"Дві вершини Гороскопу" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

Аргумент на користь…

Легковик директора шахти, проминувши самарські плавні, крізь які пролягала траса «Харків—Сімферополь», вискочив на згірок і вже нісся вздовж смуги дерев. Займався ранок останнього дня червня; дорога ще не перетворилася на суцільний потік автомашин, і водій витискав швидкість до ста двадцяти кілометрів за годину.

— …А він вам пояснив, чому? — озвався Колесников, котрий сидів поруч з водієм.

— Ну, сказав по телефону, що хоче показати нове кріплення.

— Та він уже ж показував.

— То був просто сталевий профіль. А тепер ним уже кріпиться штрек.

— Он воно що… — Колесников покосився на водія, додав — Ризиковано.

«Авжеж…»— подумав Зорін.

— Втім, для науки корисно, — знову озвався Колесников. — Негативний результат — також результат.

— Мабуть що… — погодився Зорін, а сам міркував — «Тільки не тепер, коли стагнують геть усі виробництва».

Юрій Михайлович Халимендик,[30] директор шахти «Західно-донбаська», у якого Зорін був науковим керівником докторської дисертації, втім, запросив їх не тільки аби показати зразок кріплення, що він почав застосовувати. Наміри були серйозніші. Демонстрація кріплення мала покласти край багаторічній полеміці; звісно, на користь Халимендика.

Чи не найбільших втрат зазнавали шахти від того, що доводилося перекріплювати гірничі виробки. Надто на глибоких горизонтах, де товстелезні сталеві профілі крутило немов дріт. Боротися з цим лихом було неможливо. Для Зоріна, котрий вісім років пропрацював ученим секретарем секції гірничого тиску при Мінвуглепромі СРСР, це була аксіома.

Показував Зорін Халимендику і свої власні заміри зсувів порід на багатьох шахтах, аж до глибин 1000–1200 м. Руйнувалися навіть виробки, що їх підтримували товстелезні залізобетонні блоки.

«Такій силі, справді, протидіяти неможливо, — погоджувався Халимендик. — Та й не потрібно. Її просто слід розкласти на складові. І вже з ними боротись». Він наводив якісь розрахунки, але ні на Зоріна, ні на вчених відділу вони враження не справляли. Директорові-вченому закидали навіть незнання природи гірничого тиску.

В очах Зоріна заряботіло. Одразу за придорожніми деревами розкинулося соняшникове поле. Міріади маленьких сонць зливалися в суцільне море жовтизни. На мить у пам’яті постала хата під очеретом і головки соняхів уздовж паркану… Хоч недовго йому судилося мешкати в Мишуриному Розі, але то було місце першого ковтка повітря, першого крику і перших откровень.

«Жив колись старий козак війська запорозького Мишура, — згадав Зорін оповідь діда Архипа. — Бачиш, як круто — рогом Дніпро повертає? Ото ж Мишура й збудував на тому місці причал і переправу. Тому й місцину нарекли Мишуриним Рогом».

Залишилося позаду соняшникове поле, а з ним і згадка про дитинство, але йому на мить здалося, що між тодішнім хлопчиком Андрійком і ним теперішнім виник місток. Власне, місток існував завжди, але він на якийсь час забув про нього. І ось через багато-багато років згадав. Назва йому — допитливість. Мабуть, колись Абрамов розпізнав у ньому цю рису, і він, Зорін, тепер також гуртував довкола себе людей з такою ж ознакою. Допитливість у поєднанні з дослідницьким рефлексом і є те, що називають талантом ученого. Якою б не була людина за вдачею і як би не помилялась, але якщо вона не розгубила отих дитячих рис, то рано чи пізно визнавала свою помилку. А визнати помилку — це висповідатись.

Очікував Зорін визнання помилки і від Халимендика, але той добирав усе нових і нових доказів. Ними ставали вже не математичні розрахунки можливостей нового кріплення, не логіка, а факт. У нього на шахті діяла група спеціалістів, яка не тільки спостерігала за проявими гірничого тиску та робила відповідні заміри, а й розробляла заходи протидії. Один з тієї групи вже захистив кандидатську дисертацію, ще один був на підході до захисту. По суті, це було мисляче ядро шахтного колективу, яке тісно співпрацювало з ІГТМом, їх можна було побачити в фондах інституту, на всіляких тематичних нарадах; вони часто приїздили на консультації до Зоріна та Колесникова. Проте їхні розробки не завжди узгоджувалися з усталеними науковими поняттями. В них була якась своя істина, підкріплена своїми ж фактами.

На дорозі побільшало зустрічного транспорту. Машини мчали повз них із гуркотом снаряда. Павлоград був десь за десять-п’ятнадцять кілометрів.

