"Пригода на п'ятому горизонті" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

8

Чоловік був високий і згорблений. Зморшкувате обличчя з приплюснутим носом і відвислою нижньою губою робили його схожим на добродушного верблюда.

— То вас цікавлять фізичні методи… А, даруйте, хто ви й звідкіля? — Він підкидав на долоні чорну газову запальничку.

Почувши відповідь, вигукнув:

— Що ви кажете! Є такий інститут, є… Я його знаю по Марцевичу.

— Хто це? — не зрозумів Паливода.

— Як, ви не знаєте Марцевича!? — В голосі чоловіка вчувалося розчарування. — Надзвичайно цікавий хлопець. І до біса розумний. — По миті додав: — Яв нього був опонентом.

Ярослав сказав, що він недавно працює в цьому інституті і не всіх ще знає.

— Так щодо аналізів… — нагадав.

— Є, в нас такі прилади, є. В лабораторії спект-роскопії. Мучник там завідуючий. Рекомендую вам його. По-перше — органік, що для вас важливо, по-друге — обдарована людина.

— А як до нього потрапити? — запитав Паливода.

— Його звати Денисом Парамоновичем… Це в старому корпусі, що через дорогу. Втім зараз почнеться обідня перерва, ви його не застанете.

Ярослав, який поснідав склянкою чаю в поїзді і вже давно відчував голод, поцікавився, де їдальня.

— Що, у вас теж почалося виділення шлункового соку? Атож, атож, всі ми — науковці живемо за тим самим біологічним годинником: час сніданку, час обіду, час вечері.

Паливоді спало на думку, що в молоді роки чоловік цей був надзвичайним базікою, таким залишився й на старості. Є люди, в яких риси характеру до того сталі, що ні час, ні злами в біографії не спроможні їх викривити.

По дорозі до буфету чоловік запитав у Паливоди його ім'я й по-батькові і який він вуз закінчив.

— Та Сашко ж Притула — ваш завідуючий кафедрою — мій учень! — вигукнув зраділо, почувши відповідь.

…Чоловік промокав носовичком краплини поту на великому похилому лобі. Він і справді нагадував чимось верблюда — балакучого дромадера.

— Ага, качка, котлети, яловичина, — читав меню Ярославів новий знайомий. — Ось це й візьму. Не люблю обсмоктувати пташині кістки. М'ясо — свинина або яловичина! Тільки б кусень смачніший…

За столом, на який вони поставили підноси, обідала білява дівчина років двадцяти п'яти. Старий усміхнувся їй і не без лукавства в голосі сказав:

— Ось цей чоловік, Таміло Андріївно, займається вуглехімією. Чом би вам не погомоніти, га? Як колегам…

Дівчина кинула швидкий пильний погляд на Паливоду.

— Не заперечую. Коли пообідаєте, зайдіть у п'ятдесят другу, це на другому поверсі.

Вона вийшла з-за столу і попрямувала до дверей. Ярослав провів поглядом її зграбну постать у барвистій ситцевій сукенці. Сусід, перехопивши його погляд, усміхнувся посмішкою старого ласуна,

У п'ятдесят другій тхнуло бензолом. Дівчина, тепер уже в білому халаті, поралася біля витяжної шафи.

— Заждіть хвилину, я зараз, — за гудінням витяжки він ледве розчув її голос.

На письмовому столі під склом помітив дві фотокартки. Найближче до нього було любительське фото жінки у фартусі, на голові — біла хустина, з-під якої виглядало темне волосся. Жінка стояла у дворі: з одного боку виднівся ріг сільського будинку, з іншого — літня кухня, між ними — кущі й деревця.

Нарешті дівчина опустила скло витяжки, натисла на вимикач. Стало тихо. Крізь прочинене «вікно долинав шурхіт верховіття. Ярослав перевів погляд з фотокартки на дівчину: ті ж самі риси обличчя — широкопосажені очі, брови — чорні дуги, тонкий, навіть гострий ніс. Тільки одна невідповідність — жінка мала чорне волосся.

— Мама, — пояснила господиня, помітивши, що Паливода розглядав фото.

— Ви схожі… Тільки волосся різного кольору.

— Не так щоб уже й різного, — посміхнулася дівчина.

У тій посмішці було трохи ніяковості, трохи іронії щодо самої себе. Та за мить лице її стало серйозним, навіть офіційним.

