"По багряному сліду" - читать интересную книгу автора (Конан Дойл Артур)

Розділ VII СВІТЛО В ТЕМРЯВІ

Звістка, яку приніс Лестрейд, була такою несподіваною і важливою, що всіх нас просто приголомшила. Грегсон схопився з стільця, перекинув недопите віскі і воду. Я мовчки позирав на Шерлока Холмса, що стиснув губи і насупив брови.

— Стенгерсона також, — промимрив він. — Справа ускладнюється.

— Вона й раніш була складною, — пробурмотів Лестрейд, беручи стільця. — Бачу, я потрапив на щось подібне до військової ради.

— Ви… ви певні щодо тієї звістки? — запинаючись, спитав Грегсон.

— Я тільки що з його кімнати, — сказав Лестрейд. — Я перший виявив убивство.

— Ми вислухали точку зору Грегсона в цій справі, — зауважив Холмс. — Чи не ознайомите і ви нас з тим, що бачили і що зробили?

— Будь ласка, — відповів Лестрейд, сідаючи. — Признаюсь, я був тієї думки, що цей Стенгерсон замішаний у вбивстві Дреббера. Останні події показали, що я помилявся. Керуючись своїми припущеннями, я взявся встановити, що сталося з секретарем. Їх бачили разом на Юстонському вокзалі приблизно о пів на дев'яту вечора третього числа. О другій ранку Дреббера знайдено на Брікстон-род. Треба було дізнатися, що робив Стенгерсон між 8-30 і моментом злочину і що з ним сталося потім. Я телеграфував у Ліверпуль, вказав прикмети цієї людини і попередив, щоб стежили за американськими суднами. Потім я обійшов усі готелі і мебльовані кімнати в околиці Юстона, міркуючи, що коли Дреббер і його супутник розлучилися, то цілком природно для останнього було б зупинитися на ніч десь поблизу, а потім знову чекати ранком па вокзалі.

— Вони, напевне, домовилися про місце зустрічі заздалегідь, — зауважив Холмс.

— Так і виявилось. Весь учорашній вечір я витратив на розшуки. Сьогодні вранці встав дуже рано і о восьмій прибув до готелю Хеллідея на Літль Джордж-стріт. На моє запитання, чи тут не зупинився містер Стенгерсон, мені одразу відповіли ствердно.

— Мабуть, ви той джентльмен, якого він чекає, — сказали мені. — Він чекає когось уже два дні.

— Де він зараз? — спитав я.

— Нагорі, спить. Просив розбудити о дев'ятій.

— Я піднімуся до нього зараз, — сказав я.

Мені здавалось, що моя несподівана поява могла потрясти його нерви і змусити проговоритися.

Служник згодився провести мене до кімнати Стенгерсона. Вона була на другому поверсі, до неї вів маленький коридор. Служник показав двері і вже хотів спускатися вниз, коли я побачив щось таке, від чого аж млосно стало, незважаючи на весь мій двадцятирічний досвід. З-під дверей в'юнилась вузенька червона стрічка; вона бігла по коридору і біля протилежної стіни кінчалась маленькою калюжею. Я скрикнув, і служник обернувся. Він мало не зомлів від цього видовища. Двері були замкнуті зсередини, але ми натиснули плечима і виламали їх. Вікно в кімнаті було відчинене, а біля вікна лежало скорчене тіло чоловіка в нічному одязі. Він був мертвим. кілька годин, бо руки й ноги зовсім задубіли. Коли перевернули його, служник відразу впізнав у ньому того самого джентльмена, що найняв кімнату під ім'ям Джозефа Стенгерсона. Причиною смерті був глибокий удар у лівий бік ножем, який, певно, пройшов до серця. А тепер найдивніше з усього. Як ви гадаєте, що будо над убитим?

Не встиг Шерлок Холмс відповісти, а я вже відчув, як у мене по тілу пробігли мурашки.

— Слово Rache, написане кров'ю, — сказав він.

— Так, — підтвердив тремтячим голосом Лестрейд.

На мить усі замовкли. Якась незбагненна методичність у вчинках невідомого вбивці робила його злочини особливо жахливими. Мої нерви, досить міцні на полі бою, тремтіли від самої думки про це.