«Це до пори, до часу… — міркував Зорін. — Гірничий тиск дає про себе знати в найнесподіваніший спосіб і дуже часто там, де на нього й не очікуєш. Он у Донбасі шахтні поля перекриваються товщами пісковиків — найміцніших з порід, а виробки руйнуються і часто з великим лихом.

…Кліть спускалася поволі і так само поволі відбивалася зміна тиску на вушних перетинках. Зорін подумав, що вони вже десь між четвертим і п’ятим горизонтами. Шахтарі, котрі спускалися в першу зміну, мовчали; їх стримувала присутність директора. Ліфт уповільнив хід; промені коногонок заковзали по рудій цегляній кладці ствола, висвічуючи де-не-де сольові нарости від патьоків води… Гуркнули двері, шахтарі враз спорожнили кліть і розчинилися в тунелі.

— Чого ви нас так зрання?.. — запитав Колесников у Халимендика, коли вони вже прямували магістральним штреком.

— Хто рано встає, тому й Бог дає,— відказав той з усміхом. — Я запросив вас як консультантів.

Він був дещо вищий і справніший від Зоріна й Колесникова; йшов швидко, водночас спрямовуючи промінь світильника то на колію, то на склепіння тунелю, під яким тьмяно поблимували лампи денного світла.

Хвилин за п’ятнадцять Халимендик повернув у тунель значно вужчий і, пройшовши кілька десятків кроків, зупинився.

То був штрек з колією і дерев’яним настилом для шахтарів. Хоч від магістрального тунелю вони відійшли не більше сотні кроків, але тут уже відчувався брак повітря. Йти стало важко. На зауваження про це Зоріна Халимендик відказав:

— Справді, але ми тут довго не затримаємось.

Місцями штрек просів. З-під затяжок, що тріснули, на хідник насипало перем’ятої породи. Тим часом попереду почувся притлумлений гуркіт. Невдовзі в променях коногонок заіскрилися міріади пилинок. То повіяло з лави, яка запрацювала.

Вони вже йшли повз конвеєр, нахиляючись та черкаючи касками об кріплення. Штрек нагадував велетенську горлянку, всередині якої рухались люди. Місцями чиїсь «пальці» перетискали її, але щоб задушити зовсім, у пальців «бракувало» сили.

— Скільки років цьому штреку? — озвався Колесников.

— Трохи більше двох, — відказав директор.

— В Центральному Донбасі такі виробки стоять від п’яти до восьми років, — знову Колесников.

— Ну, тут пласти залягають близько один від одного і

порода специфічна.

Тим часом вони підійшли до місця, де штрек просів так, що ледь не торкався конвеєра, який уже запрацював.

Пролазили навпочіпки. В пам’яті Зоріна, котрому не раз доводилося брати участь у комісіях з розслідувань нещасних випадків, поставали тіла загиблих шахтарів, яких придушило кріпленням. Моторошний холодок пробіг у нього по спині, коли куртка зачепилась за тріску зламаної затяжки.

Зрештою вони подолали небезпечне місце.

— Ну, далі вже йти не варто, — сказав Халимендик. — У таких умовах і працюємо… Не встигнуть прохідники здати виробку, як її треба вже перекріпляти. Того й вугілля таке дороге.

Зорін провів променем світильника по кріпленню. То були сталеві стояки, з’єднані вгорі, які на третину вгрузли в грунт. В місці, під яким вони щойно пролізли, арку погнуло; на згині полущилась корозія і там угадувався сірий метал. Отже, деформація сталася зовсім недавно. Попереду в промені світильника виднілося ще одне просідання покрівлі і купа породи на хіднику.

«Мишоловка,»— майнуло в голові у Зоріна; він відчув, як від нестачі кисню сильно калатає серце. Проте цікавість взяла гору.

— Хочу подивитись, що воно за порода, — спинив він Халимендика й Колесникова, котрі повернули назад.

У виробках шахт Донеччини він, бувало, витягував затяжку й подовгу розглядав піщаник, аргеліт чи алевроліт, під яким кутом вони залягають, як поруйновані. Відтак мав уже повну картину, як та порода поводитиметься на шахтному полі.

Тут затяжки-обаполи повгиналися, місцями тріснули від колосального тиску.

Халимендик, уздрівши, що Зорін вхопився за уламок затяжки з наміром його висмикнути, крикнув:

— Андрію Микитовичу, це небез…

Останнє слово заглушив тріск; грубі обаполи між двома ребрами-арками почали ламатися немов картонні, і з покрівлі у виробку гунула порода. Зорін устиг відскочити, але спіткнувся і тієї ж миті йому привалило ноги. Спробував випручатись, але купа збільшувалась так швидко, немов би нагорі відкрили шибер; Зоріна засипало по груди. Він не встиг ні про що подумати, в нього навіть не увійшов страх, як раптом настала тиша.

