійований з американської «суперфортеці» В-29, відомий під назвою «Енола Гей». В районі полігону знаходилися п’ятнадцять сіл, що робило експеримент ще цікавішим і пізнавальнішим.

Військових попередили, що буде випробувано нову зброю, їх посадили в окопи неповного профілю в самих тільки гімнастерках і пілотках, та наказали одразу після вибуху наступати в бік епіцентру.

Мешканців сіл і взагалі ні про що не попереджали.

А 1955-го крізь ядерний гриб на полігоні Нової Землі змусили пролетіти цілий полк бомбардувальників Іл-28, екіпажі яких заздалегідь підписали папери про те, що «ніколи нікому не повідомлять» з якої причини вони почнуть помирати за два місяці по тому. Полігон на Новій Землі обслуговували солдати будбату. Після першого ядерного випробування над ними вони підняли повстання, а відтак були знищені всі до одного.

1954, 1955 роки… Якби Андрій не вступив був до вузу, то не виключено, що й він опинився б поміж піддослідних.

З’явився колись у світі чоловік, котрий добровільно взяв на себе гріхи людства. Зорін не належав до його воїнства, але зернятко сутності того чоловіка в ньому все ж було. Його уклала колись в його дитячу душу мама — Олександра Семенівна Забашня; воно пролежало там без проростання більшу частину життя. Зернятко можна було назвати й совістю, але не тією, що її встановлюють «правила гри», за якими існує суспільство, а совістю вищого порядку, складовою якої є любов і почуття відповідальності за все і за всіх.

Потрібне було моральне потрясіння, щоб зернинка дала сходи. З тим Зорін немов би піднявся на висоту, з якої стали видні вже не тільки деталі, а ціле, та побачив кількасотмільйонну людність, як одни організм; той організм був пронизаний безліччю щупальців; його щось формувало (ліпило), ніби він — глина. І якщо до 1954 року в ту «глину» вдмухували певну, апріорно задану, сутність, то з 1954-го вже почали ліпити й фізично. Мутації-бо, що стали з’являтися в цілих поколіннях людей, тягли за собою зміну також людської форми. Яку подобу хотіла виліпити та вища (не Божа) сила, вона, мабуть, і сама не знала. Не було-бо «класика», який розробив би фізичну подобу істоти… Але якби її форму (матрицю) все таки виліпили у відповідності до змісту, то це був би двоголовий, чотирирукий (за кількістю сторін світу) гібон з кволими суто людськими рефлексами.

Напевне, існує межа, за якою вже не можна спотворити ні людської сутності, ані її подоби, бо тоді вмикається запобіжник, який руйнує щупальця… Зорін був складовою запобіжника, хоч і не розумів того. Часом йому здавалося, що перед ним хтось ставив проблему, дарував ідеї для її вирішення і підбирав однодумців з такою самою свідомістю, як і в нього, спеціалістів, котрі бачили зв’язок між хворобою окремої людини і хворобою всього суспільства.

Препарат, що вони відкрили, не просто лікує, він мобілізує сили, які захищають організм не тільки від інфекційних хвороб, а й від генетичного каліцтва суто людської природи. Впровадження його в практику дасть можливість поволі поновлювати зруйновану атомними випробуваннями імунну систему. Тоді й почнеться справжня сплата боргу, що тяжів над ним упродовж майже двох десятиліть.

Цьому відкриттю Зорін надавав не меншого значення, аніж тому — першому в його житті і в історії гірничої науки. І доля його залежала тепер від однієї людини, котру вони добровільно взялися оздоровити.

Він подивився на телефон, але не наважився зняти трубку та поцікавитись станом хворого. Надто багато залежало від того дзвінка.