— Вбивцю бачили, — продовжував Лестрейд. — Хлопець-молочник по дорозі до молочарні випадково проходив по провулку, що веде від стайні за готелеві. Він помітив, що драбина, яка звичайно там лежала, була приставлена до широко розчиненого вікна на другому поверсі. Пройшовши трохи, хлопець озирнувся і побачив чоловіка, що спускався по драбині. Він сходив на землю зовсім спокійно і відкрито, і молочник подумав, що то якийсь тесляр чи столяр, що працює в готелі. Він не звернув на нього уваги, тільки подумав про себе, що робітник надто рано вийшов на роботу. Хлопцеві той чоловік видався високим на зріст, рум'яним, у довгому коричньовому пальті. Вчинивши злочин, вбивця, мабуть, лишався якийсь час у кімнаті, бо ми знайшли в тазу, де він мив руки, почервонілу від крові воду і плями на простинях, об які він дбайливо витер свого ножа.

Почувши опис убивці, який так збігався з Холмсовим, я поглянув на нього. Проте на його обличчі не було й сліду торжества або задоволення.

— Ви не знайшли в кімнаті нічого такого, що було б провідною ниткою у з'ясуванні особи вбивці? — спитав він.

— Нічого. У Стенгерсона. в кишені був гаманець Дреббера, але в цьому нема нічого дивного, бо він платив за все. У гаманці знайшли вісімдесят з чимось фунтів. Які б не були мотиви цих дивовижних злочинів, ясно одно: це не грабунок. У кишені вбитого не було ні паперів, ні записок, крім телеграми з Клівленда, одержаної з місяць тому, в якій написано: «Д. Г. в Європі». Підпису не було.

— І більше нічого? — спитав Холмс.

— Нічого істотного. Книжка, яку цей чоловік читав перед сном, лежала на ліжку, а на стільці біля нього люлька. На столі стояла склянка води, на підвіконні маленька коробочка з-під мазі з двома пілюлями.

Шерлок Холмс від радості аж підскочив.

— Останнє кільце в ланцюгу! — вигукнув він тріумфально. — Тепер у мене є всі докази.

Обидва детективи здивовано вирячились на нього.

— Я тримаю в руках усі нитки цього вузла, — впевнено сказав Холмс. — Є, звичайно, деталі, які треба доповнити, але я так впевнений в усіх основних фактах, що сталися відтоді, як Дреббер розлучився з Стенгерсоном на вокзалі, аж до моменту, коли знайдено його тіло, ніби я бачив усе на власні очі. Я вам це доведу. Ті пілюлі у вас?

— Ось вони, — Лестрейд вийняв маленьку коробочку. — Я взяв їх разом з гаманцем і телеграмою, щоб покласти в безпечному місці в поліції. Пілюлі я захопив зовсім випадково, бо, мушу сказати, не надаю їм ніякого значення.

— Дайте їх сюди, — сказав Холмс. — Ну, докторе, — звернувся він до мене, — це аптечні пілюлі?

Безумовно, вони були не аптечні — перлинно-сірого кольору, маленькі, круглі і майже прозорі.

— Вони такі легкі і прозорі, що, на мою думку, повинні розчинятися в воді, — зауважив я.

— Цілком вірно, — відповів Холмс. — А тепер сходіть, будьте ласкаві, вниз по того нещасного хворого тер'єра, якому хазяйка ще вчора хотіла вкоротити муки.

Я спустився вниз і приніс тер'єра. Важке дихання і згаслий погляд свідчили, що жити йому лишалось недовго. А сніжнобіла морда ясно говорила, що пес уже переступив звичайний строк собачого життя. Я влаштував його на килимку і підклав під нього подушку.

— Тепер я розріжу одну з цих пілюль пополам, — сказав Холмс і, вийнявши складаного ножа, розрізав її. — Половинку покладемо назад в коробочку, вона ще нам згодиться. Другу половинку я покладу в цю чарку з чайною ложкою води. Ви бачите, що наш друг доктор має рацію — вона легко розчиняється.

— Може, це й цікаво, — сказав Лестрейд ображеним тоном людини, яка підозріває, що з неї глузують, — але я не бачу, яке відношення має цей експеримент до смерті містера Джозефа Стенгерсона.

— Терпіння, мій друже, терпіння! Ви згодом переконаєтесь, що відношення безпосереднє. Тепер я додам трохи молока для смаку і дам цю суміш собаці.

Кажучи це, він вилив рідину з чарки па блюдце і поставив перед тер'єром. Той швидко вилизав блюдце насухо.

— Як бачимо, він сьорбає її залюбки.