Виробку заповнило по конвеєрну стрічку; полотно терлося об породу. Бракувало повітря й давило груди; Зорін задихався. Проте руки були вільні і він став відкидати з себе шматки чорного спресованого глею. «Мабуть, не судилося мені вже побачити бодай одного онука…»— подумав він.

І тут зашурхотіло. З другого боку завалу греблися. Скоро звідти сяйнуло променем і почувся голос Халимендика:

— Андрію Микитовичу, з вами все гаразд?

— Та тут от… — озвався він

В дірку просунувся Халимендик, а за ним — Колесников. Директор шарпнув за дріт-вимикач, що тягнувся вздовж конвеєра, і стрічка зупинилась. Вони кинулись до Зоріна і заходились розгрібати породу.

Почулося потріскування та металевий скрегіт в місцях з’єднання арок. Кріплення штреку заколивалось немов горлянка, при ковтанні. Шахтарі в таких випадках хутко вимітаються в безпечне місце.

На обличчях, що схилились над Зоріним, вгадувалися тривога і страх.

— А я думав, що ви вже побігли по гірничорятівників, — сказав Зорін, задихаючись.

Озвався директор:

— Моє прізвище походить від слова халамидник, а воно означає босяк, бешкетник, себто несерйозна людина. В житті інколи конче треба бути несерйозним.

— Андрію Микитовичу, — сказав Колесников, спостерігши як важко дихає Зорін, — може, вам саморятівник?..

— Потерпимо, — відказав Зорін, допомагаючи їм відкидати з себе породу.

Ноги не пошкодило, проте боліли гомілки.

З тріском зламалась затяжка за два кроки від того місця, де щойно лежав Зорін, і звідти вдарив «струмінь» перем’ятої породи.

— Швидко звідси! — вигукнув Колесников і силоміць підштовхнув Зоріна до пролазу.

Останнім виборсався Халимендик.

Масив конвульсійно здригався; звільнене від породи місце біля конвейєрної стрічки почало засипати.

— Тікаймо! — ревнув директор.

Та вже через півсотні кроків він зупинився. Тоді подивився на свої ноги; він був без одного чобота.

В ухах у Зоріна шуміло, немов би десь поблизу текла вода. Давалася взнаки гіпертонія, яку він нажив колись за аналогічної ситуації. Випадок так глибоко запав у свідомість, що йому, як тільки він про нього згадував, здавалося немов усе те сталося ось учора. Проте відтоді минуло щонайменше п’ятнадцять років. Йому було тоді стільки ж, скільки його учням зараз.

— Заждіть мене тут, — озвався Халимендик, прислухаючись до тиші, яка настала. — Я збігаю по чобіт.

— А, може, почекаємо? — сказав Зорін. — Хай там перерозподіл тиску завершиться.

— Ось-ось, перерозподіл… — підхопив зраділо Халимендик. — У нас тут перерозподіл тиску відбувається з кожним метром проходки. У приконтурній частині утворюється щось на зразок буферної зони радіусом від п’яти і більше метрів. Її краще не займати, адже вище вибирається пласт «це сьомий». Ось воно і грає… Я показав вам крайню стадію нестабільності виробки. Сьогодні в другу зміну її вже почнуть перекріпляти. — Мить поміркувавши, він сказав — Тільки не подумайте, що я хотів настрахати. Так сталося…

— Це я винен, — озвався Зорін. — Не слід було займати ту кляту затяжку.

— Вашої провини тут немає. Це непорозуміння. Але якби, не доведи Боже, щось сталося б, то відповідати довелося б мені. Чого, мовляв, дотягнув виробку аж до такого стану? Та ще й людей повів… — Халимендик знову прислухався, а тоді подався по чобіт. Зорін з Колесниковим пішли слідом.

— …Цей штрек уже кріплено новим способом, — сказав директор. — Я просив би вас, Андрію Микитовичу, і вас, Володю, бути уважними. Мені б не хотілося щоб ви сприйняли це як перенесення нашої дискусії в шахту, бо тоді у вас може спрацювати зворотна реакція. Отож: хто має очі та побачить.

Зорін завважив одразу, що склепіння арок, якими кріпилася виробка, підпирали посередині балки. З одного боку від тих «перпендикулярів» пролягала колія, з другого був настил-хідник.

«Десь я вже бачив такі підпорки, — майнула думка в Зоріна. — Здається, на якійсь із луганських шахт.»