Паливода запитав:

— Вам не доводилося зустрічати в літературі згадки про окисли азоту у вугільних газах?

Дівчина на мить замислилась, перевела погляд на каштанове галуззя за вікном.

— Не доводилося, — хитнула головою. — А чого вас цікавлять саме ці окисли?

— Власне мене цікавлять нітросполуки у вугіллі… А окисли — лише свідки їх наявності.

— Он воно що. То ви шукаєте вибухівку? Дівчина витягла з шухляди столу дві теки. Розв'язавши одну з них, почала перебирати аркуші, списані синьою й зеленою пастами. Ярослав подумав, що дівчина, мабуть, аспірантка або щойно закінчила аспірантуру.

— Може, це вас зацікавить… — вона простягла йому кілька сторінок, списаних дрібним почерком. — Автори нітрували вугілля. Запевняють, що отримали вибухівку… Можете забрати, вона мені все одно непотрібна.

У дівчини були зеленкуваті очі і довгі вії, шкіра на обличчі гладенька, як у шістнадцятирічних, правда, дещо холодна.

Ярослав подякував.

Він уже збирався йти, коли погляд його затримався на другому фото на столі. Власне, то була вирізка з газети із знімком тріо бандуристок. Крайня праворуч — його нова знайома. Фото було зроблене під час виконання номеру, бо у всіх трьох зосереджені обличчя. Дівчина посередині — мабуть, солістка, бо за порухом губ видно, що виводить. Під знімком короткий напис:

«Ой, не ріж косу…» На фото у всіх трьох — корони з чорних кіс. А зараз у однієї з володарок тих чорних корон — розпушене біляве волосся.

Таміла Андріївна, перехопивши погляд гостя, дещо пом'якшала. А по миті лице її стало й зовсім відкритим, ніби вона непомітно змахнула з нього маску офіційності. Ярослав побачив просто гарну дівчину з зеленими, дещо здивованими очима і відчув десь глибоко в собі тихий біль. Той порух душі його, напевне, передався й господині, бо вона посміхнулась і, ніби продовжуючи вголос досі нечутну між ними розмову, сказала:

— Якщо маєте бажання — приходьте о восьмій в Будинок учених. Сьогодні там виступатиме наше тріо.

Від спрямованих на нього очей йому вже сильніше замлоїло всередині, немовби вітром поворушило згаслу ватру. З тими почуттями він і пішов.

Паливода спинився перед похмурим п'ятиповерховим будинком у стилі довоєнних років. Навіть густий палісадник, що тягнувся вздовж нього, не оживляв сірих стін.

У фойє з товстими колонами було прохолодно, немов у сталактитовій печері. Літній вахтер зняв телефонну трубку.

— То кажете з інституту, е-е… Ало, ало! Товариш Мучник? Тут вас очікує представник… — Чоловік так кричав, ніби його на тому боці слухав хтось тугий на вухо. — Атож. У вестибюлі…

По кількох хвилинах на сходах з'явився добродій, який уп'явся в Паливоду чіпким поглядом сірих, майже безбарвних, очей.

— Чи не ви це з Інституту геології? — запитав добре поставленим баритоном.

Почувши ствердну відповідь, подав руку:

— Мучник.

Паливода теж назвався.

— То вас цікавлять спектральні методи аналізу? — знову запитав чоловік, чим немало здивував Ярослава. — Ходімте до мене, там і побалакаємо.

Мучник був середнього зросту, натоптаний. Здавалося, питома вага його тіла набагато перевищувала питому вагу пересічної людини. Вони зупинилися біля одних із численних дверей у довгому коридорі.

— Прошу, — господар штовхнув двері. Це був кабінет з великим письмовим столом, на якому не було жодного папірця.

— До справи, — з усміхом сказав господар, показуючи Паливоді на стілець.

Широке мужнє лице Мучника поблискувало червленою міддю, а весь його вигляд ніби казав:

ви питаєте, хто з нас робить науку? Погляньте пильніше, хіба я схожий на неробу? Але це питання йшло ніби підтекстом, суттєве ж питання «а що, власне, тобі треба?» читалося в чіпкому погляді.

— Мене, справді, цікавлять спектральні методи, — почав Ярослав. — А саме: можливість визначати нітрогрупи у вугіллі.

— Навіщо це вам треба?