Серйозність Шерлока Холмса так вплинула на нас, що ми всі сиділи тихо, уважно дивлячись на тварину і чекаючи чогось надзвичайного. Проте нічого особливого не сталося. Собака й далі лежав, простягнувшись на подушці і важко дихаючи. Від пілюлі йому не стало ні краще, ні гірше.

Холмс вийняв годинник. Минуло кілька хвилин, а пілюля не діяла. На обличчі Холмса з'явився вираз великої досади й розчарування. Він кусав собі губу, барабанив пальцями по столу і виявляв інші ознаки гострого нетерпіння. Він так хвилювався, що мені аж шкода його стало. А детективи глузливо усміхалися, нітрохи не засмучені його невдачею.

— Ні, це не може бути збігом обставин! — вигукнув Холмс, схопився із стільця і несамовито забігав по кімнаті. —. Неможливо, щоб це було простим збігом! Ті самі пілюлі, які я підозрював в історії з Дреббером, справді знайдено після смерті Стенгерсона. Проте вони не діють. Що це може означати? Не міг же весь хід моїх міркувань бути хибним! Це неможливо! І однак цей нещасний пес почуває себе нітрохи не гірше. Ага! Розумію. Знайшов.

Він аж закричав від радості, кинувся до коробочки, розрізав другу пілюлю пополам, розчинив у воді, влив молока і подав тер'єрові. Ледве нещасне створіння лизнуло язиком мікстуру, як його вхопила конвульсія і воно витяглося мертве, убите.

Шерлок Холмс глибоко зітхнув і витер піт з чола.

— Мені б слід більше вірити в себе, — сказав він. — Пора вже знати, що коли якийсь факт нібито випадає з довгого ланцюга умовиводів, то завжди вихопить, що його можна витлумачити якось інакше. Із двох пілюль у коробочці одна була з смертельною отрутою, а друга зовсім нешкідлива. Я повинен був усе це знати раніше, ніж побачив цю коробочку.

Останнє твердження видалось мені більш ніж дивовижним — я ледве міг повірити, що Холмс був у тверезому стані. Але ж на доказ правильності його припущення лежав мертвий пес. Мені здавалося, що туман у моїй голові поступово розсіюється, і до мене почала потроху доходити істина.

— Все це здається вам дивним, — продовжував Холмс, — бо вам не вдалося на самому початку розслідування збагнути важливість одного справжнього ключа до таємниці, даного вам. Мені це вдалося, а все, що сталося потім, підтвердило моє початкове припущення і по суті було його логічним наслідком. Отже, те, що бентежило вас і ще більше затемнювало справу, прояснювало її для мене і підтверджувало мої висновки. Це помилка — ототожнювати заплутане з таємничим. Найпростіший злочин часто є найбільш загадковим, коли в ньому нема ніяких особливих прикмет, з яких можна було б виходити. Це вбивство було б набагато важче розслідувати, якби тіло жертви було знайдене десь на бруку без усіх тих незвичайних і сенсаційних супровідних обставин, які зробили його винятковим. Незвичайні деталі, замість того, щоб ускладнити справу, насправді спрощують її.

Містер Грегсон, який слухав цю промову дуже нетерпляче, не міг далі витримати.

— Слухайте, містер Холмс! — сказав він. — Ми ладні визнати, що ви мастак і що у вас є свої методи роботи. Але ж ми хочемо зараз чогось більшого, ніж гола теорія та проповіді. В даному випадку треба схопити цю людину. Я дав своє пояснення фактам і, здається, помилився. Молодий Шарпантьє не міг брати участі в цьому другому ділі. Лестрейд вислідив Стенгерсона і, виходить, також схибив. Судячи з ваших натяків, ви; здається, знаєте більше від нас. Тож ми маємо право, нарешті, спитати у вас прямо, що ви знаєте про цю справу. Чи можете ви назвати ім'я вбивці?

— Мені здається, сер, Грегсон має рацію, — підтримав Лестрейд. — Ми обидва пробували, і в обох не вийшло. За цей час, що я сиджу в цій кімнаті, ви не раз говорили, начебто маєте всі потрібні докази. Певно, ви далі не будете ховатися з ними?

— Найменше зволікання з арештом убивці, — зауважив я, — дасть йому можливість вчинити ще якийсь злочин.

Притиснутий отак всіма нами, Холмс завагався. Він продовжував ходити взад і вперед по кімнаті з опущеною головою і насупленими бровами, як завжди, коли глибоко замислювався.