— А чого підпорки стоять дуже часто? До того ж не дерев'яні, а металеві? — озвався Колесников.

— Я міг би відповісти, але скоро ви самі збагнете чому.

Через кілька сот кроків штрек ніби став нижчим, але ні «перпендикуляри», ні арки нітрохи не покрутило.

Зорін зупинився і повів променем у з'єднання арок; їх не було порушено. Правда широка металева п’ята під «перпендикуляром» вгрузла в грунт.

— Там, над нами, метрів вісім-дев’ять, — пласт «це сім», — озвався Халимендик. — Порода між цим пластом, де ми тепер, і ним порушена. До того ж там ведуться роботи і отже, масив дихає. Це кріплення витримує тиск у двадцять п'ять тонн, ремонтина, — він показав на підпорку, — здатна витримати стільки ж. Якщо тиск перевищує п’ятдесят тонн, то арки в місцях з’єднання трохи зсуваються, ремонтини в хомутних з’єднаннях — також. Що відбувається по тому? — Халимендик повів променем на Колесникова.

Володимир не озивався. Мабуть, пригадував свої аргументи, що їх, бувало, наводив у суперечках з колегою-виробничником.

А Зорін раптом відчув, як рушиться одна з незаперечних істин гірничої науки. Власне, істина була істиною тільки для Центрального Донбасу, де породи, що вміщують у собі вугільні верстви, відрізняються від західнодонбаських монолітністю і твердістю. Там вони залягають плитами, тут перем’яті, сипучі. Там, якщо плита посунулась, то вже жодна сила не здатна їй протистояти; надто на великих глибинах. Тут — насип, тиск якого можна, справді, розкласти. І цим скористався Халимендик. Зорін відчув, як у ньому зійшлися двоє людей: один гарячково підшукував аргументи, аби довести свою правоту, другий радів, що нарешті покладено край багаторічній дискусії. На мить він згадав професора Чернова, котрий на його захисті витяг з кишені записку, писану ним, Черновим, десь за рік до того, і на очах у членів вченої ради подер. Там було записано, що в місцях, де велася проходка зорінським методом, стануться викиди.

— Я, здається, докумекав у чому справа, — озвався нарешті Колесников. — Ребро кріплення, піддаючись тискові, зменшується і цим підставляє під тиск два сусідні ребра. А ті також, трохи піддавшись, діляться тиском з іншими… Щось схоже на дощового черв’яка, який скорочуючи тіло, зближує свої кільця — ребра жорсткості, а відтак тискові протидіє вже не одне кільце, а майже всі.

— Це ви ловко щодо черв'яка… — сказав Халимендик. — Все так і відбувається. Але тут є ще одна особливість. Перем’ята порода, яка облягає черв’яка, але не може його розчавити, у приконтурній зоні ущільнюється, злежується, перетворюється у щось, що нагадує моноліт, в вже він захищає виробку від руйнування.

— Дотепно, — мовив Колесников. — Але що станеться, якщо відбудеться горизонтальний зсув?

— Таке трапляється, — озвався Халимендик, трохи поміркувавши. — Ми знаємо, в якому місці шахтного поля вони можуть проявитись. В таких випадках ставимо кільцеве кріплення, яке ще більше нагадує вашого дощового черв’яка, тобто є аналогом винайденого нами кріплення.

— Як довго ви вже користуєтесь цим кріпленням? — поцікавився Колесников.

— Два роки, — відказав Халимендик.

— Ото ви два роки з нами сперечалися і не казали…

— Ні, ну, я ж не був до кінця переконаний… Ви з Андрієм Микитовичем завжди такими аргументами мене притискали…

Подав голос Зорін:

— Всі знали, що протистояти гірничому тиску неможливо і покірно перекріпляли виробки. А Юрій не знав і винайшов нове кріплення.

Халимендик пішов далі. Штрек нагадував броньований шланг, місцями він ледь відхилявся від заданого орієнтиру, траплялися ділянки, де його втискало в грунт, він там трохи й вужчав.

— На цьому шахта заощадила купу грошей, — сказав Халимендик. — Вже півроку, як вилізли з боргів. Тепер підприємство не винне державі ні копійки. Ми з дружиною — а вона в мене економіст гірничого виробництва — підрахували, що коли наше кріплення впровадять у себе всі шахти Західного Донбасу, то вугілля значно подешевшає.

— Андрію Микитовичу, — озвався Колесников з усміхом. — Ми заборгували Юрію пляшку за те, що збивали з пантелику.

— Я вам — також, — сказав великодушно Халимендик, — за те, що тримали мене у формі, змушували сумніватись, а відтак глибше вникати.