Тон, яким було поставлене запитання, дещо збентежив гостя. Не знати чого в ньому було більше: зухвальства чи напористості.

— Спершу скажіть, чи маєте такий метод.

— Маємо. І коли виникне потреба, зможемо… То навіщо це вам? — В голосі Мучника вчувалась настирність слідчого.

— Ми пов'язуємо викиди вугілля з його хімічним складом.

— Що це таке — викиди?

— Коли ні з того, ні з сього вибухає вугілля у вибої… Гинуть люди.

— Що ви кажете! — вигукнув господар не дуже щиро. — Але до чого тут оті нітрогрупи?

— Бачите, ми маємо не цілком певні здогади, про які зараз було б передчасно…

— Боїтесь убутку інформації? — посміхнувся Мучник. — Ну, гаразд. А коли я скажу, що ми зможемо робити ті аналізи, то на яких умовах?

— Через Держбанк. Адже ваш інститут виконує подібні замовлення, — сказав Паливода.

— Думаю, нас це не зацікавить. У таких грошах ми не маємо потреби.

— Що ж тоді вас зацікавить?

— Співпраця.

— Іншими словами, ви потребуєте не тільки грошей…

На мить Мучник отетерів від гостевої прямоти. Але тільки на мить. А, може, й не було того отетеріння на обличчі кольору червленої міді, бо тепер він весело посміхався.

— О-о! У нас тут є кому продукувати думки! За цим не стане. Справа в темі, задля якої їх слід продукувати. Ваша тема мені здається перспективною.

— Я мушу узгодити вашу умову з керівництвом.

— Звісно, звісно. Я теж тут у себе узгоджу…

— А поки все владнається, чи не змогли б ви проаналізувати з десяток зразків? Я привіз їх із собою.

Мучник розвів руками.

— На жаль, цього ми зробити не зможемо, — завваживши на обличчі Паливоди розчарування, поспішив пояснити: — Нам однаково скільки аналізувати — одну чи сотню проб. В часі різниця невелика. Справа в самій методиці, яку треба ще опанувати… Адже ви не гарантуєте, що ваше керівництво пристане на мої умови?

— Не гарантую.

— От бачите… — Несподівано Мучник запитав: — А звідки ви знаєте Панька Семеновича?

— Та сьогодні тільки познайомився.

— Вважайте, що вам повезло. Це людина надзвичайно широких знань і ерудиції. Має друзів серед художників, акторів… Правда, нас, науковців молодшого покоління, не дуже полюбляє, вважає прагматами. А й справді, хто з нас відвідує театр або художній салон?

Паливода підвівся.

— Не відніматиму у вас більше часу… Чоловік теж вийшов з-за столу.

— Гадаю, наш діалог не закінчено? — промовив.

— Я вам дам знати за тиждень, — відказав Паливода.

«Теж мені дипломат. «Гадаю, наш діалог незакінчено». — Ярослав минав одні двері за іншими, здавалося, їм не буде краю. — І за кожними сидить отакий побронзовілий, який прагне співпраці. За якими ж з них сидить порядний учений?»

…Паливода бував колись у цьому місті — проходив на заводі переддипломну практику. Але коли те було… Зараз він співставляв те, що лишилося в пам'яті, з тим, що бачив тепер. Заняття це було цікавим і водночас сумним: він-бо відчував себе на човні, що плив рікою часу, і ніби з човна спостерігав знайомі з юності будинки, вулиці, пам'ятники, впізнавав навіть ділянки мощеного каменем бруку. Тим часом портфель з десятком проб давав про себе знати. Ярослав звернув у бічну вуличку, яка вела до невеликого скверу, а там, вибравши вільну лавку, сів під осокором і якийсь час ні про що не думав, дослухаючись до тихого шелесту листя. Здалося на мить, що він вийшов з човна, і той понесло течією далі… На одній з лавок цього скверу десять років тому він сидів з дівчиною, котра, як він до-відався вже на вокзалі, коли повертався додому, була в нього закохана. Та дівчина-десятикласниця мешкала в будинку по сусідству з заводським гуртожитком, куди поселили Ярослава. Дівчина була гарна, але в думках його тоді не було місця ні для кого, крім Варвари.

Між тим день згасав. Паливода витяг записник, у якому вранці на вокзалі завбачливо занотував розклад поїздів, їх було кілька, останній відходив об одинадцятій ночі.