— Більше убивств не буде, — промовив він нарешті, раптово спинившись і дивлячись прямо на нас. — Цю думку можете зовсім викинути з голови. Ви спитали, чи знаю я ім'я вбивці. Так, знаю. Та самого цього знання недосить, важливіше — зуміти схопити його. Це я сподіваюся зробити зовсім скоро і гадаю, що своїми силами. Але завдання це не з простих, бо ми маємо справу з хитрою і одчайдушною людиною, у якої є не менш спритний спільник — у чому я мав нагоду переконатись. Поки вбивця не знає, що ми натрапили на його слід, є деякі шанси схопити його; але, якщо у нього з'явиться найменша підозра, він змінить ім'я і в одну мить загубиться серед чотирьох мільйонів жителів міста. Не бажаючи вас образити, мушу однак сказати, що, на мою думку, такі люди не по зубах для поліції. Ось чому я не просив вашої допомоги. Якщо мене спіткає невдача, я візьму на себе всю вину. До цього я готовий. А тепер обіцяю вам, що звернусь до вас, як тільки це не загрожуватиме моїм власним планам.

На обличчях Грегсона і Лестрейда можна було помітити, що їм не зовсім сподобались і ці запевнення і нехтування поліцією. Грегсон почервонів по самі вуха, а маленькі очі Лестрейда заблищали від цікавості і образи. Та ще ніхто з них не встиг промовити й слова, як почувся легенький стук у двері, і делегат від вуличних хлопчаків юний Віггінс став перед нами своєю власною непривабливою персоною.

— З вашого дозволу, сер, — сказав він, пригладжуючи розпатланого чуба, — кеб чекає внизу.

— Молодець, — сказав Холмс ласкаво. — Чому б вам не завести таких у Скотленд-Ярді? — звернувся він до гостей, виймаючи пару стальних наручників із шухляди в столі. — Гляньте, як добре працює пружина. Вони замикаються в одну мить.

— І стара модель досить добра, — зауважив Лестрейд, — аби тільки було на кого їх надівати.

— Чудово, чудово, — усміхнувся Холмс. — Візник допоможе мені перенести чемодани. Покличте його, Віггінс.

Я був здивований, що мій приятель говорив так, наче справді мав намір кудись їхати. Адже він мені нічого про це не говорив. Він витяг невеликий чемодан і почав його перев'язувати. Поки він порався коло чемодана, в кімнату ввійшов візник.

— Допоможіть мені затягти тут, кебмен, — сказав Холмс; пораючись коло чемодана і не підводячи голови.

Той підійшов, насупившись, і неохоче простяг руки, щоб допомогти. В цю мить різко клацнув метал, і Шерлок Холмс рвучко випростався.

— Джентльмени! — вигукнув він, виблискуючи очима. — Дозвольте представити вам містера Джефферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дреббера і Джозефа Стенгерсона.

Все це сталося так блискавично, що я не встиг збагнути, в чому річ. У мене лишився яскравий спогад про цю хвилину, про торжествуючий вигляд Холмса і дзвінкий звук його голосу, про приголомшений і дикий вираз на обличчі візника, коли він люто поглядав на блискучі наручники, що ніби якимось чудом з'явилися в нього на руках. На якусь мить ми всі закам'яніли. Аж ось наш полонений з несамовитим ричанням вирвався з цупких обіймів Холмса і кинувся у вікно. Посипалося скло, рама вилетіла, але раніше ніж він встиг вискочити, Грегсон, Лестрейд і Холмс накинулись на нього, мов хорти, його втягли назад до кімнати, і почалась жахлива колотнеча. Він був такий дужий і розлютований, що раз по раз відкидав нас усіх чотирьох. Бився він одчайдушно, ніби в нападі епілепсії, його обличчя і руки були страшно порізані осколками скла, але втрата крові не зменшила його опору. Лише тоді, коли Лестрейдові вдалося схопити його за галстук і здавити горло, він зрозумів, що боротьба марна. Та й тоді ми не відчували повної безпеки, аж поки не зв'язали йому ще й ноги. Нарешті ми, вкрай стомлені, задихані, звелися на ноги.

— Тут його кеб, — сказав Шерлок Холмс. — На ньому відвеземо вбивцю до Скотленд-Ярду. А тепер, джентльмени, — продовжував він з приємною усмішкою, — ми дійшли до кінця нашої маленької таємниці. Можете запитувати мене про що тільки хочете, я запевняю вас, що не відмовлюсь відповісти.

Кінець першої частини.